Давня література – яскрава сторінка в українському красному письменстві – Вступна тема 9 клас

Н. Кріль,

Викладач факультету довузівської підготовки

Івано-Франківського державного

Технічного університету нафти і газу

Розпочинаючи вивчення надзвичайно складного для сприймання учнями шкільного курсу давньої літератури, який входить до програми з українського красного письменства у дев’ятому класі, ми взяли до уваги насамперед те, що власне давня література сприймається учнями значно важче, ніж література Київської Русі, і вже з цієї причини потребує скрупульозного й виваженого підходу вчителя передовсім до вступної теми. Від того, чи зможе вчитель зацікавити учнів давньою літературою, чи зуміє переконати їх, що ця література була ще одним кроком уперед в українському літературному процесі, чи вдасться вчителеві окреслити епоху українського Середньовіччя не тільки на прикладах літературних здобутків, а й у контексті мистецьких досягнень і державницьких звитяг, залежить і те, проляже чи ні кладочка учнівської зацікавленості до студій над козацькими літописами, полемічною літературою і навіть літературним доробком геніального українського філософа й першого байкаря Григорія Савича Сковороди. Вважаємо, що оптимальною формою уроку з вивчення вступної теми до розділу “Давня література” є лекція. На користь нашого вибору свідчать судження відомих сучасних українських учених-методистів. Ще Т. Бугайко та Ф. Бугайко підкреслювали: “Правильно побудована шкільна лекція не тільки забезпечує логічний виклад теми, але й виховує в учнів уміння стежити за вчителем, активно сприймати зміст матеріалу (факти і логічні зв’язки), осмислювати його: вона дає учням навички розумової праці й заохочує їх до подальшої, уже самостійної, роботи над виучуваною темою”1. Найчастіше шкільна лекція практикується аж тоді, коли учні долають підлітковий віковий бар’єр, уже володіють стійкою увагою, вміють слухати, інколи можуть навіть частково законспектовувати почуте. Н. Коваленко підкреслює: “Як правило, лекція використовується на уроках… у 9-11 класах під час вивчення біографії письменника, огляду його творчості або літератури певного періоду. Оскільки зміст навчання у цих класах вирізняється вищим рівнем теоретичних знань, найкраще його може подати саме учитель. Це зекономить час: за 30-35 хв. лекції можна передати учням великий обсяг інформації, на самостійне опрацювання якої вони затратять набагато більше часу. Водночас лекція привчає школярів до вузівських прийомів роботи”2. І хоча шкільна лекція має свої недоліки (учні запам’ятовують і можуть відтворити лише 1/6 тієї інформації, що її виклав учитель, лекція майже завжди передбачає тільки пасивний вид роботи учнів), про що справедливо писав Є. Пасічник: “При всіх своїх позитивних якостях лекція утруднює зворотний зв’язок вчителя й учнів, індивідуальну роботу в класі… Лекція малоефективна і в плані формування в учнів потрібних навичок”3. Для викладу оглядових тем саме лекція підходить якнайкраще. О. Ісаєва зауважує: “Все ж без неї, особливо у старших класах, не обійтися: обидві чинні програми передбачають вивчення певної кількості оглядових тем. А такі теми, зважаючи на їх великий обсяг, насиченість інформацією, найкраще подавати саме у формі лекції”4.

