Богдан Бастюк. Творчість
Перша поетична збірка, якою Богдан Бастюк увійшов в літературу, вийшла друком 1978 року у видавництві “Радянський письменник”. На той час авторові виповнилося 27 років і можна було б назвати цей дебют поета пізнім. Але не треба забувати, що за часів радянської системи автор мусів вистояти у видавничих чергах щонайменше п’ять років. Богдан Бастюк відчув потребу висповідатися ще в зовсім юному віці і його перші поезії були опубліковані в обласній періодиці, коли автор ще навчався у Львівському сільськогосподарському інституті. Вони одразу ж привернули до себе увагу тих, хто закоханий у художнє слово і вміє тонко відчувати його неперебутню красу. Часто з перших кроків можна визначити увесь подальший шлях поета, і ті, хто повірив у щирість і задушевність поетового слова, підтримав його на старті, не помилилися.
Збірка “Коріння” (так називалася дебютна книжка) засвідчила, що в літературу прийшов поет із своїм неповторним голосом і тематикою. І хоча обсягом ця книжечка була вельми вутлою (39 ст.), з неї повіяло чимось хвилюючим і щемливим. На її з’яву одразу ж відгукнувся у періодиці Олександр Астаф’єв рецензією “В людиноднях – твоя людиномить” (“Жовтень”, №6, 1980). Та й весь півторатисячний наклад збірки був розкуплений у книгарнях України і сьогодні цю збірочку можна знайти хіба що в бібліотеках.
Друга збірка – “Вдома” – з’явилася друком у тому ж видавництві через довгих одинадцять років. Час, що відділяв дебют від нової книги, не пройшов для поета даремно. Якісний стрибок був настільки потужний, що книгу сприйняли як зрілу річ цілком сформованої особистості. Вже перші поезії засвідчили, що витоки цієї поезії ідуть від народного мелосу, від тих пісень, що супроводжують нас усе життя, до яких людина звертається у хвилини радості і туги.
Творчості Б. Бастюка наче не торкнулися такі спокусливі новомодні віяння як структуралізм та авангардизм, котрі на той час буквально затопили українські видання. У його віршах не було ні туманних конвекційних алегорій, ні нагромадження хитромудрих екзотеричних метафор, які фетишували “вісімдесятники”.
Поезія Б. Бастюка проста і щира, ненав’язливо задушевна, істина тут мовиться притишеним голосом:
Життя – жнива в своїй найпершій суті,
Пісочком стануть скельні стрімчаки,
А учорашнє, нинішнє, майбутнє –
Немов коріння, стебла, корінці…
Характерно, що автор ніде не вип’ячує свою версифікаційну майстерність, хоча досить вправно володіє багатим арсеналом стильових засобів. За творчою манерою письма, вірністю мові неускладненій і світлій поет споріднений з такими митцями як Леонід Талалай, Павло Гірник, Микола Тимчак, Михайло Левицький… Одразу впадає у вічі й те, що збірка “Вдома” написана людиною, яка назавжди обрала село своєю поетичною батьківщиною, тому що безмежно закохана в його незмінні і нові атрибути. Про це свідчать уже самі назви віршів: “Історія села”, “Поле”, “Токи”, “Загінка”, “Рідні вулиці села” тощо. Іншими словами кажучи, Б. Бастюк – сільський поет, бо, власне, яку тему б він не порушував, які животрепетні проблеми буття не зачіпав, неодмінно повертає до галицького села, його щоденних клопотів і турбот. Недарма ліричний герой робить таке промовисте зізнання:
Я в поля у привільному полоні,
Я перед ним не був ні в тих, ні в сих.
Бо знаю на його крутій долоні
Найменшу крихту сколень крем’яних.
На такі рядки треба вибороти право. І коли поет пише про такі речі, котрі добре знає, це завжди захоплює і викликає повагу. Адже справжня поезія починається саме там, де поетові є що сказати, де почуття і думки нероздільні і народжені, так би мовити, практичним досвідом.
Пишучи про рідну землю, поет не може обминути її історії, не згадати про ті невигойні рани, які залишила війна:
Пам’ять у всіх єдина
І довго, на сотні літ,
Зволоженими очима
Дивиться нам услід.
Одначе ретроспекції Б. Бастюка на воєнну тематику не можна віднести до кращих творів збірки “Вдома”, бо в них ще відчувається те характерне для “підсовітської поезії” зміщення акцентів і ретушування правди. Як от, скажімо, у вірші “Червона околиця”:
Усе, що маю доброго в душі,
Чим дорожу у будень і при святі,
З дзвінкого проросло “товариші”
В далекому тепер тридцять дев’ятім.
Але такі рядки були не більше як данина жорсткій цензурі і вдумливими читачами сприймалися, за висловом Є. Маланюка, “як пиття кумису у ханському наметі ХІІ століття”.
Чергова збірка лірики “Трава у профіль” вийшла друком у львівському “Каменярі”, і кожен, хто візьме її в руки, одразу вона йому запахне хлібом. І отим свіжоспеченим, який мати виймає з печі, і отим половіючим підспекотним сонцем, на безкрайній ниві. І згодом, чим більше будемо вчитуватись у неї, тим зриміше викристалізовуватиметься в уяві картина: блакитне небо, золотий лан і срібний спів жайворонка у височині. І хоча у книжці віршів на хліборобську тематику не так уже й багато, але усі вони такі місткі і незглибимі за змістом, що неможливо не відчути їх домінанту. Автор і сам зізнається:
Була б дрібніша змістом і не повна
Сьогодні біографія моя,
Якби ріллі не грали круто жовна
В подільських відвойованих краях.
