Борис Грінченко

(1863 – 1910)

В особі Бориса Грінченка – письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, фольклориста, історика, публіциста, видавця й громадсько-культурного діяча – українська культура й література зокрема мали чи не поодинокого “робітника без одпочину”, величезна енергія, витривалість у праці, широкий обсяг літературних і суспільних інтересів якого дивували навіть Івана Франка й викликали його щиру симпатію.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) в дрібнопомісній дворянській родині. Батько (відставний штабс-капітан) пишався родинними зв’язками з Г. Квіткою-Основ’яненком, знайомством із П. Гулаком-Артемовським. Водночас він культивував у сім’ї великопанські звички й зневажав простолюд, його “мужицьке наріччя”.

Здібний хлопчик, який п’яти років навчився читати й писати, виховувався на найкращих зразках світової художньої літератури. Гвори В. Скотта, Дж. Байрона, А. де Віньї, Е. Еркмана-Шатріана, 15. Гюго, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова формували його естетичні смаки. Вирішальними для долі письменника стали твори Тараса Шевченка, з якими він ознайомився ще учнем Харківської реальної гімназії й під виливом яких почав писати українською мовою.

Світоглядні переконання юнака відзначаються відкритістю до ідей демократизму, гуманізму, глибоким співчуттям і щирою прихильністю до знедолених, критичним ставленням до суспільного ладу. Така життєва позиція Грінченка суперечила офіційним доктринам тогочасного режиму. За зв’язок із гуртком революційних народників, читання й розповсюдження забороненої літератури (брошур М. Драгоманова, С. Подолинського) Б. Грінченка (не без допомоги батька, наляканого синовим вільнодумством) 1879 р. заарештовують і виключають із п’ятого класу гімназії. Ця обставина мала сумні наслідки – заборона продовжувати освіту, постійний жандармський нагляд, підірване під час півторамісячного тюремного ув’язнення здоров’я.

Рік 1880-й для Грінченка – рік посиленої самоосвіти й не лише в плані вивчення кількох іноземних мов. Макс Нордау з його пристрасною обороною національного чуття, національної самосвідомості, Сократ і Христос, Лінкольн і Мадзіні, Шиллер і Шевченко, Галілей і Джордано Бруно осмислюються Грінченком як борці за правду й добро, рівність і братерство, щастя для всіх. Ідеї і життя видатних мислителів утверджують його на позиціях інтелігента – народника, просвітника.

Грінченко наполегливо шукає практичної реалізації своєї всебічно продуманої культурно-освітньої програми. Важливе місце у програмі мав намір видати серію книжок для народу і дітей зокрема. 1881 р. в Харкові він видає три книжки для народного читання – “Бідний вовк”, “Два товариші”, “Про грім та блискавку”. Заповітною мрією Грінченка було скласти таку популярну бібліотеку для народу, яка б допомогла читачеві здобути елементарну загальну освіту.

Склавши іспит на народного вчителя, Грінченко розпочинає педагогічну діяльність на селі.

Рік 1881-й – літературний дебют Б. Грінченка: у львівському журналі “Світ” І. Франко друкує перші вірші молодого поета. Серед них – хрестоматійний заклик “До праці”- кредо поета й громадянина:

Праця єдина з неволі нас вирве:

Нумо до праці, брати!

Годі лякатись. За діло святеє

Сміливо будем іти!

Результатом більш як десятирічного досвіду освітньої діяльності (1881-1893), глибокого вивчення історії педагогіки стали дослідження Б. Грінченка “Яка тепер народна школа на Вкраїні” (1896), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1905), “Народні вчителі і українська школа” (1906) та ін. Б. Грінченко – автор “Української граматики до науки читання й писання” (1907) зі статтею для вчителів і прописами, “Рідного слова” (1912) – першої книжки для читання в школі українською мовою, яку він написав разом із дружиною M. М. Грінченко (Марією Загірньою). Ці підручники неодноразово перевидавалися й до сьогодні не втратили своєї цінності, як і взагалі педагогічні погляди Грінченка – палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою.

Роки вчителювання стали роками зростання Б. Грінченка як письменника, публіциста, критика. Він публікує поетичні збірки – “Пісні Василя Чайченка” (1884), “Під сільською стріхою” (1886), “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), “Під хмарним небом” (1893), пише десятки оповідань – “Екзамен”, “Без хліба” (1884), “Сама, зовсім сама”, “Сестриця Галя”, “Дядько Тимоха”, “Ксеня” (1885), “Хата”, “Непокірний” (1886), “Нелюб” (1887), “Зустріч”, “Каторжна” (1888), “Серед чужих людей” (1889), “Байда” (1890), дві повісті “Сонячний промінь” (1890) і “На розпутті” (1891), розпочинає роботу над драмами. У творах художньо осмислювалися життєві враження письменника в їх перегуку з народницькими поглядами: сподівання завдяки широкій освітній роботі піднести культуру народу, збудити його громадянську активність, прагнення більш цивілізованіших форм життя, основою яких стала б висока освіченість, національна самосвідомість і здорове зерно моральності народу.

Ці переконання Грінченко теоретично обгрунтував і виклав у публіцистично-критичних статтях. Актуальність, животрепетність порушених питань (“Галицькі вірші”, 1891 p., “Листи з України Над-дніпрянської”, 1892-1893 pp.) спричинялися до широких дискусій. Так, відповіддю на “Листи…” Б. Грінченка був цикл “Листів на Наддніпрянську Україну” М. Драгоманова, в яких автор, полемізуючи з Грінченком, водночас багато в чому солідаризується й підтримує пафос пошуків оптимальних шляхів утвердження та самозбереження української літератури, культури, української нації загалом. Учасники полеміки найчастіше доходили згоди у спірних питаннях. Так, Грінченко пристає на думку Драгоманова про те, що наріжним каменем вибудови української літератури є не лише національне самопізнання. Не менш важливою є боротьба проти “клерикально-консервативного рутенства, бурсацько-семінарської мертвоти” [1, 74]. З іншого боку, Драгоманов полишає обстоювану ним на початку дискусії ідею чотирьох літератур, концепцію поступовості, згоджуючись з Грінченком, що “історія не знає ніяких “підлітератур”, ніяких літератур “для домашнего обихода”, ніяких літератур спеціально для пана або мужика” [2, 93-94). Роздуми Грінченка й Драгоманова, що випливали зі спільності їх уболівання за долю ук-раїнської літератури, прагнення піднести її до рівня найбільш розвинених європейських літератур, мали позитивний вплив на історико-літературний пропес.

Усебічна подвижницька діяльність Б. Грінченка дала підставу І. Франкові в статті “Нарис літературного життя в 1892 році” вітати Грінченка, який “засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без “віддиху”, а також відзначити, що Грінченко у своїх писаннях “проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності” [3, 14].

1893 р. Б. Грінченко переїздить до Чернігова й, працюючи тут на різних посадах у земстві, присвячує себе культурно-освітній діяльності. Разом із дружиною Марією Загірньою він успішно реалізує свою педагогічну програму – видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). У видавництві Грінченка (засноване 1894 р. в Чернігові, відновлене в 900-х роках у Києві) побачили світ тиражем близько 200 тисяч примірників понад 50 книжок для народного читання. Серед них вірші Т. Шевченка, оповідання М. Коцюбинського, приказки Є. Гребінки, байки Л. Глібова, оповідання Ю. Федьковича, “Кобза” П. Грабовського та ін. Велике значення для підвищення загальноосвітнього і культурного рівня народу мали такі популярні нариси, як “Чума”, “Серед крижаного моря”, “Як вигадано машиною їздити”, “Велика пустиня Сахара”, “Фінляндія”. Як пізніше згадував Павло Тичина, він із великим інтересом прочитав нарис “Під землею. Про шахти”, а Максим Рильський читав виданого Б. Грінченком “Робінзона Крузо” Д. Дефо. І. Франко підкреслював, що такі популярні видання несли народові не лише знання, а й “те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до науки” [4, 513]. 1896 р. на прохання I. Франка Грінченко пише нарис “Яка тепер народна школа на Вкраїні”.

Його плідна праця на терені фольклористики й етнографії-тритомне видання “Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседней с ней губерниях” (1895, 1898), збірник “Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и нр.” (1900), бібліографічний покажчик “Литература украинского фольклора. 1777-1900”, десятки призначених для народного читання книжок фольклорної тематики – “Живі струни” (1895), “Книга казок віршом”(1896), “Думки кобзарські” (1897), “Колоски” (1898), “Веселий оповідач” (1898).

Перебуваючи в Чернігові, він також брав активну участь у нелегальній “Чернігівській громаді”, програма якої мала на меті протидію самодержавству. На ухвалу громади Б. Грінченко пише брошуру “Нарід у неволі” (1895), де звертається із закликом до європейської громадськості не підтримувати колонізаторську політику самодержавної Росії щодо України, виголошує доповідь “Нова сім’я. Було, є, буде”, в якій обгрунтовує суспільний ідеал – ввести український народ “рівноправним товариством у вселюдське товариство”.

