Боротьба за місце під сонцем
Суперечності між найбільшими європейськими державами напередодні Першої світової війни зовсім не обмежувалися проблемами Старого Світу. Остання третина XIX століття відзначена таким важливим явищем, що зробив величезний вплив на розвиток міжнародної ситуації, як колоніальна експансія найбільших держав. Раніше під класичне визначення колонії підпадали лише Алжир та Індія, в інших же місцях в Азії та Африці європейці обмежувалися створенням опорних пунктів на узбережжі, які швидше виконували функцію факторій, що забезпечують обмін товарами між метрополією і місцевими жителями. Проте світова криза 1877 різко загострив конкуренцію між розвиненими промисловими країнами у світовій торгівлі, а це спонукало європейців шукати нові ринки збуту. Раніше всього до такого висновку дійшли у Франції та Англії. У Лондоні до того ж зрозуміли, наскільки велике значення власних сировинних ресурсів під час громадянської війни в США в 1861-1865 роках, коли країна фактично опинилася відрізана від південних штатів, довгі десятиліття забезпечували колишню метрополію бавовною.
Як би там не було, але до 90-х років XIX століття світ виявився остаточно поділений між “старими” європейськими державами, першими вступили на шлях активної колоніальної експансії, – Англією, Францією, Португалією, Голландією, Бельгією. Що стосується інших великих держав, то Росія була зайнята освоєнням безкрайніх просторів на сході, а американці підкорювали Дикий Захід. Не при справах залишилася лише Німеччина, проте довго така ситуація існувати не могла.
Після розгрому Франції та створення Німецької імперії на берегах Рейну і Шпрее почався економічний бум. За кілька десятиліть німецький експорт збільшився у багато разів.
У країні були утворені найбільші фінансові установи – Дойче банк, Дрезднер банк, “Дисконт гезельшафт”. У 1883-1885 роках Німеччини вдалося захопити декілька колоній на південному заході Африки – в Того, Дагомєє, але переділ світу до цього часу вже наближався до свого завершення, “вільних” земель залишалося все менше і менше, та й особливої??цінності вони не представляли. Незадоволені таким станом справ, німці відкрито стали говорити про переділ тільки що поділеного світу. Все це представляло смертельну небезпеку для Лондона.
Існував ще один аспект, який наприкінці XIX – початку XX століття різко загострив англо-німецькі відносини, – це зростаюче не по днях, а по годинах суперництво двох держав на море. У столицях найбільших держав світу заговорили про необхідність володіння сильним флотом в кінці XIX століття, після того як в 1890 році вийшла в світ книга американського контр-адмірала А. Мехен “Вплив морської сили на історію”. Тоді вперше прозвучала думка про те, що сучасна держава не може досягти поставлених перед ним історією цілей, якщо не матиме переваги на морі. Згідно нової теорії військово-морському флоту належала вирішальна роль в будь-якій війні, а завоювання панування на морі розглядалося як єдина мета, досягнення якої означало не тільки перемогу над противником, а й світове лідерство. З цього робився і практичний висновок: щоб не допустити розриву зв’язків по лінії метрополія – ??колонії, потрібні великі лінійні кораблі. Трохи пізніше цю точку зору, здавалося, підтвердив і досвід ведення бойових дій на морі. Наприклад, зазнавши поразки в битві при Цусіма і втративши там практично весь флот, Росія програла і всю війну з Японією. Те ж саме можна сказати і про іспано-американській війні 1898, в ході якої американці мали беззаперечну перевагу на море.
Керуючись теорією “морської сили” в якості офіційної доктрини, англійський парламент в 1889 році прийняв закон, за яким флот цієї країни повинен був перевершувати за своєю потужністю флоти двох найбільш сильних країн. Так почалася нова фаза гонки озброєнь на морі і підготовки до чергового переділу світу.
