Чорна рада – Українська історія в “Чорній раді” – Пантелеймон Куліш (1819-1897) – Література українського романтизму – Нова українська література

Повість

(Скорочено1)

По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий “козарлюга”. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що ідуть не зблизька.

1На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселого пана Череваня.

От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державські. Замість ушул – рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом – гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора – годящий вал.

[Подорожні – це козацький полковник Шрам, колишній священик, і його син Петро. Гості й господар Черевань обговорюють ситуацію в Україні: нинішнього гетьмана Якима Сомка не всі визнають і вимагають для обрання гетьмана зібрати раду, у якій візьмуть участь усі козаки. Ще один претендент на гетьманську булаву – Іван Брюховецький, якого підтримують запорожці.

Шрам збирався їхати до Сомка, але, щоб приховати це, вдає, що їде до Києва на прощу. Петро закохується в Череваневу доньку Лесю, але вона вже має іншого нареченого – Якима Сомка. Усі разом вирушають до Києва, там зустрічаються із Сомком. У Сомка познайомилися з козаком Кирилом Туром, який спробував викрасти Лесю, але йому завадив Петро. Нарешті всі вирушили на чорну раду, яка мала відбутися на околицях Ніжина.]

Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Інші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всміхаючись, кланявсь.

Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько де-не-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!

І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Невольника:

– От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червоні, а тут – дивись – усе блакитні!

А той похитав головою да тілько: – Ох, Боже правий, Боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму пер – ву лаву, між полковники, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжими. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса, – а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледве можна було що почути, якби перекликнутися, – так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава Брюховецького з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки.

Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною – усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами.

“Гордий, пишний і розумом високий гетьман! – подумав Петро. – Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!”

Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці:

– Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю!

Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

– Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство!

Кадр з х/ф “Чорна рада” (реж. М. Засєєв-Руденко, 2000)

Боже! Як схопиться гвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бій; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.

– Стійте, – кажуть, – діти, стійте, ладу ждіте!

А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже:

– Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб трактовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п’яниць нікчемних!

Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе тії окаяннії зрадці у блакитних стьожках да в голубих жупанах і вже, не боючись, голосно розмовляють.

– Ну, брате, – каже один, – дождали ми свого празника; будемо панами на Вкраїні! Нехай усяке козака знає!

– Над ким же ми пануватимем, – питає другий, – коли всяка душа буде рівна?

– Хто тобі сказав?

– А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бургомістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії.

– Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. “Один, – каже, – тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому пановати на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку”.

Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап’янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамотувисоко – два дяки йому руки піддержували – і почав вичитовати

Царське ім’я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:

– Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:

– Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів – усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.

– Брюховецького!

– Сомка!

– Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!

– Не діжде крамар козацтвом орудовати!

– Так от же тобі!

– Візьми ж і ти од мене!

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.

– Стійте, стійте лавою! – крикне Сомко на своїх. – Даймо шаблями їм одвіт!

Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:

– Не наша сила, не наша сила! До табору! Втікаймо до табору!

А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

– Гетьман, гетьман Іван Мартинович! – кричать на все горло.

– Діти! – крикне на своїх старий Шрам. – Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!

І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.

– Ей, – каже, – годі! Нема тут наших!

Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:

– Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців під добру руку!

Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За наметомстояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.

Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.

– Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? – крикнуть на його запорожці.

– А що ж, – каже, – бгатці? Я свого зятя на всякому місті оберу гетьманом.

– Еге! – закричав отаман. – Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу!

Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.

– Пугу-пугу! – закричав, – пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!

– Еге! Ось де зійшлись! – каже той, пізнавши Василя. – Угамуйтесь, братчики, – каже до своїх, – багацько нам тепер роботи й без його.

Да й поперлись до столу, б’ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою.

А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов’язана широка блакитна стьожка.

– Гей, – каже, – козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! – да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.

Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки – собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сом – кового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського.

Покликне Сомко на своїх козаків:

– До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!

Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка – ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні!

Кадр з х/ф “Чорна рада” (реж. М. Засєєв-Руденко, 2000)

Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив.

– Е, Васюта не звик слухати старших! – каже Сомко. – Ну, дармо, нехай б’є первий, а ми підопремо його.

Коли ж прибігає сам Васюта конем:

– Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!

– Що? Як?

– Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!

За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:

– Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці!

Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати – тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.

– Якого, – кажуть, – чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? – да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.

– Га-га! – крикнув клятий на радощах. – От яка рибка в сак ускочила!

А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:

– Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?

