Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно… (Віртуальна екскурсія до джерел неперевершеного таланту О. Довженка)

Т. Дятленко,

Кандидат педагогічних наук,

Доцент Глухівського державного

Педагогічного університету

Місце проведення: кабінет українознавства.

11 клас

Мета: намалювати живий образ митця, простежити витоки його таланту, ознайомитися із біографічними відомостями, сформувати уявлення учнів про багатогранність обдарування Довженка, відкрити велич мистецької місії в українській літературі і в мистецтві кіно; розвивати навички дослідницької роботи, уміння аналізувати життєві факти і обставини, їх роль у становленні особистості; на прикладі біографічних відомостей формувати етнокультурну компетенцію учнів; виховувати інтерес до постаті відомого земляка, повагу до землі, яка дала світові неперевершений талант.

Обладнання: портрети О. Довженка, які зроблені в різні роки його життя, фотографії із сімейного альбому, місцеві краєвиди с Сосниці, Сосницького літературно-меморіального музею, виставка його творів, соняшники, яблука, літературні плакати.

Форма проведення: навчально-рольова гра – віртуальна екскурсія на батьківщину письменника

Епіграф:

Десно! Моє слово до тебе,

Хороша поліська ріка.

Давно ти не бачиш край себе

Хлопчину Довженка Сашка.

Він виріс, пізнавши багато

Річкових і плес, і глибин.

Та ти йому – наче та мати,

Якою пишається син…

Він душу свою незбагненну

Розкрив у словах чарівних,

І силу любові вогненну

Серцями відчули ми в них.

П. Дорошенко

Хід заходу

Вступне слово вчителя (читає напам’ять епіграф під музичний супровід).

Стрункий, з вольовим голосом командира, із світлою усмішкою. Простий, артистично елегантний. Таким запам’ятався Олександр Петрович Довженко усім, хто його знав (перегляд портретів).

К. Зелінський: “Він взагалі був вродливий тією не солодкою, а мужньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обранців. Срібло сивини з роками ніби ще звеличує цю красу ореолом пережитого”.

Він був людиною багатогранного таланту: режисер, прозаїк і драматург, Публіцист, оратор, етнограф і фольклорист, мистецтвознавець і художник, невтомний громадський діяч і філософ. Він один із фундаторів української кінематографії.

Своєю щедрою обдарованістю Довженко нагадував сучасникам великих митців епохи Відродження. Олесь Гончар про нього писав:”Справді, духовним побратимом був він титанам тієї розквітаючої доби, де часто в одній особі поєднувалися цілі грона талантів, де геніальний живописець водночас міг бути і звіздарем, і механіком, і зодчим, де рука, що вдень малювала невмирущі фрески, вночі бралася за циркуль математика або наводила в небо телескоп”.

Масштабність, інтелектуалізм, патетичне сприйняття високого, красивого і значного в житті і людині – ось що передусім характеризує стиль Довженка.

Американський актор і режисер Чарлі Чаплін сказав про нього:”Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка”.

“Арсенал”, “Земля”, “Аероград”, “Щорс”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”, “Поема про море”…. Напевно, всі чули і знають ці твори митця. Всесвітнє визнання принесла стрічка “Земля”, якій у 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі серед 12 найкращих картин, створених за всю історію світового кіно, було надано першорядне місце. “Кіно мусить стати високим мистецтвом”, – писав Олександр Петрович на початку своєї режисерської біографії і на цю заповітну вершину сходив у пошуках і творчих муках, радощах відкриттів.

Ім’я Олександра Петровича Довженка заслуговує на пам’ять і пошану, а його творчість – на глибоке дослідження й широку популяризацію. На сьогоднішній день духовний спадок геніального митця ще не вивчений і не проаналізований. Він чекає на свого дослідника.

Формою нашого знайомства із життям і творчим доробком Довженка стане сьогодні навчально-рольова гра – віртуальна екскурсія в містечко Сосницю, на його околицю, що називають В’юнище, на Чернігівщині. Отже, в дорогу. Будьте уважними, поки ми будемо долати цю відстань, наші географи, історики, етнографи повідають нам про Сосницькі землі та славний рід Довженків.

