Держава, суспільство і війна

Відзначає 70-у річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, ми констатуємо, що незважаючи на значний прогрес у вивченні проблематики 1941-1945 рр., Досягнутий в останні десятиліття, на помітне розширення джерельної бази та включення в історіографію сюжетів, що раніше вважалися “периферійними”, багато тем, що відносяться до військового часу, з різних причин залишаються недостатньо вивченими, а за іншими тривають гострі дискусії. У цій ситуації важливо підвести підсумок попереднім історіографічним етапах і намітити дослідницькі перспективи. Сподіваюся, що дана конференція, назва якої “Велика Вітчизняна – відома і невідома” вибрано нами не випадково, сприятиме вирішенню цього завдання.
Останнім часом (особливо у зв’язку з подіями 2014-2015 рр. На Україні) на хвилі русофобії і на догоду політичній кон’юнктурі в ряді країн, та подекуди й усередині Росії, робляться спроби переглянути навіть ті базисні факти і події воєнних років, які в науковому співтоваристві давно вважаються непорушними. У їх числі – вирішальний внесок СРСР у розгром Німеччини, подяку радянському солдату за звільнення Східної та Центральної Європи, ставлення до посібників нацистів як до військових злочинців. Ревізія, як правило, заснована на дилетантизм, односторонньому погляді, але нерідко має місце свідоме спотворення фактів і відверті фальсифікації. У ряді країн йде переписування історії у поєднанні з “промиванням мізків” населенню, ставляться під сумніви рішення Нюрнберзького трибуналу, підбирається “наукова база” під фактичну реабілітацію націоналістів, які співпрацювали з гітлерівцями, нарешті, забороняється сама назва “Велика Вітчизняна війна”.
З іншого боку, навряд чи розумно займатися затушовуванні “проблемних” сторін і негативних аспектів війни. Подібна “лакування” не тільки дає зайвий козир в руки політичним опонентам, а й, по суті, принижує подвиг радянського народу, який зумів на шляху до травня 1945 р подолати неймовірні труднощі і страждання, вистояти підчас всупереч усьому. Важливо зберегти пам’ять про війну і про військове поколінні, засновану на достовірній картині минулого, і тут свою роль повинні зіграти історики. Думається, наша міжнародна конференція – хороший привід поговорити про це і об’єднати зусилля вчених різних країн для об’єктивного і неупередженого вивчення історії Великої Вітчизняної війни.
Заздалегідь обмовимося, що в силу обмеженості обсягу даної статті ми залишаємо за дужками посилання на численну літературу і зупинимося лише на основних історіографічних тенденціях і роботах в рамках означеної теми. Однією з ключових проблем, навколо яких точаться дискусії, є взаємини влади і суспільства на різних етапах війни. Переможцем у ній став багатонаціональний радянський народ. Іншим найважливішим фактором Перемоги стало організуючий, мобілізуюче початок держави, навколо якого згуртувалися люди. Очевидно, що ключ до розгрому ворога в кінцевому підсумку лежав у налагодженні взаємодії суспільства і влади. Це вірно як для ситуації на фронті, так і для становища в тилу. Але як на практиці створювалася тканину цієї взаємодії? У яких формах і як саме воно виявлялося? Які механізми регуляції і саморегуляції включалися і виявлялися визначальними? Як функціонували під час війни різні ланки апарату – військового, партійного, господарського в центрі і на місцях? Яку роль відігравали відомчі інтереси? Характерно, що ці та багато інших питань, пов’язані з історії влади, в сучасних дослідженнях вирішуються в чому через вивчення соціально-культурних практик, – тобто, через поведінку людей, вчинки яких визначалися як багаторічною звичкою, так і представляли собою реакцію на надзвичайні умови воєнного часу.
Ліквідація ідеологічної монополії в науці, введення в обіг нових джерел у рамках “архівної революції” 1990-х років у значній мірі змінили проблематику і підходи до висвітлення ключових подій історії Великої Вітчизняної війни. За рахунок розсекречення архівів, публікації нових джерел, переосмислення “другорядності” джерел особового походження та ін. Виросла кількісно і якісно джерельна база досліджень. Відповідно, відбулося помітне розширення кола досліджуваних проблем, у тому числі за рахунок вивчення раніше “заборонених” тем.
Все це дозволило вченим протягом останніх 15-20 років, по-перше, уточнити багато ключові факти, події, статистичні дані з історії воєнних років і, по-друге, приступити до систематичного вивчення порівняно нових тем, які з різних причин не розглядалися на більш ранніх історіографічних етапах.
На перший план висуваються такі проблеми, як суспільні настрої радянських людей в умовах війни і виявлення їх реакції на заходи влади, ставлення до окупантів, дослідження стратегій виживання населення в умовах війни та повсякденному житті громадян у місті і в селі, на фронті і в тилу і ін.
