Бонтбок (Damaliscus dorcas, або Damaliscus pygargus)
Беломордий бубал носить також назву бонтбок, або бентбок. Найчастіше бонтбоком звуть південну різновид бубала, тоді як його північна різновид носить назву “блесбок”. Беломордие бубали заселяють всю територію Капського царства, а також деякі сусідні області Південноафриканської Республіки та Лесото.
Це невелика і струнка, рідко набирає масу 100 кілограмів антилопа висотою в холці трохи більше 80 сантиметрів. Вона є самої дрібної з ліророгіх бубалов. Самці як правило декілька більше і масивніше самок. Голову копитного прикрашають закороткі витончені ріжки чорного кольору. Шерсть бонтбока має густо-коричневий або (у самців) густо-бурий окрас, більш темний на боках.
Черево і нижні частини ніг пофарбовані в білий колір. Біла шерстка прикрашає також голову, утворюючи плямочка, яка тягнеться від основи рогів до кінця морди. Таке ж біла пляма, тільки великих розмірів, мається на крупі. Тому, до речі, антилопа латинською мовою зветься зовсім не беломордий, а белозадой.
Блесбок воліє сухі степи з невисокою травою на горбистих рівнинах, де збирається в стада до 70 голів. Звичайний бонтбок тримається в приморських саванах і не утворює стад з чисельністю вище 40 голів. У шлюбний період самці займають території протяжністю 200-400 метрів кожен і збирають на цих ділянках по нескольку самок. За часом шлюбний період випадає на осінь або зиму.
На початку минулого століття чисельність цього виду наблизилася до критичної позначки. Через непомірне полювання беломордие бубали, як і кваги, майже повсюдно вимерли. Однак в 1931 році залишки цих копитних були переселені в спеціально створений для порятунку виду національний парк “Бонтебок” (так пишеться назва антилопи в ПАР), а також на мисливські ферми.
Завдяки своєчасним охоронним заходам зараз вид перенесений на “зелені сторінки” Міжнародної Червоної книги, тобто зарахований до переліку врятованих тварин. Найкраще йдуть справи у блесбока, чисельність якого піднялася до 24 тисяч особин. Поголів’я звичайного бонтбока і раніше невелика, хоча і стабільно: 1500 особин цього підвиду зустрічаються в дикій природі і ще 2000 тварин містяться в зоопарках світу.
Говорячи про природу Африки, не можна не згадати про приматах, тобто мавпах і полуобезьянам, цих “смішних копіях людей”, як їх називали античні вчені. По всій видимості, примати зародилися на території Азії, в Монголії, близько 70 мільйонів років тому, тобто в самому кінці ери динозаврів. Звідти найдавніші примати проникли в Європу і Північну Америку. І вже 60 мільйонів років тому джунглі Європи населяли близькі лемурам плезіадопіси, а джунглі Америки – нотарктуси.
Однак геологічна історія виявилася вкрай несправедливою. Сьогодні майже половина представників цього загону населяє Африку – 70 видів з 200, а решта розпорошені по Південній і Південно-Східній Азії (Орієнтальне царство), Південній Америці (Неотропическое царство) і в невеликому числі відомі в Китаї (Палеарктіка). У Європі та Північній Америці примати не водяться зовсім.
Одним з найбільш примітних приматів Ефіопського царства визнається галаго, шість видів якого разом з ангвантібо і потто складають групу африканських лемурів. Африканські лемури відносяться до сімейства лорізідових, або лоріобразних, оскільки споріднені вже відомим нам південноазіатських товстому і тонкому лорі (див. главу 1). Втім, галаго настільки своєрідні, що останнім часом зоологи схильні виділяти для них окреме сімейство галагових.