ЧОГО СМІЯЛИСЯ РИБКИ – ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ – Українська література – Література для дітей
Посеред озера – чисте, дзеркально-блискуче плесо. Ближче до берегів – зелені кружечки латаття. І квіти білі-білі, немов мармурові, непорушно стоять над водою. А під ними – такі ж самісінькі квіти віддзеркалюються у воді. Тільки перевернуті вниз.
За високими зеленими вербами – сонце. Над головою – кумедні, немов пухкі сувої вати, клубки хмар. Тільки тут, на березі озера, жадана прохолода.
Льоня і Толя рибалять. Вудку – довгу облуплену лозину з тонісінькою волосинкою з кінського хвоста – закидає Льоня. Толя сидить біля цеберка з водою і, не моргаючи, дивиться на біленький поплавець з гусячої пір’їнки.
– Тягни! Смикнуло!
– Одчепись! – гнівно блискає чорними збудженими оченятами на болільника Льоня. – Нічого не смикнуло!
І знову мовчки, по-діловому хлопчики пильнують за по плавцем.
Пролетіла над озером сорока. Сіла на вершину верби, дивить ся на хлопців, похитує хвостом, питає:
– Чи добре порибалилось?
– Та одчепись! – з досадою задрав угору голову Льоня. – Розстрекоталась. Всю рибу сполохаєш.
З лугу прилетів жовтий гребенястий одуд, сів на бережку, пі шов над водою. Пити, певно, захотів.
– Киш! – крикнув йому Толя і пожпурив грудкою.
– Замовчи, ти! – сердиться Льоня.
– То ж він рибу лякає.
– Не злякає…
– А я…
– Цс!
Хлопчики прикусили язики. Рибка, показуючи, що вона зо всім не злякалась одуда, легенько смикнула за черв’ячка, і поплавок схитнувся. Рівні кола спокійно, неквапливо побігли по воді.
– Чи не бачите, що клює? – все ще галасувала на вербі сорока.
Льоня аж вудилище посунув уперед – та бери ж, мовляв, бери швидше. І рибка взяла. Поплавець здригнувся, пробіг трішки по воді, немов хотів був сховатись під зелений кружечок латаття, та й занурився у воду.
– Тягни! – зойкнув біля відра Толя.
Льоня рвучко смикнув вудку, і маленька срібляста пліточка, блиснувши над водою, виплигнула на берег.
Хлопці тільки сопіли над нею, ловили. А вона не хотіла даватись до рук – підплигувала, тріпотіла.
Нарешті пустили її у відро з водою. Рибка вдячно сплеснула хвостом, пірнула на саме денце.
– Ага! – таємниче підморгували один одному хлоп’ята. Зірвалась з верби сорока. Полетіла, стрекочучи, кудись на луг, понесла радісну звістку:
– Чи чули? Отаккенну рибу хлопці спіймали!
Льоня знову закинув вудку. Вертівся у воді червоний черв’ячок… не подобалось йому, що на гачок посадили та ще й у воду на таку глибочінь закинули. А навколо нього збиралися і пліточки, і окунці, і в’язки, і краснопери, і плоскирки. Кожній хотілося того чудодійного черв’ячка схопити. Але всі бачили, як той черв’ячок виманив їхню подружку аж ген туди на берег, де стоять нерухомі височенні верби, де бігають по березі дві чудернацькі рибини з руками і ногами, тому-то й боязко було схопити того черв’яка.
Та ось із самісінького дна виплив спросоння старий червоноокий краснопер, позіхнув на весь рот, та, не звертаючи уваги на збіговисько риб, гребнув рішуче хвостом, підплив до черв’яка, роззявив своє беззубе ротище – хап!
І незчулися риби, як потягло щось краснопера вгору. Він упинається, гребе поплавцями, крутить хвостом, а воно тягне. Всі риби аж роти пороззявляли з подиву, очі вирячили – нічого не розуміють. А вже тоді, як краснопера смикнуло так, що він блискавкою шугнув угору й через мить затріпотів над водою, всі риби приснули, мов пшоно з рук, і розсипались хто куди – та під корінь, та в багно зарилась, а та до листочка підводної лілеї при ліпилась. Така тиша у воді настала – ніхто ані пари з уст.
Тільки хлоп’ята підтанцьовували на березі. Ах, як жаль, що ні сорока, ні одуд не побачили того краснопера. Та це ж вони в усі-усюди рознесли б на хвості ту новину, та це ж вони усій пташиній зграї розповіли б про славних рибалок. Бо ж подума ти тільки – отакенного краснопера спіймали. Та тут, якщо й далі так справа піде, до вечора повне відро натягають.
– Ох і риба! – поблискував очима Льоня.
– І тато такої не ловив, – згоджується Толя.
І знову вудка мокне у воді, а хлопці розквітають від радості.
– До самого вечора будемо ловити, – каже Толя.
– Одчепись! – починає сердитися Льоня. – Помовчати не можеш!
Минає час. Повільно виходять із своїх сховищ рибки. В’ються навколо черв’яка. Але близько не підходять – хай йому грець! Побіг он за тим черв’яком на берег дядько краснопер, та й досі не вернувся.
Хлопчики починають скучати. Льоня все частіше заглядає у відро, а Толя озирається навколо. Ніде жодної живої душі. Тільки гуси недалеко чогось сварилися, лопотіли крильми, комусь погрожували.
Та ось раптом з-за куща вийшов дід Соломка. В білих штанах, в солом’яному брилі, з торбою через плече, з веслом у руках. Це старий на всю ніч рибалити зібрався. В Толі загорілися оченята. Спритно засунув у відро свої руки по самі лікті, вхопив за зябра краснопера. Підняв над головою, крикнув:
– Діду! Глядіть, що ми впіймали!
Льоня й собі кішув вудку, кликав діда:
– Ого якого я витяг!
Краснопер, вирячивши червоні очі, байдуже дивився на діда Соломку, що враз чогось забухикав, повільно повертаючи до озера. Дід не поспішав. Він взагалі ніколи і нікуди не поспішав. Це знали всі в селі…
Краснопер так тріпнувся в Толиних руках, так ляснув хлопця хвостом по носі, що той від несподіванки аж випустив рибу з рук. Вона вислизнула на землю, заплигала, та все до берега, та до води. Хлопці враз кинулись до втікача, тріснулись лобами і замість того, щоб ловити рибу, вчепились один одному в волосся. А краснопер тимчасом – плиг-скік до води та в воду, верть хвостом, тільки його й бачили. Блискавкою промайнув через усе село просто до своєї хати, де найглибше місце в озері.
– Улю-лю! Улю-лю! – кричали й свистіли вслід йому риби.
А вже тоді, коли наляканий і присоромлений краснопер за чинив за собою двері, риби трохи заспокоїлись та почали спостерігать за тим, що робилось на березі. Хлоп’ята, мов два цибаті півники, чубились між собою, дивились один на одного скоса. Ледве дід Соломка розійняв рибалок.
– Тож гляди, он в тебе знову риба на гачку, – сказав він, бухикаючи.
Висмикнув Льоня вудку, а там тільки волосинка теліпається – ні черв’яка, ні гачка.
– У, ти! – знову розчервонівся від гніву Льоня та кинувся з
Кулаками до Толі. – Через тебе гачка відірвав.
Сплелися руками малі рибалки, качаються на березі, один одного не подужає.
А у воді танцювали і сміялися рибки. Аж хвиля, ніжна-ніжна, тонісінька-тонісінька, ледве помітна, пішла по озеру.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)