Чи знають Бога герої новел Василя Стефаника?

Єсипенко Дмитро,

Київський національний університет

Імені Тараса Шевченка

…хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?

(Рим. 9:20, [1, 1397])

Релігійність, глибока віра – беззаперечна прикмета свідомості Василя Стефаника і героїв його новел. В час, коли українська громадськість в пошуках аксіологічних орієнтирів звертається до духовних начал християнства, особливо важливим є нове прочитання кращих зразків нашої літератури. Твори новеліста засвідчують природність, цілісність релігійних уявлень його персонажів про світ, найважливіші моральні категорії людського існування. Вони переконані, що у постійно перебувають під Божим наглядом і саме цим зумовлена їх поведінка. Типи героїв, подані письменником, втілюють вікові аксіоми життя українського селянина.

“Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть… А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най лежу коло них…”, – голосить герой новели “Сини” старий Максим [2, 176]. Що змушує його до цього? Розпач самотності, біль втрати синів на війні, дружини, яка не знесла цієї трагедії.

Ціла новела – плач-голосіння Максима над погубленою молодістю своїх дітей і власною немічною старістю. У такому афективному стані він і критикує небо.

Однак релігійність – незмінна риса цього українського землероба. “Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

– А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох” [2, 177]. Маємо вияв народних вірувань: за хороші вчинки померлі йдуть до Царства Небесного і там сидять праворуч і ліворуч самого Бога [5, 61].

Виявлений у словах і поведінці героя новели світогляд співвідносний з усвідомленням та ідентифікацією віри її автором. Це неканонічне прочитання образів-Абсолютів: зокрема – Господа, Богоматері. Для Максима вони повсякчас присутні поруч з ним, вони вирішують усі його життєві ситуації. Тому він і дорікає небові тим, що воно не втрутилося у жорстокий хід долі : “Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…” [2, 176]. Констатуємо велику ідейну сміливість (зухвалість) Максима. Свою особисту трагедію він ототожнює з найбільшою жертвою в ім’я людства – смертю Ісуса Христа.

Конфлікт у душі персонажа зумовлений саме його вірою у імператив Вищої істини і справедливості. “(Герої Василя Стефаника) у хвилях екстази своїх змагань “за свій рихт” ( за право, у цьому контексті – моральне – Є. Д.) не можуть зрозуміти, чому Бог їм не помагає, чому не нищить їхніх кривдників”, – доречно зауважує дослідник творчості письменника Л. Луців [9].

Натомість не можна погодитися з деякими тезами, висловленими дослідницею творчості Василя Стефаника С. Коршуновою (стаття “Своєрідність епічної розповіді” [6]). Вона слушно зауважує про первні світогляду героїв новел: “Персонажі мислять переважно моральними категоріями совісті, любові, гріха і т. п. Найвищими моральними орієнтирами для них є Христос, Бог, Мати Божа. …образ Світобудови в новелах Василя Стефаника має систему координат, характерну для народно-поетичних і релігійно-філософських уявлень – його полюси займають образи Отця небесного і господаря пекла”. Останнє положення може бути яскраво проілюстроване новелами “Сама-саміська” і “Скін”. Доля грішників після смерті залежить від того, покаялися вони, чи ні.

Парадоксальним, однак, є висновок літературознавця: “…образ Бога тлумачиться як образ злого і жорстокого Отця небесного, що прирік своїх дітей на невимовні страждання”, – співвіднесення зі старозавітною традицією розуміння Бога. Далі С. Коршунова стверджує, що за такої визначеної Господом жорстокої долі (“замкнуте коло земних страждань”) єдиний бажаний вихід для героїв – смерть. “Тому її чекають як визволительку”. Вона виводить галерею героїв-богоборців. Молитву Максима (новела “Сини”) до Матері Божої у дослідженні названо “блюзнірською” і “парадоксальною” (порівняємо: у іншої дослідниці, М. Коцюбинської вона визначена як “не канонічна” та “інтимна” [7, 177]).

