Цінності
Філософське вчення про цінності і їх природі називається аксіологією (від грец. Axios – цінність і logos – вчення). Різні історичні епохи і різні філософські системи накладають свій відбиток на розуміння цінностей. Вже в античній філософії спостерігаються різні підходи до питання про абсолютному та відносному характері цінностей. Так, на думку Платона, вищі цінності носять абсолютний характер, а з точки зору представників софістів всі цінності індивідуальні і відносні. Це випливало з їх основної тези: “Людина є міра всіх речей…”. Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься і у філософії Аристотеля. З одного боку, він визнає самодостатні цінності, до яких відносяться людина, щастя, справедливість, з іншого ж боку – він стверджує і відносний характер більшості цінностей, бо різні речі здаються цінними дітям і чоловікам, добрим і мудрим людям. Мудрість полягає саме в “осягненні розумом речей за природою найбільш цінних”.
У Середні століття вони зв’язувалися з божественною сутністю, тобто набувають релігійний характер. В епоху Відродження висувалися на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і нових суспільних відносин багато в чому визначають і основний підхід до розгляду предметів і явищ як цінностей.
Вперше в спеціальному, вузькому сенсі, поняття цінності вживає І. Кант. Передумовою аксіології у нього є розведення сущого і належного, реальності й ідеалу. Цінності – це вимоги, звернені до волі, цілі, які стоять перед людиною, значимість тих чи інших факторів для особистості. Гегель приділяє особливу увагу розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) і духовні.
Після виділення аксіології в самостійну область філософських досліджень сформувалося кілька типів теорій цінностей. Серед них відзначимо натуралістичний психологізм Дж. Дьюї. З точки зору даної теорії цінність – це будь-який предмет, що задовольняє яку-небудь потребу людей. Аксіологічний трансценденталізм В. Віндельбанда і Г. Ріккерта в трактуванні цінностей вказує на те, що цінності – чи не об’єктивна реальність, а ідеальне буття. До них відносяться такі цінності як істина, добро, краса, які є цілями самі по собі і не можуть служити засобом для якихось інших цілей. Ця теорія розглядає цінності як норми, які не залежать від людини і утворюють загальну основу конкретних цінностей і культури.
Соціологічна концепція цінностей М. Вебера полягає в тому, що цінність – це норма, яка має певну значимість для соціального суб’єкта. У зв’язку з цим він особливо підкреслював роль етичних та релігійних цінностей у розвитку суспільства.
У сучасній філософській літературі існують різні струми зору з питання про природу цінностей та їх понятті. Зокрема, цінність розглядається як предмет, що має якусь користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини; як ідеал; як норма; як значущість чого-небудь взагалі для людини або соціальної групи. Всі ці розуміння відображають певну, реальну сторону цінностей, і їх треба розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі загальну концепцію цінностей. Вони мають різні підстави і пов’язані з різними суб’єктами ціннісного ставлення. А це означає, що кожен з підходів закономірний, тому що він відображає те чи інше реально існуюче в соціальній дійсності ціннісне ставлення. У цьому плані навіть релігійні цінності є також реальними цінностями, які служать орієнтиром у житті віруючих, зумовлюють норми і мотиви їхньої поведінки і вчинків.
Ми будемо виходити з положення, що цінність – це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або особистісне значення (значимість) явищ і фактів дійсності. “Значення” це не сам предмет, а його роль в життєдіяльності людей з точки зору їх інтересів і цілей. При цьому ми повинні розуміти, що “значення” обумовлено не тільки властивостями об’єкта, а й потребами суб’єкта. Тому в духовному освоєнні люди по різному сприймають речі і результати духовно-продуктивної діяльності, для одних вони є цінністю, а для інших – ні. Рівень розвитку інтелекту, духовних потреб, рівень домагань особистості, вік, освіта, багатство чи убогість життєвого досвіду обов’язково вплинуть на оціночне судження.
Безумовно, те, що створено людиною в процесі духовного чи матеріального виробництва, не завжди може бути цінністю, однак при цьому мати певне значення. Тому для визначення цінності використовується умовна шкала якості значення. Те, що незаперечно має позитивне якість значення, може бути названо цінністю. Але те, що явно має від’ємне якість значення, цінністю не зізнається. Не всякий продукт духовної діяльності може стати цінністю. Подивіться на столи в навчальній аудиторії. Напевно ви згадаєте ті “піктограми”, які завдали студенти з низьким рівнем духовних потреб. Те, що вони написали або намалювали, є, безумовно, продукт їх убогій духовної діяльності. І цінністю результат їхньої творчості не може бути визнаний ніколи.
Продукти духовної і матеріальної діяльності людини, як і будь-яке явище дійсності постійно піддається оціночним судженням. Ціннісне ставлення можна розглядати як вид або спосіб відображення дійсності у свідомості чи духовному світі людини. Кінцевим критерієм цінності є суспільна практика. Змінюються потреби, предмети споживання, змінюється і ціннісне ставлення до них. Цінності завжди співвідносяться з потребами особистості і суспільства. Але в якості вічних, неминущі і абсолютних цінностей ми можемо вказати на людське життя, здоров’я, знання, праця.
Все різноманіття світу може виступати як “предметних цінностей”, тобто оцінюватися з точки зору добра і зла, істини і брехні, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти їх різноманітні потреби. Іншим видом цінностей є “суб’єктні цінності”, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Вони виступають орієнтирами і критеріями діяльності людей. Таким чином, у центрі розуміння цінностей знаходиться ціннісне ставлення людини до світу, сторонами якого і є “предметні цінності” і “суб’єктні цінності”. Саме ж оціночне судження є вже результат духовної активності та духовної діяльності людини.
В аналізі духовного життя людини і суспільства не можна обійти увагою характеристики матеріальних і духовних цінностей. Матеріальні цінності – це речі, вироблені людиною протягом всього історичного процесу. Це світ матеріальної культури, створений людьми для задоволення своїх потреб, представляє як би “неорганічне тіло” людини, багаторазово посилюючи його міць, опредмечівая його здібності і таланти. Матеріальний світ став “другою природою” людини і невипадково ціннісне ставлення до нього є досить точним критерієм цінності самої людини. Питання про співвідношення цінності людини, її життя, здоров’я та його майна завжди був центральним для будь світоглядної системи.
Речі самі по собі в ціннісному відношенні нейтральні. Ціннісне ставлення виникає тільки в тому чи іншому соціальному контексті. Людям постійно доводиться оцінювати нові явища в житті людини і суспільства і співвідносити їх з традиційними системами цінностей. Повною мірою це відноситься і до системи духовних цінностей.
Духовні цінності – це своєрідний духовний капітал людства, накопичений за тисячоліття, який не тільки не знецінюється, а й, як правило, зростає. Природа духовних цінностей досліджується в теорії цінностей (аксіології), яка встановлює співвідношення цінностей зі світом реальностей людського життя. Мова, насамперед, йде про моральних і етичних цінностях. Вони по праву вважаються вищими, бо багато в чому визначають поведінку людини в інших системах цінностей.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)