Home ⇒ 👍Твори на вільну тему ⇒ ДАВНЬОГРЕЦЬКА КОМЕДІЯ – АНТИЧНА КОМЕДІЯ

ДАВНЬОГРЕЦЬКА КОМЕДІЯ – АНТИЧНА КОМЕДІЯ

– Походження давньогрецької комедії

– Різновиди давньогрецької комедії. Проблематика і структура староаттичної комедії

– Творчість Аристофана

– Новоаттична комедія – комедія доби еллінізму. Комедіографія Менандра

Походження давньогрецької комедії

Поряд із трагедією і сатирівською драмою рівноправною учасницею театральних вистав на честь Діоніса, починаючи з 487 – 486 р. до. н. е., була комедія. Відтоді на Великих Діонісіях, а пізніше й на Лінеях були запровадженні змагання “комедійних” хорів, які раніше входили до Діонісових свят лише як народна обрядова гра.

Давні греки не були одностайними щодо походження комедії. Одні виводили її назву від слова соте – “село”, і робили висновок, що в її основі лежать насмішкуваті пісні селян, які висміювали своїх земляків, що чим-небудь їм допекли чи зробили якусь прикрість. Але більш обгрунтованим можна вважати пояснення Аристотеля, який виводив назву комедії від слова comodia – “комос”(“весела процесія п’яних гуляк”), тобто пісня учасників святкової сільської процесії, присвяченої прославленню животворних сил природи, і пов’язаної, як правило, з настанням зимового сонцевороту або весняного рівнодення (пізніше це стане улюбленим мотивом, що завершуватиме комічну дію – весільна процесія, любовна сценка або проходження комосу).

Аристотель пояснює початок комедії імпровізаціями зачинателів фалічних пісень (“Поетика”, розділ 4), що були обов’язковою частиною комосу, виражали надії землеробів на багатий урожай і хороший приріст худоби. У сміхові й навіть лихослів’ї вбачали життєтворну силу, і звичні уявлення про благопристойність на час проведення свят знімалися.

Обрядова відвертість первинного комосу спростила проникнення в нього викривальних елементів, коли в процесі соціального розшарування виявилися тенденції членів роду, що розбагатіли, до пригнічення основної маси землеробів.

Вказівка Аристотеля на зв’язок комедії з фалічними піснями підтверджується і складовими елементами аттичної комедії. Одним із необхідних елементів комічної вистави було переодягання учасників, хор ряджених, одягнутих іноді в дуже фантастичні костюми (“Кози”, “Оси”, “Жаби”, “Птахи”, “Хмари” – ці назви комедій зумовлені костюмами хоревтів). На відміну від мінливого одягу хору, актор комедії (а їх було не менше трьох) аж до IV ст. до н. е. був одягнений у незмінний, дуже своєрідний костюм: товстий живіт, товстий зад і шкіряний фалос. До цього додавалася карикатурна маска, яку змінювали залежно від зображуваних професій або осіб; в інших випадках маска мала риси портретної схожості із сучасниками, виведеними в комедії.

Комедіанти. Кінець VI ст. до н. е.

Обов’язковим елементом свята на честь бога Діоніса були змагання фалічних хорів (як для трагедії – дифірамбічних хорів). Цей момент змагання перейшов і в структуру комедії (зауважимо, що комедійний хор був більшим від трагедійного – 24 хоревти).

Зазвичай сюжети будувалися таким чином, щоб “герой”, здобувши у “змаганні” перемогу над суперником, встановлював новий порядок, що перевертав з ніг на голову яку-небудь сторону звичних суспільних відносин, і тоді настає блаженне царство достатку з широким простором для їжі і любовних утіх. З відомих староаттичних комедій лише деякі відхиляються від цієї схеми, але й вони, крім обов’язкового “змагання”, завжди містять у тому чи іншому вигляді сцену “бенкету”.

У процесі свого становлення комедія пройшла через дрібні (або малі) комічні жанри – міми, пантоміми і фліаки.

