Чайковський Андрій Якович – життя і творчість

Галицькій землі завдячуймо, що з її лона вийшла ціла плеяда особистостей, імена яких уславили українство ген світами. Серед таких, гідних пошанівку людей, маємо постать письменника Андрія Чайковського, сина Якового, який добру частину свого життя віддав саме Коломиї, де навіки й спочив.

РОДОВІД ЧАЙКОВСЬКИХ

Чайковський Андрій Якович (15.05.1857, м. Самбір-02. 06. 1935 м. Коломия), доктор права, письменник.

Дружина, Гладилович Наталія Юліанівна (26. 08. 1861, с. Береги-17. 11. 1938 м. Коломия).

Їхні нащадки: син Чайковський Микола Андрійович (1887, м. Бережани-07. 10. 1970, м. Львів) професор математики.

Його дружина: Туна Наталія Григорівна (1890-1987, м. Львів),

Вчитель німецької мови.

Син, Чайковський Богдан Андрійович (29. 02. 1888, м. Бережани – 26. 06. 1941, м. Львів), адвокат.

Його дружина: Пасіка Юлія Якинтіївна (15. 02. 1891, с. Мала Лука -19. 03. 1950, м. Чита).

Донька, Чайковська Галина Андріївна (19. 09. 1892, м. Бережани-06.01. 1979, США, штат Флорида).

Її чоловік: Бемко Володимир (16. 09. 1889, с. Козова, Тернопілля – 15. 08. 1955), старшина УСС.

Донька, Чайковська Олена Андріївна (04. 01. 1893, м. Бережани-1927, м. Коломия).

Її чоловік: Станимир Осип (дати народження і смерті не встановлено),економіст.

Син, Чайковський Андрій Андрійович (14. 10. 1895, м. Бережани-09. 06. 1978, м. Коломия), бібліотекар.

Його дружина: Глібовицька Ярослава Теофілівна (26. 11. 1904, с. Тростянець-дата смерті не встановлена), вчитель.

Донька, Чайковська Наталія Андріївна (06. 08. 1898, м. Бережани – 18. 02 1938, м. Коломия).

Її чоловік: Трач Іван Іванович (дата народження не встановлена, м. Коломия-1944, м. Львів), інженер-механік.

ПЕРШІ ЖИТТЄВІ УНІВЕРСИТЕТИ

Народився майбутній співець козацької вольниці 15 травня1857 р. у містечку Самборі, в українській родині дрібних урядовців, вихідців з т. зв. ходачкової шляхти (бо ходила в постолах-ходаках, на відміну од заможних селян). З цього середовища вийшли славетний гетьман Сагайдачний, лицарі-запорожці Марко і Степан Жмайли-Кульчицькі. Добре пізнавши житейський світ тієї суспільної верстви Галичини, цей непересічний майстер пера виведе й оспіває її на сторінках власних творів…

Ця окупована Австро-Угорською імперією територія входила до королівства Галичини і Вольодомерії віддаленої аграрно-індустріальної волості, де серед інших нацменшин великий вплив на уряд мали представники польської верхівки, що давало їм політичну перевагу, й спричинилося до довготривалих протистоянь між двома народами. Саме в таких умовах виховувався й набирався мудрості майбутній майстер вільної української думки в галицькому писемстві Андрій Якович Чайковський.

В сусідньому з родинним селом Гордині-Закуття, хлопець-сирота зростав біля своєї бабусі неперевершеної казкарки й оповідальниці. Від неї навчився й читати, тож тут таки здобув і початкову освіту, якою оволодів від вихованця Перемишлянського, дяко-вчительського інституту Теодора Присташа. А завдяки полякові-препарандитові (репетитор) Войцеху Пенеку, восени 1869 р. успішно склав вступні іспити до Самбірської гімназії. Там вперше студент Чайковський осягнув Шевченків “Кобзар”, й зрозумів “…хто я є!” Ця книжка перевернула все духовне єство цієї молодої людини, пробудивши в ньому цікавість до всього, що називалося Україною. Однак взнаки давався брак україномовних видань, та ще й невпорядкованість правопису. Відрадною подією, яка вплинула на формування його подальшої життєвої позиції, стали постановки театру під орудою Омеляна Бачинського. Про той період Чайковський згодом напише: “Не забуду, як я захоплювався тим, коли почув зі сцени укрїнське слово”. Тоді то й сам почав писати свої перші несміливі драми, об чім не наважувався нікому “…до того гріха признатися”.

