Цао Цао – ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОЮ КИТАЮ
(365-427)
Із циклу “П’Ю ВИНО”
IV
В неспокої пташка – відбилась від зграї,
На заході днини самотньо літа.
Ширяє, кружляє – ніяк не присяде,
У криках щоночі росте гіркота.
Засохли дерева від сильного вітру,
І тільки сосна не всихає.
Пташина знайшла собі прихисток тихий,
На тисячу років разом – їх ніхто уже не роз’єднає.
Хатину звів собі межи людей,
Проте возів, іржання коней тут немає.
Себе питаю, як же можна так?
Безлюдне місце тут, від метушні серденько спочиває.
Під огорожею південною я хризантеми рву,
Без поспіху Південну гору споглядаю.
У горах гарно, коли сонечко сіда,
Птахів гурти додому вже вертають.
Я бачу істину у краєвиді цім,
Кортить її словами описать, та мову одібрало.
ПІД ПІВДЕННОЮ ГОРОЮ САДЖУ БІБ
Біб я саджу під горою Південною.
Сходи бобові ріденькі, натомість буя бур’янина,
Їх (бур’яни) я полю, лиш запалиться днина.
З сапкою при місяченьку додому приводить стежина.
Стежка вузенька, травиця й дерева високі.
Зрошують роси вечірні мою одежину.
Мокра вона, та не шкода у сюю годину,
Хочу любити роботи щоденної плин.
Із циклу “ПОВЕРТАЮТЬСЯ ПТАХИ”
І Птахи вертаються, махаючи крильми, –
Уранці-бо із лісу полетіли.
На вісім боків світу, в далечі вони;
А скоро спочиватимуть в підхмар’ї, на вершинах.
Весняний вітер повіва не гармонійно,
Назад вертають – серцю мило щоб було.
Одна до одної кричать постійно,
Їх тіні оперізують дерев густії тіні.
IV
Птахи вертаються, махаючи крильми,
Згорнули крила на холодних гілочках рясних.
Не долетіти їм до лісу величавого – Заночували на деревах самітних.
Прозоро, чисто повіва ранковий легіт,
Птахи загомоніли – свіжі звуки, голосні.
Чи можна пташку вцілити із лука?
Даремна праця – поховалися вони!
Цикл “ЯК МИНАЮТЬ ПОРИ РОКУ”
І
Минають пори року.
Красивий, світлий час-година.
Вдягаю свій весняний одяг,
Іду на міста східний край один я.
На Лу-горі над стійбищем худоби туманцю багато.
Теплінь у небі, у серпанок світ поринув.
Із півдня дме приємний вітер,
Голубить паростки, неначе віяла пір’їни.
II
Широке озеро гладеньке,
У ньому миюся – хлюсь-хлюсь.
Далекий краєвид прослався,
Душа радіє – в даль дивлюсь.
Якраз під настрій мого серця
Так легко вдовольнити люд.
З вином цей келих підіймаю –
І сам себе так веселю.
III
Дивлюсь на середину річки.
Все думи про воду прозору Ішуй – і спокійні, й багаті.
На юнь поглядаю – купається в річці,
Розкуто співає, вертає до хати.
Люблю безкорисливі думи, цей спокій і тишу,
Удень і вночі в мене настрій ошатний.
Шкодую: не в ті ми часи проживаєм –
Далеко вони, і не мож наздогнати.
IV
Увесь день від світанку й до вечора
В цьому домі я відпочиваю.
Квіти й трави лікарські на стежці лежать,
Я сховавсь у бамбуковім лісі безкраїм.
Цитра витончена, та ще ліжко одне,
І вина я простого півчайника маю.
У наш час не сягнути того, що було за часів Хуанді і Тан’яо,
Сам собі в самотині зітхаю.
З “ДЕВ’ЯТИ ВІРШІВ, ЯКІ ІМІТУЮТЬ ДАВНИНУ”
VII
Удень і увечері жодної хмарки на небі,
А ніжний весняний вітрець повіває помалу.
Красуня милується ніччю прозорою, тихо зітхає.
Сиділа; вже й сонце зійшло: попивала вино і співала.
Аж раптом замовкла і тяжко зітхає без ліку:
Розчулено дума про речі звичайні,
Ясний місяченько між хмарами сяє,
Між листя квітки вогневіють яскраво.
Та лиш тимчасово навколо так гарно,
Недовго буятиме цей краєвид – що ж робити зосталось?!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)