Наполегливо працює Б. Грінченко як письменник. Щира дружба єднає його з В. Самійленком і М. Коцюбинським, які жили тоді в Чернігові, міцніють творчі контакти з І. Франком, М. Павликом, П. Грабовським, збірку якого “Кобза” він 1898 р. видає в Чернігові. Виходить друком поетична збірка Грінченка “Пісні та думи” (1895), збірки оповідань “Хатка в балці” (1897), “Оповідання” (1898), драматичні твори, написані у 90-х роках: “Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”, “Нахмарило”, “На громадській роботі”.

На чернігівський період припадає подвижницька діяльність Б. Грінченка як упорядника колекції музею української старовини В. Тарновського, в якій були особисті речі, рукописи й малюнки Т. Шевченка, шабля Б. Хмельницького та інші цінні реліквії. Вони склали основу першого національного українського музею (“Каталог музея украинских древностей В. Тарновского. Составитель Б. Д. Гринченко”).

Активна громадська позиція Грінченка в обороні національної культури, пропаганда ідей національного відродження й просвіти, соціальної рівності, його широка наукова, письменницька, видавнича діяльність викликали різкий спротив властей, і Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Деякий час він займається лише літературною роботою. Пише дилогію “Серед темної ночі” (1900), “Під тихими вербами” (1901), оповідання “Покупка”, “Палії”, “Як я вмер”, “Болотяна квітка”, низку поетичних творів.

Позицію Грінченка – письменника й громадянина – багато в чому пояснює розуміння ним ролі особистості в історії. У художніх творах, літературознавчих розвідках письменник говорив про значущість і вагомість учинків кожного для загальної справи, самоусвідомлення особистості, важливість індивідуального в історичному контексті загального. Віра в людину, духовні потенції індивіда – характерні риси світогляду Грінченка. Він обстоює суспільну вагу естетичного ідеалу; звідси прагнення всебічної розбудови образу позитивного героя (інтелігент – культурник), орієнтація на громадянську актуальність тематики й проблематики, підкреслення освітнього, виховного значення літератури.

Естетичний ідеал письменника формувався під впливом декількох факторів. Найперший – літературні вчителі – “великі серцем і розумом творці”, які ввели його “в храм пишної краси”. За словами Грінченка – поета, краса ця здатна піднести людський дух до “небесної утіхи” й надати людині, обтяженій земними клопотами, можливість “духом вільним до неба досягати” (“Учителям”). Не менш важливим було прагнення досконало знати життя народу – його світогляд, історію, фольклор, мову. Письменник має перейматися народними інтересами. Обов’язковим для митця він (як і Шевченко) вважав любов до людини з позицій братерського співпереживання, а не месійної відстороненості.

За Грінченком, література, митець – суспільно заангажовані. Література – “одбиток” життя, дзеркало реальної дійсності, а письменник – будитель духовності народу. Шляхом впливу на найширші верстви українське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою піднесення культурно-освітнього рівня є національне самоусвідомлення та соціально-економічне звільнення, що збереже український народ як націю. На практиці це іноді приводило до підпорядкування художньої ідеї суспільним завданням (однак цей висновок не слід беззастережно переносити на весь доробок письменника). Відомі й інші судження Грінченка, де ставилася вимога художньої майстерності, оригінальної поетики, стильової неповторності [5].

Літературно-естетичні погляди Грінченка змінювались у процесі його творчої діяльності. Так, у 900-х роках світоглядна настанова на культурництво поступається ідеї радикальних суспільних змін. Визвольна ідея стає домінантною в мистецькій практиці (найчіткіше це зафіксувала поезія – “Стяг”, “Приходить час”, “Співцеві”). Цим письменник упритул наблизився до неонародників, для яких історія письменства – це історія суспільних ідей (С. Єфремов). Внутрішнім сюжетом поетичних збірок відповідно до філософсько-естетичних цінностей доби стає також історія душі ліричного героя з усіма напівтонами, нюансами настрою, почувань особистості рубежу століть. Знімається властива першим збіркам лозунгова прямолінійність поетичних висловлювань.

Естетика Грінченка загалом формується в руслі просвітницьких ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові в їх абсолютній сутності – “Моє кохання”, “Христя”, “Я ще живу?.. Чи се мій дух похмурий…”), прагненням створити високу національну культуру. В центр уваги ставиться піднесено – героїчне (найвиразніше це виявилося в драматургії письменника – “Ясні зорі”, “Серед бурі”). Наскрізною була оптимістична, життєствердна спрямованість поглядів письменника. Цікавий у цьому плані образ Сонця у творчості Грінченка – символу творчої енергії життя, любові до людини.

Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у деяких творах Грінченка інколи призводили до дидактизму, спрощення проблеми (особливо в прозі, драматургії).

1902 р. Грінченко переїздить до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови. Громадянським і творчим подвигом можна назвати цю роботу письменника. Скласти словник української мови мріяли багато діячів української культури – Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та ін. Завдяки гідним подиву працелюбності, наполегливості Грінченка роботу по укладанню словника було завершено. З матеріалів, які були в розпорядженні журналу “Киевская старина”, та зі своїх власних Грінченко уклав чотиритомний “Словарь української мови”, який, як і його мовознавчі студії “Огляд української лексикографії”, “Три питання нашого правопису” та інші, не втратив своєї наукової цінності й на сьогодні.

Діставши згоду редакції “Киевской старины”, Грінченко не лише упорядковує вже призбирані матеріали, а додає тисячі нових слів, коментує їх за найавторитетнішими виданнями. Завершена 1904 р. праця здобула високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців, а 1906 р. Російська Академія наук відзначила “Словник” другою премією ім. М. Костомарова. Особливу вагу в творчій спадщині Б. Грінченка має книжка “Перед широким світом”, в основі якої – власний матеріал соціологічного вивчення сільського читача, спроба визначити літературу, необхідну народові, а також рівень інтелектуальної та освітньої підготовленості сільських читачів до сприймання тих чи тих художніх творів. Викликана палким бажанням письменника піднести читацьку культуру українського селянина до рівня освічених верств, книжка вийшла далеко за межі поставленої проблеми. Вона засвідчує глибину розуміння письменником питань літератури, театру, науки.

Маючи форму об’єктивної розповіді (форма щоденникових записів, діалогу), книжка не позбавлена й художньої цінності – тонкий психологічний аналіз, колоритні образи (селяни – читачі, актори).

Громадянський обов’язок покликав письменника відгукнутися на події першої російської революції гострим нарисом “9 січня”, взяти участь в організації Української радикальної партії, редагувати щоденну українську газету “Громадська думка” (згодом “Рада”), журнал “Нова громада”, очолити Всеукраїнську учительську спілку, стати одним із засновників і незмінним головою товариства “Просвіта”.

Невичерпна енергія діянь Грінченка-громадянина йшла поряд із не менш плідною роботою його як письменника. Писати він розпочав як поет і поетичну творчість вважав насамперед виявом духовних потенцій особистості. Ранній період творчості ще певною мірою позначений версифікаційною невправністю, наслідуванням мотивів Шевченка (“Мати”, “Вітер пісню, повну смутку…”), І. Манжури (“Бурлака”, “По весні” (“Ось уже промені теплі зігріли”), В. Забіли (“Вночі”), М. Некрасова (“Нудьга”, “Удові” та ін.), а іноді й прямим ідеологічним запозиченням (“Зрада”, “Рибалка”). Однак сила власного поетичного чуття дала змогу Грінченкові вже у 80-х роках створити такі оригінальні поезії, як “Хлібороб”, “Смутні картини”, “Не гордуй ти життям молодим…”, що за ідейно-естетичною вартістю належать до його найкращих творів.

Мотиви патріотизму як вияв солідарності зі своїм народом, нацією харак-терні й визначальні для творів цього періоду; лірика громадянського чуття стала потужним чинником вияву поетичного таланту Грінченка.

Громадянська тема в українській літературі другої половини XIX ст. – явище органічне й певною мірою традиційне (М. Старицький, С. Руданський, І. Манжура, П. Куліш). Лірика Б. Грінченка має свої особливості, її жанрове втілення – найчастіше роздум (“Смутні картини”, “Хлібороб”, “Велика вечеря”), ліричне пророцтво, заклик (“До народу”, “Ворогам”, “Темрява”, “Прийде!”). Громадянська тональність властива сонету (“Весняні сонети”), пісенній ліриці (“Я мучився довго…”, “Блискучії зорі, небесні світила”), інвективі (“Землякам”, “Російським лібералам”, “Маніфест”), монологові (“Ой чим же ти, мій краю, закрасився?..”) та іншим формам і жанрам.