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Протягом 1873-77 років А. Чайковський, як учень VI гімназійного класу, відіграв не останню роль у становленні таємного учнівського самоосвітнього гуртка “Студентська громада”, при якому затівалася навіть власна “газетка”. Так молода галицька генерація переймала ідеологію Кирило-Методіївського Братства, яке накопичило досвід боротьби з антиукраїнськими силами царату. Судові процеси над львівськими товаришами-однодумцями Франком, Павликом, Терлецьким, Заклинським, Белеєм, нагнали в “громадівські” ряди страху, але не припинили пошуку нових національних ідей. На формування таких народовладних помислів Андрія Чайковського сприяли, як не дивно, ще й українофобські творіння Генрика Сенкевича. Відомо, що трактовані цим польським письменником події подавалися однобоко, на противагу поетам-полякам з т. зв. “Української школи”, яку уособлювали Мальчевський, Залеський, Поль…

На той час і припадають перші літературні спроби, однак не належно поціновані місцевим вчительством, вони зорієнтували юного Чайковського на інший вибір. Далися в знаки матеріальні нестатки, які не спряли твочому зростанню. Все це загалом привело його на однорічну військову службу рекрутів-добровольців 30-го полку, з перервою студій на філософському факультеті Львівського університету. Однак і старшинську кар’єру йому не судилося завершити. Родина, зокрема, хоче бачити Андрія в особі душпастира, але перемогло непоборне бажання знайти себе й реалізувати в пошуках бажаної освіти. На початках, здавалося, що й юриспруденція теж не його хліб… І аж на другому році навчання він отримує другорядну посаду, спочатку в 15 золотих ринських місячно у Львівському товаристві “Просвіта”. Розумів, що тільки в гурті однодумців легше осягнути мети, що невдовзі привело до заснування “Кружка правників”, від якого, й починалося кар’єрне сходження молодого А. Чайковського. Не секрет, що особистість формує оточення, яке, й складали визначні провідники галицького україства: Іван Франко, Кость Левицький, Євген Олесницький, Теофіл Окуневський…

ВІЙНА В БОСНІЇ

“До сеї пори я ще ногою не був поза Галичиною, а тепер прийшлося мені йти в край далекий, звідки поворот дуже непевний”, – такі малооптимістичні рядки постеляться на папір у повісті “Спомини з-перед десяти літ”, які стосуються кінця січня 1882 року. Тоді якийсь черговий капрал львівського гарнізону передав до оселі резервіста Чайковського мобілізаційну картку, яка внесла свіжі корективи в розмірений, повсякденний цивільний ритм. Австро-Угорський уряд спрямовував свою військову потугу на Балкани, до Боснії придушити повстання герцеговинців. Так імперія відстоювала в тому мілітарному конфлікті національні інтереси, бо Габсбургський престіл вважав за потрібне “…воскрешати завмерлу тут цивілізацію до нового життя, пристроюючи її в одіж нового крою”.

Все змішалося в той пам’ятний прощальний вечір: розгубленість і сум’яття, товариська вечірка, наспіх зібрані стоси літератури у валізах, і нічний потяг на Перемишль… Побачене й пережите у складі 77-го піхотного полку Чайковський старанно нотував, а 1894 р. вийшло окремим виданням пізнавальних, повних пригод спогадів, які широко зацікавили галицьку спільноту, зокрема й Івана Франка.

