ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК
А Вітько, між іншим, і гадки не мав, що заблудився. Просто він мріяв забратися якомога далі в ліс, аби нікого не бачити і не чути. Він ніяк не міг забути отой провалений спектакль. В лісовому санаторії тільки й розмов було, що про витівки Бухтика. Підеш, наприклад, до їдальні,- а там тебе разом з компотом пригощають всілякими подробицями із спектаклю. Втечеш від тих розмов на річку,- а там добра половина пляжників корчать із себе водяників та бісенят. А дехто і русалок. З досади забредеш на стадіон,- а там санаторні силачі з сопінням завдають один одного собі на плечі.
Навіть про шкапину – і ту говорили.
А от про Вітю Капустіна, найкращого з акторів, ніхто і словом не обмовиться. Всім ніби заціпило.
“Хіба це життя? – сумовито розмірковував Вітько Капустін.- Та від такого життя краще вже лягти десь у лісі і померти з горя…”
І найвидатніший артист санаторію озирнувся довкола, прикидаючи, де б його зручніше це зробити. Щоб і сонечко не дуже пекло, і трава була м’якенька…
І лише тоді до нього дійшло, що він заблукав.
Ліс навколо був зовсім незнайомий. Рідкі дерева, миршаві кущі. І трава якась не така – жорстка, гостра.
Вітько повернув у інший бік, туди, де на його думку, мав бути санаторій. І одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рідиною. За ковбанею починалися очерети.
Вітько розгублено зупинився. Щось раніше йому не потрапляли ці очерети на очі. Невже оце і є те болото, про яке він чув від дядька Костя стільки жахливого? Буцімто навіть лосі не можуть вибратися звідсіля…
– Агов! – загукав Вітько.
“Бач, як загукав! – подумав Даваня, поспіхом продираючись крізь шипшинові зарості.- Еге, та це ж Вітько, один із добрих знайомих Бухтика! Та й мій теж…”
Друзі Бухтика були і його друзями. А друга, як відомо не лише водяникам, в біді залишати не годиться.
Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтіти від холоду, коли Вітько і Васько Миколаєнко вивернули на нього відра крижаної води.
“Що ж, врятувати я тебе врятую,- подумав Даваня.- Тільки ж і ти в мене, голубочку, нахапаєшся дрижаків…”
А Вітько вже захрип від крику.
– Люди, де ви?! – гукав він.- Сергійку-у!
На хвилю він замовк, аби побільше набрати повітря. І тут за його спиною почувся шурхіт. Вітько повернувся на нього і завмер від жаху.
Перед ним стояв вовк.
Вітькові не раз доводилося бачити вовків в зоопарку. Якісь обшарпані, облізлі, з підібганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток. І ні в яке порівняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий зараз стояв перед ним.
А вовчисько невідривне дивився Капустіну в очі і облизувався так, що виднілися могутні і гострі ікла. Мабуть, тільки-но пообідав якоюсь живиною. Або уявляв, як зробить це через хвилину.
Нараз вовк ліниво потягнувся і позіхнув. При цьому він показав таку велику пащеку, що Вітькова душа зірвалася з місця і чимдуж подалася у п’яти. Вона сподівалася знайти там надійний притулок.
“А що, коли прикинутися мертвим і впасти на землю? – промайнула в Вітьковій голові рятівна думка.- Здається, вовки мертвих не чіпають…”
І він, як підкошений, бебехнувся на землю. Зробити це було неважко, бо ноги все одно не тримали його. І тут до нього дійшло, що він помилився. То ведмеді не чіпають. А вовки – ті, здається, навпаки.
Вітькові здавалося, ніби він уже цілу вічність упирається ногами у мох. Навколо стояла така тиша, що було чути, як б’ється власне серце. Якийсь сучок боляче тиснув у бік.
“Може, вовк подався геть? – з надією подумав Вітько.- Часто буває, що вовки, особливо влітку, не чіпають людей… А зараз саме літо…”
Проте вовк і не думав кудись подаватися. Він сидів на тому ж місці і, схиливши голову набік, уважно розглядав Капустіна. Вітькові навіть здалося, ніби вовк посміхається. 1 якось дивно ворушить хвостом. Ніби пес, що зустрів знайомого.
“Може, він приручений?” – з надією подумав Вітько. І ця думка дещо його підбадьорила, хоча душа все ще не хотіла повертатися на старе місце.
– Вовчику, га, вовчику,- тремтячим голосом залебедів Капустін.- Ти добрий, еге ж? Ти мені нічого не зробиш, так?
Проте вовк, здається, був іншої думки. Він присів на задні лапи, напружився – і його верхня губа загрозливо затремтіла.
І тут нерви у Капустіна не витримали. Він пронизливо заверещав, кинув козуб в страхітливу вовчу пику і помчав, куди дивилися його очі. Відверто кажучи, він і сам не міг сказати, куди вони дивилися.
А вовк, схоже, грався з Капустіним. То майне хвостом з одного боку, то гарикне з іншого. І щоразу Вітько кидався в протилежний бік. Звідкіля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вірну дорогу?
Через деякий час вовк перестав показуватися, проте Вітько не спинявся. Зненацька в просвітку між деревами замаячіли чиїсь постаті. То був Сергійко з хлопцями.
– Куди це ти біжиш? – гукнув Сергійко.- І де твої гриби? – Т-там,- затинаючись, пробелькотів Вітько.- Т-там… Він за мною…
– Хто – там? – не зрозумів Сергійко.- І хто за тобою? І тільки тут Вітько озирнувся. Позаду нікого не було. – Вовк за мною гнався,- пояснив він, ледве переводячи подих.- Такий здоровенний, жахливий вовчисько!
– Зараз глянемо, що то за вовчисько,- недовірливо сказав Сергійко і рушив у той бік, звідкіля біг Вітько. Та за першим же кущем він зненацька зупинився і покликав товариша:
– Йди-но сюди! А це що?
За кущем лежав козуб Вітька. Повний відбірних грибів.
– Та я ж ного…- почав Вітько. Він ладен був поклястися, що кинув ного у вовчу пащеку. І що козуб тоді був майже порожній… Проте Вітько не сказав нічого. Він лише дивився на гриби і думав, що то йому, мабуть, приснився якийсь жахний сон.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)