Церковний контроль над освітою
З плином часу церква цілком монополізувала освіту. Цьому сприяли і збіг з інтересами все більш авторитарної держави, і глибокі зміни в суспільній свідомості. Наука оголошувалася “служницею диявола”, а негативне ставлення до неї не тільки санкционировалось соціальними інститутами, а й ставало органічною рисою “здорового глузду”. Дійсно, “чи потрібен ліхтар, щоб бачити Сонце?” (Даміан). І “чи варто подорожнім, що прямують до мети, вивчати трапляються на шляху речі і тим віддати себе в їх владу, затриматися в дорозі або збочити з неї?” (Гуго СенВікторскій). “І до чого виявилася християнам освіченість древніх? Коли Істина втілилася, вона відкинула її. Нехай замовкне людське чванство, коли заговорило слово Божественне “(Петро Беда Високоповажний). Додамо сюди і незмінність всього в будь-якому з світів: “Що було, те й буде робитися, і немає нічого нового під Сонцем. Буває таке, що про нього говорять: “Дивись, це нове, але це вже було у віках, що були до нас” (Екклезіаст, I, 9-11).
Якщо в ранньому християнстві неминучим було обережне і делікатне ставлення до “язичницьким” філософам, то в XIII в. подібна позиція обернулася для П’єра Абеляра моральними та фізичними катуваннями, ув’язненням у монастирі. Йому не пробачили і його земну любов, і звернення до діалектики як методу пошуку істини, зіставлення думок, так як він таїв незліченні небезпеки для церковної догматики. Головним методом став схоластичний (від грецького “школа”), який вимагав заучування догм, затверджених визначень, “доказів”, що призводять до заздалегідь наміченого результату.
Покликані зміцнити віру, схоластичні вправи нерідко породжували все нові питання. Серйозну небезпеку таїв у собі навіть гностицизм (від грецького “гносис”, пізнання), що виник ще у II ст. для тлумачень Священного писання. Ця небезпека зростала у міру вдосконалення тих інтелектуальних засобів, якими він користувався. Саме в схоластичних “вправах” народилися перші єресі, наприклад, думка про споконвічності світу, що виводиться з вічності Бога (Оріген). Більш того, “якщо Бог створив світ, значить, йому чогось бракувало” (Християнські послідовники Аверроеса); “А якщо душа людська від Бога, то звідки в неї частини, гідні покарання? Виходить, що караючи людини, він карає частинки своєї душі “(Езнік Кохбаци). Інший вірменський теолог, Григорій Пахлавуні, магістр візантійського імператора Костянтина Мономаха, приходить до висновку, що “немає іншого способу наближення до Бога, як просвіта себе через науку”.
Канонізована картина світу химерним чином поєднувала в собі “найбільш логічно встановлені висновки стародавніх з незаперечними істинами Письма і церковної традиції… Легко бачити, що критика будь-якій частині картини світу вважалася набагато більш серйозним, ніж просте інтелектуальне вдосконалення, і розглядалася скоріше як напад на весь порядок суспільства, релігії і самої всесвіту “(Бернал Дж. Наука в історії суспільства. М., 1956. С. 182-183).
Чи варто дивуватися, що вже в 529 р імператор Юстиніан закрив Платонівську академію в Афінах, найбільший осередок античної освіченості. Його ж заборона виплачувати платню вчителям – граматика і риторам привів до закриття більшості шкіл античного типу. Проте саме в такому урізаному і деформованому вигляді освіту оголошувалося в імператорському указі “найбільшою з чеснот”, а ідеал освіченості вбачався в поєднанні греко-римського зводу знань з християнським світоглядом.
Суперечливе своєрідність такого поєднання може стати зрозумілим нашому сучасникові, якщо уважніше придивитися до найважливіших особливостей середньовічної культури в цілому.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)