У зв’язку з вивченням колабораціонізму, про що мова піде нижче, дискутується питання про зміст поняття “внутрішня еміграція” в СРСР. Під “внутрішньої еміграцією” зазвичай розуміють шар ідейних супротивників Радянської влади в 1920-1930-і роки, які успішно пристосувалися до сталінської системі, навчившись витягувати з неї вигоду для себе і навіть стати частиною радянської еліти. З іншого боку, вони залишалися таємними противниками радянського ладу і продовжували будувати надії на його крах. З початком фашистського вторгнення в стані цієї “п’ятої колони” стався розкол: деякі представники “внутрішньої еміграції” вийшли з “ідеологічного підпілля” і відкрито стали на бік ворога, інші зволіли вичекати, чия сторона візьме, треті зайняли патріотичну позицію. Ті колишні радянські громадяни, хто під час війни співпрацював з Гітлером і потім зумів перебратися на Захід, намагалися згодом виправдати себе, залишивши чимало джерел особового походження, що нині зберігаються переважно в американських архівах [120].
Багато хто з цих та інших порівняно нових для вітчизняної історіографії і, скажемо прямо, непростих і навіть болючих проблем викликають гарячі суперечки як в науковому середовищі, так і в сучасному російському суспільстві. На все це накладається сохраняющаяся міфологізація і політизація історії Великої Вітчизняної війни, засилля по цій темі “околонаучной” літератури, на жаль, активно формує історичні уявлення сучасних росіян.
Одночасно на особливості вивчення теми “влада, суспільство і війна” в позитивному ключі вплинули загальні тенденції останніх двадцяти років, що відносяться до появи нових методологічних підходів до вивчення минулого, влучно названих “антропологічним викликом”. Одним з таких пріоритетів, які відображено в сучасній літературі з історії Великої Вітчизняної війни, стала соціально-історична проблематика. Мова йде не тільки про багатьох раніше вважалися “другорядними” сюжетах про “рядовому людину” на війні, про різні сторони життя і побуту на фронті і в тилу, а й – в принциповому плані – про важливе ракурсну повороті і про істотне доповненні колишнього знання про війні.
Можна говорити про новації в області методик і підходів у вивченні минулого з позицій соціальної історії, історичної антропології, історії повсякденності і мікроісторії, “усної історії”, історії емоцій (як відомо, надзвичайні умови війни до межі загострювали почуття і емоції людей, що відбивалося на їхній поведінці), гендерного аналізу та інш. Зазначені дослідницькі напрями в останні десятиліття завойовують все більше визнання.
У зв’язку з вивченням військової повсякденності Другої світової війни з’явилися дослідження, в яких розглядається аналогія “військової роботи” з індустріальним працею, в тому числі з точки зору точного розрахунку, навичок самостійності та ініціативності, вміння працювати в команді, ефективно використовувати техніку та ін. Одночасно виявилося важливим зрозуміти, чи мала якесь значення в умовах протистояння двох армій культурно-освітній рівень військовослужбовців, а також – яким чином позначалося в умовах Великої Вітчизняної війни наявність або відсутність у призваних до армії новобранців навичок індустріальної праці.
У 1941 р італійський журналіст Курза Малапарте протягом декількох місяців в якості очевидця висвітлював для газети “Corriere della sera” напад Німеччини на СРСР. Він, зокрема, звернув увагу на те, що війну ведуть дві армії, сформовані в основному з робітників і індустріалізованих селян. Тому, на його думку, “вперше в історії воєн в той час як дві армії б’ються одна проти іншої, їхній бойовий дух хитромудро переплітається з робочою мораллю, поєднуючи воєдино військову дисципліну з технічної дисципліною праці, оскільки обидві армії укомплектовані і управляються кваліфікованими працівниками” [ 121]. Як відомо, в роки перших п’ятирічок були досягнуті помітні успіхи у справі ліквідації неписьменності і введення обов’язкового початкового, а потім і середньої освіти для дітей; здійснювалася активна машинизация сільського господарства, а чисельність робітничого класу в 1939 р, в порівнянні з 1926 р, зросла в 3,6 рази і склала 25,4 мільйона чоловік. Безсумнівно, радянська модернізація кінця 1920-х – 1930-х років сприяла залученню мільйонів громадян СРСР до загальної та технічної грамоті і до досвіду роботи з механізмами. Ці знання та навички виявилися надзвичайно затребуваними в умовах розпочатої війни, названої “війною моторів”.
Фахівці з історії військової повсякденності своєю діяльністю часом сприяють перегляду традиційних уявлень і руйнуванню стереотипів. Яскравий приклад такого роду – підготовлена ​​в 1995 р німецькими вченими документальна виставка з історії Вермахту часів Другої світової війни, основу якої склали документи особистого походження (фотографії, листи та солдатські свідоцтва) та німецькі архівні документи. За кілька років у різних містах Німеччини її подивилися 800 тис. Чоловік. Розширений варіант виставки був представлений публіці в 2001 р Ця експозиція змінила пануюче перш в Німеччині уявлення, ніби звірства фашистів на окупованих територіях СРСР лежали в основному на совісті військ СС і каральних підрозділів, але не армії. Однак, за словами наукового консультанта виставки, німецького історика Альфа Людтке, документи і фотографії “доводять згоду [солдат] з творити жестокостями та активну участь Вермахту в злочинах” [122].


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Держава, суспільство і війна