Учень-екскурсовод – географ (робота з географічною картою України). Щоб потрапити на Чернігівщину, куди ми, власне, й перенесемося, нам необхідно із Глухівщини через Шосткинський район перетнути кордони Сумської області і потрапити спочатку в Новгород-Сіверщину, а вже потім і в Сосницький район Чернігівської області.

Долаючи цей шлях, ми будемо переїжджати через славнозвісну велику ріку Десну, що протікає на кордоні Чернігівщини й Сумщини, є лівою притокою Дніпра; вона згадується в літописі 988 р. Є декілька гіпотез щодо назви. Найбільш вірогідною видається сучасним дослідникам етимологія, що випливає із старослов’янського десний “правий”. Хоч у сучасному розумінні Десна є лівою притокою Дніпра, однак, враховуючи те, що в давнину піднімалися з пониззя ріки до верхів’я (так проходило в основному заселення по річках), то Десна була дійсно правою притокою Дніпра.

Десна оспівана Довженком і не тільки. Велич і краса цієї ріки надихає на творчість і сучасних поетів, художників. Довженко ж писав: “Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя…

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…” (Перегляд фотографій Десни, її берегів).

Притока Десни Убідь утворює дельту, і кожний з її рукавів має свою назву. На південній околиці відділяється рукав Конотоплянки, огинаючи В’юнище, вона стає В’юнкою, далі В’юниським Заріччям – Чепелихою, потім Грузький Тесняк, Чистий Тесняк, а кінець рукава дельти зветься Приж.

Другий рукав від Конотоплянки через Британівку веде у Біленьку і Стару Десну. Перед Біленькою Десною в урочищі Скриня відгалужується у Могилки, які в урочищі Уступ з’єднуються з Десною. А в сиву давнину річка завертала в Пісню. А за Піснею і був сінокіс родини Довженків, про який згадує автор “Зачарованої Десни”:”У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі. З нею в мене пов’язані і перше рибальство, і ягоди, і гриби, і перші мозолі на дитячих руках, бо ми не були дачниками”.

Сосниця – селище міського типу, розташоване на правому березі ріки Убеді, що є притокою Десни, знаходиться за 90 кілометрів від Чернігова

Учень-екскурсовод – історик (робота з картою, перегляд фотографій із краєвидами селища, місцевості). Перша документальна згадка про Сосницю в Іпатіївському літописі припадає на 1234 рік. Пов’язана з драматичними подіями міжусобної боротьби за владу між чотирма гілками князівського роду Рюриковичів. Об’єднані київські та галицько-волинські дружини на чолі з князем Володимиром Рюриковичем та Данилом Галицьким удерлися на територію Чернігівської землі і рушили на Чернігів.

“Оттоуда же подоша кленячи землю и поимаша грады мнози по Десне тоу же взяши и Хоробор, и Сосницу, и Сновеск, иным грады многи, и придоша же опять Чер-ниговоу…”

Відомим сосницьким краєзнавцем Юрієм Степановичем Виноградським досліджено далеке минуле Сосниці.

Ще в епоху неоліту поблизу річок Десни, Убеді селилися племена гребенцово-ямкової кераміки. Виявлені поселення періоду бронзи, скіфів, ранньослов’янські та часів Київської Русі.

Жили тут і східні слов’яни або сіверяни – наші предки. Були тут набіги половців, яких спокушав сосницький Степок, багатий пасовищами. Був тут і сосновий ліс, який, очевидно, і дав назву селища: сосни – Сосниця.

У жовтні 1239 року монголо-татари зруйнували населений пункт дощенту за непокору, але з часом він відродився.

У1370 році Сосниця входила до складу Литовського князівства, а після війни Росії і Литви, яка тривала в 1500 – 1503 роках, Сосниця ввійшла до складу Росії і в реєстрі кордонів згадується як село “городове чернігівське”, що має ЗО хат і 2 церкви.

У 1618 році Сосниця перейшла під владу Польщі, стала власністю магната М. Пшонки. 1634 року тут було збудовано фортецю, із цього часу Сосницю вважали містом. Після визвольної війни 1648-1654 років Сосниця перетворилася на центр сотні Ніжинського, а пізніше Чернігівського полку.