А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.

А Сомко:

– Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати! Давай мені свою воєводську палицю – я одіб’ю твоїми стрільцями голоту од табору!

Князь тілько переступав з ноги на ногу.

Як тут гукне Брюховецький:

– Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!

– Так нема ніде правди? – каже Сомко. – Ні в своїх, ні в чужих?

А Іванець:

– Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани.

– Пане гетьмане! – каже вірна старшина, обступивши Сомка. – Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!

Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.

– Братці мої, – каже, – милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! – і кинув об землю свою шаблю.

Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.

– Боже правосудний! – кажуть. – Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу!

Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу – на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів нового гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмистра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.

XV

Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.

– Бгате Василю! – каже. – Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом!

Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе!

– Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику, – каже до Петра, – не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче!

Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників;

Потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тії трутні.

З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:

– Хвала Богу! Хвала Богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!

[Спочатку селяни раділи перемозі Брюховецького, гадаючи, що тепер вони будуть рівними з запорозькими козаками і зможуть поживитися панським добром. Однак запорожці нападали і на старшину, і на селян. Багато хто приїхав на раду з усім добром та з сім’ями, сподіваючись знайти добру пару для своїх доньок. Тепер і багатші козаки, і простий люд як могли рятувалися від грабунку та сваволі запорожців. В околицях, де відбувалася рада, панував великий безлад.]

Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан. Побачивши Сурмач Череваня:

– Ге-ге! – крикне. – Отак наші поживились!

– А що там, бгате?

– Та що! Під’їхали нас братчики так, що тілько ушима стрепенули!

– Що ж вони вам, бгате?

– Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщане, із столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, дак і самого трохи не вбили: “Не взивай козака злодієм! Тепер, – кажуть, – минулось: се моє, а се твоє, – усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!” Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор порозволікали. Кинулись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміється: “Ви ж хіба, – каже, – вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!..” Так-то підійшли нас оманою січові братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазяйствовали низові добродії.

– Бгатці! – каже Черевань. – У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла.

– Рятуй же їх боржій, добродію, – каже Сурмач, – бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинтовки за свого писаря!

– Чорта з два просватає! – гукнув тут, як із бочки, чийсь товстий голос.

Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток товариства верхи.

– Чорта з два, – каже, – просватає! Уже кому що, а Череванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!

– Кирило! – гукнув на нього Шраменко. – Кирило Тур, чи чуєш?

А той йому, ідучи:

– Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром.

– Да годі, Бога ради! – каже Петро. – Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость Богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?

– Себто про Череванівну закидаєш? – у одвіт йому Кирило Тур. – А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав – не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!

І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.

Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од’їхав. Як ось – Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полинув за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.

– Куди се ти мчишся, синку?

– Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну!

– Покинь тепер усіх Череванівен, синку! – каже понуро Шрам. – Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола!

Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано!

Аж ось гукає Черевань:

– Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе.

Зупинився Шрам.

– Де се ти, бгате, був у сю заверюху?

– Що про те питати, чого не вернеш? – каже Шрам. – Прощай, нам ніколи.

– Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чинити?

– Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле! – каже Шрам. – Їдь собі з Богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усі амінь.

– А не будеш же мене більш узивати Барабашем? – питає Черевань.

– Ні, – каже Шрам. – Барабашів тепер повна Україна.

– Їй-богу, бгате, я кричав “Сомка!” так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?

– Куди ми їдемо, – одвітує Шрам, – там тобі не бувати.

– Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?

– Ну, їдь же собі обідати, – каже Шрам, – нам ніколи. Прощай!

– Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.

– Ні, вже! – одвітує Шрам. – Тепер про нас хіба тілько почуєш. Прощай навіки!

Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:

– Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами? З тим і роз’їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань

Із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.

[Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжині разом із князем Гагіним і думними дяками. Провівши князя, гетьман побачив двох січових дідів, які вели козака Олексу Сенчила. Вони пояснили, що цей чоловік ходив до чужої дружини, і за це треба його покарати киями. Гетьман наказав скликати раду. Він оголосив, що за такі провини не варто карати козаків. Старі запорожці обурились, що Брюховецький зневажає січові звичаї, і залишили раду. А гетьман думав про те, як звести зі світу Сомка. У цей час до нього прийшов Кирило Тур і зголосився допомогти в цій справі. Гетьман дав йому перстень, з яким Кирила мали пропустити до темниці. Потрапивши до Сомка, Кирило пропонує залишитись замість нього, помінявшись одягом.

Але той не бажає рятувати своє життя, жертвуючи чужим.