Таке тлумачення подій, реплік персонажів новел, безперечно, є спрощеним, надто одновимірним і однозначним. Основною причиною такого прочитання релігійного аспекту творів слід вважати бажання дослідниці співвіднести авторську концепцію з духом “сучасної письменнику декадентсько-символістської літератури”. При цьому критик сама робить висновок, що деякі особливості новел “виразно виявляють відмінність концепції особистості Стефаника від декадентської” [6, 84-86].

Такою, що яскраво характеризує релігійність героїв Стефаника, виявляється велике значення у їх ментальній свідомості концептів Молитви та Церкви. Також важливу роль відіграє і “Боже” вітання-побажання. Ці “зовнішні” прояви віри героїв зауважує зокрема Т. Зелених (“Віра в Бога як характерна риса художнього світу героїв В. Стефаника”; [25]).

Вітання, побажання – словесні свідчення “присутності” Бога. На словесно-текстовому рівні цей елемент світогляду виражений навіть у назві однієї новел – “Славайсу”.

В якості художньої ілюстрації наведемо зразки таких звертань-побажань у деяких творах письменника.

Зі старою Тимчихою з новели “Ангел” вітаються: “Славайсу”. Відповідь – “Навіки слава” [2, 29]. Збираються радні в новелі “Засідання”: “Отак кожний ішов між люди. “Славайсу” – “Навіки слава” – та й сідав на лаві…” [2, 55]. До Георгія зайшли Михайло й Максим подивитися на злодія (новела “Злодій”): “Славайсу.” – “Навіки слава” [2, 135]. Семен, побачивши на своєму подвір’ї незнайомих людей, мовить їм (новела “Вона – земля”): “Славайсу Христу, люди добрі!” [2, 159]. Стара Варвара, побачивши комісара: “Славайсу” (новела “Воєнні шкоди” [2, 178]). “Стара Вережиха зайшла в хату до доньки й сказала: “Славайсу…” (“Мати”, [2, 198]). Таке ж вітання зустрічається в новелах “Святий вечір”, “Славайсу”.

У словах привітання – прославлення Ісуса Христа, вияв віри побожних героїв у те, що він може покращити їхнє життя. Антон з новели “Синя книжечка” бажає “вітисі” (дружині війта): “Най пан Бог твоїм дітям годить, де си поступають. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені…” [2, 6]. Проця з новели “У корчмі” б’є жінка, він просить кращої долі в Бога (інша справа, що прагне злого): “…може, ї Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…” [2, 13]). Ілаш з новели “Шкода” бажає Романисі: “Най вам Бог дасть якнайліпше” [2, 37]. А Михайло з новели “Камінний хрест” – кумові: “…най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!” [2, 48]. Третильник з новели “Сон” говорить: “…Бог мені відгодив, дай Боже так кождому. Взєв та й дав… Як Бог дасть, то буде пшениця…” [2, 123]. Старий Лазар з новели “Роса” роздумує про своїх онуків: “Вони в мені чемні, най їх Бог благословить з їх надіями…” [2, 202].

Вітаючись і бажаючи близьким, знайомим і зовсім чужим людям Божого заступництва, герої новел виявляють себе як віруючі гуманісти.

Молитва як обов’язковий сакральний ритуал у житті релігійної людини. Концепт молитви в художньому світі творів Василя Стефаника з’являється часто. Це і зображення самого таїнства звернення до небес і згадки молитви як прохання про звільнення від гріхів себе і своїх близьких. Батько Миколи з новели “Стратився” щиро звертається до Божої Матері і святого Миколая, просячи помилувати грішну душу сина самовбивці “Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Микола свєтий…- та й бився в груди…” [2, 10]. Гриць Летючий (“Новина”) не може перейти ріку, у якій – тіло втопленої доньки. Тяжкий гріх – не свідчення того, що він пропаща людина; він шукає заспокоєння в молитві “Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі…” [2, 40]. А Іван Дідух з новели “Камінний хрест”, прощаючись зі своєю землею, “лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував” [2, 48]. Так само все життя у тяжкій праці звікувавши, він не раз до Бога звертався: “Не раз, а днинка кінчаласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога…” [2, 52]. Від’їжджаючи з сім’єю в далеку Канаду, він прохає односельців: “аби-сте за нас наймили служебку… та віказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше гріха припише” [2, 51].

