Будова Сонячної системи: реферат
Найголовнішим (і найпотужнішим!) Членом Сонячної системи є саме Сонце. Тому не випадково велике світило займає в Сонячній системі центральне положення. Воно оточене численними супутниками. Найбільш значні з них – великі планети.
Планети є кулясті “небесні землі”. Подібно Землі і Місяці, власного світла вони не мають – висвітлюються виключно сонячними променями. Відомо дев’ять великих планет, віддалених від центрального світила в наступному порядку: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. П’ять планет – Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн – завдяки своєму яскравому блиску відомі людям з незапам’ятних часів. Микола Коперник до числа планет відніс і нашу Землю. А самі далекі планети – Уран, Нептун і Плутон – були відкриті за допомогою телескопів.
Наша земля віддалений від Сонця на третьому місці. Її середня відстань від нього становить 149 600 000 км. Воно прийнято за одну астрономічну одиницю (1 а. Е.) І служить еталоном в вимірі міжпланетних відстаней. Світло проходить 1 а. е. за 8 хвилин і 19 секунд, або за 499 секунд.
Середня відстань Меркурія від Сонця дорівнює 0,387 а. е., тобто він в 2,5 рази ближче до центрального світила, ніж наша Земля, а середня відстань далекого Плутона становить майже 40 таких одиниць. Радіосигналу, посланого з Землі в бік Плутона, треба було б на “подорож” майже 5,5 години. Чим далі планета знаходиться від Сонця, тим менше променевої енергії вона отримує. Тому середня температура планет швидко падає зі збільшенням відстані від променистого світила.
По фізичних характеристиках планети чітко діляться на дві групи. Чотири найближчі до Сонця – Меркурій, Венера, Земля і Марс – називаються планетами земної групи. Вони порівняно невеликі, але їх середня щільність велика: приблизно в 5 разів більше щільності води. Після Місяця планети Венера і Марс є нашими найближчими космічними сусідами. Далекі від Сонця Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун значно масивніший планет земної групи і ще більше перевершують їх за обсягом. У надрах цих планет речовина сильно стисло, проте їх середня щільність невелика, а у Сатурна навіть менше щільності води. Отже, планети-гіганти складаються з більш легких (летючих) речовин, ніж планети земної групи.
У свій час до планет типу Землі астрономи відносили і Плутон. Однак останні дослідження змусили вчених відмовитися від такого погляду. Методом спектроскопії на його поверхні виявлено замерзлий метан. Це відкриття свідчить про подібність Плутона з великими супутниками планет-гігантів. Деякі дослідники схиляються до думки, що Плутон – це “втік” супутник Нептуна.
Ще Галілею, що відкрив чотири найбільших супутника Юпітера (їх називають галілеєвих супутників), чудове юпітеріанскую сімейство уявлялося Сонячною системою в мініатюрі. Сьогодні природні супутники відомі майже у всіх великих планет (за винятком Меркурія і Венери), а їх загальна кількість зросла до 137. Особливо багато супутників-лун у планет-гігантів.
Якби нам випала нагода поглянути на Сонячну систему з боку її північного полюса, то можна було б спостерігати картину упорядкованого руху планет. Всі вони рухаються навколо Сонця майже по кругових орбітах в одну і ту ж сторону – протилежну обертанню годинникової стрілки. Такий напрям руху в астрономії прийнято називати прямим рухом. Але звернення планет відбувається не навколо геометричного центру Сонця, а навколо загального центру мас всієї Сонячної системи, по відношенню до якого саме Сонце описує складну криву. І дуже часто цей центр мас виявляється за межами сонячного кулі.
Сонячна система далеко не вичерпується центральним світилом – Сонцем і дев’ятьма великими планетами зі своїми супутниками. Слів немає, великі планети – найважливіші представники родини Сонця. Однак у нашого великого світила є ще дуже багато і інших “родичів”.
Німецький вчений Йоганн Кеплер майже все своє життя займався пошуками гармонії планетних рухів. Він перший звернув увагу на те, що між орбітами Марса і Юпітера спостерігається незаповненою простору. І Кеплер мав рацію. Через два століття в цьому проміжку дійсно була відкрита планета, тільки не велика, а мала. За своїм діаметром вона виявилася в 3,4 рази, а за обсягом – в 40 разів менше нашого Місяця. Нову планету назвали по імені давньоримської богині Церери, покровительки землеробства.