Визначальний мотив суспільної позиції особистості – праця. Образ цей осмислюється надзвичайно широко протягом усієї поетичної творчості Грінченка й за значущістю дорівнюється до таких світових символів, як краса й любов (“До праці”, 1881 р., “Хлібороб”, 1884 р., “Я зрікся мрій. Поважний і спокійний…”, 1903 р.). Епітетне означення образу праці багатовимірне – тяжка, щира, кривава, поважна, міцна, свята, невтомна. Найсуттєвіші контексти побутування образу – праця й боротьба (“Боротися і працювати, щоб нам добути долі”), праця й любов (“Тільки ідея не згине праці й любові”). Показовим для першої пари є вірш “Хлібороб”. За образною атрибутикою це монолог селянина – хлібороба, за художньою ідеєю, що варіюється в усій поезії Грінченка (“Я свій хліб заробив собі сам, 3 мого хліба і люди живуть”), – філософський роздум про працю як вічне джерело й рушія суспільного розвитку, сенс і потребу людського життя. Широко розгорнутий образ “праця і любов” у мікроконтекстах побутування багато в чому характеризує особливості інтимної лірики поета.

Лірика Грінченка цього періоду виявляє набутки й прорахунки тогочасної поезії громадянського спрямування загалом. Свідомо намагаючись вилучити інтимні переживання зі сфери поетичного світу, поети мимохіть позбавляли своє слово повноти осмислення життя.

Як поет і людина Грінченко не міг не зважати на те, що говорить серце до серця. І водночас у переважній більшості віршів моральний імператив обов’язку стає для ліричного героя визначальним (“Повинність я над все ушанував…”), внаслідок чого відбувається певна утилітаризація ліричного переживання, його наперед – визначеність. Однак поезія Грінченка не обмежена параметрами тільки ідеологічної за ангажованості.

У віршах 900-х років традиційно одноплощинне звучання громадянського мотиву поступається місцем його двоплановому розкриттю. Поетичні роз-думи глибоко сповідальні (“Я не скажу, щоб розумом я жив…”, “Ні, не кажіть прихильних слів…”, “У житті на бенкетах бучних…”), де власне осмислюється й сама проблема – правомірність неподільного верховенства громадянських почувань.

Осмислюється не так у плані заперечення ліричним героєм громадянського обов’язку (“Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання”), як елегійний сум і ревний жаль за нерозквітлим особистим чуттям і невиспіваною піснею душі:

Я не скажу, щоб розумом я жив,

Я не скажу, щоб серце в мене спало,

Але його я тяжко пригнітив,

Але йому так волі дав я мало…

Пізніше, аналізуючи збірку П. Куліша “Досвітки”, Грінченко підтвердить свою художню тезу теоретично, зазначивши, що “безперечна перевага розуму над натхненням є суттєвою вадою поетичного переживання” [6, 160-161].

Саме жаль за пригніченням “життя серця” (характерна риса всієї української поезії другої половини XIX ст.) свідчить про бажання письменника вийти на ширші поетичні горизонти, за межі суто абстрактних громадянських почуттів. У віршах Грінченка 900-х років для ліричного героя заповітними і найбажанішими є пісні, породжені порухами серця (“Давно не стрівавсь я з тобою…”).

Цю думку повторить і лірика Олександра Олеся: “Кожний ніжний рух сердечний В пісню срібну переллю… Полетять пісні крилаті, Краплі крові полетять” |7, 132]. Поезія серця заступає ліричному героєві Грінченка “туман клопітного життя”, її привабливість для нього в гармонії протилежностей:

В піснях моїх горе і радість у їх…

Политі сльозами,

Повиті у сміх,-

Се відгуки щастя

І смутків тяжких.

Олександр Олесь у збірці “З журбою радість обнялась” (1907) розгорне Гріиченкову тезу гармонії протилежностей до концептуального бачення дійсності як світоглядну настанову:

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

Почернігівський період започаткував нову якість, відкрив нові грані поезії Грінченка. Вона стає глибшою, філософічнішою. Певна настроєва фрагментарність, калейдоскопічність вражень поступається місцем мислительній панорамності, чуттєвій заглибленості, ліричній сповідальності поетичного переживання. Зусилля Грінченка спрямовані на показ вольової героїчної індивідуальності [8, 26]. Справді, історія становлення ліричного героя як особистості, яка присвятила себе великій і благородній меті боротьби за визволення народу, є внутрішнім сюжетом збірок поета. Однак твердження цього жертовного шляху особистості з його лозунговою пря-молінійністю, одномірністю в перших збірках відходить у минуле. Сповідуючи тезу про те, що життя “на подвиги доля дає, на працю для блага людини”(“3агадка”) [9, 16-17], ліричний герой починає усвідомлювати, що повнота життя цим не вичерпується, що воно передбачає багатогранність проявів почуття й краси. “Два голоси дужі – обидва мою приваблюють змучену душу. В обох я щось рідне собі пізнаю – Якого ж я слухати мушу?” – болісно роздумує ліричний герой.

Драматизм душевної ситуації – у ваганні, сумнівах, що супроводжують необхідність вибору. На переконання М. Ласло-Куцюк, таким є рішення людини, яка бере на себе відповідальність за свої вчинки й відмовляється від сліпого підкорення Божій волі [10, 288]. Мотив певної роздвоєності, жалю, що “вогню молодого життя Не розвіяв у безумі втіх”, присутній і в інших творах поета (“У житті на бенкетах бучних…”, “Найпишніший, запашніший…” та ін.). Утверджуючи ідею правомірності конфлікту й рівнодійних тенденцій, Грінченко – поет фактично стає на позиції, близькі до художньої свідомості XX ст., яка заперечила концепцію прямолінійного розвитку, обстоювану Просвітництвом.

На художньому осмисленні почуття любові, кохання в ліриці Б. Грінченка позначились як ідеї доби громадянської мужності й пріоритету суспільних ідеалів (лірика О. Кониського, В. Мови-Лиманського, П. Грабовського, М. Старицького), так і прагнення до виявлення індивідуальності, які прозвучали в поезії межі століть, до самозаглиблення й самоутвердження особистості. У віршах Грінченка любов як найвище чуття, що дає людині можливість продовжити себе, ідеально представитися в значущому іншому й, упливаючи на формування особистості, творити нову людину як нове духовне обличчя, не заперечується. Однак цінність любові визначається не лише змістом духовного ідеалу. Краса духовна для Грінченка – поета рівновелика красі тілесній (“Лесь, преславний гайдамака”, “Лаврін Костер”, “Дух і тіло”), образ жінки, коханої розкривається не лише в іпостасі товариша по боротьбі, а й об’єкта романсового світу “двох”. Тому в ліриці Грінченка наявна епікурейська тема; кохання як швидкоплинна весна (“Пий кубок життя, поки п’ється…”, “Весняні сонети”), уславлення жіночої краси, вроди (“Купання”, “Христя”) – мотиви, що пізніше запанують у творах Олександра Олеся, М. Вороного.

Інтимній ліриці Грінченка властивий синкретизм типів художнього осмислення дійсності. Якщо у віршах 80-90-х років превалює позитивістське світобачення з його утвердженням реальності в її конкретно-історичних формах, то поезія межі століть орієнтована на суб’єктивно-емоційне, неоромантичне сприйняття світу. Так у вірші “Моє кохання” устами ліричного героя висловлюється осанна духовним пошукам людини, Красі і Любові як основним, визначальним принципам життєдіяльності, світогляду особистості. Любов, що має конкретне, земне втілення (“як погляд дорогий, то личко осяйне, То голос рідний твій, слова, добром повиті, То сміх знайомий твій так чарував мене…”) мислиться і як найвища Краса – краса духовних пошуків. Для душі ліричного героя, що прагне насамперед осягнути Любов як найвищу Красу, тільки земного її втілення замало. Пізніше в одній із кращих своїх поем “Перша жінка” Грінченко знову повернеться до осмислення вічної загадки Любові як поривань людини до вершини духовності, до ідеалу.

Розкриттю духовного світу особистості, настрою й переживань ліричного героя підпорядковані в поезії Грінченка картини природи як найближчого для поета джерела натхнення й душевної рівноваги (“Природо – мати, кожен з нас змарнілих…”, “Кладовище”, “Упокій”). Природу ранньої пейзажної лірики подано в традиційному для української поезії другої половини XIX ст. освітленні, коли поєднується поетичний арсенал романтизму 60-х років (“Минуле”, “По весні”, “Ніч на озері”) з реалістично-натуралістичною образністю української поезії 70-90-х років (“На полі”, “Купання”). Твори початку століття містять символічно означений образний світ (“Безнадійність”, “Ніч” (“Ясно світилися зорі…”). Домінантний мотив пейзажної лірики (як і всієї поезії Грінченка) цього періоду – елегійний.

Досить своєрідно представлено в Грінченка форми та образність античної поезії. Античність із її уславленням тілесного первня доповнюється художньою ідеєю істинності, цінності духовного, ідеальних змагань людини, краси почуттів. Ритмомелодика античного вірша найчастіше використана у філософських роздумах про сенс буття людини, її життєве призначення. Цікавий у цьому плані роздум “Вагання”, де йдеться про двоїстість свідомості людини, стан, коли вона розуміє “свою велич і міць, свою нікчемність і слабкість, свою панівну свободу і свою рабську залежність, усвідомлює себе образом і подобою Божою і краплею в морі природної необхідності” [11, 89]. Вірш утверджує гуманістичні цінності Відродження: віру в людину, її сили, хоча складності поставлених філософсько-світоглядних питань межі століть це не знімає. До ритмомелодики античного вірша Б. Грінченко звертається досить часто, що можна пояснити як ідейно-мотивним перегуком з античною поезією, так і певною недосконалістю оригінальних поетичних форм, про що заува-жували ще його сучасники \ \2\. Складний процес пошуку слова як форми втілення поетичного натхнення Грінченко, зокрема, відтворює у вірші – романсі “Душа горить і серце мов співає…”.