Відповідь Німеччини, яка в останній чверті ХІХ століття почала гучно заявляти про своє бажання стати ще однією колоніальною державою, не змусив себе довго чекати. У березні 1898 там був прийнятий “Закон про флот”, який передбачав будівництво цілої серії потужних сучасних бойових суден, у тому числі 11 ескадрених броненосців. З регулярною періодичністю в 1900, 1906, 1908 і 1912 роках суднобудівні програми рейху переглядалися у бік збільшення, і за останнім законом чисельність німецького флоту передбачалося посилити до 41 лінійного корабля і 20 броненосних крейсерів – і це не рахуючи легких крейсерів і міноносців [1]. Лондон відповів на виклик Берліна своєю програмою, в якій була поставлена??мета мати на 60% більше лінійних кораблів, ніж флот кайзера, а в 1909 році було вирішено на кожен німецький лінкор відповідати двома британськими [2]. Не відставали від Лондона і Берліна та інші. До початку XX століття захоплення маринізмом в Європі та Америці прийняло такий характер, що гонка морських озброєнь, по суті, не стільки забезпечувала обороноздатність країни, скільки підтримувала національний престиж. Особливо це добре видно на прикладі такої сухопутної країни, як Росія, яка з 1907 по 1914 рік на 173,9% збільшила свої витрати на будівництво флоту [3].
Нестримну гонку озброєнь на море перед Першою світовою війною ще більш загострила справжня революція в суднобудуванні, яка почалася після спуску на воду в 1907 році в Англії першого лінкора нового типу – дредноута. Новий корабель під своїм озброєнням і тактико-технічними даними настільки перевершував попередні суду, що тепер всі лінійні кораблі стали ділитися на два типи – дредноути і додредноути, а сила флотів стала вимірюватися наявністю в них кораблів нового покоління, бо додредноути в бою були свідомо приречені на поразку. Тим самим фактично з 1907 року гонка озброєнь на морі почалася з нової точки відліку і багато країн, головним чином Німеччина, порахували, що у них з’явився унікальний шанс наздогнати довгий час знаходилася у відриві Британію і похитнути її багатовікове безроздільне панування на просторах світового океану.
На зміну розкладу сил в Європі найбезпосереднішим чином позначалися і події, що відбувалися за багато десятків тисяч кілометрів від її столиць. Так, в 1904 році на Далекому Сході вибухнула російсько-японська війна. Це була боротьба двох країн за економічний і політичний переважання в напівфеодальних і відсталих в усіх відношеннях Китаї і Кореї. Однак за спиною Росії та Японії стояли інші великі держави. Незадоволені все більш активною політикою Росії на Далекому Сході, Японію підтримали американське і англійське уряду. Саме банки цих країн фінансували всі військові приготування Японії [4]. А на боротьбу з Токіо російського царя підштовхували німці, потай сподівалися, що Росія завязнет в тихоокеанському регіоні і ще довго буде відсторонена від європейських справ.
Російсько-японська війна відбилася не тільки на двосторонніх відносинах, вона змінила розклад сил не тільки на Далекому Сході, але і в Європі. Усвідомивши, що на відновлення найближчого союзника, який загруз у нескінченних розборках з Японією в тихоокеанському регіоні, буде потрібно досить довгий час, в Парижі почали більш інтенсивно шукати зближення з Лондоном. Підсумком подібного ходу розвитку подій стало підписання 8 квітня 1904 договору про сердечну згоду (Антанті) між Францією і Великобританією.
Договір цей складався з двох частин – призначеної для публікації і секретною. Приміром, у відкритій декларації Франція відмовлялася від будь-якої протидії Англії в Єгипті, а у відповідь Англія надавала Франції свободу рук в Марокко. У секретній ж частини передбачалася можливість ліквідації влади марокканського султана і самого цієї держави. Крім того, тут вирішувалися і інші спори по колоніальним питань між двома країнами.
Створення Антанти було серйозним ударом по інтересам Німецької імперії. Мало того, що вона позбавлялася такого ласого шматка, як Марокко, це було кардинальним зрушенням у всій розстановці сил на міжнародній арені. Досить сказати, що тепер Лондон отримав можливість вивести з Середземного моря близько 160 військових кораблів і перекинути їх в район Північного моря – інтереси британської корони на південному фланзі тепер захищали французи.
