Чоловік, що умів літати – Карел Чапек

Томшик йшов дорогою близь лікарні на Виноградах. Він здійснював свій щовечірній моціон, бо піклувався про здоров’я і взагалі був завзятим спортсменом – не пропускав жодного футбольного матчу. Йшов він швидко й легко. На землю вже спустились весняні сутінки, і назустрічу Томшику траплялись лише випадкові перехожі та зрідка закохані парочки. “Слід було б купити крокомір, – думав він, – і перевіряти, скільки кроків я роблю протягом дня”. Раптом йому пригадався сон, що він бачив вже три ночі підряд: він іде вулицею, дорогу йому перегородила жінка з немовлям у колясці. Томшик злегка відштовхується лівою ногою, здіймається над землею метрів на три, перелітає через жінку з коляскою і плавно опускається на тротуар. Уві сні він анінискілечки не здивувався: такий зліт йому здався природнім і дуже приємним; чудно було лиш те, що досі ніхто цього не спробував. Адже як просто: варто тільки злегка покрутити ногами, ніби їдеш на велосипеді, і от вже знов злітаєш у повітря, ширяєш на висоті другого поверху і легко опускаєшся на землю. Відштовхнешся ногою і знов летиш, зовсім легко, як на гігантських кроках. Можна навіть не торкатися землі, а просто покрутити ногами, і політ триває. Томшик навіть голосно засміявся уві сні: як же це, мовляв, так, чому ніхто досі не додумався літати? Адже тільки відштовхнутись ногою, і готове діло… Це же легше і простіше, ніж ходити, – думав він уві сні. Треба буде завтра спробувати.

Три ночі снился йому цей приємний сон. Почуваєш себе таким легким… Так, чудово було б, якби можна було літати так просто: злегка відштовхнешся ногою і… Томшик оглянувся. Нікого довкола. Так, жартома, розбігся і відштовхнувся лівою ногою, ніби стрибаючи через калюжу… І раптом вознісся на три-чотири метри і невисокою дугою пролетів над землею. Він навіть не здивувався: це і насправді виявилось зовсім просто і лише приємно хвилювало, як катання на каруселі. Томшик ледь не загорлав у хлоп’ячому захваті. Пролетівши метрів з тридцять, він же наблизився було до землі, але побачив, що опускається саме у багнище. Тоді він замахав ногами, як робив уві сні, і насправді знову злетів повище, пролетів ще метрів п’ятнадцять і легко опустився за спиною якогось перехожого, що прямував зі Страшніце. Той сполохано сахнувся, йому явно не сподобалось, що позаду в нього з’явилася людина, кроків якого він не чув. Томшик обігнав його з невимушеним виглядом, хоча в душі трохи побоювався, зробивши занадто енергійний крок, відірватись від землі і злетіти знову.

“Треба це гарненько перевірити”, – сказав він собі і тією ж безлюдною дорогою рушив додому. Але, як назло, йому постійно траплялись перехожі – то закохані парочки, то залізничники. Тоді він звернув на пустир, де роками був міський смітник. Вже зовсім стемніло, але Томшик не хотів відкладати проби, боячись, що до завтра розучиться літати. Він відштовхнувся дуже боязко, злетів на якийсь метр і досить тяжко опустился на землю. Другого разу він допомагав собі руками, ніби плаваючи, пролетів добрих вісемдесят метрів, навіть зробив півколо і сів на землю легко, як бабка. Томшик зібрався було спробувати ще раз, але тут на нього впав сніп світла і грубий голос спитав: “Ви що тут робите?” Це був поліційний патруль.

Томшик страшно збентежився і забурмотів, що він тут “трохи вправляється”.

– Котись вправлятися кудись подалі! – гаркнув поліцай. – Тут не можна!

Томшик, щоправда, не зрозумів, чому тут не можна, а в іншому місці можна, але він-бо був дисциплінованим громадянином, отже чемно побажав патрульним спокійної ночі і поспішно забрався звідти, остерігаючись тільки одного – щоб, спаси Боже, знов не злетіти. Втрапиш, чого доброго, під нагляд поліції. Тільки біля Державного інституту охорони здоров’я він знову підстрибнув, легко майнув через огорожу, пролетів помахуючи руками над інститутським садом і спланував на Коронному проспекті, прямісінько перед якоюсь служницею з кухликом пива. Та верескнула і кинулась навтіки. Томшик прикинув, скільки він пролетів: метрів двісті. Відмінно для початку!