У жанровій системі поезії Грінченка помітне переважання медитативної лірики та ліро – епіки, зумовлене як тематичним матеріалом, так і орієнтацією на читача. В ліриці найпродуктивнішими були роздум, заклик, інвектива, пісенні жанри, зокрема романс.

Останній мав цікаві образні вирішення: так, у вірші “Душа горить і серце мов співає…” поетизуються не муки кохання, а муки творчості. Грінченко часто обробляв народні легенди (“З папороті квіт”, “Зрадник”, “Отаман Музика”), балади (“Ніч на озері”, “На русалчин Великдень”). Однак, якщо більшість балад досить традиційно повторюють вже опрацьовані літературою фольклорні сюжети, окрасою яких є хіба що пейзажні зарисовки, то легенди досконаліші за формою й змістом. Філософсько-світоглядну позицію як роздум, а не як декларацію містить легенда “З папороті квіт” (скарб духовності для ліричного героя – то найдорожчий скарб). Розробляється в легенді й поширена для творчості Грінченка тема зради – найтяжчої провини перед народом, нацією (“Зрадник”).

Плідною була робота поета над ліричною сентенцією (“Зернятка”), хоча за насиченістю моралізаторством і дидактикою це скоріше максима (вірші “Святі чуття в душі ховали…”, “Народ – герой героїв появляє…”).

У 90-х роках Грінченко активно працює в жанрі байки (прижиттєві видання 1895 р. у Львові та Чернігові).

Образний лад та асоціативна парабола байок зумовлені як тематикою, так і певною орієнтацією на читача. Значна їх кількість (“Явір та подорожні”, “Парнас”) є аранжуванням традиційних мандрівних сюжетів (твори Езопа, Лашамбоді, Крилова, Глібова) чи фольклорних мотивів (“Брехун”). Однак Грінченко суттєво розширює тематику української байки. Її темою часто стає народна приказка, прислів’я (“Стрибати всі швидкі, а до діла, то спина заболіла” – “Лошак”, “Подорожньому скоромина не гріх”- “Мудра баба”), що робило байку Грінченка привабливою для читання “під сільською стріхою”. Серед інших тем – негативні явища тогочасної дійсності (вседозволеність можновладців, безправність неімущих – “Вовки”, “Звіряча рада”, колонізаторські утиски в Україні – “Своя хата”, “Мачуха і пасинок”), показ сил, що протистоять злу (Просвіта-правда – байка “Жаби та сонце”, поступ світовий – із “Струмок та діти”).

Примітно, що байка Грінченка, де осмислюються понятійні реалії людського життя (творчість – “Соловейко”, доля – “Дівчина та хвиля”, поступ – “Струмок та діти”), у своїй алегорично-символічній наповненості та філософсько-моралізаторській дидактиці наближається до притчі. Резюме такого твору – своєрідна максима, виражена в констатуючій чи настановчій формі: “Струмок – це поступ світовий: Хоч спершу тихий та малий, – Непереможний він, і роблять ті, як діти, що думають його спинити” (“Струмок та діти”).

Новаторство Грінченка не лише в тематичному, жанровому збагаченні байки, айв образному оновленні її. Це стосується найуживанішого автором образу Вовка, який осмислюється не лише як символ грубої сили, хижацтва, а й як символ боягузтва, лицемірства, двоєдушності (“Вовк та горлиця”, “Вовк та гуси”). З інших типів – алегорій нетрадиційно представлені образ Вола – трудівника з почуттям власної гідності (“Кінь та Воли”, “Віл та Комар”), цікавий образ Сонця – символу життєдайної сили ідеалу (“Жаби та Сонце”, “Орел та Сонце”). Виразними є типи – характери людей – брехун (“Брехун”), скупий (“Павлова хата”) та ін.

Талант Грінченка-епіка надавав байці ознак гостросюжетного оповідання зі жвавим діалогом, комедійними ситуаціями, точною реалістичною деталлю, типовими характерами, які діють у типових обставинах. Отже, Грінченко продовжує традиції реалістичної байки в українській літературі другої половини XIX ст. і водночас привносить утілений у нових тематичних, жанрових та образно-стилістичних аспектах струмінь ліризму (як виразну авторську позицію) та психологічне вмотивування характеру. Незаперечний зв’язок байки Грінченка з фольклорним трактуванням тем, мотивів, образів (“Брехун” – народна казка, “Жаба та коваль” – приказка, “Глузливий” – гумореска).

Близькі до байкового жанру й віршові казки Грінченка (“Дурень думкою багатіє”, “Сірко”, “Крук – велика птиця”). Загалом “Книга казок віршом” (Чернігів, 1894) орієнтована на широку популяризацію відомих сюжетів фольклорного та літературного походження (“Два морози”, “Сопілка”, “Риб’ячі танці”).

У творчій спадщині письменника близько двадцяти поем, основна тема яких – художня інтерпретація історії України. В центрі уваги не достовірність, точність відтворення тої чи тої історичної події, факту історії, а духовні основи, характер особистості, що, як і менталітет нації загалом, зумовлює неповторність світобачення, а отже, й життєдіяльності. Художній історизм Грінченка передбачав культурно-історичну мінливість буття, духовності; тому, історичні поеми письменника мають також вартість художнього документа певної історичної епохи.

Героїко – патріотичними мотивами поеми “Смерть отаманова”, “Іван Попович”, “Галіма”, “Ярина”, “Отаман Музика” перегукуються з “історико-патріотичною драмою вищого стилю” (1. Франко) Б. Грінченка (“Ясні зорі”, “Серед бурі”, “Степовий гість”). Алегорично-символічна поема “Хома Макогін” – виразна політична сатира: убогим наймитом, заляканим і приниженим, бачиться Грінченкові українська інтелігенція; на безсловесну тварину – Вола – перетворений злою чарівницею Темнотою український селянин. Гострою сатирою є поема “Професор Пшик”, де з уїдливою іронією, що переходить у сарказм, поет висміює схоластику дріб’язкових проблем українських “патріотів” від науки, байдужих до потреб народу.

У поемах “Беатріче Ченчі”, “Лаврін Костер”, “Матільда Аграманте”, “Дон Кіхот” Грінченко, розробляючи сюжети інонаціональних літератур, збагачував тематику української поезії, її образний світ. Незаперечним є також вибір тієї чи тієї теми суголосно актуальним проблемам вітчизняної літератури, завдань, що їх ставив перед собою письменник і як громадсько-культурний діяч. Під цим кутом зору бачиться, наприклад, одна з найкращих поем Б. Грінченка “Матільда Аграманте”. Боротьба кубинської героїні проти національного гноблення – іспанської тиранії – через іносказання, езопову мову інтерполюється на реалії української дійсності. (Подібне розв’язання проблеми в поемі Лесі Українки “Роберт Брюс – король шотландський”.) Твір позначається образною й ритмомелодичною виразністю, драматизацією вислову й щирістю почуття, привнесеного посиленням авторського первня поетичного переживання.

На конкретиці подій історії України, інших народів, фольклорному матеріалі в поемах Грінченка порушуються важливі морально-етичні проблеми: добра й зла, свободи й насильства, вірності й зради, злочину й кари та ін. Як і в ліриці, прозі, драматургії, він прагне художньо осмислити життя стосовно таких естетичних понять, як прекрасне й потворне, підкреслюючи, що любов до прекрасного, краса окрилюють людину, одухотворяють її життя, наповнюють його глибинністю відчуття і змістовністю (“Лаврін Костер”, “Лесь, преславний гайдамака”, “Отаман Музика”, “Ярина”, “Перша жінка”).

Філософія прекрасного позитивних героїв Грінченка відмітна прагненням до волі, незалежності, щастя, добра, духовної досконалості. Особливістю художнього історизму Грінченка є гуманізм, інтернаціональні мотиви.