Творці німецької зовнішньої політики після створення Антанти зрозуміли, що допустили непрощенну помилку, дотримуючись антиросійської тактики. Невдалий хід подій для Санкт-Петербурга під час війни з Японією підвів німців до думки про можливість відновити двосторонні дружні відносини. Уже 15 жовтня 1904 під тиском Берліна Австро-Угорщина уклала з Росією договір про “лояльному і абсолютному нейтралітет” у разі “неспровокованою війни” з боку третьої держави, а сама Німеччина заявила, що в піку Лондону буде постачати вугіллям російський флот, що прямує з Балтики на Тихий океан. Більш того, кайзер повідомив царю про готовність укласти з Росією союзний договір.
Проте російське уряд не був готовий до драматичної перерві союзницької орієнтації. Розрив франко-російського союзу означав не тільки сварку з Парижем, а й поглиблення конфлікту з Англією і неминуче поставив би Росію на місце молодшого партнера Німецької імперії, залежного від Берліна і в економічному, і політичному відносинах.
Тим часом відразу ж після підписання угоди про створення Антанти німці вирішили “спробувати на міцність” фортеця нового союзу. У Берліні не могли спокійно дивитися, з якою безцеремонністю французи встановлюють своє повне панування в Марокко, і стали підбурювати султана виступити проти засилля Парижа. Більш того, в надрах імперського міністерства закордонних справ визріла ідея почати справжню війну проти Франції. Зовнішньополітична ситуація, здавалося, сприяла цьому – Росія остаточно загрузла на Далекому Сході, а англійці ще повністю не модернізували свій флот і до того ж володіли нечисленної сухопутної армією.
Таким чином, кайзер публічно закликав Англію і Францію відмовитися від своєї угоди щодо Марокко, скликати з цього приводу міжнародну конференцію за посередництва американського президента Т. Рузвельта, а в разі відмови Парижа піти на поступки прямо пригрозив йому війною. Майже одночасно з цими подіями на особистій зустрічі Миколи II і кайзера, що проходила 23-24 липня в фінляндських шхерах поблизу острова Бьерке, останньому вдалося переконати царя підписати російсько-німецький союзний договір.
Договір цей має свою цікаву історію. Скориставшись тяжкими ураженнями, які терпіла російська армія на Далекому Сході, і роздратуванням Миколи проти Франції, яка підписала союз з найлютішим на той момент ворогом російської корони – Англією, кайзер Вільгельм вирішив зруйнувати франко-російський союз. Ще наприкінці жовтня 1904 він написав Миколі лист, в якому раптом став міркувати про “комбінації трьох найбільш сильних континентальних держав” – Росії, Німеччини та Франції. Тоді ж істинний натхненник німецької зовнішньої політики фон Гольштейн пішов на дуже незвичайний крок – викликав до себе російського посла в Берліні Остен-Сакена і мав з ним досить тривалу бесіду. Мова на цій зустрічі знову-таки пішла про плідність союзу між Санкт-Петербургом, Берліном і Парижем. Причому російським в досить відкритій формі було запропоновано укласти союз, а французи, мовляв, обов’язково змушені будуть примкнути до нього трохи пізніше [5]. Німці, звичайно, розуміли, що французи ніколи не вступлять в подібний союз зі своїм споконвічним ворогом – Німеччиною, проте російсько-французька дружба в результаті зруйнується назавжди. Справа для німців спрощувалося тим, що наприкінці 1904 – початку 1905 року, перебуваючи практично в ізоляції, Микола був схильний укласти союз з Німеччиною, незважаючи на опір міністра закордонних справ та інших вищих російських чиновників. Справа з союзом Німеччини та Росії тяглося ні добре ні погано. До тих пір поки в липні 1905 не відбулася особиста зустріч двох імператорів, які проводили свою відпустку в морських прогулянках по Балтиці. Побачення це було настільки секретним, що на ньому не була присутня навіть свита кайзера Вільгельма. У балтійських шхерах Вільгельм волав до духу Фрідріча-Вільгельма III та інших прусських найясніших осіб – друзів династії Романових. Ця гра на ніжних струнах душі Миколи принесла безсумнівні плоди, і договір про союз двох держав було підписано. Цікаво, що разом з Миколою від Росії договір підписав тільки підвернувся під руку адмірал Бірілев, причому, підписав, так би мовити, навмання, оскільки йому навіть не спромоглися показати текст.