АДВОКАТСЬКА ПРАКТИКА, ПЕРШІ КНИЖКИ, НА СЛУЖБІ НАРОДУ…

Власне на тому творі “Спомини з-перед десяти літ” й зав’язалася дружба з Каменярем, який заохочував починаючого літератора та практикуючого самбірського адвоката писати далі. Після чотирьох літ “конципієнтури” (діловодства) Чайковський відкрив власну адвокатську канцелярію в Бережанах. Натхненний схвальними відгуками про здобутки на літературній ниві він, одна за другою видає нарис “Вуйко”, оповідання “Образа гонору”, та родинно-побутову драму “Олюнька” “(1895), “Бразилійський гаразд”, “В чужім гнізді”(1896), “Рекрут”(1897). Весь цей творчий доробок був написаний у цьому давньому подільському місті, де його знали, ще як “хлопського адвоката”, бо обороняв селян від “лихварських п’явок”. Тут знову проявилися організаційні якості при створенні “Січей”, набуті, мабуть на війні. Можливо, під час тих парубоцьких спортивних виправ Чайковському бачилася козацька вольниця? Як би то не було, але саме йому довірили булаву кошового отамана, з повноваженнями в межах цілого повіту. Ніхто інший так активно, як Андрій Чайковський, не популяризує серед москвофілів ідеї народовецького просвітянського руху, доказуючи власним прикладом, що рідною мовою треба вести справи в судах та установах. Разом з західноукраїнським композитором, Остапом Нижанківським, який доводився йому кумом, засновують хор “Боян”. За ініціативи письменника стало до ладу протиалкогольне товариство “Відродження”, а в Чернівцях виходить благодійна збірка “Алкогольні образки”. Так громадська діяльність цого енергійного чоловіка набирає все більше обертів й стає загальнокраєвою. Він засновує, і стає на чолі першого в Галичині “Товариства українських журналістів і письменників”, співпрацює з “Руським педагогічним товариством”, аматорами “Руської бесіди”, приймає участь в гуртку кооперативи “Народний Дім”, співініціює відкриття “Руської бурси”-гуртожитку для малозабезпечених учнів. Його ім’я фігурує серед співзасновників ощадно-позичкового т-ва “Надія”, А це вже була неабияка праця для культурного і соціального розвою свого народу. Проте, як сам невдовзі напише: “…в “політику” я не бавився ніколи…”. Хоча в його домі відбувалися далеко не аполітичні, таємні сходини студенства, зокрема збори “Молодої України”, в яких приймали участь сини письменника Микола та Богдан. В запальних дебатах гартували дух майбутній історик Антін Лотоцький, та його брат Володимир… Не рідко юначий максималізм передавався й самому господареві дому, і тоді він ставав трибуном, до слів якого охоче прислухалися. Так, зважаючи на великий письменницький та громадський авторитет А. Чайковського, в жандармерії не насмілювалися кинути йому виклик.

АРЕШТ

Звісно, навіть у мирний час не все гарад творилося зі свободою людини на окупованих теренах т. зв. Малопольщі, але інші порядки настали в період Першої світової війни, яку принесли на своїх багнетах царські вояки. Йдеться про переслідування й повальні арешти під час окупації російськими військами рідного міста Андрія Чайковського Самбора, як і Східної Галичини в цілому. Там, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, на заповзятливому українофілові замкнули наручники та й припровадили до сумновідомої львівської в’язниці “Бригідки”. Як заложника його перетримали трохи більше двох тижнів, і не знайшовши компромату, випустили під протекцію д-ра Володимира Дудикевича.

КОМІСАР ЗУНР

Спалах надії на власну державність, ознаменував рік 1918-й, коли 1 листопада етнічні мешканці Західної України перебрали владу в свої руки. На той час Андрій Чайковський був уже шістдесятилітнім чоловіком, батьком великої родини, з багатим досвідом, чітко сформованою політичною орієнтацією, яку відкрито декларував своїми творами. Оспівуючи героїку минулого свого народу-плекав нових гетьманів. Ще до того, як його мали офіційно обрати на керівництво самбірським повітом, люди вже цілком довіряли йому. Довкола нього гуртуються всі верстви населення. І тут він принципово працює на засадах гуманності та справедливості. Староста піклується не лише своїми, але інородцями, часом й ворогами.