Більшість поем Грінченка з їх увагою до проблем моралі й героїчним началом (“Смерть отаманова”, “Ярина”, “Лесь, преславний гайдамака”, “Іван Попович”, “Отаман Музика”, “Матільда Аграманте”, “Дон Кіхот”) написано в жанрово-стильовій манері української поезії другої половини XIX ст. й репрезентує її успіхи у вибудові гостроконфліктних ситуацій, подієвого напруження, умотивованості вчинку. Дещо осторонь цих провідних художніх тенденцій стоять поеми “Вечірній світ” і “Перша жінка”. Так, конфлікт поеми “Перша жінка”, здавалося б, торкається сфери особистого, інтимного життя людини: перша жінка, створена Богом для Адама, крім фізичної краси, була втіленням краси духовної, ідеалу. Проте перспектива неспокою духовних змагань – “Новий, духовний ран говорить”, рівняючись на ідеал (“краси й добра найкращий квіт”),- надто непокоїть Адама. Він відмовляється від “дівчини-квітчини, пів’янгола і півлюдини” й надає перевагу жінці як втіленню лише фізичної краси, однак “та неба часточка жива”, тобто світло ідеалу, віднині бентежитиме душу людини. Поему вирізняє животворний струмінь ліричного авторського чуття, а також притчева філософічність. Як відомо, жанр притчі в його схильності до дидактики й алегоризму, суб’єктно-етичного вибору “відзначається тяжінням до глибинної “премудрості” релігійного чи моралістичного порядку” (С. Аверінцев). Орієнтація на притчеве бачення матеріалу дала можливість Грінченку-поету через план особистісного, інтимного в житті людини вийти па широкі узагальнення космічного масштабу, на осмислення етичних першооснов людського існування.

У складний світ духовних пошуків, переживань заглиблена й поема “Вечірній світ”. У ній утверджується домінанта інтимного, особистісного для людини, їх доленосність. І хоча обов’язковим атрибутом духовного єднання героїв бачиться спільність переконань у покликанні працювати на благо рідного народу, це швидше данина традиційним лозунгам. Вона (сільська дівчина Раїна) – промінь ідеалу в сутінках нещасливої особистої долі героя. Він (учитель Вітал) – світло кохання, розуму й науки у її житті. Відчуваючи муки Раїниної нерозділеної любові (“Без його жить і бачити чужим його щодня!”) і не в змозі відповісти взаємністю на глибоке почуття дівчини, Вітал виїжджає. Поема закінчується акордом печалі й розпачу: в пору весни, краси і сонця серце героїні огортає моторошна пітьма безнадії. Поеми як жанр філософського осмислення явищ багато в чому розкривають концепцію людини й світу самого Грінченка.

Відмітною ознакою організації поезії Грінченка стала циклізація як об’єднання в ціле під егідою спільної ознаки певною мірою самодостатніх поетичних переживань. Так передається рух думки, народження світоглядного силогізму (“Вагання”, “Благання”, “Весняні сонети”, “З весняних дум” та ін.). Перший том повного прижиттєвого видання творів Грінченка “Писання” (1903) вирізняється глибиною саме таких циклічних узагальнень.

“Писання” – це книжка складного філософсько-поетичного задуму. Два розділи її – “Під хмарним небом” і “Хвилини” – складають дилогію ліро-епічного плану. В розділі “Під хмарним небом”, який є скороченим варіантом однойменної збірки 1893 р., переважає оповідний елемент, у “Хвилинах” – ліричний. Поділ “Хвилин” на окремі підрозділи (“Заспіви”, “На селі”, “Щоденні турботи”, “У недузі”, “Зернятка”) репрезентує своєрідну сюжетну канву збірки, зав’язку, кульмінацію й розв’язку поетичного переживання. Про одну з частин збірки Леся Українка в листі до Б. Грінченка від 25 лютого 1903 р. писала: “Найбільше припав мені до серця той розділ з Вашої книги, що зветься “На селі”, може, се тому, що я люблю таку чисту, прозору епіку… а, може, ще й тому, що в сих малих і простих образках став, як живий, мені, вічній мандрівниці, той рідний край, що я так зрідка і не надовго бачу останніми роками… Ви й не збагнете, яке то гірке і вкупі солодке те почуття, що збудили в мені Ваші вірші. Я дякую за нього Вам і Вашій музі…”

Така висока оцінка, крім підкреслення глибокої національної суті поезії Грінченка, містила також основні характеристики й індивідуальної творчої манери поета. Навіть у ліриці, з її визначальними принципами самовираження, акцентацїї на порухах душі Грінченко прагнув водночас до широкого епічного осмислення дійсності. За світовідчуттям, образним відтворенням дійсності, тобто за природою таланту, Грінченко загалом не був ліриком. Однак поезія його не була безособистісною і як одкровення душі (“Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва – надія” [13, V]) давала імпульси ліричному переживанню.

Значну увагу приділяв поет версифікаційній розбудові українського вірша: метриці, ритміці, строфіці. Поезія раннього періоду творчості, як правило, астрофічна, у 90-х роках надається перевага катренові, широко представлені інші строфічні утворення: п’ятивірш, шестивірш, сонет (“Весняні сонети”).

Епічність поетичної думки виражає побудова від 20 рядків і більше. Поезія 900-х років не лише образністю, а й ритмічним малюнком відмінна від попередніх етапів творчості “плач душі”, “море вічності”, “чорні примари”, “похорон чорний душі” (“Годі, заходь уже, сонечко рідне…”) – образи, незвичні для поезії Грінченка, як незвична й ритмомелодика віршів цього періоду. Ритм віршів, у яких порушена опора українського віршування (співвідношення наголосів і довжини рядків) і відсутня рима, тримається на інтонації настроїв, певною мірою самодостатніх уривків поетичного переживання як цілісної музичної структури (“Ніч” (“Ясно світилися зорі”), “Надії”, “Безнадійність”). Зазначимо, що акцентуація, увага до ритму – пріоритет пізнішого етапу розвитку українського вірша (Олександр Олесь, М. Вороний, П. Тичина).

Особливістю ритмічної організації вірша Грінченка є розробка трискладових розмірів. Найуживаніші з них – амфібрахій і дактиль. Хореїчних розмірів наполовину менше, а ямбічний, котрий на той час панував у слов’янській поезії, в творчості Грінченка представлений скупо. Розбудова трискладника, зокрема амфібрахія, зумовлена орієнтацією на виражальні особливості української мови, інтонаціями українського слова – трискладового, з наголосом на середньому складі. Дактиль (розмір, наближений до античного вірша) представляє епічність поетичного вислову Б. Грінченка – розважливість, неспішність, певну урочистість.

Ще І. Франко, а згодом М. Коцюбинський відзначали Грінченкове вільне володіння багатством українського слова, а граційність, ритмомелодика “слова у вірші” поета приваблювали багатьох композиторів (М. Левицького, К. Стеценка та ін.).

Якщо поезія багато в чому була простором вияву духовного життя Грінченка як особистості, то проза й драматургія, можна сказати, оберталися в колі ідей просвітництва і позитивістських орієнтирів, дбаючи про “писання реальне, правдиве, доступне широким масам” [14, 23]. Це не означало зосередження уваги письменника лише на селянській тематиці й проблематиці, хоча оповідання про село, його великі драми та малі радощі є окрасою малої прози Грінченка (“Без хліба”, “Хата”, “Грицько”, “Украла”, “Підпал”). Глибиною проникнення в душевний світ героїв, їхні переживання позначено оповідання про тяжке і внутрішньо не прийнятне для вихідців із села життя шахтарів (“Панько”, “Батько та дочка”, “Серед чужих людей”). Із співчуттям до нелегкого становища сільського вчителя написано оповідання “Екзамен” і “Непокірний”. Загалом побутові картини малої прози Б. Грінченка, “свіжі й нові в українській літературі” [15, 417], дістали схвальну оцінку ще за життя письменника.

Художня еволюція малих форм художньої прози Б. Грінченка, представлених у другому томі “Писань” (1905), ішла від об’єктивації перших нарисових оповідань (“Без хліба”, “Екзамен”), ліричного пе-реживання прозових мініатюр (“У церкві”, “Квітка”) до суб’єктивації новелістичних (“Дзвоник”, “Палії”). Якщо оповідання 80 – 90-х років кристалізують художню правду, ідею твору з повноти бачення і сприйняття події, вчинку кількома дійовими особами твору чи з максимально об’єктивованої авторської позиції, то мала проза Б. Грінченка кінця XIX – початку XX ст. надає перевагу висвітленню події через монопереживання, монобачення героя чи автора, а отже, самоцінності суб’єктивного.

У центрі уваги творів Грінченка початку XX ст. – не так подія (як неправдою у бідної удови забирають хату – “Хата”, чи як бідна дівчина – сирота, не знайшовши роботи, позбавляє себе життя – “Сама, зовсім сама”), як почуття, внутрішній стан людини, її реакція на цю подію. Тому подія, ситуація оповідання “Покупка” (син з батьком у крамниці купують обладунки на похорон сина) – лише привід розкрити, передати горе, душевний стан батька, у якого в розквіті літ помирає любимий син, і трагедію душі приреченого сина – закоханої в красу життя людини.

Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка (“Без хліба”, “Нелюб”), І. Нечуя-Левицького (“Хата”, “Катерина”), мотивів малої прози І. Франка (“Серед чужих людей”), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття (“Сама, зовсім сама” – марення хворої Маринки, “Хата” – спогади Параски). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.

Основний конфлікт оповідань – конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі (“Батько і дочка”), любов до ближнього (“Панько”, “Павло Хлібороб”), до всього живого (“Пан Коцький”), не убий (“Хатка в балці”), не вкрадь (“Без хліба”), не зрадь (“Зустріч”). Елегійний, скорботний мотив забуття, швидкоплинності людського життя багатьох оповідань Б. Грінченка (як і деяких поетичних, драматургічних творів) осяває надія на людське добродіяння, любов до ближнього, покаяння як новонародження душі. Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка – наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм (“Павло Хлібороб”).