Проте вчитель має право розбити свою лекцію на певні частини й між ними використовувати такі форми роботи, як інтеграція, інтерактивні методи, зачитування учнівських рефератів, що є різновидом семінарської роботи. Для наочності та інтеграції на уроці пропонуємо використати альбом “Український живопис”5, в якому на сторінках 1 – 16 подано чудові репродукції картин періоду XI-XVIII століть і навіть надруковано біографії окремих маловідомих широкому загалу митців, а також журнал “Великие художники, их жизнь, вдохновение и творчество”6, в якому, а саме в числі № 121, що має назву “Украинская икона”, на стор. 3-31 віддруковано чудові кольорові репродукції ікон часів українського Відродження та міститься розлога інформація про українських художників того часу. Ці видання, кольорові ксерокопії, зроблені з репродукцій, дадуть неабияке уявлення учням про образотворче мистецтво того часу, але вчитель не має права випускати з уваги, що розглядання картин без аналізу зображеного на них недопустиме: “Принцип наочності як “заповнення простору між конкретним і абстрактним” є одним з важливих етапів аналітико-синтетичного навчального пізнання. Використовуючи його позитивні риси, доцільно також пам’ятати, що неправильне використання цього принципу призводить до “лінощів думки”. В контексті дидактичної інтеграції розширення можливостей принципу наочності полягає у взаємоузгодженому використанні наочності навчально-пізнавального процесу в цілому та кожного навчального предмета чи інтегрованого курсу зокрема”7. Також варто заздалегідь окремим учням запропонувати підготувати виступи про бібліотеки того часу, оскільки у XVII – XVIII століттях великі колекції писемних пам’яток красного письменства цього періоду зберігалися в приватних колекціях великих магнатів: Я. Собеського – у Жовкві, князів Синявських – у Бережанах, князів Вишневецьких – у Вишневці, останнього українського гетьмана Кирила Розумовського – у Батурині, а ці власники земельних угідь, замків, тисяч кріпаків мали прекрасно укомплектовані бібліотеки, які цінували на вагу золота; про “Конституцію” Пилипа Орлика, про українських композиторів Максима Березовського і Артема Веделя, про легендарну співачку Марусю Чурай.

У той же час, “незважаючи на очевидну користь від інтеграції.., не можна розглядати її як універсальний спосіб для вирішення всіх існуючих проблем національної освіти”8. Не треба надто перевантажувати урок різними відомостями зі всіх сфер наук і мистецтв, бо в такому випадку порушиться принцип предметоцентризму, й замість того, щоб вести розмову про давню літературу, зав’яжеться бесіда про дуже далекі від неї аспекти громадянського чи культурного життя. Проте не слід забувати, що саме вступна тема дає змогу поєднати літературу, культуру, політику, військові здобутки і втрати в одне ціле, що стане тлом для наступних уроків, на яких давня література розглядатиметься більш конкретно.

Давня українська література – література особлива. Сучасні науковці відносять давню українську літературу до так званих християнізованих літератур, оскільки практично у всіх текстах цього періоду відчувається особлива зацікавленість авторів біблійною тематикою й намагання інтерпретувати питання віри. Але це зовсім не означає, що така література чи таке мистецтво загалом існувало відрубно від реального життя. Петро Жолтовський пише: “Незалежно від того, де художнє життя було зосереджене – навколо цехів чи братств, церков чи монастирів, панських резиденцій, воно не несло замкнутого корпоративного характеру. Живі контакти зв’язували його з усією цілісністю суспільного і культурного життя”9. Існує кілька класифікацій давньої літератури. За Д. Чижевським, давня українська література складається з доби монументального стилю (XI-XII століття), іншими словами, літератури періоду Київської Русі; періоду рукописних збірників (XIII-XV століття), періоду українського ренесансу (середина XV – кінець XVI століття); період українського бароко (кінець XVI – початок XVIII століття). За С Єфремовим, всю літературу від найдавніших часів до “Енеїди” полтавського сміхотворця можна поділити на такі періоди: 1) добу національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею (кінець XIV ст.); 2) добу національно-державної залеглості (від кінця XIV до XVIII ст.); 3) добу національного відродження (від кінця XVIII ст. до І. Котляревського).