Та основна біда закрадалася в близкості фронту, провокаціях, та найголовніше фаховій некомпетентності владних горе-патріотів. Крах великого зриву ставав чимраз очевиднішим. До чого те привело знаємо, але й помилки старі повторюємо. Відголоском подій тієї доби є просякнуті його болем, істинно “Чорні рядки”, де на тлі страшної зневіри лідерів, постає свята жертовність простих стрільців.

ДРУГИЙ ЕТАП ТВОРЧОСТИ

Для того, аби заповнити прогалини у висвітленні національної історії А. Чайковський поринув у романтичні перипетії козацької тематики. З того кращого доробку можна назвати повісті: “За сестрою”(1907), “Віддячився”(1913), “На уходах”(1921), “Олексій Корнієнко”(у трьох частинах 1926-29), “Полковник Михайло Кричевський”(1935), “Перед зривом”(1937)… Та найвиразнішим за сюжетним розвитком пронизане епічне полотно-роман “Сагайдачний”, та доля його виявилася доволі незахищеною перед тодішніми політичними реаліями. Частина рукопису безслідно зникла в перебігу подій Першої світової війни, і тільки після її закінчення авторові вдалося видати перші розділи під назвою “Побратими” (в-во Осипа Кузьми “Ока”, 1927 р.). Наступні частини “До слави”, побачили світ 1929 та 1932 роках в Тернополі й Коломиї., за сприяння Василя Стефаника, й Антона Крушельницького, як редактора. Але й надалі смуга перешкод супроводжувала письменника. Ось, як подається про той період у 12 числі коломийського журналу “Жіноча доля”, за 15 червня 1929-го: “У вівторок 28 травня відбулася перед трибуналом суду окружного, як трибуналом, в Тернополі устна розправа в справі конфіскати історичної повісті з часів гетьмана Сагайдачного “До слави”, яку заняло дня 3 січня ц. р. тернопільське староство, а опісля прокуратура при окружнім суді в Тернополі”. І тільки 1933-го завершення тринадцятилітньої праці побачило світ у Коломиї. Це була історична розвідка “Запорожжя”.

ЙОГО ПРИХИСТИЛА КОЛОМИЯ

Середина травня 1919 рік Коломия “під румунським постолом”. Проте тут, у місті над Прутом, ніби в іншій державі, ангелом-хоронителем родини Чайковських став недавній старшина УСС, і зять Володимир Бемко. І затишна бухта під назвою Коломия, таки припала до серця самбірським скитальцям, бо мала давно відомі в краї, видавничі, мистецькі надбання. Але й тут діяло правило: “Бий своїх, аби чужі боялися”. З цього приводу не можемо не згадати пріснопам’ятний судовий процес з тодішнім директором Українського Народного дому Прокопом Мостовичем, який, очевидно, з намови польських владоможців домагався виселення Чайковського з апартаментів цієї інституції, та ганебно програв справу у двох інстанціях…

Попри те родину Чайковських єднали щирі стосунки з передовими людьми міста, зокрема екс-сенаторкою, й літераторкою Оленою Кисілевською, на квартирі якої замешкувала донька Чайковських Наталя Трач, яка вийшла заміж за рідного брата відомого актора галицької сцени, коломийця Володимира Блавацького (Трача). При пологах вона померла, забравши зі собою в могилу одного з немовлят-близнюків… В цій саме кам’яниці, з подачі дружини Андрія Чайковського Наталі, 1925 р. започаткувався часопис “Жіноча доля”. Частими гостями, тут, на тодішній вулиці Костюшки, 25, (тепер Театральна) були журналісти цього альманаху Ірина Вільде, Іван Зубенко… В цих стінах, де формувався музей народного мистецтва Гуцульщини, А. Чайковського знали ще, як щедрого жертводавця.