Кирило Тур передав цю сумну звістку Шрамові та його сину. Розпрощалися на тому, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами – у Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її не забуде й на тому світі.]

XVIII

Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю.

Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. Тут би мені й скончити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.

Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені: не стеріг їх Василь Невольник. “Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище!” – подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур’яном. Як ось чує – наче хто співає стиха. “Боже мій! Чий же се голос?”

Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся, й Череваниха – обидві в пекарні.

– Боже мій милий! – крикнула Череваниха, сплеснувши руками.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухнеться. Да вже Череваниха почала Петра обнімати; тілько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поціловав її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитовали і одне одному перебивали.

Як ось – у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радості; тілько “бгатику!” – да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тілько “бгатику!” – да й замовкне.

Як же вже трохи вгамовались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці і сама сіла коло його (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) да й каже:

– Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе Бог спас од смерті. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем Богові душу.

А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.

– Ну, – каже, – бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.

От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так і зарюмав да одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усі злились у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім, і якось радісно.

– Розкажіть же, – каже Петро, – і ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища?

– Ні, – каже Череваниха, – хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: “Оддавай, – каже, – мені Череваня з усім його кодлом”. – “Нащо? Куди?” – “Звелів гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванівні на роду написано бути гетьманшею”.

– Так, так, бгатику! – каже Черевань. – Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.

– Стали просити, – знов веде річ Череваниха, – стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі – куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: “Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище”. Ми давай дяковати, а він: “Що мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану”. Ми знов так і похололи: із одного лиха да в друге! І таки справді думали, що в його ся думка в серці. Да вже як привезли нас у Хмарище, тоді вразький запорожець сміється та й каже: “А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам іще далека дорога”.

– Куди ж се їм була далека дорога? – спитав Петро.

– У Чорну Гору, бгатику, – каже Черевань. – Додержав-таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились вразькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: “Я, – каже, – з самого першу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Іванцеві сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до січової громади не заходив! Так ні, та й годі! От, – каже, – бачучи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, що вже Сомкові і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха і не чути про його, і хотів ото з’їхати з України. Так от же, – каже, – нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте, – каже, Сомкові вічную пам’ять: не сьогодні, так завтра поляже його золота голова…” Так чи піймеш ти, бгатику, віри? Як розказував про Сомка, то наче і всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тілько – кап!

– Так отеє він, – каже Петро, – і сестру, й матір покинув для тої Чорної Гори?

– Ми, бгате, в його питали: “Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?” – “Що, – каже, – козакові матір? Наша мати – війна з бусурманами, наша сестра – гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки живі; а запорожця Господь сотворив не для запічка!” Отакий химерник!

Так, розпитуючись да розмовляючи, і незчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник і веде за собою слідом Божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь дідуся, зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І Божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра. Ще веселіш почали тоді гомоніти. Леся щебетала, як ластівочка. Послі обіду Божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одходив із Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволі, за панотцеву душу.

– Смутно мені, – каже Божому чоловікові, – що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!

– Не кажи так, синку, – дав одвіт Божий чоловік, – усякому єсть своя кара і награда од Бога.

– Як же? – каже Петро. – Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили.

А Божий чоловік:

– Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добра, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у Бога!

Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь, і всі задумались од його речі. Далі поклонивсь Божий чоловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши через плече бандуру.

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб’язно да приязно.

Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвілись, а вже Петро із Лесею і в парі.

Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха – громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.

1857

Аналізуємо художній твір

1. Чи сподобався вам прочитаний твір? Чому?

2. Хто з персонажів справив на вас найбільше враження? Чому?

3. Які почуття викликала у вас розв’язка твору? Чи хотіли б ви, щоб роман завершувався інакше? Як саме?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

4. Розгляньте ілюстрацію на с. 220 – кадр із фільму “Чорна рада” за романом П. Куліша. Режисер М. Засєєв-Руденко запросив на роль Івана Брюховецького славетного українського актора Богдана Ступку. А яким ви уявляли героя?

СУТНІСТЬ КОНФЛІКТУ

Змальовуючи раду 1663 року, П. Куліш засудив безвідповідальність людей, які живуть одним днем, легко піддаються впливу й маніпуляціям. Для автора чорний колір не лише позначає соціальну належність учасників ради, а й виступає символом руїни й анархії, що зводить нанівець державотворчі задуми кращих представників козацької еліти. Стихія й порив юрби не творять державу, їм властиві мінливість і непередбачуваність. Натомість далекоглядний розум та копітка наполеглива праця – головні умови успішного розвитку.