Міми – це короткі сценки, монологи або діалоги, які розігрувалися акторами в домашній обстановці або на вулицях, під час бенкетів або в перервах між змаганнями. Зміст мімів відзначався крайнім натуралізмом і був далеким від фантастики. У залежності від виконання міми розрізняли чоловічі та жіночі. Літературну форму мімам надав Софрон, а продовжив його син Ксенарх.

Пантоміми – особливий різновид вистав, що з’являються у кінці V ст. до н. е., у яких зміст відтворюється мімікою, рухом, жестикуляцією (щось на зразок балету). Особливим успіхом пантоміма користувалася в епоху римського панування, коли драматична творчість греків занепала.

Фліаки – пародії на міфи, але зустрічалися і побутові сценки. Про сюжети цих творів можна здогадатися за вазовим живописом – “Зевс на побаченні”, “Геракл”, “Гермес” тощо.

Особливістю всіх цих малих комічних форм є відсутність хору.

Різновиди давньогрецької комедії. Проблематика і структура староаттичної комедії

Тільки в Аттіці комедія досягла повного розквіту. Тут вона, не без впливу трагедії, набула цілком розвинутої фабули і структури, одержала різні характерні маски, певне число акторів. В історії давньогрецької комедії виділяють три періоди, відповідно три різновиди жанру: стара комедія, або староаттична (V ст. до н. е.); середня комедія (початок IV ст. до н. е.) і нова, або новоаттична комедія (IV ст. до н. е.).

Художнім матеріалом для характеристики жанру староаттичної комедії є твори Аристофана. Щодо середньоаттичної комедії, жанру, так би мовити, перехідного типу від суспільно – політичної до побутової – то її зразки не збереглися, щоправда, зближення з таким жанром науковці відзначають у пізній творчості Аристофана. Час появи новоаттичної комедії – доба еллінізму, в яку інтерес до долі родини й окремого індивідуума переважав художній інтерес до історії держави чи царської династії. Цим і зумовлений родинно-побутовий конфлікт жанру, який репрезентує творчість комедіографа Менандра, представника новоаттичної комедії..

Староаттична комедія як жанр характеризується такими рисами:

– староаттична комедія – комедія переважно політична і викривальна, що перетворила фольклорні глузливі пісні та ігри в знаряддя політичної сатири та ідеологічної критики;

– творам властива повна свобода персонального глузування над окремими громадянами з відкритим проголошенням їхніх імен. Особа, що висміювалася або прямо виводилася на сцену як комічний персонаж, або ставала предметом уїдливих, іноді доволі грубих натяків і жартів хору й акторів комедії;

– методом висміювання була карикатура. Комедіографи створювали узагальнені карикатурні образи, нерідко використовуючи типові маски фольклору;

– сюжет комедії зазвичай був фантастичним;

– сатира набувала форм утопії. Власне неправдоподібність дії і створювала особливий комічний ефект;

– за стилем староаттична комедія була жвавим, легким, дотепним, сповненим несподіванок балаганом.

Зрозуміло, що в зв’язку зі специфічним змістом, староаттична комедія мала свою структуру, дещо відмінну від структури трагедії:

У пролозі дається роз’яснення змісту комедії і викладається фантастичний план героя.

Парод – перший виступ хору з лірико-драматичною піснею або декламацією, часто жива сценка, що супроводжується бійкою, у якій беруть участь і актори.

Чергування епісодіїв і стасимів.

Агон – змагання між дійовими особами, що складається з двох частин: у першій провідна роль належить тій стороні, що буде переможеною, у другій – переможцеві. Іншими словами – “Добре сміється той, хто сміється останній”. Обидві частини відкриваються симетрично одами хору.

Парабаса – звертання хору до публіки. Парабаса могла бути повна і неповна.

Знову ряд невеличких сцен, де чергуються епісодії і стасими.

Ексод – заключна пісня хору і процесія комосу.

Структурі комедії були підпорядковані і костюми дійових осіб, їхня строкатість і яскравість; постійна клоунада, нагромадження різної дрібної бутафорії. Мова комедії теж відзначалася специфікою: це грубий базарний жаргон, пересипаний лайками й нецензурними висловами.