Так минуло п’ятнадцять сповнених творчої енергії літ, у співпраці з Українським Національно-Демократичним Об’єднанням, активом “Рідної школи”, іншими патріотичними рухами й організаціями, які в умовах польскої займанщини виховували істинних патріотів. А ще ж до коломийського періоду належить три десятки виданих й перевиданих книжок, які складають гідну літературну спадщину Андрія Чайковського.

ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ

Окремої сторінки заслуговує опис урочистостей з нагоди святкування 40-літньої громадсько-політичної й літературної діяльності Андрія Чайковського, які відбулися спочатку у Львові 21 грудня 1928 року. Серед двох сотень шанувальників його творчості, виділявся, зокрема відомий професор-радянофіл Антін Крушельницький, який закликав А. Чайковського повернути своє письмо в бік радянської України. Та як відомо його самого не врятували подібні агітаційні промови, бо невдовзівся велика сім’я Крушельницьких стала жертвою режиму.

2 березня наступного року естафету Львова перейняла Коломия, а саме переповнена концертна саля тодішньої Каси щадничої (нині приміщення Народного дому). Тож, коли подружжя Чайковських переступило поріг закладу, то кількакратним “Слава!” їм гратулювала молодь “Українського Педагогічного Товариства “Рідна школа”, гімназисти-пластуни… Доповідь виголосив побратим по перу, видавець, професор-україніст Дмитро Николишин. Цей реферат вийшов того ж року окремою книжкою накладом “Жіночого кружка”. З-за лаштунків виходили учні українських шкіл міста, які декламаціями доносили до ювілянта уривки з його “Побратимів”, чи то “Олюньки”… Їм на зміну линув добре поставлений професійний голос місцевого аматора сцени Олекси Скалозуба. А хорове товариство “Боян”, на чолі зі своїм диригентом й керівником, пластовим провідником і математиком Романом Шипайлом подало велику програму музичних номерів. Співали також й стопчатівські селяни, та наймолодші учасники концерту, зокрема дівочий хор середніх шкіл. Голова комітету з проведення урочистостей, викладач іноземних мов у гімназії Богдан Левицький передав у дар містянам портрет Андрія Чайковського роботи Миколи Анастазієвського, яку замовили в художника українські товариства,: Народний дім”, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Покутський союз”, “Окружний союз”, “Покутський господар”, “Маслосоюз”, “Жіночий кружок”, “Жіночий базар”, “Учительська спілка”, журнал “Жіноча доля”, “Родина”… Цю роботу помістили на видному місці в Народному домі.

Велич святкового дійства підсилив срібний лавровий вінок, з карбуванням на металевій стрічці:”Вельмишановному докторові А. Чайковському в 40-літню річницю письменницької та громадської праці українські установи міста Коломиї, 2. III. 1929″. який вручили зворушеному письменнику й громадянину Марія Мельникова та Іван Чернявський. Як з рогу достатку винуватець торжества приймав вітання від коломийських народних шкіл ім. княгині Ольги, Тараса Шевченка, а також із Мишина й П’ядиків, читалень з Печеніжина, Коршева, Стопчатова, Ковалівки. Юліан Ковалів зачитав вітальні телеграми, яких надійшло на той час понад сім десятків, одна навіть з підписом консула радянської України Георгія Лапчинського зі Львова… Завершальну промову виголосив сам Андрій Чайковський, яку опублікувала львівська газета “Новий час”, ч.32. Комерс закінчився аж біля опівночі.