У Бьеркском договорі було два дуже важливих пункти: по-перше, у разі якщо одна з держав піддасться нападу європейської держави, друге зобов’язувалося прийти йому на допомогу всіма своїми морськими і сухопутними силами, а по-друге, Росія давала обіцянку притягнути до російсько-німецькому союзу Францію. Вступи сей документ в силу, і в Європі під егідою німецького рейху був би створений континентальний блок для боротьби проти Англії, до якого неминуче була б змушена приєднатися і Франція. Власне, в Берліні дуже сподівалися, що англійці в період марокканського кризи кинуть своїх новоспечених союзників і Антанті прийде кінець – звідси і ескалація марокканського конфлікту.
Плани німців потерпіли повний крах: Бьеркскій договір після повернення царя на батьківщину під тиском прем’єр-міністра С. Ю. Вітте і міністра закордонних справ В. М. Ламздорфа був дезавуйований російською стороною, російсько-японська війна закінчилася підписанням Портсмутського світу і замирением Росії з Японією з усіма витікаючими звідси наслідками, і, нарешті, англійці в період марокканського кризи проявили себе як вірні та надійні союзники, повністю підтримавши французів [6]. Скликана за ініціативою кайзера міжнародна Альхесіраська конференція по Марокко закінчилася повним провалом для Німеччини і наочно продемонструвала всьому світу глибоку дипломатичну ізоляцію, в якій опинився Берлін.
Поразка в російсько-японській війні, в якій Японію активно підтримав Лондон, змусило царську дипломатію задуматися про безперспективність подальшої конфронтації з “володаркою морів”. Виправити становище було непросто – аж надто багато проблем нагромадилося до початку XX століття в російсько-англійських відносинах: тут і Афганістан, і Персія, і Китай, і Середня Азія, і Балкани, і Близький Схід. Однак різке загострення англо-німецьких відносин, нестримна гонка озброєнь на морі, розпочата Берліном, змусили і британські правлячі кола все частіше і частіше замислюватися про необхідність нормалізувати відносини з росіянами. Тим більше що далекосхідні проблеми між Росією і Англією були притуплені перемогою японської зброї і розгромом російського флоту, а на Близькому Сході у обох держав з’явився спільний ворог в особі Німецької імперії. На зближення з Англією Російську імперію підштовхував і цілий ряд економічних чинників.
Перші свідчення про намічуваному російсько-англійському зближенні відносяться до Альхесірасской конференції, а вже на наступний рік Лондон заявив про своє бажання разом з Францією взяти участь у наданні Росії великого фінансового позики. Двосторонні контакти еше більше пожвавилися після призначення на посаду міністра закордонних справ сера Е. Грея, який відразу заявив про своє бажання вирішити всі проблеми в російсько-англійських відносинах, про що і повідомив свого колегу в Санкт-Петербурзі Ламздорфа. У відповідь знаком з Росії стало призначення на пост міністра закордонних справ прихильника зближення з Англією А. П. Ізвольського.
Російсько-англійські переговори особливо інтенсифікувалися починаючи з травня 1906 року. Ревізії був підданий весь комплекс двосторонніх відносин – розділ сфер впливу в Персії, Афганістані, Південно-Західному Тибеті, режим мореплавання в чорноморських протоках, обговорювалися і багато інших проблем, які представляли взаємний інтерес. Підсумком русс ко-англійських консультацій стало підписання 31 серпня 1907 двосторонньої угоди, що регламентував розмежування сфер впливу Англії та Росії в Персії, Афганістані й Тибеті. Так були закладені основи згоди між Росією, Англією і Францією. Тепер Європа остаточно виявилася розділена між Антантою і блоком центральних держав в особі Німецької та Австро-Угорської імперій. Однак аж до початку Першої світової війни окремі учасники протиборчих коаліцій робили спроби змінити розклад сил на континенті і зблизитися то з одним, то з іншим з учасників коаліцій.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)