Змалювавши різні українські сили, що не змогли дійти згоди, письменник указав на загрозу розбрату. Запорозька стихійність, дрібний егоїзм простолюду, амбіції козацької еліти та втручання російського імперіалізму – усе це призвело до загальнонаціональних утрат. За Кулішем, українська історія ніби приречена на фатальний рух по колу – доки не вдасться подолати “чорний колір” роз’єднання.

Аналізуємо художній твір

1. Що символізує чорний колір у романі? Доведіть свою думку прикладами з тексту.

2. Як ставиться автор до дій запорожців і простолюду? Доведіть свою думку за допомогою цитат із роману. Чи поділяєте ви авторські погляди? Чому?

СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ

Роман складається з окремих фрагментів, які послідовно розкривають усе нові й нові суперечності в українському суспільстві. Так формується атмосфера напруженого чекання кульмінації – зображення самої чорної ради. У творі поєдналися дві сюжетні лінії – історична й особистісна. Перша розповідає про події в Україні напередодні, під час та після ради 1663 року. Автор малює широку панораму українського життя, представлену передусім у складних соціальних процесах. Особистісна сюжетна лінія розкриває історію кохання Петра Шраменка і Лесі Череванівни, що розвивається в драматичному доланні перешкод на шляху до особистого щастя: спочатку Петро дізнається, що його обраниця вже має нареченого, потім її викрадає запорожець Кирило Тур. Щоб завоювати серце дівчини, Петро самовідданими вчинками доводить щирість своїх почуттів. Розвиток подій досить динамічний. Викрадення героїні, двобій Петра й Кирила Тура – усе це посилює романтичну основу твору.

Письменник дотримується групування головних персонажів у два табори. Авторські симпатії на боці виразників державницьких поглядів – гетьмана Якима Сомка і старого Шрама. Їм протиставлено хитрого авантюриста Івана Брюховецького з його егоїстичними амбіціями та запорожців, які не завжди замислюються над наслідками своїх дій.

Аналізуємо художній твір

1 Які сюжетні лінії поєднуються в романі “Чорна рада”? Перекажіть основні події кожної з них.

2. З якими персонажами пов’язана особистісна сюжетна лінія?

3. Як групуються персонажі за їхніми політичними симпатіями?

4. Якій із цих груп симпатизує письменник? Доведіть це цитатами з твору.

ПЕРСОНАЖІ РОМАНУ

У романі зображено багато персонажів. Частина з них, як-от Яким Сомко та Іван Брюховецький, мають історичні прототипи, інша частина – це вигадані герої, представники різних соціальних груп тогочасної України.

Козацька еліта

Із великою симпатією в романі змальовано старого Шрама. Про нього є лише одна згадка в літописі Самовидця, тож важко судити, наскільки відповідає створений у романі образ реальній особі. Автор дає йому таку портретну характеристику: “По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга”. Загальнонародні інтереси Шрам ставить понад усе. Основні надії він покладає на гетьмана Якима Сомка. На думку Шрама, саме цей гетьман може сприяти створенню сильної соборної України. Як і Шрам, Сомко є далекоглядним політиком. Він високо цінує козацьку честь, бойове побратимство, втілює в собі ініціативність, лицарські й моральні чесноти. Носіям ідеї державотворення протиставляється Іван Брюховецький, який думає лише про гетьманську булаву. Заради влади він не гребує обманом і підкупом, навіть готовий пожертвувати інтересами батьківщини.

Запорожці

Автор не дає запорожцям однозначної оцінки. Поряд зі справжніми лицарями й патріотами, серед запорожців з’явилося чимало випадкових осіб, про що й говорить старий Шрам: “Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи та недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба”.

Носієм вільного запорозького духу виступає Кирило Тур. Його зовнішня безтурботність приховує складну й суперечливу натуру. Ось що говорить про нього Сомко: “Господь його знає, куди він зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночі Богу, обливався гарячими сльозами, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як сей гульвіса!”

В особистості цього героя найбільше виявились романтичні риси. Говорячи про очі Кирила Тура, автор підкреслює, що вони “так і грають”, але “враг його знає – глянеш раз: здається, супиться; глянеш вдруге: моргне довгим вусом так, наче зараз і підніме тебе на сміх”. Поведінка Кирила Тура часто непередбачувана й нелогічна: спочатку підтримує Брюховецького в боротьбі за владу, а потім ризикує життям, щоб урятувати Сомка. Усі запорожці виступають на боці Брюховецького, бо вірять його обіцянкам. Характеризуючи авторський погляд на запорожців, Микола Зеров писав: “Запорожжя саме по собі не було ні зле, ні добре. Але воно було кульмінацією української племінної вроди та народної вдачі. Через те там воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжя, як у горні іскра: який хочеш, такий і розідми з неї вогонь”.