Проте обставини склалися так, що давня українська література впродовж усього XIX і аж до кінця XX століття була предметом студій переважно не українських, а російських учених, які за теорією спільного походження російського, українського й білоруського народів приписували Росії не тільки всю давню історію, а й усю давню літературу. Українська наукова еліта, за винятком М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Франка, В. Перетца, О. Огоновського, М. Грушевського, ні в часи царизму, ні в тоталітарні часи Сталіна чи Брежнєва не наважувалася на такі студії з двох причин: по-перше, з ідеологічних міркувань, оскільки українському науковцю завжди за щире переймання долею давньої літератури як спадщини власне свого народу й за неупереджено високу її оцінку могли пришити ярлик сепаратиста чи “буржуазного націоналіста”, що автоматично означало не тільки крах наукової кар’єри, а й крах повноцінного життя взагалі, а по-друге, з побоювань конкурувати з такими російськими світилами, як Б. Греков, Д. Лихачов, О. Творогов, які справді зробили дуже багато для того, щоб твори літератури Київської Русі й дещо пізнішого історичного періоду стали зрозумілими й вартісними для поціновувачів цих раритетів у XIX-XX ст. Сучасні студії над окремими художніми текстами періоду українського Відродження в українській школі за чинною програмою з рідної літератури покликані переконати підростаюче покоління в славній історії, гідному похвали минулому, в якому наші предки на перший план ставили не матеріальні, а духовні цінності. Безперечно, як справедливо підкреслює О. Мишанич, “вивчення давньої і класичної української літератури має свої проблеми і труднощі, але це не дає підстав для надто голосних плачів та нарікань”10, оскільки в наш час є вже достатньо літературознавчих публікацій сучасних українських авторів з цієї теми.

Переходячи до більш конкретного аналізу української літератури XIII-XVIII століть, пропонуємо учням переписати з дошки цитату Івана Франка про цю літературу: “Ми не повинні забувати, що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так думкою вибігали поза тісний круг буденних матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”11.

Загалом давня українська література охоплює XI-XVIII століття. Це була складна, жорстока, але надзвичайно інтенсивна і цікава доба в нашій історії. Втративши державність через монголо-татарську навалу, Київська Русь як держава припинила своє існування, проте навіть тоді, коли українські терени ввійшли в Литовське князівство, державною мовою цієї країни була українська, а в основу цивільно-правових відносин був покладений збірник юридичних законів Ярослава Мудрого “Руська правда”, на основі якого було розроблено Литовський статут. Литовські князі допомогли нашим предків скинути ненависне іго, українські міста отримали магдебурзьке право, ремісники згуртувалися в цехи, які піклувалися про членів сімей тих родин, які втрачали годувальника, при монастирях і церквах відновилися школи, які були характерні ще для часів Київської Русі. Виникли братства, а також школи при них. Передовими людьми цього часу було засновано перші вищі навчальні заклади, якими стали Острозька і Києво-Могилянська академії. Говорячи про ці заклади, не маємо права обминути проблему меценатства на українських теренах. Багаті люди нашого краю того часу аж ніяк не прагли наживи для наживи, а свідомо жертвували для загального добра величезні власні кошти. Князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький (1526- 1608), прибутки від величезних маєтків Лкого на Во-лині, Київщині, Поділлі та Галичині щороку давали мільйон злотих, заснував школи у Турові й у Володимирі-Волинському, а в Острозі на власний кошт створив справжню вищу школу, куди запрошував викладати не тільки українських науковців з Києва і Львова, а навіть з-за кордону. Українська шляхтянка Єлизавета Василівна Гулевичівна (1575-1642) після пожежі на Подолі в Києві в 1614 році, коли згоріла унікальна найдавніша в Україні бібліотека, пожертвувала земельну ділянку і великі кошти для школи, церкви і гуртожитку для учнів, а також взяла активну участь у створенні багатими киянами братства (1615), яке довгі роки опікувалося освітою і духовністю, жертвуючи великі кошти на це. Щоб учні більше довідалися про подвиг Єлизавети Гулевичівни, радимо заздалегідь запропонувати одному з них прочитати однойменну повість Сергія Плачинди й коротко розповісти однокласникам, що в цьому творі його найбільше зворушило й схвилювало, а також обов’язково зацитувати згоду старенького чоловіка Гулевичівни, людини іншої національності, прислужитися державі, на території якої живе: “Я завжди шанував Україну, твій народ, українську мову. Бачиш, і розмовляю з тобою тільки українською мовою. Я вважаю, що коли ти, поляк, литовець, росіянин чи й турок, поселився на цій благодатній землі, в українському місті, то маєш шанувати і тутешні звичаї, і мову, і людей, повинен бути людиною, а не свинею”12 .