ОСТАННІЙ ЮВІЛЕЙ

На день 21 вересня 1934-го припала золота дата вінчання, адже пів віку тому доля правника-початківця Андрія Чайковського звела з вчителькою Наталею Гладилович. Того дня зранку всі були на службі Божій в Коломийській Святомихайлівській церкві. Подружня пара приступила до св. Причастя. На Літургію були делеговані представники кількох місцевих товариств, було по родинному затишно і весело. Однак осінні краєвиди за вікном навіювали депресію, пов’язану з прогресуючою, невиліковною хворобою письменника…

ЗГАСАЛА ЖИТТЄВА СВІЧА

-Якби я видужав, казав своїй дружині, і міг би працювати, я написав би ще одну повість, але вона була б зовсім інша, як усі попередні.

Але цьому, на жаль, не судилося збутися. Ставало гірше зі здоров’ям, і нічим не міг зарадити помираючому Чайковському лікар Володимир Ганківський. А на Різдво, взагалі розплакався, як дитя, бо життєлюбом був, який враз гостро передчував свій близький кінець. Перед Великодними святами Чайковський забажав висповідатися, і декан Коломиї Олександр Русин віддав свідомому своєї близької кончини “кілька полудневих годин на розмову і потіху”. Святі Таїнства приймав лежачи, бо не міг уже сидіти, проте і з цього сумного епізоду не оминув покепкувати, сказавши: “Тепер маю уже пашпорт на другий світ”.

2 червня 1935 року, 9-й годині “душа його покинула знеможене тіло”, так напише Варшавське видання “Наша культура”.

ПРОЩАННЯ

Небаченої досі людності “…з усієї галицької волости” зібралося тоді під стінами Народного дому, балкони якого завішані чорною матерією. Посередині, над входом портрет покійного, звідки, від імені великої української громади прощається згаданий Дмитро Николишин. За ним промовляє д-р Волошин представник львівської централі “Союзу Українських Адвокатів”, до організації якого й доклав колись зусиль Андрій Чайковський. Польською мовою слово тримає й представник адвокатської палати міста д-р Босаковскі. Жалобна процесія з тринадцятьма священиками, рушила на старий цвинтар “Монастирок”. Понад два десятки вінків несло вдячне громадяство Коломийщини. Молодь йшла з дерев’яною рамою, власноруч виготовленою покійним, на якій були прикріплені перехрещені декоративні шаблі і кріси, що охороняють рідну землю алегорія тематики основних творів Чайковського. Під час сумного походу, й на церемонії прощання знову співав “Боян”. Останні слова від Кирила Трильовського, Романа Купчинського, Олени Кисілевської, а на домовину ліг кетяг червоної калини символу України. Це були справді “княжі похорони”, як напишуть згодом учасники тих подій.

КОРОТКЕ ПОВЕРНЕННЯ

У перших роках по смерті Андрія Чайковського відбувалися пам’ятні академії в багатьох більших чи менших містах і містечках Галичини, ба й навіть у Кракові, де під орудою літератора Богдана Лепкого створено комітет по вшануванню імені славного краянина. В Бережанах відкрили музей, в якому до початку Другої світової війни директорував д-р Франц Коковський. А у щойно створеному Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини відчинив двері меморіальний куток письменника, інтер’єр якого складався з робочого стола-б’юрка, на якому серед канцелярських приладів були гусячі пера, побіч стояв м’який плюшевий фотель і настільні дзигарі віденської роботи, на стінах світлини, прижиттєвий портрет самого А. Чайковського маляра М. Анастазієвського, посмертна картина пезля Ярослава Лукавецького, пара власноручно виготовлених дубових рам, які приніс його внук учень III гімназійного класу Андрій Ставничий. Про внутрішній вигляд кімнати свідчить тодішній “Переписний листок” виданий з нагоди VI з’їзду музейників, що відбувся в Коломиї 5-6 червня 1938 р.