Сатиричні оповідання Грінченка 900-х років (“Як я вмер”, “Історія одного протесту”, “З заздрощів”) є певним продовженням іронічного пафосу оповідань 80-х років (“Зустріч”). Суть їх – в інвективі, осміянні українського псевдопатріотизму, духовного рабства, ницості графоманства тощо.

Окрему групу складають оповідання для дітей (“Олеся”, “Грицько”, “Кавуни”, “Украла”), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання “Кавуни” – переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану (“Чудова дівчина”, “Ксеня”, “Дядько Тимоха”). Крім оповідань для дітей, письменник адаптував для дитячого сприймання десятки казкових сюжетів (збірки “Колоски”, “Казки й оповідання”, “Книга казок віршом”, “Народні українські казки для дітей”), повчальних історій (“Чия робота важча?”, “Смілива дівчина”), що суттєво доповнювало роздуми Грінченка-просвітника про потребу свідомого виховання дитини.

Відчуття конфліктного моменту ситуації, рушійних сил даного психологічного переживання, вміння деталлю означити сутнісне, щирість почуття забезпечили багатьом оповіданням Б. Грінченка й до сьогодні художню вартість (“Хата”, “Підпал”, “Нелюб”, “Покупка”, “Кавуни”, “Украла”).

Велика проза Грінченка – це насамперед простір для роздумів про пошуки українською інтелігенцією шляхів суспільного прогресу, романне втілення її життя і діянь. Перша повість Б. Грінченка “Сонячний промінь” (1890), попри очевидні її художні прорахунки (мозаїчність, певний схематизм характерів і сюжетів), витримала кілька видань. У ній на гостроконфліктному подієвому й ситуативному матеріалі поставлене актуальне питання часу – що має робити українська інтелігенція як носій соціального прогресу за умови духовної, економічної та політичної несвободи народу.

Повість постала на грунті національних проблем життя української інтелігенції. Тематично вона об’єднана багатозначністю символу сонячного проміння – незнищенної енергії життя, яку живить почуття великої, істинної любові. Сонячний промінь знань, просвіти в безвиході існуючої темноти життя фокусує глибока, жертовна любов Марка та його однодумців до народу. Сонячний промінь у житті Марка запалює велике кохання, любов Катерини, духовність якої він свого часу пробуджує і яка є земним втіленням світла ідеальних (у повісті як синонім ідейних) змагань людини на шляхах поступу. Через утвердження духовності як рушія поступу й емоційно-енергетичного джерела життя Грінченко порушує філософські проблеми ідеалу, мети й змісту життя. Як і в поетичній спадщині письменника, почуття любові, кохання є визначальними в ідеальних змаганнях людини, мірилом її духовності, самоцінності особистості.

За всієї художньої недосконалості першої повісті Б. Грінченка (про це писав у рецензії М. Драгоманов: слабке мотивування вчинків Катерини, штучність і не типовість образу Марка, розтягнута кінцівка [15, 387-392]) вона визначила особливості творчої манери прозаїка: гостроту конфлікту, реалістичне відтворення життя певних груп населення в їх соціальній детермінованості, увагу до питань духовності, психології морального вчинку, висвітлених з точки зору романтичної пафосності душевних переживань особистості, об’єктивації зображуваного.

Сюжетні лінії повісті “На розпутті”, як і в “Сонячному промені”, теж об’єднані символікою образної назви – українська інтелігенція на роздоріжжі вибору шляхів до народу, місця в житті (“Всі ми на розпутті!” – говорить головний герой повісті Демид Гайденко). Представленням різних світоглядних переконань, учень, уявлень (Квітковський, Пачинський) означувалися в творі ймовірні шляхи вибору. Два з таких шляхів – це життя головних героїв повісті (медика Демида Гайденка та юриста Гордія Раденка) у намаганні зблизитися з народом, просвітити його.

Раденко від природи не лихий, але натура палка, нетерпляча, до певної міри самозакохана. Заглибившись у пошуки особистого щастя як задоволення естетичних смаків зовнішністю, жіночою вродою, прагнучи необмеженої свободи без мети й змісту, він гине як індивідуальність, заплутавшись сам і мимохіть сіючи зло навколо себе (конфлікт із селянами, скалічене життя Орисі, горе Ганни). Зрештою герой накладає на себе руки. Автор осуджує індивідуалізм як трагедію самодостатньої свободи, безцільності існування. Грінченко підкреслює, що деградація особистості Гордія йде паралельно зі зростанням його добробуту, соціальних привілеїв. Пізніше українська проза окреслить тип “інтелігента – пана” на новому етапі його розвитку – поміщик Малина в оповіданні “Коні не винні” М. Коцюбинського, Коростенко в оповіданні “Малорос – європеєць” В. Винниченка.

Університетський товариш Раденка Гайденко – натура, міцна фізично й духовно, характер цілісний і наполегливий – проходить нелегкий, але плідний шлях зближення з народом через “повсякчасні близькі зносини” з ним: працює нарівні з селянином, навчає його, лікує, захищає його права. Все це дає Демидові відчуття змісту мети життя, а по одруженні з Ганною – його повноти, сили, за словами Франка, до діяльності як радикального демократа й водночас переконаного українського націонала.

Серед інших менш детально, але не менш виразно окреслених постатей – Ганна Квітковська, Андрій Кодоленко, друзі й знайомі Гайденка й Раденка. Повість засвідчила також спробу Грінченка окреслити характери в народу. Вданим є образ Андрія Кодоленка. Орися, що діє в межах традиційної літературної ситуації (обдурена паном бідна красива дівчина – селянка), – образ, художньо непереконливий через надмір екзальтації характеру й штучність поведінки.

Художній поступ повісті – в поглибленні механізму розкриття психології морального вчинку з ширшою орієнтацією на конкретику життєвих ситуацій, а не лише на саморух душевних змагань особистості за сценарієм постульованої ідеї (“Сонячний промінь”). Значну увагу приділено нюансам перебігу психічних процесів у свідомості особистості, розширенню діапазону конфліктних ситуацій на різні соціальні групи, а також ясності, прозорості викладу, продуктивному використанню образотворчих та індивідуалізаційних засобів української мови. У статті “Южнорусская литература” І. Франко назве цікавою спробу Б. Грінченка в повістях “Сонячний промінь” і “На розпутті” “представить зарождение нового толка радикального демократа и вместе с тем убежденного национала” [4, 154].

Дилогія “Серед темної ночі” (1900) і “Під тихими вербами” (1901) – результат майже десятилітнього художнього досвіду Грінченка як поета, прозаїка й драматурга, а також етап його світоглядного поступу як просвітника, народника. Письменник показує, як серед темної ночі селянської неосвіченості, тяжкої праці задля шматка хліба й породженої цим озлобленості, жадібності, черствості, а також розтлінного впливу солдатчини й міста, відбувається на селі процес духовного звиродніння людини, деградація особистості. Руйнуються патріархальні основи, взаєморозуміння батьків і дітей, калічиться людська доля. Ці реалії життя тогочасного села роблять неможливим й особисте, родинне щастя людини. І під тихими вербами вірної любові чи краси товариських взаємин проростає зло неуцтва, темряви й забобонності, примножене громадянською та економічною безправністю селянина, владою грошей.

Фінал повістей трагічний. “Пропащою силою” (злодієм) стає селянин Роман Сиваш (від природи допитливий, енергійний, гарний парубок). Назавжди скалічене життя красуні – наймички Левантини. Головний герой повісті “Під тихими вербами” Зінько Сиваш (поетична, романтична натура), котрий, як і Марко Кравченко з “Сонячного променя” та Демид Гайденко з повісті “На розпутті”, є речником авторських поглядів, гине, переможений обставинами нерозумно влаштованого суспільства, темрявою неуцтва й забобонності селян (ненавмисне отруєний найближчими людьми). Справа, за яку Зінько поклав своє життя й хист (протистояти соціальній несправедливості, просвіщати, обороняти селян, згуртувати їх на боротьбу за громадянські права), зі смертю героя зупиняється на півдорозі.

У протиборстві влади грошей, зла, насильства, підступності й жорстокості духовно сліпих людей гуманістичні ідеї справедливості, розуму, людяності, доброти, культури й просвіти не перемогли. Таким побачив українське село початку XX ст. Борис Грінченко як суспільний діяч, таким показала його логіка художнього осмислення подій. Загалом дилогія сприймається як картина жорстокої боротьби за виживання людини, пригніченої непосильною працею, економічною й політичною безправністю, культурною відсталістю у її застиглості, непідвладності гуманістичному поступові. Й це дає підставу до висновку про розчарування Грінченка в ідеях просвітництва, народницьких ідеалах.