Проте Литва недовго протрималася окремою державою, а увійшовши до складу Польщі, різко змінила своє ставлення до України й українців. З цього часу запорізькі козаки впродовж століть вели оборонну боротьбу і проти Польщі, якою насправді правив не король, а магнати (досить згадати народну думу “Хмельницький і Барабаш”, в якій розповідається, як кошовий отаман за винагороду, отриману від польської шляхти, втаює від запорожців грамоту польського короля Владислава IV), і проти султанської Туреччини, і проти кримських ханів, які здійснювали набіги на нашу територію, і проти Росії. Військова звитяга січовиків і досі вважається еталоном мужності, морально-етичні козацькі ідеали досі є національними ідеалами українців, а Запорозька Січ навіть Ф. Енгельсом була потрактована як чи не єдина на той час у Європі справжня демократична республіка. Тож коли ми читатимемо козацькі літописи, то повинні пам’ятати найголовніше: такою історією гордилася б наймогутніша держава у світі. Крім військової доблесті, на Запорожжі шанувалася освіченість і нахили до мистецтва. Кошовий отаман Яким Гнатович у 1754 році заснував школу, яка впродовж п’ятнадцяти років готувала писарів для військових канцелярій України. На самому Запорожжі знаходилася школа вокальної музики й церковного співу. Спочатку її заснували в слободі Орловщина на лівому березі ріки Орелі, а в 1770 році цю школу перенесли на Січ. Також учнів вчили гри на кобзі або бандурі, на трубі або сурмі, які були потрібні, коли військо вирушало в похід. Тулумбаси козаки використовували як засіб зв’язку. Деякі були такі великі, що в них відразу било 8 козаків, а найбільші литаври, прозвані набатами, ніколи не виносили за межі Запорозької Січі. На території Гетьманщини в 1740 році діяло 866 трирічних початкових шкіл. До того ж є нагода згадати, а на перспективу дати завдання окремим учням написати реферати про таких козацьких полководців, як Дмитро Байда-Вишневецький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Павло Полуботок, Петро Дорошенко або про переможні битви козаків із своїми супротивниками під Корсунем, Збаражем, Конотопом. Козацька держава проіснувала понад сто років (1648-1781) і залишила по собі пам’ять на довгі віки.