СТУКТУРА СТАРОАТТИЧНОЇ КОМЕДІЇ

Елемент	Зміст
Пролог	Роз’яснення змісту комедії і виклад фантастичного плану героя
Парод	Перший виступ хору з лірико – драматичною піснею або декламацією, нерідко жива сценка
Епісодій	Діалогічна частина комедії
Стасим	Пісня хору
Агон	Змагання-суперечка між дійовими особами, яка складалася із двох частин, кожна із яких відкривалася одою хору
Парабаса	Звертання хору до публіки
Ексод	Заключна пісня хору і процесія Комосу

Отже, найхарактернішою ознакою побудови староаттичної комедії є активна роль хору – носія основної публіцистичної ідеї п’єси, що і створювало своєрідну композицію.

Другу суттєву рису староаттичної комедії складала її громадсько-політична активність, втручання автора в обговорення актуальних питань, різка критика будь-яких політичних діячів, поетів, філософів. За своєю суттю комедія була надзвичайно демократичним й агітаційним жанром.

Творчість Аристофана

Найбільшого завершення староаттична комедія досягла у творчості Аристофана (445 р. до н. е. – 388 р. до н. е.) – “батька комедії

Комедіограф відмінно знав і міське життя, і сільським життям: був глибоко обізнаний із землеробським календарем, народними прикметами, породами птахів і сортами овочів тощо. Разом із цим Аристофан відзначався величезною освіченістю і знанням поем Гомера і Гесіода, старовинних застольних пісень, дифірамбів, трагедій сучасників. Підраховано, що тільки в комедіях, які повністю збереглися, містяться цитати із 46 трагедій Еврипіда, використаних в пародійному плані.

Драматургічний дебют Аристофана відбувся у 19-річному віці. З перших кроків комедіограф визначається як поет-громадянин, поет-публіцист. Усього Аристофан написав не менше 40 п’єс, до нас дійшло 11, що охоплюють майже сорокарічний період життя Афін, насичений важливими подіями суспільного значення. У зв’язку із цим творчість Аристофана поділяють на три періоди:

Перший період (427 – 421 р. до н. е.) – творчість комедіографа носить виразний політичний характер, зі строгим дотриманням обрядово-хорового стилю. Твори цього періоду – “Ахарняни”, “Вершники”, “Хмари”, “Оси”, “Мир”, “П’яниці”, “Вавілоняни”. Основна риса цих комедій – антивоєнний характер і політична спрямованість.

Другий період (414 – 405 р. до н. е.). Цей період уже не настільки яскраво політичний, як попередній; тематика радше суспільно-сатирична. Комедії містять сатиру на поетів і театр.

Твори цього періоду – “Птахи”, “Лісістрата”, “Жінки на святі Фесмофорій”, “Жаби”.

Третій період (392 р. до н. е. – 388 р. до н. е.) збігається у часі із крахом старої хліборобсько-ритуально-політичної комедії. Жанрово твори Аристофана наближуються до побутової комедії. Комедії третього періоду – “Жінки на народних зборах”, “Багатство”.

Отже, у своїй творчості Аристофан пройшов шлях від “старої” (політичної) до “середньої” (суспільної, з елементами побутової) аттичної комедії.

Проблематика творів Аристофана: одна з провідних тем його творчості, намічена вже в першій комедії “Бенкетуючі”, – протиставлення старої патріархальної селянської моралі новим напрямам у сфері виховання молоді. На думку поета, нововведення псують молодь і цим самим позбавляють державу гідних захисників. Аристофан також активно виступає проти Пелопоннеської війни, переконує в перевагах мирного життя. Війна зі Спартою виявила і загострила суперечності, що існували всередині афінської демократії. Питання суспільних суперечностей та їхніх причин Аристофан розв’язує у комедії “Вершники”.

Твір будується як нищівний сатиричний памфлет, спрямований проти керівника радикального крила афінської демократії Клеона. Водночас Аристофан поставив перед своїми сучасниками проблему більш широкого значення, ніж критика одного всемогутнього демагога: проблему оцінки сучасного стану афінської демократії, взаємовідносин між народом і його керівником.

У героях комедії – Нікієві і Демосфенові – глядач без особливих труднощів впізнавав афінських полководців, а Кушнір – Пафлагонець – це лідер радикальних демократів Клеон (за свідченнями сучасників, ніхто з акторів не погоджувався грати роль Кушніра, а художники відмовлялися навіть виготовити його карикатурну маску. Тоді Аристофан сам виготовив маску і зіграв Клеона).

