Бузкова морфо – НАТАЛЯ ОКОЛІТЕНКО
Острівець був малий, на його пористих червонуватих берегах лежали скелети великих риб, панцири крабів, черепашки. Відтоді, як цю місцину оголосили заповідником, люди сюди їздили не часто; втім, вона й раніш нікого особливо не спокушала – кількасот метрів каменю й дериштану, пляжу пристойного й того немає.
Сонце вже сіло. Ніна першою вибралась з моторки і, склавши долоні рупором, закричала: “Еге-ге-гей!” Її голос упав у задушливу тишу.
– Годі,- сказав Валько.- А то наполохаєш бузкову морфо.
– Гадаєш, вона тут є?
– А чом би й ні?
Припнувши човна, вони забрали спальні мішки й подалися до невисоких скель, що стриміли посеред острова: шлях був короткий, проте важкий, і скоро їм розхотілося розмовляти. Сутеніло, але на всьому лежало примарне рожеве світло, контурів воно не вирізняло, і, озирнувшись, Ніна побачила стіну з цупкого, заков’язлого в повітрі листя. Прискорила кроки, наздогнала Валька.
– Маркітно якось… Стривай.
Вони зупинилися, дослухаючись до нового для них відчуття, стараючись його збагнути. Було ні прикрим, ні приємним – просто новим.
Археоентомологи Валько та Ніна звикли до диких місць: не раз заходили в безлюдні нетрища, розшукуючи реліктових комах. Як реставратори працюють над безцінною фрескою, відвойовуючи її у часу, так і вчені прагнули відновити колишній ланцюг причин та наслідків у природі, щоб врятувати людство від загрози несподіваних катаклізмів та хаосу. Вони, двоє недавніх випускників інституту, молоде подружжя, займались маленькою ланкою отого ланцюга – шукали один з підвидів метелика морфо, який щез до того, як люди зрозуміли його значення. Втім, можливо, й не зовсім щез: місцеві рибалки, що мешкали по той бік затоки, разів зо два бачили бузкового, чарівної краси метелика, що летів високо, як птах.
Стало зовсім темно, й молодята вирішили влаштуватися на нічліг. Валько поводив навколо ліхтариком,- здавалося, світло лилося на каменюччя, немов сухий пісок. Ніна легенько скрикнула.
– Чого тобі?
– Дряпнулася.
Влаштовуючись у мішку, пояснила:
– Так, ніби мене немає… ніби я розчинилась у цьому мороці… Що за дивина, Вальку?
– Ти просто натомилася,- сказав він і, вивільнивши руку, погладив її волосся.
Стояла задуха, й зорі висіли так низько, що їх хотілося позбирати.
Обоє прокинулись під ранок – крізь сивий туман долинав шум моря.
– Валю,- сказала Ніна.- Мені приснився такий дивний сон.
– Ну,- озвався Валько з-під капюшона.- Розповідай, що тобі снилося.
– Я… не знаю навіть, як тобі розповісти, але мені здається, то був навіть і не сон. Авжеж, не сон – усе просто ввійшло в мене, як увійшов учорашній день. Розумієш, напливами – якісь картини, чиїсь думки, почуття. Зненацька все те урвалося, немов стрічка кінокартини, потім спалахнуло знову – суцільні уривки, але такі чіткі. Я от знаю, що воно справді було, воно для мене реальніше, аніж учорашній день.
– Що тобі снилося? – повторив Валько.
– Я чула музику… Гру на якомусь струнному інструменті… Не знаю вже, що то був за інструмент. Грала людина, яка не володіла своїми ногами, її приніс на руках інший чоловік, рослий і сильний. Приніс у печеру. А та печера он за тим трикутним каменем – бачиш його? В того другого чоловіка був розкішний одяг і такий владний погляд… Мені здається, що то був один із завойовників, які прагнуть поставити світ сторчма, і це, здається, йому вдавалося. Я чула його думки, такі страшні, такі химерні… Валю, ти не смієшся з мене?
– Ні. Ти кажи далі.
– Він справді завоював багато й зазнав великої слави… Переможця і володаря славлять завжди, а та людина, в якої віднялися ноги, співала йому пісню. Мови я не розуміла, але чулося – не про війну і славу. Про те, що є сьогодні, було колись і буде завжди – про вічне. І той володар, який завжди безжальний, німотно слухав, а потім заплакав – він тужив за тим, чого не мав і не міг мати. За вічним… Для кожної людини настає час, коли вона відчуває подих вічного, але з тим, хто ставить себе над усіма, такого не трапляється. Валько, що я кажу? Ти розумієш? Звідки це в мене, Валько?
Помовчавши, Валько сказав:
– Я розумію. Я теж усе те знаю. Я знаю, що справді так було. Розповідай.
– Та, власне, нема чого, уже ж ніби і все. Втім, ні – ще той, кого я називаю володарем, відстебнув куту сріблом шаблю й кинув її на той он камінь. Валю, а що, коли вона й досі там лежить? Звичайно, її присипало, та коли попорпатись… Валю… Я хутко!
Ніна квапливо вибралася з мішка, та Валько спинив її:
– Не руш! Найкраще нам не залишати тут свої вібрації, крім тих, які вже ненароком залишили. І взагалі – підемо звідси, бо можемо все зіпсувати. Нехай сюди прийдуть спеціалісти.
Ніна слухняно забрала речі, й так само навпростець через каміння вони вийшли на берег.
Їхня моторка дрібно тремтіла під ранковим бризом.
За сніданком – вогнища не розпалювали, щоб не сполохати бузкову морфо,- оговтались від вражень ночі. Валик узявся помити посуд.
– Розумієш,- міркував він, повільно тручи алюмінієву миску.- Вібрації – дуже давній термін. Це те, що випромінюють наші думки, емоції – всі прояви духовного життя. Матеріальні поля, які створюють вібрації, розпорошуються, накладаються одне на одного й врешті взаємознищуються, Їх важко розрізнити, як сліди однієї людини на асфальті великого міста. Втім, я знаю, що вже створено прилади, які фіксують оті вібраційні поля. Можливо, з часом навчаться їх фотографувати, точніше знімати відбитки, розшифровувати, й тоді історики та археологи пояснять оту дивовижну сцену, яку ми з тобою побачили. Якимсь дивом – через особливі атмосферні умови, через безлюддя – її не затоптали віки. Тому я й не дозволив тобі шукати шаблю. Ну, а тепер приймай роботу!
Ніна розклала чисте начиння на випаленому сонцем камінні. Сполоснувши руки в теплій воді, мовила:
– Знаєш, я оце думаю – калічний співак був щасливіший від свого могутнього друга. Він жив у злагоді з самим собою, він ніс у собі гармонію – що може бути ближчим до вічності?
…Морфо з’явилася разом із сонцем. Її крильця вигравали бузково-рожевими барвами, й політ її був такий легкий, що не зачепив бриніння минулого, яке висіло над островом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)