З часом з’ясувалося, що у Церери є тисячі небесних “сестер” і більшість їх рухається якраз між орбітами Марса і Юпітера. Там вони утворюють своєрідний пояс малих планет. В основній масі це планети-крихти з поперечником близько 1 км. Другий пояс малих планет недавно відкритий на околицях нашої планетної системи – за орбітою Урана. Цілком можливо, що загальна кількість цих небесних тіл в Сонячній системі досягає декількох мільйонів.
Але сім’я Сонця одними планетами (великими і малими) не вичерпується. Іноді на небі бувають видно хвостаті “зірки” – комети. Вони приходять до нас здалеку і з’являються зазвичай раптово. Як вважають вчені, на околицях Сонячної системи є “хмара”, що складається з 100 млрд потенційних, тобто нічим не виявляються, кометних ядер. Ось воно-то і служить постійним джерелом спостережуваних нами комет.
Зрідка нас “відвідують” комети-велетні. Яскраві хвости таких комет тягнуться мало не на все небо. Так, у вересневій комети 1882 року хвіст досягав у довжину 900 млн км! Коли ядро цієї комети пролітало близько Сонця, її хвіст йшов далеко за орбіту Юпітера…
Як бачимо, у нашого Сонця виявилася дуже велика сім’я. Крім дев’яти великих планет зі своїми супутниками під керівництвом великого світила знаходиться ще не менше 1 млн малих планет, близько 100 млрд комет, а також незліченна безліч метеорних тіл: від брил розміром в декілька десятків метрів до мікроскопічних пилинок.
Планети знаходяться один від одного на великих відстанях. Навіть сусідня з Землею Венера ніколи не буває розташована до нас ближче 39 млн км, що в 3000 разів більше діаметру земної кулі…
Мимоволі задумаєшся: що ж являє собою наша Сонячна система? Космічну пустелю з загубилися в ній окремими світами? Порожнечу? Ні, Сонячна система не порожнеча. У міжпланетному просторі рухається ще незліченну кількість частинок твердої речовини найрізноманітніших розмірів, але переважно дуже дрібних, з масою в тисячні і мільйонні частки грама. Це метеорна пил. Вона утворюється шляхом випаровування і руйнування кометних ядер. В результаті ж дроблення стикаються малих планет виникають уламки різної величини, так звані метеорні тіла. Під тиском сонячних променів найдрібніші частинки метеорної пилу вимітаються на околиці Сонячної системи, а більші по спіралі наближаються до Сонця і, не долетівши до нього, випаровуються в околицях центрального світила. Деякі метеорні тіла випадають на Землю у вигляді метеоритів.
Навколосонячний простір пронизує усіма видами електромагнітних випромінювань і корпускулярним потоками.
Дуже потужним їх джерелом є саме Сонце. А ось на околицях Сонячної системи переважають випромінювання, що йдуть із глибин нашої Галактики. До речі: як встановити межі Сонячної системи? Де вони проходять?
Деяким може здатися, що кордони сонячних володінь окреслені орбітою Плутона. Адже за Плутоном великих планет начебто немає. Ось тут-то в самий раз “вкопати” прикордонні стовпи… Але не можна забувати, що багато комет йдуть далеко за орбіту Плутона. Афелії – найбільш віддалені точки – їх орбіт лежать в хмарі первозданних крижаних ядер. Це гіпотетичне (передбачуване) кометної хмара віддалене від Сонця, мабуть, на 100 тис. А. е., тобто в 2,5 тис. разів далі, ніж Плутон. Так що і сюди простирається влада великого світила. Тут теж Сонячна система!
Очевидно, Сонячна система досягає тих місць міжзоряного простору, де сила тяжіння Сонця порівнянна з силою тяжіння найближчих зірок. Найближча до нас зірка альфа Центавра віддалена від нас на 270 тис. А. е. і по своїй масі приблизно дорівнює Сонцю. Отже, точка, в якій врівноважуються сили тяжіння Сонця і альфи Центавра, знаходиться приблизно посередині розділяє їх відстані. А це означає, що кордони сонячних володінь віддалені від великого світила щонайменше на 135 тис. А. е., або на 20 трильйонів кілометрів!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)