ВИМУШЕНЕ ЗАБУТТЯ

Нагінка органів нової влади стосувалася всього того, що діялося на Західній Україні до 1939 року. Так в опалу потрапили твори і діяльність Андрія Чайковського, як представника “буржуазно-націоналістичного” керівництва краю. Одразу після Другої світової партфункціонери заборонили виставляти в музеї фото, де 1914 р. у Львові, А. Чайковський був зображений з архикнязем Фридрихом. 1955-го ЦК КПУ видав наказ згідно якого необхідно було очистити музейні виставки, фондосховища од ідеологічно шкідливих речей, які не співпадали з радянською моделлю побудови соціалізму. Благо всі речі вдалося передати на збереження родині Чайковських, зокрема синові Андрію. Свого часу він багато зробив для розвиту бібліотечної справи в Коломиї, однак при сторонніх волів не говорити про батька… Вийняток становив 1958 р., коли у львівському видавництві “Каменяр” вийшла збірка “За сестрою”, а 1966-го вперше перевидали “Олюньку” нейтральні, здавалося б твори, та розголосу по обидвох протилежних таборах наробили чимало. Ще далеко було до того, аби крига замовчування таки повністю скресла.

НА ПОРОЗІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Згадується передвечірній час 13 липня 1988 року, коли організована місцевим історико-культурним товариством “Поступ” громада рушила з вінками до могили Андрія Чайковського, аби вшанувати роковини його уродин. Але й там, на цвинтарі було вельми велелюдно, у повітрі витав свіжий вітер перемін. Тут уперше відкрито прозвучало вільне слово, якого спрагло воліла нація. Опісля, ледь не всіх учасників акції переслідували т. зв. правоохоронці. Люди старшої генерації, які біля склепу-усипальниці ділилися з присутніими спогадами, потерпали від принизливих допитів та штрафів. Були серед них актор Ігор Салій, вчитель-пенсіонер Володимира Пригродська…, але ніхто не покаявся за вчинене, а навпаки, ці люди зі своїх потаємних сховків випозичали книжки А. Чайковського всім, хто їх бажав. Так у Покутській столиці виникла перша хвиля піднесення і обурення до властьімущих, яка й змела їх.

Це вже наступного року, з дозволу міськради проводилися вечори пам’яті, а в музеї розгорнуто виставку меморіальних речей А. Чайковського, які чекали свого часу у фондах. Тоді серед багаточисельних відвідувачів була й бережанська делегація, яка на згадку про довгоочікувану зустріч подарувала портрет письменника. 1-2 червня 1991 р. у гості до Самбора зібралися з візитом і коломийці, а до нас все частіше навідувалася ближня і дальня родина Чайковських. Справжнім товаришем музейників став внук письменника, диригент і музикант з Івано-Франківська Андрій Андрійович Чайковський.

Вже без остраху правилися панахиди за упокій його душі, й ставилися вистави, проводилися літературно-наукові читання, та спадало біле полотнище з пам’ятних плит, як це було при великому здвигу людности 16 травня 1992 р. в Коломиї, біля головного входу до музею, де проживав художник слова. Автор проєкту горельєфу С. Топорков. Захід проводив голова міськрайонного Товариства “Просвіта” Василь Глаголюк, вітальне слово мав й голова міськради Володимир Машталер, інші учасники дійства… А в середині цих сивих стін була готова до огляду літературна виставка. Свято завершилося в Народному домі спільним концертом творчих гуртів художньої самодіяльності поставлений силами тутешніх аматорів, а також з Самбора й Бережан, де, до слова, регіональний центр української книги пропонував добрий десяток різних видань творів А. Чайковського, які користувалися підвищеною популярністю.

До 60-річчя сумної дати, з дня смерті А. Чайковського в КМНМГіП мала місце акція, яка стала подією в культурних колах міста та за його межами. Мовиться про першу добротно ілюстровану книжку “Андрій Чайковський: штрихи до портрета на тлі Коломиї” журналіста, літературного дослідника Миколи Васильчука, та багаторічного охоронця фондів Любомира Кречковського, яка вийшла друком 1994 р. у коломийському видавничо-поліграфічному видавництві “Вік”. Це також спільна праця музею, та міськрайонного Товариства “Просвіта”. За такий подарунок від імені 28 правнуків, коломийській громаді склав подяку о. Гліб Чайковський зі США.