Після Переяславської ради в 1655 році містечко Сосниця стало власністю Стародубського полковника Т. Оникієнка (Анікієва). А в 1666 році в містечко Сосницю прибув призначений царем воєвода, який запровадив нові податки. Коли Росія ліквідувала автономію Лівобережної України, Сосниця перейшла до Новгород-Сіверського намісництва, потім стала повітовим містом Малоросійської губернії, а з 1802 року – Чернігівської.

Громадянська війна принесла в Сосницю тиф і голод, погроми. З 1923 року Сосниця стала селищем міського типу й районним центром спочатку в складі Конотопського округу. У 1932 році Сосниця відійшла до складу Менського району, а з 1935-го вважається районним центром Чернігівської області.

У Сосниці проживали полковник Яків Скидан, що був спалений поляками живцем на сосні і став прототипом гоголівського Тараса Бульби, гетьман України Петро Дорошенко; автор спогадів про Пушкіна, Глінку – Ганна Петрівна Керн; Марк Федорович Полторацький – відомий оперний співак, хоровий диригент і музичний діяч часів імперії Єлизавети; Опанас Филимонович Шафонський – вчений, доктор права, філософії та медицини, автор історико-топографічного опису Чернігівського намісництва; Олександр Панкратович Черниш – доктор археології; Костянтин Арсенович Корнєв – доктор хімічних наук.

Нині в селищі проживають і творять Микола Петрович Адаменко – член Національної спілки письменників України, Наталія Федорівна Решодько – член Національної спілки журналістів України.

Учень-екскурсовод – етнограф. Довженко з’явився не випадково, його спородили віки, що пронеслися над Сосницею, Десною, і його персонажі, оті мудрі діди, є його пращурами.

Деяку інформацію про славний рід Довженків дослідив краєзнавець Юрій Степанович Виноградський.

“Предки О. П. Довженка прийшли з Полтавщини. Це сталося, імовірно, не пізніше XVIII ст. Безпосередніх предків прозивали “Тарасовичами” (за ім’ям прадіда О. П. Довженка Тараса). З документа “Семейний рекрутський список Сосницького сельського общества 1 генваря 1846 г.” довідуємося про родовід О. Довженка. Він уявляється в такій послідовності: Карпо – Григорій – Семен – Петро – Олександр. Значить, найдавніший, відомий нам предок Довженка був Карпо. Його син – Григорій Карпович Довженко – народився в 1786 році. Карпів Довженків рід був великий, бо в 1828 році він розділився на 4 “семейства”.

Дід О. Довженка Семен за молодих літ чумакував… Зі спогадів відомо, що виряджались у дорогу чумаки ранньою весною. Коло Покровської церкви (в Сосниці) зупинялось близько ЗО возів. На возах лежало все необхідне в дорозі: сало, пшоно; у кого був – і дідів пістоль. Півень – неодмінна приналежність валки (в дорозі треба знати час). Правився молебень, і валка рушала. “Верталися перед Покровом (1 жовтня за старим стилем). З рибою соленою, з чумацькими піснями”…(Прослуховування аудіозапису чумацької пісні).

Учень-екскурсовод – музеєзнавець (демонстрація світлин зовнішнього вигляду літературно-меморіального музею). На зеленому моріжку, обгородженому тином із лози, стоїть пам’ятник “Юному господарю” Сашку (скульптор Анатолій Семенович Фуженко, архітектор Анатолій Федорович Ігнащенко).

Ось таким 16-річним юнаком вийшов Сашко із отчої оселі, а повернувся – в книгах, фільмах, в пам’яті людській, у бронзі.

Хвіртка, ворота з дашком-вістрячком, берези, клени, що весною діляться життєдайним соком, яблуні, груші, сливи, вишні з батьківського саду. Батьківська хата “праматір людського пристанища”, клуня, криниця з журавлем, погріб. Це все меморіальні цінності музею.

А далі – в глибині подвір’я – приміщення літературно-меморіального відділу, де розкривається світлий і правдивий образ геніального художника слова, кіно-діяча, дипломата, Людини…

Урочисте відкриття музею відбулося 23 січня 1960 року. З того часу йдуть і йдуть люди вклонитися порогу батьківському, доторкнутися душею до світу добра і краси, несуть свою любов і захоплення Людині України XX століття.

А народився Олександр Петрович Довженко 10 вересня 1874 року ось в цій хаті (демонстрація хати роду Довженків).