В наступні дні він ретельно тренувався, зрозуміло, тільки вночі і у відлюдних місцях, найчастіше поблизу єврейського цвинтаря за Ольшанами. Він пробував різні прийоми, наприклад, зліт з розбігу і крутий підйом з місця. Без напруги, рухаючи лише ногами, він піднімався на висоту до ста метрів, але вище не ризикнув. Потім він заходився освоювати різні способи спуску – плавне приземлення і уповільнене падіння, – все залежало від того, як працюєш руками. Томшик оволодівав переміною швидкості і напрямку, пробував літати проти вітру, з вантажем, зависати на різних висотах тощо. Справа йшла як по маслу, і він все більше дивувався, чому ж люди досі не додумались літати. Либонь, лиш тому, що ніхто не пробував відштовхнутися ногою і злетіти. Одного разу Томшик протримався в повітрі цілих сімнадцать хвилин, але під кінець налетів на телефонні дроти і поспішив спуститись. Якось вночі, тренуючись на Російському проспекті, він з висоти чотирьох метрів помітив під собою двох поліційських. Томшик тут же повернув у бік садів, що оточвали особняки. Ночну тишу прорізали пронизлві поліцейські свистки. Через кілька хвилин Томшик вже пішки повернувся до того місця і побачив, що шестеро поліційських з ліхтарями нишпорять садибами у пошуках злодія, що буцімто “у них на очах перелізав огорожу”.

Тільки тепер Томшик збагнув, що уміння літати обіцяє небачені можливості, але ніяк не міг придумати, як же використати їх. Одного разу вночі він спокусився відкритим вікном на четвертому поверсі будинку на площі Святого Іржі. Легко відштовхнувшись від землі, Томшик досяг вікна і всівся на подвіконі, не знаючи, що робити далі. З кімнати долинало хропіння людини, що міцно спить. Томшик вліз всередину. Красти він не збирався і тому стояв, охоплений смутною непевністю, якої ми зазвичай зазнаємо, випадково опинившись в чужому помешканні. Потім зітхнув і полез назад у вікно. Але треба ж залишити хоч який-небуть слід, якесь свідоцтво свого спортивного досягнення! Томшик витяг з кишені перший-ліпший папірець і написав на ньому олівцем: “Був тут! Месник Ікс”. Він поклав записку на нічний столик і тихо спустився повітрям донизу. Вдома з’ясувалося, що папірець був конвертом з його адресою і прізвищем. Але у Томшика вже не вистачило сміливості повернутися. Кілька днів він чекав сищиків з поліції, але, як не дивно, жодних ускладнень не сталось.

Нарешті Томшику стало вже несила терпіти: польоти залишались для нього лише таємною розвагою, якій він віддається насамоті, а йому хотілося зробити їх надбанням гласності. Але як? Адже літати так просто: відштовхнешся ногою, злегка змахнеш руками, і лети собі, як пташка… Можливо, це стане новим видом спорту? Або, наприклад, цілком можливо розвантажити вуличний рух, якщо люди почнуть пересуватися повітрям. Можна буде обійтися без ліфтів. І взагалі можливості величезні. Уявлення про них було у Томшика, щоправда, надто невиразне, але в кінці кінців все якось усталиться. Кожне велике відкриття спершу здавалось нісенітницею.

У Томшика був сусід по будинку, такий собі вгодований молодий чоловік на прізвище Войта. Він працював у газеті, здається, був репортером спортивного відділу. І ось одного разу Томшик зайшов до цього Войти і, трохи пом’явшись, проголосив, що може показати сусіду дещо цікаве. Секретничав він страшенно, так що Войта подумав: “Ну й ну!”, але все ж таки дав себе умовити, і близько дев’ятої вечора вони разом вирушили до єврейського цвинтаря.

– Тепер дивіться, пане репортере, – сказав Томшик, відштовхнувся ногою від землі і злетів на висоту приблизно п’яти метрів. Там він почав виробляти всілякі викрутаси, спускався до землі, знову піднімався, махаючи руками, і навіть провисів у повітрі повних вісім секунд.

Войта став страшенно серйозним і спробував з’ясувати, як це Томшику вдається. Той терплячо пояснював: треба тільки відштовхнутися ногою, і готово. Ні, добродію Войто, це зовсім не спіритичне явище, і тут немає жодної надприродньої сили, не потрібно напруги м’язів або волі. Підстрибнеш і летиш…

– Та ви спробуйте самі, пане репортере, – умовляв Томшик, але Войта тільки хитав головою; ні,- задумчиво мовив він, тут не обходиться без якогось фокусу. Але я докопаюсь, в чім там справа. А поки, мовляв, добродію Томшику, не демонструйте це більше нікому.