ДОБА ВІДРОДЖЕННЯ

8 червня 2003 року в КМНМГіП знову урочистості з нагоди відновлення меморіальної кімнати А. Чайковського. В рамках святкування відбулася презентація трьохтомника “Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Документи.” Вступне слово мала директор музею Ярослава Ткачук. Вітальну промову до присутніх виголосив міський голова Богдан Юращук. Львівський гість, кандиат історичних наук, директор Наукової Бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка Богдан Якимович розповів про те, як йому працювалося над збиранням матеріалів до згаданого видання. Думками з приводу визначної події поділилася директор бережанського музею книги Надія Волинець, голова коломийського товариства “Поступ” Ярослав Полатайчук, онук Андрія Чайковського Андрій Ставничий.

Сьогодні кімната А. Чайковського повністю відтворена за довоєнним зразком, та доповнена меблями, мистецькими виробами з кераміки, заліза, дерева, які відповідали б добі в якій жив і творив Андрій Чайковський, це зокрема:

1. Портрет самого письменника, який був написаний Миколою Анастазієвським 1929 р.;полотно, олія, 68х58 см (інв. № 9589 ).

2. “А. Чайковський на смертній постелі”, робота Ярослава Лукавецького, 1935 р.; полотно, олія, 51х41 см (інв. № 9535 ).

3. 80 світлин з похорону А. Чайковського, в рамі, розміром 14х9 см., на твердій, цілісній основі (інв. № 229 ).

4. Світлина А. Чайковського з товариством, 1901 р.; 17х20 см (інв. № 228 ).

5. 4 гусячі пера довжиною біля 30 см (інв. № 227 ).

6. Диплом про закінчення юридичної освіти на ім’я А. Чайковського, писаний на пергаменті, поруч бляшаний футляр від нього; 48х65 см (інв. № 226 ).

7. Настільний годинник з кімнати Чайковських; (інв.№ 225).

8. Світлина зустрічі А. Чайковського з архикнязем Фридрихом у Львові, 1914 р.; 10х16 см(інв. № 248).

9. Крісло-фотель; 65х62х105 см (інв. № 223).

10. Бюрко; 145х85х85 см (інв. № 224).

11. Лавровий вінок, срібло, вага 371 гр, напис:”Вельмишановному Докторові А. Чайковському в 40-літню річницю письменницької та громадської праці українські установи міста Коломиї. 2. 03.1929″. (інв.№ 8938).

12. Срібний пірнач; довжина 37 см, вага 280 гр, напис “Кошовому Бережанської Січі 26. 04. 1914″(інв. № 8939).

13. Посмертний вінок: червона калина, дакоративні кріси, та шаблі навхрест, без номера.

14. Рама роботи А. Чайковського (фігурна різьба), олійне полотно “Тарас Бульба з синами на Січі” Богдана Лепкого, 110х80 см (інв. № 298).

15. Фотопортрет А. Чайковського: 42х50 см (інв. № 246).

На окремій вітрині, з приватної колекції Івана Вишиванюка, виставлено книжки коломийських видавництв, які побачили світ при житті А. Чайковського: збірка “Корнієнко”, “За сестрою”, а також “Петро Конашевич-Сагайдачний”, “Московський цар Дмитро-самозванець”, “Хотинська справа”, видавництва “Ряст”. “На уходах”, “Олюнька”, В чужім гнізді” накладом “Рекорд”, “Побратими” й реферат Дмитра Николишина “Андрій Чайковський”.

Джерела:

Бережанщина у спогадах емігрантів.-Тернопіль, 1993.

Чайковський А. Повісті.- Львів: “Каменяр”, 1989.-336 с.

Васильчук М., Кречковський Л. Андрій Чайковський: Штрихи до портрета на тлі Коломиї.-Коломия:”Вік”, 1994.-29 с.

Андрій Чайковський: Спогади. Листи. Дослідження: У 3 т.-Львів, 2002. Бойки: Альманах, Дрогобич 2005.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)