Учень у ролі Довженка. “Хто й коли збудував нашу хату, які майстри – невідомо. Здавалося нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а нашій матері, – вікна повростали в землю і не було замків…. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без “можна”? і без “увійдіть”, житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені й квітів.

Не було в ній челяді. Не було ні вітальні, ні спалень, де довго висипляються, не було місця для лінощів. Не було на білих її стінах ні фамільних портретів, ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні панцерів предків, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були хлібороби батько й мати, що весь вік творили хліб і мед для людей”.

Учень-екскурсовод – біограф (перегляд сімейних фотографій). Батько майбутнього письменника був хліборобом, рибалкою, смолярем (дігтярем), перевізником на Десні. Неграмотний Петро Довженко, на свою біду, відзначався романтичною вдачею і в тяжкому буденному житті ніяк не міг пристосуватися й знайти собі місця.

Учень у ролі Довженка. Багато я бачив гарних людей, але такого, як мій батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика, і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь у полоні сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий.. Жарт любив, точне, влучне слово. Такт розумів і шанобливість.

Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! І все одно був красивий – стільки крилося в ньому багатства.

Учень-екскурсовод – біограф (перегляд сімейних фотографій):

Мати – Одарка Цигипа – була дочкою талановитого ткача-художника, від якого успадкувала любов до пісні і чудовий голос.

У своїх батьків Сашко був сьомою дитиною, а всього дітей народилося багатенько навіть і як на ті часи й селянську сім’ю, та далеко не всім судилося дожити до свого повноліття. Сам письменник писав: “Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний склад, з якого лишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не досягши працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, в моїй уяві плач і похорон”.

Лаврін, Сергій, Василь, Іван від пошесті померли в один день, а найменшому Сашку не було тоді ще й року від народження. Мати вимолила у Бога життя останньому. З того часу вона не переставала щодня і щоночі благати:”3алиш мені, Господи, Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли йому щастя, щоб його люди любили, як я його люблю”.

Учень у ролі Довженка. Моя невсипуща і невгамовна мати – вічна трудівниця. “Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото радість!” – любила проказувати мати – невгамовна трудівниця і велика страдниця. їй сам святий Юрій, з’явившись у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом, заповідав робити його іменем людям добро, тому мати й була впевнена в тому, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця”.

Учень-екскурсовод – біограф. Дійсно, цій жінці заповідано бути тільки в раю. Скільки горя й страждань випало на її тендітні плечі. Народжена для пісень, добра і любові, вона весь вік проплакала, проводжаючи своїх дітей із рідної хати, проводжала назавжди. Сашко немовби увібрав у себе талант братів-соловейків, щоб прославити не тільки славний Довженків рід, а й всю Україну.

(Прослуховування аудіозапису улюбленої української народної пісні родини Довженків “Брати мої”)

Брати мої, брати мої,

Брати – соловейки,

Чом до мене не ходите

Да щонеділеньки.

Сестро наша, сестро наша,

Сестро нечужая,

Як до тебе нам ходити,

Що ти убогая.

Ой дарма, що убогая,

Да ще й не гордая,

Хліба – солі роздобуду,

Рада роду буду.

Учень у ролі Довженка. “Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхатися над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми… сміялися і в добрі, і в горі, сміялися над владою, над богом і над чортом. …Дід, батько, мати, брати і сестри. Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово “бідність” ніколи не вживав до своєї особи. Замість “моя бідність” він міг казати “моє багатство”, наприклад, “Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи”.

Учитель. Серед розкішної природи на; берегах зачарованої Десни, серед мудрих хліборобів з натрудженими руками і гіркою долею й формується світогляд і талант майбутнього митця.

Допитливий хлопчина жадібно вбирає перші життєві враження – надзвичайно суперечливі. По-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, “що на неї боявся дивитися навіть Пірат”, “перший гріх” за вирвану моркву, “прострільні” прокльони прабаби Марусини, страх перед слизькою гадюкою і гущавина смородини та інші печалі переплітаються з дитячими радошами.

Учень у ролі Довженка. “Ой-ой-ой, скільки вже знаю неприємних і добрих речей. Як неприємно, коли баба клене і коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється із дідом, матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися в церкві, коли зробиться смішно.