Якби услід за зимами й літами
Із пам’яттю моєю за одно
Не линуло ланке за сошниками
У глиб землі, трасуюче зерно…
Досить побіжного погляду, щоб пересвідчитися, що все життя поета тісно пов’язане з нелегкою хліборобською працею, яка стала для нього не подвигом, а “боргом, спокутою і совістю”, і він назавжди кровно споріднений з отією найщедрішою в світі землею, де “обрій впівнеба” і на якій “тисячі вабливих доріг”.
Збірка “Трава у профіль” відкриває нам поета як тонкого і проникливого лірика, який бачить і чує те, що дається тільки вибраним людям:
Навіщо все? – ця втома на плечі.
Ці клопоти: – і спірка розпочата.
А поряд мерзнуть яблука вночі,
Аби до ранку прожили зернята.
На ці чотири рядочки вибагливий читач не проміняє й кількох поетичних збірок, яких сьогодні немало припадає пилом на полицях книгарень. Скільки тут поезії, – справжньої, чистої, незглибимої, як сльоза.
Дорога поета – це дорога до себе, а відтак – до людей, до поля, до села. Людина народжена для щастя. Але в чому воно – людське щастя? “Воно і вибагливе, й химерне, обходження минаючи облесне. В незамкнені, смішне, постука двері, на стерні ляже, й там жнивами скресне”.
Поет живе як творить і творить як живе. Звідки це відчуття? Від землі. Бо все на світі від неї – “всеплодющої нашої матері”.
Але чи не найповніше поетичний талант Б. Бастюка розкрився у поемі “Рід”, першій епічній картині в поетичному доробку митця. “Рід” – це історія окремого роду тісно переплетена з історією народу. Рядки в ній так міцно припасовані один до одного, як скиби на свіжозораному лані. Тут і усе село з його колоритними особистостями, і важкі повоєнні роки, коли “справи в щойно створеній артілі були такі, що знав би, то й не бравсь”, коли “район плодив суворі повеління, коли що сіять і в який, даруйте, час”, коли “ставали голови правління в чергу до каси, до печатки і за нас, дітей селянських, думали й рішали”. Словом, тут наша сувора, потворна і вузлувата, як жили на селянській руці, доля.
Збірка “Трава у профіль” – то цікаві відкриття, читаєш і раз по раз натрапляєш на такі “золотинки”, що серце засвідчується, як от “Скирти”, “Саркастична балада про третього”, “До питання про вторинність рідної літератури”, “Сенс”, “Сонячний годинник” і багато інших.
Поет завжди тяжів до слова стислого, лаконічного і вибухового, тому невипадковою видається в його доробку збірка “Сто мініатюр”, видана на Тернопільщині. Ці сяйливі четверики духовно споріднені з такими широковідомими творами як “Летючі катрени” Ліни Костенко і рубаї Дмитра Павличка. У них відточене кожне слово і майже нічого немає зайвого: ні тієї титли, ні коми. Народжуються такі речі, звичайно, не одного дня і навіть не одного року. Вони, як правило, стають підсумком якогось значного етапу чи періоду у творчому розвитку митця, і разом з тим є певним відкриттям чи філософським узагальненням чогось дуже важливого у житті.
Найубивчішим аргументом, на думку опонентів поета, є той, що такі речі, мовляв, можна було публікувати і в минулі, радянські, часи. Можливо. Але хіба справжня поезія не з’являлася на світ Божий і в найпохмуріші періоди нашої історії? І хіба найвищим критерієм художності є політична гострота письма?
До свого ювілею поет підготував ще одну збірку лірики під промовистою і поетичною назваю “Цілушка”. Віриться, вона невдовзі прийде до читача, спраглого на живе і нелукаве слово, але сьогодні ще тільки залишається стояти у тематичних планах видавництва “Джура”. Та не так вже й важливо, що книжка через фінансові труднощі не побачила світу сьогодні, бо справжня поезія вічна і нетлінна. Куди важливіше інше, що вона написана, що живе своїм внутрішнім життям і в ній замкнута наша епоха та найпотаємніші поривання поета. Окремі її вірші приходять до читачів на сторінках газет і журналів, як от цей:
Вкраїні не світіть
Словами з воску й лою.
Бо їй, хоч фрази ті
Знайдуть прихильну пресу,
Ще довго тупотіть
Повільною ходою,
Даруйте,
У хвості всесвітнього прогресу…
Вкраїну не ганьбіть
Розмовами про бідність.
То – не найперша з бід,
Коли порахувати.
В собі з усіх скарбів
Один плекаймо –
ГІДНІСТЬ.
А більше нам нема чого жадати.
Поет закоханий у рідний край, нашу Україну і свій народ, але його любов не галаслива і не тріскуча, а, сказати б, притишена і печальна, як, власне, кожне справжнє почуття. В ній більше болю, ніж світлої радості. І ця любов породжує пекучі, часто гіркі і зболені рядки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)