Комедія “Вершники” гостро політична і сатирична. Хор вершників символізує молодих аристократів, що підтримують нового фаворита Демоса Агоракріта-Ковбасника.

У комедії висміюються і віра у пророцтва й ворожіння, пародіюються міфічні пророцтва щодо возвеличення і падіння героїв (сцена з пророцтвом падіння влади Клеона). Омолодження Демоса, спосіб, яким він здобув молодість теж зла пародія: сучасне суспільство тільки й можна поліпшити тим, що цілковито знищити (кинути в окріп). Заключна трапеза – пародія на сучасні Аристофанові порядки.

Усі персонажі комедії – узагальнені образи, ідеологічно загострені й показані в карикатурному світлі.

Тема комедії “Хмари” – сутичка “старого” і “нового” світогляду, зокрема “старих” і “нових” засад виховання і моралі. Сатиру спрямовано проти “нового”, тобто проти тієї раціоналістичної філософії, індивідуалістичної етики, раціоналістичної педагогіки, що в другій половині V ст. до н. е. об’єднуються під назвою “грецька софістика”.

Назву комедія отримала від костюмів, у які перевдягнуті хоревти, що уособлювали нові божества – хмари, – яких, на думку пересічних громадян, філософ Сократ визнає замість старих олімпійських божеств. У комедії Сократ виступає втіленням всього софістичного вчення, він є сатиричним образом вченого, хоча в дійсності філософ виступав проти софістів, але мав проте багато спільного з ними у формі викладу свого вчення. Саме цей твір Аристофана чимало зашкодив Сократові пізніше: “факти”, наведені в ньому, використовувалися на судовому процесі проти філософа.

У цій комедії наявні всі ідеологічні та стилістичні особливості Аристофанової творчості. Драматург виступає як противник міської освіти. Замість характерів у творі дано узагальнені ідеї, але їхній гіперболізм робить комедію барвистою і веселою. Характерно, що у “Хмарах” два агони: між Правдою і Кривдою, між Стрепсіадом і Фідіппідом (знову ж таки пародія на нову систему навчання). Майже вся комедія складається із сварок, суперечок і лайок, за якими немов би ховається автор.

У творі “Жаби” продемонстровані літературні уподобання Аристофана. Оскільки після смерті Софокла й Еврипіда афінська сцена залишилася без визнаних авторитетів, то бог театру Діоніс вирушає в Аїд, щоб повернути на землю свого улюбленця – Еврипіда. По дорозі у підземне царство з Діонісом відбувається цілий ряд кумедних пригод, а при переправі через підземну річку

Його супроводжує своїм кумканням хор жаб, звідки й сама назва комедії. Прибувши до Аїду, бог театру стає арбітром на драматургічному змаганні між давно померлим Есхілом, якому давно належала слава першого серед трагіків, і Еврипідом, який тепер претендує на поетичний престол.

Агон у комедії перетворюється на своєрідну запеклу літературну суперечку. Об’єкт сатири – Еврипід, якого комедіограф зобразив як сентиментального, розманіженого й антипатріотично настроєного поета. Еврипідові Аристофан протиставив Есхіла – поета, на його думку, високої й героїчної моралі, серйозного й глибокого, і, крім того, справжнього патріота. Під час агону якого великі трагіки виконують арії зі своїх творів, із дотриманням притаманних кожному з них характерних рис змісту та стилю. Еврипід вважає своєю заслугою пробудження у глядачів критичного ставлення до дійсності, зображення її темних сторін, показ різних емоційних і психологічних станів людини, її пристрастей, хоча й не завжди шляхетних. Есхіл різко полемізує з подібною точкою зору: він виходить із необхідності виховувати глядачів у дусі громадянської доблесті й патріотизму.

Комедія цікава і своєю антиміфологічною тенденцією. Так, бог театру Діоніс зображений тупим, боязким і жалюгідним.

У творі досить помітна прихильність Аристофана до строгих форм поезії, зневага до сучасної йому розбещеної міської культури, пародійне зображення всього “божественного” плану.