Безсумнівними є художні здобутки твору. Дилогія збагатила українську прозу тематично, розвинула й поглибила мотиви соціальних повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного й Івана Білика, М. Старицького, доповнила образний ряд колоритними образами селян (Денис і Роман Сиваші, брати Момоти, Сучок, Рябченко), людей “міського дна” – конокрадів (Ярош, Лукаш, Хвигуровський), поетичними жіночими постатями (Левантина, Гаїнка). Зінько Сиваш – образ, дещо ідеалізований в умовах з тогочасного села. Це швидше український інтелігент – народолюбець у селянському одязі. Непереконливості постаті сприяла очевидна несвобода характеру як носія обов’язкової постульованої моральної ідеї в умовах багатозначності життєвих ситуацій [16, 57].

Принцип поглибленого психологічного аналізу почуттів, мотивів поведінки персонажів, настанова на широку об’єктивацію зображуваного сприяли реалістичній точності конкретно-історичних характеристик у їх детермінованості часом, місцем і соціальним середовищем. Широко використовувано засоби самохарактеристики і взаємохарактеристики героїв, діалоги, внутрішні монологи, у яких здійснюється плавний перехід від авторської розповіді до невласне прямої мови героя.

Здобутки реалістичного характеротворення акумулювала повість “Серед темної ночі”, в якій Грінченкові до певної міри вдалося уникнути автономності, застиглості характеру як ілюстрації наперед заданої моральної тези. У дилогії подолана властива повістям 80-х років млявість дії, зайва публіцистичність, невмотивованість окремих сюжетних частин. Твір має чимало елементів добротної пригодницької повісті (гострота сюжетних ситуацій, стрімкий розвиток дії, напруга пристрастей, мотиви переслідування, змови, вбивства та ін.), що належать до здобутків романтичного художнього відтворення дійсності. Дилогія позначена також поглибленим психологізмом характеротворення, драматизацією вислову, увагою до життєвої достовірності (вірніше, натуралізму) художньої деталі (сміх: “П’яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх широко зяли ямки червоних пащ – ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів”).

Заключною в ряду великої прози Грінченка є повість “Брат на брага”. Вона продовжує тему стосунків інтелігенції й народу в умовах революційних подій 1907 р. Ідею твору відбито в символічній назві. Братом був для вчителя Корецького народ (тут – односельці), якого він лікував, обороняв, навчав, жив його радощами й горем. Братом мав стати народові й учитель – втілення людяності й доброти, з його безкорисливою любов’ю й прагненням допомогти “словом і ділом”. Трагізм ситуації в потоптанні, зневаженні цього братерського, родового зв’язку. Ті, кого Корецький мав за брата, одурені можновладцями, залякані думкою про втрату землі, засліплені злобою й горілкою, хочуть його вбити. Значить, вони його мали не за брата, а за пана? Ця думка б’є Корецького болючіше за палицю, яку тримає у вилікуваній Корецьким руці селянин Демид, розбиваючи надію вчителя на “сонце волі й щасливого людського життя”.

Але вона, надія на таке братство, бринить у символі спільних пекучих сліз учителя і його учня Якова над погромленою школою, потоптаними ідеалами, що їх символізує розбите погруддя Шевченка, пошматована “Історія культури”, чоботом розчавлена голова малюка Христа й Мадонни на репродукції з картини Рафаеля, варварськи знівечений молодий сад. І, побитий до напів притомності, морально розтерзаний, Корецький все-таки вірить, що потяг життя, промчавши крізь моторошну пітьму цих кривавих днів, винесе його “на ясний день здійснених надій”.

Головний герой твору не відмежований від народу глухою стіною месіанства як учитель і проводир. Позиція Корецького (власне, авторська) наводить на думку, що успіх роботи інтелігенції в боротьбі за духовне відродження народу (тут – братерство людей, рівновеликих за духовним розвитком, інтелектом, що є запорукою справедливого суспільного ладу) можливий лише за умови становища інтелігенції як брата серед братів, а не елітарного прошарку. Отже, проблема, винесена в заголовок твору, продовжує осмислення головного запитання великої прози Б. Грінченка, – місця й ролі інтелігенції в духовному розкріпаченні народу, її шлях до народу.

Чи не вперше для прози Грінченка характер позитивного героя не лише розкривається, а й розвивається, “гартується” в отому болючому моменті – “брат на брата”. Духовний світ учителя постає не лише в самоцінності його високоморальних критеріїв як власне романтичного героя, а й у суспільній цінності самоусвідомлення Корецьким себе як українського інтелігента часів революційної ситуації. Так долається властива творам письменника 80-90-х років автономізація, замкненість характеру від обставин, взаємовпливу суспільних процесів.

Повість цікава не лише в плані творення художнього образу, а й стилістично – як твір початку XX ст., орієнтований на художні досягнення “нової школи” української прози, коли центр уваги переноситься з навколишнього середовища на процеси внутрішнього, духовного стану особистості. Події повісті показано очима Корецького, в центрі уваги його почуття, звідси суб’єктивація авторської оповіді, її ліризм. Як і в попередніх повістях, через прийом не власне прямої мови відбувається плавний перехід авторської розповіді до внутрішнього монологу ліричного героя. Виразною є тенденція до граничної форми внутрішнього монологу – потоку свідомості (мрії Корецького в камері).

Проза Грінченка – найбільш відомий читачеві доробок: десятки перевидань, перекладів російською, польською, німецькою мовами. Менш відомі його драматичні твори. “Талановитий поет і повістяр, він покинув епіку задля драми, силкуючись дати нашій літературі історико-патріотичну драму вищого стилю”, – зазначав І. Франко в огляді “З останніх десятиліть XIX віку”, маючи на увазі передусім історичні романтичні драми ідей – “Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”.

І формою, й змістом ці п’єси свого часу були новаторським явищем. Вони інтелектуалізовано, тобто позбавлені комізму видовищно-розважального плину. На думку Грінченка, драма, театр мали слугувати справі національного, духовного відродження українського народу, підносити його освітній рівень, розвивати естетичні смаки. Шлях до цього він убачав у прилученні широких народних мас до кращих зразків вітчизняного та європейського драматичного мистецтва (твори Софокла, Мольєра, Шекспіра, Шиллера, Лессінга, Ібсена) й створенні відповідного українського репертуару.

Перший драматичний твір Грінченка “Ясні зорі” (п’єса відзначена премією журналу “Зоря” й прихильно зустрінута І. Франком) за моральними й філософськими ідеями є спробою художньої реалізації теоретичного бачення такого репертуару. Поряд із верховенством органічних для творчої спадщини Грінченка ідей обов’язку й патріотизму, які багато в чому зумовили напрям характеротворення в драмі, всебічно осмислюється ідея краси як основної підвалини світобудови, як втілення божественного, духовного первня на землі, ідеї кохання як пристрасті й кохання “вищого взірця” – гармонійного поєднання пристрасті й духовного почуття, джерелом якого є всепереможна сила любові в її божественній суті.

Для розгортання таких складних ідей авторові довелося ставити персонажів п’єси (українських селян часів турецької неволі) в доволі неприродне для них становище високоосвічених людей часів італійського Відродження, які вільно розмірковують про античність, високі естетичні ідеали тощо (до речі, Квінквіченто й події турецької неволі – в одній часовій площині). Провідні ідеї “Ясних зір” (за жанром історико-патріотичної драми) у їх патріотичній пафосності мали за задумом твору утверджуватися через лірику інтимних почувань особистості.

Драматург робить спробу вирішити таке нелегке завдання через образ позитивного героя – речника авторської позиції. У драмі це дружина полоненого Дмитра – Олена. Вустами цієї національно свідомої й соціально активної патріотки, духовно багатої, красивої, освіченої жінки, що над усе кохає Дмитра, автор проголошує найвищі ідеї твору. Тому всі сюжетні перипетії п’єси покликані, власне, створити найсприятливіші умови для виголошення цих ідей, найпершою з яких має бути патріотична. Однак саме вона в устах Олени найбільш силувана для художнього єства твору. Коли жінка, майже непритомна від убивчої звістки, що коханий чоловік, якого вона прийшла визволяти з турецької неволі, її зрадив (у п’єсі хапається за голову й притуляється до дерева, щоб не впасти), по-чинає енергійно перелічувати Дмитру всі ті біди, які його чекають як зрадника “рідної країни і волі”, то це звучить непереконливо. Як і слова Дмитра, який хвилину тому згоден був заради любові до красуні Аміни забути родину й батьківщину, а тепер негайно “виправляється” й кличе всіх українців до втечі, “до вищих діл”.

Що ж до ситуації, де в центрі уваги складний світ внутрішніх переживань героїні (наприклад, боротьба Олени з самою собою; не хоче ні втратити коханого, ні бути причиною його страждань, оскільки він покохав іншу), то слова та вчинки Олени доносять до читача глибину душевної драми героїні, ідею краси духовного почуття, перевагу такого почуття над швидкоплинними пристрастями й у кінцевому підсумку утверджують авторську ідею “ясних зір” – духовних поривань людини.