Наступного дня Томшик літав перед Войтою з п’ятикілограмовими гантелями в руках. Це виявилося важче, і він досяг всього лише трьох метрів висоти, але Войта був задоволений. Після третього разу репортер сказав:

– Слухайте, пане Томшик, не хочу лякати вас, але справа дуже серйозна. Такі польоти без всякого апарату можуть мати найважливіше значення, наприклад, оборонне, зрозуміло? Цим повинні зайнятися фахівці. Треба продемонструвати вас експертам. Я все влаштую.

І ось одного чудового дня Томшик в самих трусиках постав перед чотирма експертами у дворі Державного інституту фізичної культури. Він страшенно соромився своєї оголеності, хвилювався і тремтів від холоду,

Але Войта був невмолимим: треба, мовляв, неодмінно в трусиках, щоб було видно, як працюють м’язи. Один з експертів, товстий і лисий, виявився університетським професором фізкультури. Вигляд у нього був цілком неприступний і на обличчі написано, що, мовляв, з наукової точки зору всі це нісенітниця і дурниця. Він нетерпляче поглядав на годинника і щось бурчав.

– Отже, добродію Томшику, – не без хвилювання запросив Войта, – для початку давайте з розбігу.

Томшик злякано рвонувся вперед.

– Зачекайте, – зупинив його професор. – У вас цілком невірний старт. Центр ваги треба перенести на ліву ногу. Зрозуміло? Повторити!

Томшик повернувся і спробував перенести центр ваги на ліву ногу.

– А руки, руки! – повчав експерт. – Ви ж не знаєте, куди їх подіти! Тримайте їх так, щоб вони не заважали расправить грудную клітку. І потім ви при розбігу затримали дихання, цього не можна. Дихати треба рівно і глибоко. Нумо, ще раз!

Томшик розгубився. Тепер він і справді не знав, куди подіти руки і як дихати. Він збентежено топтався на місці, намагаючись збагнути, де у нього центр ваги.

– Вперед! – гукнув Войта.

Томшик непевно замахав руками і побіг. Ледве він відштовхнувся від землі, як тренер сказав:

– Погано! Відставити!

Томшик хотів зупинитися, але вже не міг, мляво штовхнувся лівою ногою і злетів на півметра. Але, підкоряючись тренеру, відразу опустився на землю і лишився стояти ні в сих, ні в тих.

– Зовсім погано! – вигукнув професор. – А присідання де? Падати треба на носки і пружинити присіданням навпочіпки. А руки викинути вперед, зрозуміло? Щоб передати їм інерцию падіння, – це цілком природній рух. Зачекайте, я вам покажу, як треба стрибати. Дивіться на меня уважно. – Він скинул піджак і став на старт. – Зверніть увагу: вся вага тіла на ліву ногу. Нога напівзігнута, і тіло подалося вперед. Лікті відвести назад і завдяки цьому розгорнути грудную клітку. Робіть, як я!

Томшик підкорився. В житті він не стояв у такій незручній позі!

– Треба буде вам повправлятися, – зауважив професор. – А тепер дивіться! Відштовхнутися – і біг вперед. Він ринув уперед, пробіг шість кроків, відштовхнвся, стрибнув, гарно змахнув руками і елегантно впав навпочіпки, викинувши руки вперед. – От як це робиться! – сказав він, подтягуючи брюки. – Повторити!

Пригнічений Томшик благально поглянув на Войту. Обов’язково треба так?

– Нумо, ще раз! – підбадьорливо кинув той, і Томшик скорчився у належній позі, – Вперед!

Томшик переплутав і побіг не з тієї ноги. “Може це не надто важливо. Головне викинути руки, як він наказав, і зробити присідання, – злякано думав він на бігу і ледве не забув підскочити. Але нарешті відштовхнувся від землі… – Тільки б приземлитися з присіданнням, – майнуло у нього. Він підскочив ледве на півметра і опустився, пролетівши метрів з півтора. Потім він метушливо присів навпочіпки і викинув руки вперед.

– Але ж ви не летіли, добродій Томшик! – зойккнув Войта. – Будь ласка, повторіть!

Томшик знову розбігся і стрибнув всього на метр сорок, зате опустился на носки, з присіданням, і вчасно виставив руки. Він був весь мокрий від поту, і серце у нього шалено калатало. “Боже, відв’язались би вони від мене”, – думав він.

Він стрибав ще двічі, але від подальших спроб довелося відмовитись. З того дня Томшик розучився літати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Чоловік, що умів літати – Карел Чапек