Отже, комедія аристофанівського типу характеризується різкою критикою мілітаризму, радикальної демократії. Автор засуджує міську цивілізацію взагалі, виступає проти софістичної освіти й критикує антропоморфну міфологію.

У кожній зі своїх комедій Аристофан проводить певну, чітку, абстрактну ідею, тож його твори – це не комедія інтриги; його цікавлять не людські дії, а абстрактні ідеї. Відповідно стиль комедій Аристофана – класичний: він грунтується не на психології, не на аналізі переживань чи картин побуту, а на зображенні абстрактно-типового в індивідуально-пластичній формі.

“Новоаттична” комедія – комедія доби еллінізму. Творчість Менандра

На рубежі V – IV ст. до н. е. комедія аристофанівського типу поступається так званим середній і новій аттичній комедіям, які були вже не комедіями абстрактних типів і ідей, а комедіями моралі та інтриги.

Епоха еллінізму вимагала від комічних творів аполітизму, а також психологічного та побутового, не шаржованого реалізму. Усе це у повній мірі можна віднайти у творах комедіографа Менандра.

Чимало “білих плям” містить в собі історія античної літератури. Цілі періоди, жанри втрачені для читачів Нового часу; від творчості багатьох письменників і поетів дійшла лише незначна частина написаного, а про інших доводиться судити з “других рук”, повторюючи вирок нерідко упереджених їхніх сучасників. Однією із таких “білих плям” довгий час вважалася новоаттична комедія, комедійний жанр, що сформувався в добу еллінізму. Про післяАристофанівську комедію (як “середню”, так і “нову”) судили майже виключно за п’єсами римських наслідувачів – Плавта і Теренція, оскільки фрагменти грецьких комедій були досить незначними.

Майже до ХХ століття Менандр, найбільший поет новоаттичної комедії, був практично невідомий читачам: невеличкі фрагменти його п’єс мали розрізнений характер і не давали можливості скласти об’єктивного враження щодо його творчості.

У 1905 р. в Єгипті, під час розкопок античного міста Афродітополя, у будинку знатного римського юриста знайшли ящик із юридичними документами імператорської епохи. Серед листків папірусу, якими були накриті документи, виявили досить значні уривки п’яти комедій Менандра, але твору, який зберігся б повністю на той час так і не було. Як і раніше, доводилося будувати різні здогади й гіпотези, звертаючись за аналогіями до Плавта і, особливо, до Теренція – “Напівменандра”, як називав його Юлій Цезар. Лише у 1956 р. була виявлена комедія “Брюзга” (“Відлюдник”): її віднайшов швейцарський колекціонер М. Бодмер.

Твори Менандра були останнім яскравим спалахом літератури древніх Афін. Але в сучасників комедіограф не користувався великим успіхом, його, як свого часу і Еврипіда, оцінили лише після смерті. Разом із іншими кращими зразками новоаттичної комедії п’єси Менандра справили вплив на театр і літературу пізньої античності, зокрема на грецький роман, римську комедію і любовну елегію, творчість Лукіана. Освічене грецьке суспільство в перші століття нашої ери і аж до кінця античності зачитувалося Менандром. Його досить високо цінував Плутарх: ” Менандр приваблює всіх, його можна почути і в театрі, і під час бесіди, і на бенкеті; всім приносить насолоду читати його п’єси, вивчати їх напам’ять, дивитись їх на сцені” (“Порівняння Аристофана з Менандром” Плутарха).

Перші роки життя Менандра (342 – 292 рр. до н. е.) збіглися з останніми роками самостійності Афін. Особливе місце в середовищі освічених греків набуває у той час філософія: сюди спрямовується інтелектуальна енергія, що не має виходу в суспільній і політичній діяльності. Віра в олімпійських богів похитнулася і вимагає філософського осмислення таких понять, як необхідність, причинність, закономірність, а також нового вирішення етичних проблем.

Життя Менандра було тісно пов’язане з Аристотелем, його учнем Теофрастом, школу якого відвідував майбутній поет. У час правління Антіпатра, у 321 р. до н. е. Менандр написав свою першу комедію “Гнів”. Коли ж Афіни очолює Деметрій Фалерський, друг Менандра, філософ і крупний політичний та фінансовий діяч, поет одержує першу нагороду за комедію “Брюзга” у 316 р. до н. е.