Для урізноманітнення інформації на уроці вважаємо за потрібне торкнутися проблеми морських козацьких походів і неймовірної винахідливості козаків, які зуміли винайти чи не перший в історії людства підводний човен. Відомий український історик Д. Дорошенко про надзвичайно добре продумані й завжди вдалі, а до того ж ще й блискавичні походи козаків морем писав так: “їхні сміливі походи можуть порівнятись тільки з морськими походами їх предків, русичів старокнязівської доби. Об’єкт походів той самий: попередня Візантія, теперішній Царгород, або ж Чорноморське узбережжя в Малій Азії і в Криму… Характер козацьких нападів на турецькі міста дуже живо малює нам оповідання одного сучасника-турка: “Козаки, – оповідає цей турецький свідок, – напали на кріпость Синоп, що лежить на березі Анатолії… Здобувши тутешній старовинний замок, козаки вирізали його залогу… При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили галери і човни. Шкоди рахують на 40 млн. золотих. Перш ніж встигли зібрати проти них озброєних людей з околиць, козаки забрали свою здобич на чайки і попливли назад”13. О. Слоньовська у посібнику “Конспекти уроків з української літератури. 9 клас” теж цитує подібні враження інших очевидців козацьких походів: “Один із тогочасних французьких політичних діячів писав у Париж про свої враження від нападу запорожців на турецьку столицю Стамбул: “Ніколи не було ще такого страху, який я бачу в Царго-роді, сила людей приготовилася виїхати звідси, коли виїде султан, сподіваючися, що козаки прийдуть і зруйнують усе”14. Стосовно козацьких підводних човнів, то Михайло Грушевський, опираючись на документальні свідчення, у своїй “Ілюстрованій історії України” подає такий висновок французького історика Шарля Лемарсьє Келькеже, який у 1560 році зробив запис про те, що російський цар, попереджуючи турецького султана про підготовку українських козаків до походу на Стамбул, писав йому про те, що запорожці мають такі види зброї, які султан уявити не здатний: “Можна сміло сказати, що не знайти на цілім світі людей сміливіших, які менше дбали б про життя, менше боялися б смерті; люди, обізнані з морським ділом, оповідають, що ся голота своєю зручністю й відвагою в морських битвах страшніша від усякого іншого ворога”15 . Інший француз, вже не історик, а посол Франції у Стамбулі, так згадував про побачені ним козацькі підводні човни: “Черкаси піднімалися просто з дна моря і наводили жах”16 . О. Слоньовська так підсумовує загальні уявлення про підводний флот козацької України: “Дослідники вважають, що в переважній більшості запорожці просто притоплювали човни, щоб на поверхні моря їх було важко помітити, або й перевертали свої чайки, а їх могло в одному поході бути й сотня й вони взагалі не тонули в морі через специфічні пристосування для плавби, догори дном, й з настанням сутінків допливали до ворожих галер, щоб з усіх боків штурмувати їх. Страх перед несподіваною появою січовиків заздалегідь паралізував команду турецького корабля. Французькому королеві Людовіку XII посол писав: “Поява на морі чотирьох козацьких човнів наводила на Константинополь більший жах, ніж поява чуми в Мореї”17. Розуміючи, що тільки українські козаки мають реальну можливість покласти край турецькому свавіллю й здатні серйозно протистояти наймогутнішому на той час у світі турецькому флотові, французький посол радить своєму уряду виплатити запорожцям п’ятдесят тисяч талярів за те, щоб козаки не випускали турецькі бойові кораблі у Середземне море18. Інші історичні джерела вказують на особливості конструкції козацьких підводних човнів. Такий човен мав два днища, між якими насипали пісок, що відігравав роль баласту для занурення під воду: “Рухався човен за допомогою весел, вмонтованих у борти так уміло, що вода не потрапляла всередину корабля, а через трубу – прообраз перископа – стерновий дивився, що робиться на поверхні води. При появі ворога прироблені стулки відкривали, пісок висипався в море й човен виринав з-під води. Як бачимо, підводні човни були на озброєнні в запорожців ще в XVI столітті, отже, щонайменше на сто років раніше, ніж стало відомо про спроби побудувати щось подібне передовими винахідниками інших країн. До того ж світова історія свідчить, що перші підводні човни таки справді будувалися з дерева і занурювалися у воду за допомогою спеціальних баків, у які набиралася вода, як це було й у козаків. У Англії перший підводний човен було збудовано в 1620 році голландським вченим К. ван Дреббелем, у Росії так зване “потаємне вогненне судно” сконструював у 1724 році к
ріпак Ю. Никонов. У 1776 році американець Д. Бушнелл здивував світ підводним човном “Черепаха”, а в 1801 році Р. Фултон прославився завдяки підводному човну “Наутілус”19.