І їхати на возі із сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутися удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитися, як тягнуть волока. Приємно знайти пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, в усякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми… Любив, коли скидалася велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук у саду вечором у присмерку, коли падають вони несподівано нишком у траву. Якась таїна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди у цьому падінні плоду. І грім, хоча мати і лякалась його, любив…

Але більш за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більше за все я любив слухати клепання коси”.

Учень-екскурсовод – музеєзнавець (показ світлин інтер’єру хати-музею). У цій хаті, звідки у широкий світ пішов Сашко, збережені предмети домашнього вжитку, речі, які пам’ятають руки матері, батька і самого Сашка. Ніхто із односельчан не лишився байдужим, коли в 1960 році вирішено було створити музей. Експонати збирали по крихтах, дуже хотілося відновити все таким, яким бачив Сашко. Дерев’ні старовинні меблі (столи, ослони, табуретки, мисники), череп’яний і глиняний посуд, рогачі із довжелезними держаками, велика розмальована півнями й квітами піч, колиска на вервечках. На покуті понад столом ікона (“темний сивий богу срібних шатах”), і Шевченко, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Побідоносець на білих і рижих конях… У світлиці – фото батьків і:а видному місці… Вишиті рушники, чоловічі і жіночки сорочки… У народі говорять, що-хата, в якій перестали жити люди, помирає. У цій хаті живе людський дух, хатнє вогнище підтримують працівники музею, свіжі враження приносять відвідувачі, які їдуть звідусіль до берегів дивовижної ріки, на святу землю, до порогів звичійної української хати, п “якій так добре пахне давниною, рутою-м’ятою, любистком, а добра щедра піч пахне стравами, спеченим хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахне макухою, гнилими грушами і хомутом”. А в її вікна, як і тоді, приязно заглядають сонце і соняшник, і всякі інші квіти, і гілля всякі пахучі. Сама ж вона така ж сама біла, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом.

Екскурсовод, давайте вийдемо на подвір? я, пройдемося садом і городом, скуштуємо яблук і груш, помилуємося квітами і соняшниками, понюхаємо запашний тютюн і всяке зілля, нап’ємося солодкої води із дерев’яного відра криниці-журавля, пройдемося тією стежиною, якою ступав Олександр Довженко спочатку до місцево? початкової і вищої школи, а потім до Глухівського вчительського інституту.

Батьківщина Довженка – це золотоголові соняшники, жовтогарячі колоски пшениці, червонобокі яблука, синє волошкове поле, мальовничі луки, Біла круча на Десні – все це він понесе з собою у далеке й дуже складне життя. Ці образи обійдуть весь світ у його кінострічках, кіноповістях, виступах, спогадах. Вони живитимуть його розтерзану душу, зцілюватимуть хворе серце, надихатимуть устати із полум’я і знову творитимуть для народу свого, частинкою якого відчував себе.

Материнський образ України вставав перед ним із сивих туманів віків, з синяви неба, із вишневого цвітіння і калинової задуми.

У літературно-меморіальному музеї час ніби зупинився. Тут кожна річ зберігає подих, дотик теплої синівської долоні. Придивіться пильніше до фотографій і ви обов’язково зустрінетесь із його очима, в яких запеклися невиплакані сльози, біль і печаль.

Про що думає Олександр Петрович? Високе чоло свідчить про неабиякий розум.

Учень у ролі Довженка. У дитинстві у мене був певний нахил до споглядальності. Я був дуже мрійливим хлопчиком… У мене не було пристрасті до чогось одного, певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділятися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах.

Учився я в Сосницькій початковій школі… Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, вчителі самі щось не зовсім розуміють, і тому їм здається, що я відмінник.

Учень-екскурсовод – музеєзнавець (перегляд фотографій в експозиції музею). Зверніть увагу на фото Леонтія Созоновича Опанасенка – це вчитель малого Сашка. Саме він переконав батька, що його здібний син повинен далі навчатися і обов’язково здобути вищу освіту. Сосницьке міське чотирикласне двокомплектне училище, яке через високі вимоги до учнів і належні знання, які воно давало випускникам, у народі називали Сосницькою академією. Саме в стінах цього закладу і прийшло до “найсміливішого хлопця у Сосниці і найвродливішого” перше кохання до Надійки Чаусовської, доньки багатого купця, – першої красуні місцевої гімназії. Була вона висока, струнка, з біленьким личком, з великими очима. Кохання було взаємним, але недовгим: “Усі розуміли, що вони ніколи не зійдуться, не одружаться – донька багатія і син бідного дігтяря, і всі, здається, усвідомлювали, що ніколи більше не побачать такої гарної благородної пари. А вони, мабуть, не замислювалися над тим, про що думала Сосниця, вони кохали одне одного і, взявшись за руки, щасливі крокували вузенькими містечковими вуличками”.