У 307 р. Деметрій був скинутий і втік в Олександрію. Можливо, і Менандру загрожувала небезпека, але, не зважаючи на запрошення Птоломея, він залишився на батьківщині. Поет не уявляв себе поза Афінами з їхнім укладом, звичним середовищем, театром. Склалася легенда про палке кохання Менандра до красуні гетери Гликери. “Що без Менандра Афіни, і що сам Менандр без Гликери?” – ці слова наводить Алкіфрон у видуманому листуванні Гликери і Менандра. За іншою легендою, на пропозицію жити по – царськи в одного із правителів азіатських провінцій Гликера відповіла: “Мені краще бути королевою Менандра, ніж володаркою Тарза”. Проживши майже 50 років, Менандр трагічно загинув – у 292 р. , втопився під час купання в Пірейській бухті.

Творча спадщина Менандра надзвичайно велика. Він автор більше 100 комедій, хоча отримав лише 8 нагород.

З погляду ідейного змісту комедії Менандра позначені прогресивними гуманістичними поглядами поета щодо становища рабів, становища жінок у суспільстві, критичним відношенням автора до релігії, богів, до поняття долі. У цьому відношенні Менандр продовжував прогресивні традиції поета-трагіка Еврипіда.

На час появи Менандра на афінській сцені, тобто на кінець ІУ ст. до н. е., жанр новоаттичної комедії був повністю сформований. Комедією була засвоєна деяка схематичність. Традиційні мотиви новоаттичної комедії :

– звільнення коханої дівчини й одруження з нею молодої людини;

– зазвичай другий мотив поєднувався з мотивом впізнавання дівчини батьками, які колись її втратили (підкинули);

– третій поширений сюжет – насилля над дівчиною, народження дитини, викликані цим непорозуміння, і врешті, впізнавання, весілля або примирення з насильником.

Зумовлені традиціями або мотивами народних казок і надзвичайно поширенні в драмі, ці сюжети й низка традиційних ходів, що супроводжували їх, зберігалися упродовж всієї античності.

На той час склались і традиція постійних персонажів комедії, склались її типи й оформилися маски, що нагадують персонажів ателани: хвальковитий і боягузливий воїн, спритний раб – авантюрист – помічник закоханого юнака, базіка і забіяка кухар, улесливий дармоїд.

Поряд з такими традиційними персонажами комедії дістають поширення побутові маски старих, юнаків, дівчат і жінок. Персонажі комедії нерідко характеризуються у зв’язку з типологічними дослідженнями перипатетиків. Маски комедії різнилися у відповідності за кольором волосся, зачіскою, розміром і кольором бороди, кольором обличчя, формою брів. Надзвичайно індивідуальними були жіночі маски, які розрізнялися за віком та становищем героїні. Так, були 3 маски для старих жінок, 5 – молодих, 7 масок гетер і 2 молодих служниць.

Традиційність і схематичність зовсім не означала неможливість відступу, нововведень, імпровізацій. Прикладом такого відходу від стандартного сюжету є комедія Менандра “Відлюдник” (“Брюзга “).

В основі п’єси лежить традиційний мотив здобування дівчини і одруження з нею. Але реалізація цього сюжету відбувається незвичним шляхом: юнак набагато більше, ніж за звичай в комедії, розповідає про свої почуття, він прагне вступити в законний шлюб, і дівчина, яку він кохає, вільна афінянка, а не підкинута невідома дитина. Живе вона з батьком, а не у звідника чи хвальковитого воїна й навіть бере участь у дії. У комедії “Відлюдник” не використовується персонаж-помічник юнака, немає спокушення, підкинутої дитини, впізнавання. Твір звучить по-новому і не схожий на жодну іншу п’єсу Менандра.

У характері головного героя Кнемона поєдналися різні типи людей: дріб’язковість, пихатість, неотесаність, підозрілість, нетерпимість. Він розчарований в людях і прагне самотності. Упродовж п’яти дій багатий землевласник Сострат намагається подолати опір впертого Кнемона і завоювати кохання його доньки. У цьому йому допомагає пасинок Кнемона Горгій.