Оскільки період, який у красному письменстві знаменує давню літературу, відзначався ще й великим розмахом храмобудування (Запорозька Січ своїми коштами утримувала не тільки церкву святої Покрови на Січі, а й монастир Межигірського Спаса під Києвом, і всі українські гетьмани спонсорували церкви й монастирі), то для оздоблення соборів виникала насущна потреба в архітекторах, малярах, різьбярах. У церквах, особливо великих, столичних, було створено прекрасні хори, які мали велику потребу в церковній музиці й співі.

Соціальний запит породжував появу цілих когорт талановитих митців як в образотворчому, так і в музичному мистецтві. Серед митців у живописі особливої уваги заслуговує Іван Руткович із Жовкви, який у 1697-1699 роках створив Жовківський іконостас, Микола Петрахнович, який намалював ікону “Одигідрія”, ієромонах Йова Кондзелевич, який упродовж 1698-1705 років працював над Богородчанським іконостасом для Воздвиженської церкви Манявського скиту, унікально передавши складні переживання апостолів підчас “Тайної вечері”. Цей іконостас зараз є експонатом Львівського національного музею. Ще одним витвором мистецтва можна вважати ікону “Нерукотворний Спас” цього ж автора з іконостаса Загоровського монастиря. У жанрі скульптури особливо відзначився Пінзель, його кінною статуєю Георгія-Змієборця прикрашений собор святого Юра у Львові: кінь з розвіяною на вітрі гривою, плащ вершника і змій, що звивається під копитами скакуна, створюють враження раптово застиглого руху. Шедевром можна вважати іконостас Спасо-Преображенської церкви Великих Сорочинців на Полтавщині, виконаний невідомими майстрами у 1734 році на замовлення гетьмана Данила Апостола. У малярстві появилися світські портрети, причому на Наддніпрянщині побутували портрети козацьких старшин, а в Західній Україні – міщанські портрети. З останніх на нас як живі дивляться жителі Львова різних соціальних верств і професій: шляхтичі Ян Барановський, Станіслав Мостицький, лікар Петро Рено. Проте значна частина українських живописців російськими можновладцями свідомо вимивалася в Москву й у Петербург. Саме там стають відомими ук-раїнці за походженням і в Україні народжені Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків.

Ливарне мистецтво українських дзвонарів також досі викликає подив. Київський майстер Опанас Петрович у 1690 році зумів вилити стопудовий дзвін для Видубицького монастиря, стоп’ятдесятипудовий для церкви у Полтаві (з трофейних турецьких гармат) й восьмисотпудовий для Софії Київської. Колекції ба-гатьох музеїв світу, зокрема Ермітажу та Московського Кремля, й досі прикрашають колекції старовинної зброї українських братів-гарматників з Глухова Йосипа і Карпа Балашевичів.

У часи Івана Мазепи в архітектурі, а цей гетьман щедро давав гроші на будівництво храмів і шкіл, Києво-Могилянську колегію перетворив у академію (царський уряд “своєю милістю” позбавив цей заклад статусу вищого світського, перетворивши спочатку в духовну академію, а згодом і в семінарію), яка відповідала всім вимогам європейського університету й давала дуже високі знання, починає домінувати так званий мазепинський стиль, який поєднував риси монуметалізму й бароко. Коштами Івана Мазепи було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря, а також збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих-Печерської лаври та Миколаївський собор у Києві, перебудовано (1691 – 1705) і в бароковому стилі оформлено Софійський собор, Успенську церкву у Печерській лаврі, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Батурин, який у 1669-1708 роках був резиденцією Мазепи, відбудовувався особливо інтенсивно.