Леонтій Созонович Опанасенко порекомендував Сашку вступати саме до Глухівського вчительського інституту, бо це був єдиний заклад в південно-східній Україні, куди дозволялося вступати дітям хліборобів і платили стипендію на прожиття.

Сашко послухав свого вчителя і витримав високий конкурс (на тридцять місць було подано триста заяв), його було зараховано до студентських лав, але в стипендії відмовлено, і Петро Семенович до останніх днів життя не міг пробачити батьку свою безграмотність, тому продав десятину землі, щоб син не покинув мріяти про високу науку.

Учень у ролі Довженка. Мої мрії… літали десь у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, учителювання – та прийшлося вибрати те, що гарантувало хліб насущний у майбутньому і можливість бодай протриматися за стипендію у студентські роки.

Учень-екскурсовод – музеєзнавець (показ світлин, записів у Книзі пам’яті). Так зараз Глухівський державний педагогічний університет, колектив якого уже все зробив для того, щоб найстаріший педагогічний заклад України носив ім’я свого славного випускника. Сучасні студенти філологічного факультету – часті гості нашого музею. Тут вони беруть матеріал для своїх курсових і дипломних досліджень, для літературно-краєзнавчих практик. Кілька років поспіль працівники музею сумісно із кафедрою української літератури проводять Всеукраїнські довженківські читання, на які збирають сучасних учених, письменників, просто не байдужих людей аби знову й знову доторкнутися до глибин його духовного спадку.

Відкриємо книгу записів для відвідувачів музею: тут не лише українська мова, а й російська, білоруська, грузинська, німецька, англійська, французька… Це не дивно, адже ім’я всесвітньо відоме.

“Щиро дякуємо за відродження Духовності на Благословенній землі О. Довженка, автора безсмертних “України в огні”, “Повісті полум’яних літ”, “Землі”, “Зачарованої Десни”…

Нехай зерно, кинуте у благодатну землю, проростає і славить сосницький щедрий край”.

Доземний уклін Вам від колективу Глухівського державного педагогічного університету в День 110-їрічниці з дня народження нашого славного випускника.

“Є хвилини, коли, відчуваючи велич геніальної людини, не наважуєшся підійти до неї близько.

Є хвилини, коли не можеш говорити в священному місці.

Такі хвилини відчуваємо й ми зараз. Мовчки вклоняємося цій хатині-колисці великого майстра-поета, великої людини, що буде вічно стояти з непокритою сивою головою під небом України”.

Студенти м. Львова

“Канів і Сосниця – два рідні і священні місця. З цієї хати пішов у світ геніальний Сашко, а тепер світ сходиться до його хати.

Хай не заростає стежка до цього храму нашої культури”.

О. Бабишкін

“Чолом тобі, великий сину України! Тут ти народився, тут ти зростав, тут мужнів твій талант митця. В такій маленькій хатинці народився і виріс такий великий художник і мислитель. Низький поклін цій хатині, цій колисці. Благословенна будь, земле ця! Благословенна будь, прекрасно Десно! Це Ви дали людству такого гзо-летня. Вклоняюсь Вам!”

Мар’ян Масловський

Це святе для кожного українця місце удостоєне відвідуванням президентів, прем’єрів, міністрів, а колись були вони глухими до відчаю і крику вигнанця, московського бранця. Часи змінилися, на щастя. Одне лишається невідомим: коли розсекретять архіви митця, які до цих пір у Росії, до цих пір бажання і останній заповіт Олександра Петровича повернутися тілом і душею в батьківську землю не виконане.

А музейні експозиції із Глухова переносять нас у Житомир, де письменник вчителює, де знайде своє кохання і одружиться з Варварою Семенівною Криловою.