Фінал, як і належить новоаттичній комедії, щасливий: Анемон дає згоду на одруження своєї доньки з Состратом. Та автор не поспішає однозначно осуджувати поведінку старого, а намагається знайти пояснення тому, що зробило його відлюдником.

Комедія “Третейський суд” – більш пізня і зріла п’єса Менандра. У творі є традиційний елемент впізнавання, але не він у центрі уваги. Головна тема “Третейського суду” – шлях до примирення центральних персонажів Памфіли і Харісія.

Дія цієї комедії виникає завдяки випадкові, що стався за кілька місяців до того. Багатий юнак Харісій на святі Фермополій вступив у зв’язок з якоюсь Памфілою, причому вони навіть не встигли роздивитися одне одного. Незабаром Харісій одружується, не здогадуючись, що його дружина і є та сама Памфіла. За відсутності Харісія вона через п’ять місяців народжує дитину, не знаючи, хто батько немовляти. Повернувшись, Харісій залишає дружину і марнує час із друзями і арфісткою (гетерою) Габротонон. Памфіла у розпачі підкидає дитину чужим людям. Спочатку дитя опиняється у раба Харісія, а потім у раба Харісієвого приятеля. Раби починають суперечку за речі, які були при дитині (а серед них, між іншим, загублений свого часу Харісієм на святі Фермополій перстень, який знайшла Памфіла). Третейським суддею обирають Смікріна, батька Памфіли, і він присуджує коштовності тому

Рабові, який залишає у себе дитину на виховання. Раб Харісія впізнає перстень господаря і здогадується, що батько дитини – Харісій. Здогадується про це і арфістка Габротонон, яка могла б переконати коханця в тому, що це їхня дитина. Але несподівано в арфістці прокидаються шляхетні почуття. Вона теж була на святі Фермополій і навіть запам’ятала обличчя Памфіли. Вона єднає подружжя, розкриваючи їм правду.

Таким чином, Менандр відстоює нормальне сімейне життя. В уста свого Харісія Менандр вкладає таку покаянну промову, яка змушує в ньому бачити непересічну й шляхетну людину, незважаючи на скоєні серйозні життєві помилки.

Отже, літературна доля Менандра нагадує долю Еврипіда. Для широкої публіки, яка відвідувала вистави, комедіограф був занадто вільнодумним і занадто серйозним. Нащадки поставились до нього прихильніше, ніж сучасники, і визнавали найкращим майстром у зображенні повсякденного життя: “Менандр і життя. Хто з вас кого наслідував?” (Аристофан Візантійський).

Менандр уславився не лише як комедіограф, а й як мудрий порадник у життєвих справах: існувала ціла спеціальна збірка його сентенцій і афоризмів. Особливо високо цінувала Менандра антична літературна критика в особі Плутарха.

Визначальна риса в творчості Менандра – гуманізм (він співчуває всім, хто помиляється, як старий Кнемон, хто ображений долею, всім слабким і нещасним), а також майстерність у створенні індивідуалізованого людського характеру. Менандр вмів урізноманітнити й поглибити узаконені театром масок умовні характери персонажів, порушував схематичність типажу, показував у типових масках справжні людські риси.

Глосарій

Фалічні пісні – драматизовані пісні викривального характеру, які виконували під час свят на честь бога Дафніса;

Парабаса – рух хору в бік глядачів і звертання до них від імені автора;

Комос – “святково-веселий натовп”, “гулянка”, якою традиційно закінчувалися комедії;

Агон – “змагання”, “суперечка” напівхорів з приводу ідейних, політичних, філософських, моральних питань тощо;

Контамінація – поєднання двох або більше сюжетних ліній в одному творі;

Ателана – форма так званого низинного театру з чотирма традиційними комічними масками.

Питання для контролю:

Назвати елементів свят на честь Дафніса, які лягли в основу комедійного жанру

Обгрунтувати зумовленість структури староаттичної комедії її ідейним змістом

Назвати характерні риси комедії Аристофанівського типу

Пояснити суть комедійного агону