У Києво-Могилянській академії спудеям (студентам) викладачі давали глибокі знання з риторики, піїтики, студенти грали ролі у виставах, написаних викладачами, а під час Різдвяних свят з метою заробити грошей і харчів, групками розходилися по селах, розігруючи у двоповерхових скриньках лялькові вистави. Ці скриньки в народі називали вертепом, а п’єски, які ставили студенти, вертепними драмами. Якщо на верхньому поверсі скриньки ставили вистави за мотивами Нового Завіту про народження Христа і переслідування Божого сімейства царем Іродом, то на нижньому поверсі після завершення такої релігійної вистави ставилися соціально-побутові п’єски. У цих виразно життєвих за змістом п’єсках розігрувалися типові ситуації з селянського життя, найчастіше те, що траплялося у конфліктних сім’ях чи на ярмарках. Тут дійовими особами був селянин кмітливий і жартівливий Макогоненко, сварлива баба, хитрий циган, дурний лях.

Скасування світського статусу Києво-Могилянської академії призвело до того, що заклад, який давав Україні філософів, істориків, державних діячів і поетів, практично припинив своє належне функціонування, а його викладачі (15 осіб) були переведені Петром І на роботу до Московської слов’яно-греко-латинської академії та в Петербург. У царині політики української державності величезну роль відіграла “Конституція” Пилипа Орлика, яка навіть у трудний для нашого краю час заявила всьому світові про демократичний устрій козацької держави і її велике майбутнє через віки.

При церквах і монастирях існували великі хори, які давали партесні (хоральні) концерти духовної музики. У поміщицьких маєтках появилися оркестри, оперні та балетні трупи. В останній третині XVIII століття почала діяти Глухівська співацька школа і Нове Харківське училище.

Після такого лекційного матеріалу переходимо до одного з інтерактивних методів, який характеризується постійною й активною взаємодією учнів у групах для пошуків художньої істини. Найкраще в нашому випадку апробувати інтерактивний метод, який має назву “засідання прес-клубу”. Щоб учні більше довідалися про геніальних музикантів того часу, треба заздалегідь запропонувати двом-чотирьом учням прочитати повісті Сергія Плачинди “Максим Березовський” і “Артем Ведень”20, а коли вони коротко поділяться з однокласниками враженнями від цих художніх текстів як літературні критики, двом іншим, теж заздалегідь попередженим про те, що саме вони в Інтернеті мають знайти якнайбільше інформації про цих геніальних українських композиторів, надаємо слово як знавцям історії української музики. Всі інші учні мають право доповнювати сказане, погоджуватися чи опонувати “літературним критикам” або “історикам музики” на основі від них же почутої інформації.

Окреслюючи кульмінаційний момент давньої літератури – появу на українських теренах мислителя, байкаря й поета, який вперше почав використовувати вже не силабічну, а силабо-тонічну систему віршування, доречно заздалегідь заявити, що Григорій Савич Сковорода досі вважається одним з передових філософів світу, а його вчення про “сродну” (споріднену, таку, що відповідає вродженим здібностям людини) працю не втратило свого значення й досі, як не втратило актуальності й інше сковородинське вчення – про рівну нерівність. Обгрунтовуючи цілком демократичний принцип закладеної Богом повної реалізації здібностей і умінь кожної людини в земному житті, Сковорода слідом за Сократом подав свій символ такого явища, порівнявши людей з різними за ємкістю посудинами, яких, незважаючи на неоднакову місткість, усіх рівно, бо всіх по вінця наповнює водою фонтан: “Бог подібний до багатого фонтана, що наповнює різні посудини за їх місткістю. Над фонтаном оцей напис: “Нерівна усім рівність”. Ллються із різних трубок різні струмені у різні посудини, що стоять навколо фонтана. Менша посудина має менше, однак у тому дорівнює більшій, що однаково повна”21.