Світ усвідомлюється героями новел як велике Боже творіння. Тому не дивно, що не тільки люди, а й природа знають молитви. У новелі “Сини” самотній старий Максим прагне лишити свідками по собі… квітки: “Як умру, то тай на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда…” [2, 175].

Знання молитви для дитини – велика її заслуга, що доказ її розуму і “дорослості”. Михайлиха з новели “Мамин синок” пишається своїм сином, говорячи: “Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький…” [2, 18]. Так само “мудрий” і Семенко з новели “Кленові листки”, який говорить про себе: “Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я очинаш знаю цілий…” [2, 119].

Однак молитва – безсила без щирої віри. Саме по собі вимовляння завчених слів, неосмислених і неприйнятих до серця, вона є виявом лише позірної “побожності” (новела “Побожна”). Так само ніколи не займає належне місце у ментальному світогляді невіруючої людини й інший християнський концепт – Церква.

Полісемантичність лексеми і концепту “Церква”. У євангельському розумінні “Церква”, означає сукупність людей, віруючих у Ісуса Христа. Як поняття християнської етики, воно має декілька значень, а саме:

    Об’єднання одновірців християнської віри; Християнська віра, сповідання; Місце зібрання віруючих (храм), місцева громада, парафія християн; Сукупність усіх (живих і померлих), хто вірує в Ісуса Христа як Бога й Спасителя” [8, 209-210].

У новелах В. Стефаника церква – це місце зібрання віруючих, храм, де всі моляться й слухають Слово Боже. Андрійка в новелі “Мамин синок” винагороджують за хорошу поведінку тим, що дозволять піти до Церкви. Селяни відвідують храм часто, тому для цілої громади велика дивовижа, що Іван Дідух (новела “Камінний хрест”) “до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень” [2, 47]. Порушення сакрального місця також явище для свідомості людей нечуване. Свідчення про те, що “стара Романиха з-під церкови дошку несла” викликає обурення загалу: “як то з-під церкови рунтати?”, “як то церкову обкрадати!” (новела “Засідання”, [2, 59]). Літнє подружжя з новели “Давнина” склали між собою домовленість про відвідування церкви: “До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона на першу Богородицю, він на другу, вона на Великдень, а він на Різдво…” [2, 88]. Однак справа не у кількості відвідин: чоловік і дружина з новели “Побожна” щонеділі до ходять церкви, але дозволяють собі сваритись після цього.

Перебування у святому, намоленому місці неабияк впливає на персонажів творів Василя Стефаника. У новелі “Давнина” читаємо: “(дід Дмитро) в церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі грейцарі і спочений (відпочилий – Є. Д.) виходив враз із людьми…” [2, 89].

Боже Слово можна почути скрізь, якщо для нього відкрите серце. Це одна із світоглядних ідей художнього світу новел письменника. Перебування разом з іншими вірянами дарує особливе відчуття згуртованості, душевного спокою, тепла і підтримки, яких часто не вистачає за межами храму [3, 82-84].

Дослідник творчості Василя Стефаника П. Іванишин (“Основні аспекти національно-духовної диференціації”; [28]) зауважує єдність національних і християнських первнів ментальності героїв письменника. Яскраво виявляє цей світоглядний синкретизм художній образ діда Гриця в однойменній новелі. “Саме ця людина з народу, людина із твердо сформованою національною ідентичністю допомагає вирішити складне етико-релігійно-психологічне питання у дусі національно-екзистенціальної методології” [4, 147]. На питання молодої (і освіченої – професорка!) дівчини: “Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру”, мудрий і “національно свідомий” дід відповідає: “Небого… не йди до них в гості як вони твоєв віров гидуют, сиди в своїй хаті та їж чорний хліб” [2, 187]. Такий виважений (багатолітній досвід героя) підхід дпомагає “виділити свою і чужу віри; від нав’язливих апологетів останньої слід диференціюватися, щоб зберегти свою cамість” [4, 148]. Подібне трактування новел письменника дає можливість осягнути їхню духовну, філософську і націєсофську проблематику у єдиній смисловій цілості.

