Декаданс

Декаданс (фр. decadence – занепад) – узагальнена назва кризових явищ у літературі, мистецтві, культурі. Д. як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорстокі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв “присмеркової доби”, коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій смисл. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої “філософії життя”, яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники Д. були близькі до символістів. Однак марно було б шукати чистого Д., значно продуктивніше-вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Ш. Бодлера, естетизм в О. Уайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи В. Винниченка та ін.). Накладання смислового значення Д. на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті “Літературні портрети. Іван Франко” відзначив високий естетичний рівень збірки “Зів’яле листя”, але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у Д. Водночас слід обережно виводити філософські джерела Д. з “філософії життя”, як, приміром, із теорії Ф. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, Д., керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами “кінця віку”, що не могло не позначитися на творчості самих митців.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Декаданс