Пошук приватного ідеалу

Ідеал спокійного хутірського життя в романі представлений образом Череваня. Його бажання прості: достаток, родинний затишок, веселе товариське застілля. Він господар свого маленького затишного хутірського світу – добродушний, миролюбний, м’який серцем. Психологія хуторянина дещо віддаляє його від загальнонародної справи. Цей персонаж схильний уникати складних проблем, зосереджуючись на підтриманні “домашнього вогнища”. Петро Шраменко – хоробрий козак, який знаходить своє кохання і зрештою приймає схожий ідеал. Він і Леся – пара закоханих, котрі обирають сімейну ідилію.

Образ бандуриста

Особливе значення в розкритті позиції самого П. Куліша має образ сліпого бандуриста, який утілює народні ідеали гуманізму, мудрості, моральної досконалості. “Ходив він у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені”, – таким зображує його автор. Старий бандурист збирав гроші й визволяв із полону козаків, а своїми піснями надавав людям моральну підтримку. Він не закликав до боротьби, а проповідував добро й милосердя, шукав миру й злагоди, порозуміння в суспільстві. Чоловіку Божому вдається піднестись над дрібними амбіціями й оцінити ситуацію з позиції, у якій поєдналися християнська релігійність і досвід народної моралі.

Аналізуємо художній твір

1. Назвіть персонажів роману, які мають реальних прототипів.

2. Оберіть одного з названих персонажів і проаналізуйте його: риси характеру, роль у творі, авторське і ваше ставлення до нього.

3. У чому особливість зображення в романі запорозьких козаків? Поясніть на прикладах з тексту.

4. Схарактеризуйте образ Кирила Тура. Доведіть, що його можна вважати романтичним персонажем.

5. Які ідеали сповідує Черевань? Порівняйте його життєві погляди з поглядами Шрама. Який зі світоглядів вам ближчий? Чому?

6. Що зробив Петро, аби завоювати прихильність Лесі? Як склалася їхня доля?

7. Яку роль у творі відіграє Божий чоловік? Як ставиться до нього автор?

8. Поміркуйте, за якими принципами можна згрупувати персонажів роману. Складіть відповідну схему. Порівняйте свою схему з результатами роботи інших груп. За потреби внесіть виправлення.

Виявляємо творчі здібності

Напишіть есе, у якому схарактеризуйте одного з персонажів “Чорної ради” (на вибір), його роль у творі та своє ставлення до нього.

ПРОБЛЕМА ГРОМАДСЬКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ЇЇ АКТУАЛЬНІСТЬ

Поряд із визначенням причин минулих утрат автор “Чорної ради” ставить важливу проблему соціальної відповідальності. Вона стосується як влади, так і кожної окремої людини. У романі дуже добре показано, з якою легкістю через відсутність чіткої громадянської позиції, надмірну довірливість або просто байдужість звичайні люди стають розмінною монетою в боротьбі авантюристів за владу. Атмосфера суспільної недовіри, небажання шукати миру й злагоди провокують анархію й безлад, роблять народ вразливим для зовнішніх загроз. Письменник наголошує на потребі єдності, яка зміцнює суспільство й дозволяє всім разом долати життєві перешкоди.

Досліджуємо самостійно

1. Порівняйте запорожців у “Чорній раді” та в повісті М. Гоголя “Тарас Бульба”. Чим подібні ці образи, чим вони відрізняються?

2. Доведіть, що “Чорна рада” має ознаки історичного роману-хроніки.

3. Порівняйте роман Пантелеймона Куліша “Чорна рада” з романом Вальтера Скотта “Айвенго”, який ви вивчали на уроках зарубіжної літератури. Запишіть у таблицю імена історичних і вигаданих персонажів обох творів, а також історичні й вигадані події. Про що вам цікавіше читати в таких творах: про історичні події чи перипетії особистого життя вигаданих героїв?

Виявляємо творчі здібності

4. Підготуйте повідомлення на тему “Актуальність ідей автора “Чорної ради” в наш час”.

5. Об’єднавшись у групи, створіть кілька варіантів буктрейлера до роману “Чорна рада”. Проведіть конкурс на кращий буктрейлер.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)