Релігійна основа світовідчуття героїв виявляється ще й як елемент їх естетичної культури. Ось як про це пише літературознавець М. Коцюбинська: “Герої Стефаника живуть не хлібом єдиним. Естетична культура, естетичне чуття живе в ньому, навіть загнане в шпаринки, навіть, здається, зовсім придушене бідою. Тільки-но сприятлива хвилина, воно видобувається назовні [7, 177]. Героїня новела “Ангел” стара Тимчиха купила образок, бо на ньому “ангелик… так приязно дививси та так ружі кожному наставляв”. Вона дбає про красу сакрального малюнку: “Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю голубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як приберу єго у ті голубчики…”. Таке піклування осяює і сповнює особливим смислом самотню старість: “Обличчя бабине подобріло і прояснилося” [2, 31].

Доля героїв Василя Стефаника тісно пов’язана з його власною. Як письменник, він гостро відчував своє особливе призначення – коваля металу “люцкого слова і єго любови” (ми наводили його думки з цього приводу у статті “Василь Стефаник: релігійний нігіліст, безбожник, віруючий?”, №…….).

Покликання митця – почесне і важке. Таким зображене і усвідомлення власного творчого “я” Іваном з новели “Майстер”. Бог йому “файний талан дав у руки”: ставити будинки “як та птаха легка”. Однак неймовірно відповідальне доручення – збудувати церкву – викликає душевний розлад, “зламує” певність у власних силах. У нічних жахах церква привалює його. Три місяці не може прийти до тями. Потім – втрачає, пускається пиячити. Однак одна художня деталь оповіді розкриває все так само неосяжне багатство душі героя: “Робив із коршми церкву” [2, 20].

Герої Василя Стефаника – безумовно, віруючі люди. І саме віра є тією основою тривання найкращих людських якостей у їх душах за злиденних жорстоких умов їхнього життя. “Людина пропадає, як перестає любити”, – говорить письменник. “Знелюднення Стефаник сприймає як найбільшу трагедію. Те, що є природним для людини, що становить її сутність, – доброта, людяність, душевна щедрість – тоді сприймається як зайве, непотрібне, шкідливе…” [7, 168]. І невтішним підсумком звучить риторичне звертання героя новели “Діти”: “А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…” [2, 70].

Дослухаймося до застереження класика…

Використана література:

Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту – К, 1992. – 1528с. В. Стефаник. Камінний хрест. Новели – Харків, 2006. – 256с. Зелених Т. І. Віра в Бога як характерна риса художнього світу героїв В. Стефаника. // Наукові записки. Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди. Вип. 3 (39) – Харків, 2004 Іванишин Петро. Основні аспекти національно-духовної диференціації. // “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття. Матеріали наукової конференції 14-15 травня 2001 року в м. Дрогобичі – Дрогобич, 2001 – 425с. Кобзей Тома. Великий різьбяр українських селянських душ – Торонто, 1966. Коршунова С. І. Своєрідність епічної розповіді. // Василь Стефаник – художник слова – Івано-Франківськ, 1996. – 272с. Коцюбинська Михайлина. Читаючи Стефаника. // Мої обрії: В 2т., Т.1 – К., 2004. – 336с. Лахно А., Варенко В. Християнська етика (в поняттях і категоріях) – К., 2002. – 216с. Луців Лука. Василь Стефаник – співець української землі – Нью-Йорк, 1972. – 488с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Чи знають Бога герої новел Василя Стефаника?