Епізоди, в яких конфлікт переноситься у внутрішній, психологічний план, сферу почуттів, докорів сумління, незгоди з самим собою, душевного неспокою й вагання волі |17, 409], належать до найкращих і в інших історико-патріотичних драмах; наприклад, діалог Оксани Коваленко та її батька, що запродався ворогові, передає гаму протиборства почуттів Оксани як дочки і як громадянки (“Серед бурі”).

До набутку автора історичних драм “Серед бурі”, “Степовий гість” слід віднести також глибоку соціальну детермінованість зображуваних подій загалом і людських характерів зокрема. І. Франко у статті “Старе і нове в сучасній українській літературі” назвав ці твори “немаловажним здобутком для української сцени”, а драму “Серед бурі” з огляду “на композицію”, на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад” |18, 106] вважав рівноцінною драмі І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) “Сава Чалий”. Хоча, звичайно, як твори перехідного періоду п’єси Грінченка ще багато в чому користуються атрибутикою старої драми з її зовнішньою інтригою (перевдягання, підслуховування), надмірною афектацією (сцени вбивств, патетичні промови) тощо.

Розбудову соціальної драми Грінченко продовжує п’єсою “На громадській роботі”, темою якої (як, до речі, й комедії “Нахмарило”) є служіння інтелігенції народу. Ця тема не нова для української драматургії другої половини XIX ст. (твори І. Тобілевича (Карпенка-Карого), М. Кропивницького), однак цінна галереєю чітко різьблених соціально детермінованих характерів: відданий справі безкорисливого служіння народу інтелігент Арсен Яворенко, легковажна пані Ольга – його дружина, нахлібниця Меланія Семенівна, загрозливий своєю войовничою тупістю графоман Назар Підкова, нікчемний ловелас Крашевич, підступний здирник крамар Лапченко та ін. У найкращих традиціях реалістичного письма другої половини XIX ст. означені й характери комедії “Нахмарило”: інтелігент – народолюбець Гарас Вільхівський, збіднілий, однак бундючний його дядько – дворянин Матвій Шевцов, спритний крамар Вишкварка, покруч від уявної “образованості” колишній солдат Халимон.

В іншій тональності, ближчій до пошуків новітньої драми почуттів, написано жарт – одноактівка “Миротворці” та драма “Неймовірний”. Сюжет обох творів зумовлений не так зовнішніми подіями, скільки динамікою почуття, настроїв дійових осіб. Відповідно до жанру проблема п’єс (ревнощі в подружньому житті) осмислюється більш чи менш локально, поверховіше чи глибше, однак мотивація поведінки, психічний стан героїв (“Неймовірний”) чи нюанси перебігу їх настроїв (“Миротворці”) окреслені у п’єсах досить точно.

Ще більшою є заглибленість авторського погляду у внутрішній стан, психологію вчинку персонажів драми “На новий шлях” (1906), тема якої – визволення жінки з тенет лицемірства, обману, вдаваної благопристойності та виходу на шлях високих морально-етичних норм життя. Значну увагу приділяє драматург художньому осмисленню філософії компромісу (пов’язане з відмовою від особистих переконань пристосування до обставин – шлях до зради). Ця проблема не випадкова у творчості Грінченка (поема “З папороті квіт”, оповідання “Байда”, “Зустріч”) і особливо актуальна стосовно злободенного питання початку століття – відповідальності кожного за результат спільної справи, особистості перед історією. Громадянські мотиви є визначальними в, здавалося б, по-бутовому (сімейному) конфлікті між подружжям Карбовських. “Скільки підлоти, гидоти, скільки грязі й злочинства ховається під цією прилизаною благопристойністю!.. Зрікаюся цього громадянства лицемірного, зледащілого!.. Піду до інших людей, що хочуть іншого – здорового і чесного громадянства, іншої – здоровішої і чесної – сім’ї! Справжньої сім’ї, а не про людське око тільки!.. От що на тій дорозі, якою я пішла, і я з неї не вернусь!” – говорить Лідія Карбовська.

За принципами й формами художнього зображення дійсності психологічна драма “На новий шлях” близька п’єсам Г. Ібсена (“Нора”, “Основи суспільності”) – інтелектуальним осмисленням героями твору подій і всього свого життя, увагою не так до проблем, ідей, як до долі персонажів загалом: розкриттям точок зору в процесі дискусії, свідомим вибором героями життєвої позиції (й у цьому виявилась інтелектуально-аналітична розв’язка п’єси). Твори норвезького драматурга Грінченко не лише знав, а й усіляко сприяв їхній популяризації, перекладу українською мовою. Лише в 1907-1908 роках заходами родини Грінченків було перекладено й надруковано сім п’єс Г. Ібсена.

Драматургія Грінченка при збереженні найкращих традицій української реалістичної драми другої половини XIX ст. є кроком до нової драми початку нового століття з найширшою орієнтацією на школу й досвід відомих європейських драматургів.

Дбаючи про зростання, розквіт національного театру і появу його на міжнародній арені, Грінченко неодноразово підкреслював, що “нашому театрові треба дати якомога швидше світовий репертуар, щоб театр цей, ставши нарешті на той грунт, на якому стоять театри інших народів, міг розвиватися в повній мірі і зробитися рівноправним членом у великій сім’ї національних театрів світу” [19].

З цією метою Б. Грінченко в гранично стислий строк разом із дружиною та донькою переклав, зредагував й видав “Вільгельма Телля”, “Марію Стюарт” Ф. Шиллера, “Перед сходом сонця”, “Візника Геншеля” Г. Гауптмана, “У золотих кайданах” О. Мірбо, “Забавки” А. Шніцлера, “Рідний край” В. Сарду, “Огні Іванової ночі”, “У рідній сім’ї”, “Кінець Содомові” Г. Зудермана, “Монну Ванну” М. Метерлінка та інші твори світової драматургії.

Якщо взяти до уваги, що протягом 1906 – 1909 років побачили світ сім драм Г. Ібсена, твори 3. Топеліуса, Г. К. Андерсена, Є. Амічіса, М. Твена, А. Франса, О. Шрейнер, Г. Брандеса, то перекладацько-видавнича діяльність Б. Грінченка просто вражає. Причому, як і переклади 80-90-х (лірика О. Кольцова, Ол. Плещеева, А. Майкова, Г. Гейне, неперевершений і до сьогодні переклад “Лісового царя” Й. В. Гете), переклади останнього періоду життя й творчості письменника позначено високою художньою майстерністю, тонким відчуттям духу епохи, стилю оригіналу й було орієнтовано на потреби розвитку художньої свідомості.

Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало Б. Грінченка (майже одночасна смерть єдиної доньки, внука й матері письменника), загострили набуту у в’язниці хворобу легень. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 р. їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття “Просвіти”, утиски демократії.

Помер Борис Дмитрович Грінченко 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті. Тіло його перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі. Похорон письменника перетворився на багатотисячну демонстрацію протесту проти самодержавства та уславлення “робітника без одпочину” на благо України.

В історію української культури Б. Грінченко увійшов як інтелігент – народник, який найперше дбав про практичну реалізацію широкої культурно-освітньої програми. У вірші Олександра Олеся “Б. Грінченкові” життя й діяльність митця асоціюється з вільною і ясною морською хвилею, що відкривала спраглим простір і красу духовного відродження.

У творчій спадщині Б. Грінченка відображено визначальні явища розвитку художньої думки другої половини XIX ст., зокрема і трансформація й переосмислення образно-тематичного матеріалу фольклору, інтелектуалізація поетичної думки, поглиблення демо-кратичних засад літератури. Водночас твори Грінченка виявляють нові тенденції розвитку художньої літератури наприкінці XIX – на початку XX ст. – модерністська означеність стилю, філософська заглибленість у душевне життя, притчовий первень творів, що певною мірою зумовлено тяжінням письменника до дидактизму й алегоризму та ін. У його творах художньо втілено ідеї свободи, визвольної боротьби, прагнення до національного самоусвідомлення, соціального й національного визволення українського народу.

Загалом творча спадщина Бориса Грінченка, що як художнє явище виходила на параметри духовного життя суспільства, духовних цінностей доби, стала етапом у формуванні художньої свідомості XIX – початку XX ст.

Контрольні запитання й завдання

4. Схарактеризуйте естетико – літературні погляди Б. Грінченка.

5. Які складники культурно-освітньої програми Б. Грінченка вам відомі? Що можна сказати про видавничу діяльність Б. Грінченка?

6. Розкрийте художню еволюцію поезії Б. Грінченка.

7. Визначте тематику, проблематику, жанрові особливості великої прози Грінченка.

8. Як зображено стосунки інтелігенції й народу в прозі письменника?

9. Як зображено дитячу долю в оповіданнях Грінченка про дітей? Які біографічні моменти, на вашу думку, сприяли зацікавленню його цією тематикою?

10. Окресліть коло перекладацьких зацікавлень Грінченка, проаналізуйте його майстерність у інтерпретації іномовних творів.

11. Розкрийте новаторство Грінченка-драматурга. Яку оцінку дав І. Франко історичній драматургії письменника?



(2 votes, average: 3.50 out of 5)