На завершення вступної теми годиться сказати про те, що хоча Бог упродовж XIII-XVIII століть посилав Україні геніальних полководців, якими весь світ вважає Богдана Хмельницького й Івана Мазепу, геніальних політиків, зокрема Пилипа Орлика, яким могла би гордитися сьогодні найпередовіша нація в світі, геніальних композиторів, що ними були М. Бе-резовський й А. Ведель, геніальних архітекторів і малярів, ім’я яких здебільшого втратила історія, піснетворців, зокрема легендарну Марусю Чурай, авторів козацьких літописців, серед яких Самійло Величко, Григорій Граб’янка та досі невідомі Само-видець і автор “Історії русів”, з втратою державності Україна втрачала й свій інтелектуальний потенціал, який Петро І (Феофан Прокопович зробив реформу в російському алфавіті, а результат її було приписано цареві) чи Катерина II (яка унеможливила розвій талантів українських музикантів-геніїв) використовували для імперії, не гребуючи не тільки методами підкупу й монаршої ласки, а й методами переслідування і цькування. Давня українська література й досі є живим свідченням народного генія, народного духу, неймовірної обдарованості талантами представників нашого народу, який зумів вижити й поневоленим, й пограбованим, а при цьому не тільки не втратив бажання волі й незалежності, а й своєї талановитості й високої моральності.

Література

1 Бугайко Ф., Бугайко Т. Майстерність учителя-словесника. – К.: Радянська школа, 1963. – С. 88.

2 Коваленко Н. Шкільна лекція ефективна лише тоді, коли вчитель володіє прийомами зацікавлення учнів // Всесвітня література. – 2003. – № 9. – С 18.

3 Пасічник Є. Методика викладанння української літератури. – К.: Ленвіт, 2000. – С 115.

4 Ісаєва О. Пасивне сприйняття чи інтерактивна форма вивчення зарубіжної літератури у старших класах?: Про способи активізації сприйнятття шкільної лекції // Всесвітня література. – 2002. – № 11. – С 9.

5 Український живопис: Сто вибраних творів. – К.: Мистецтво, 1989. – 191 с

6 Украинская икона//Великие художники, их жизнь, вдохновение и творчество. – № 121. – С. 3 – 31.

7 Козловська І., Собко Я. Принципи дидактики в контексті інтегрованого навчання // Педагогіка і психологія. – 1998. –

№4. – С 50..

8 Білевич С Інтеграція як педагогічна проблема сучасної освіти // Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова / укл. П. Дмггренко, О. Макаренко. – К.: НПУ, 2001. – Вип. 40. – 61с.

9 Украинская икона //Великие художники, их жизнь, вдохновение и творчество. – № 121. – С. 27.

10 Мишанич О. Проблема вивчення давньої та класичної української літератури // Слово і час. – 2002. – № 2. – С 13 – 19.

11 “Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів.

12 Колісниченко Ю. Плачинда С. Лисавета Гулевичівна // Колісниченко Ю. Плачинда С. Неопалима купина. – Хмельницький: Поділля, 1994. – С 59.

13 Дорошенко Д. Нариси історії України. – Львів: Світ, 1991, – Стор. 203.

14 Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 9 клас. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2002. – С 272.

15 Грушевський М. Ілюстрована історія України: Репринт-не відтворення видання 1913 року. – Київ: Золоті ворота, 1990. – С 249.

16 Слоньовська О. Вивчення української літератури. Методичні поради. Розробки уроків. Матеріали для інтеграції. 5 клас. – Харків: Ранок, 2005. – С 119.

17 “Там само, с 119.

18 Грушевський М. Ілюстрована історія України: Репринтне відтворення видання 1913 року. – Київ: Золоті ворота, 1990. – С 249 -250.

19 Слоньовська О. Вивчення української літератури. Методичні поради. Розробки уроків. Матеріали для інтеграції. 5 клас. – Харків: Ранок, 2005. – С 119-120.

20 Колісниченко Ю., Плачинда С Максим Березовський. Артем Ведель // Колісниченко Ю., Плачинда С Неопалима купина. – Хмельницький: Поділля, 1994. – С 129 – 181; С. 182 -202.

21 Сковорода Г. Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру// Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995. – С 324

(2 votes, average: 4.50 out of 5)