Київ – Луцьк – Варшава – Берлін – Харків – Одеська кінофабрика – Москва – все це представлено в фотографіях і документах. Випало митцю бути не лише свідком, а й учасником двох страшних воєн, кровопролить, народного горя. Це горе не обійшло і його самого, і його сім’ю

Учень-екскурсовод – біограф. Велику скорботу і журбу залишила на серці Олександра Довженка драматична доля його батьків. Мати пережила батька, але яке то було життя. Гіркота нещасливих молодих літ, рано забіліло волосся – ще на тридцятому році життя, коли чотири синочки – чотири соловейки – в один день пішли із життя від невідомої хвороби: Удень визволення Києва 6 листопада 1943 року Олександр Довженко почав розшуки своїх батьків.

Учень у ролі Довженка. Знайшов матір і від неї почув її гірку розповідь про смерть батька, який пережив побої фашистів, вигнання з квартири, який не вірив у перемогу і безупинно проклинав Сталіна “за невміння правити і воювати” – “він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх страчених надій на добро”, крах сподівань на краще життя народу після великих жертв і непосильних трудів. Так він і помер у великих муках і стражданнях.

Учень-екскурсовод – біограф. Розповідь матері потрясла Довженка. Але разом з тим додала йому сил і віри в тяжкі місяці розправи за кіноповість “Україна в огні”, яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Це був страшний удар для митця. “Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”, – запише він у “Щоденнику”.

Учитель. Ось і пройшли ми залами літературно-меморіального музею, оглянули його експозиційні і виставкові матеріали. Хто ж він – Олександр Петрович Довженко – письменник, мислитель, громадський діяч? До нас у кабінет українознавства завітали письменники, які особисто знали його. Через їх спогади спробуємо зрозуміти незвичайну і самобутню постать творця, все, що він робив, де втілилася частка його людського ідеалу, за який боровся своєю творчістю.

Імітаційна рольова гра. Учні виконують ролі героїв на основі заздалегідь опрацьованих спогадів про Довженка: П. Тичина. “Могутній”; М. Рильський. “Народний митець”; Остап Вишня. “Олександр Довженко”; Олесь Гончар. “Довженків світ”; П. Довженко. “Про брата” тощо.

Колективний коментар літературних плакатів:

– Він лишився як дерево, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером.

А. Малишко

– Олександр Петрович був напрочуд широко обдарованою людиною, нагадуючи цим художників епохи Ренесансу. З художниками відродження, з митцями романтичної школи чи романтичного характеру, із усіма співцями живого, повнокровного життя його споріднювала і любов до яскравих тонів, до виразних контрастів, любов до видимого світу з його безмежною грою кольорів і світлотіней, з його трепетною й теплою красою… Був він письменником високої сили й високої своєрідності… був він цільним художником, новатором з голови до ніг…

М. Рильський

– Мистецьку самобутність його творів не зрозуміти у відірваності від того національного народного грунту, соками якого вони живилися, з якого так буйно виростали.

Олесь Гончар

– Стати справжнім митцем – значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження.

Ю. Лавріненко

– Довженко, уродженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного сторіччя.

Шарль Форд (Франція)

Заключне слово вчителя. Таким лишився в людській пам’яті Олександр Петрович Довженко, людина, залюблена у красу, творець прекрасного на землі, він дарував добро і любов, це було сенсом його буття. Все життя він був у пошуку, його навіть називали генератором ідей, він тяжко працював, щоб досягти вершин поваги і визнання. Він поліпшував природу, зокрема посадив сад біля Київської кіностудії, створював архітектурні проекти забудови берегів Дніпра і Каховського водосховища, висловлював свої зауваження щодо проектування нових сіл, задовго до польоту Ю. Гагаріна ділився планами освоєння космосу… Він мріяв зробити землю красивою.

Любив мандрувати, часто виїздив у різні села і міста у пошуках “натури”, не одну ніч провів біля вогнища із друзями, захоплювався полюванням, але, як і Остап Вишня, виїздив на природу за новими враженнями, можливістю поспілкуватися, аби отримати заряд енергії від землі і дерев, пробудити натхнення.

“Одного разу, повернувшись із пошуків “натури”, він сказав: “Я бачив день, сповнений сонця і барв, насичений красою на небі і на землі, – день, якого не було вчора і не буде уже завтра, день, схожий на людину на вершині ЇЇ творчої сили, в хвилину найрадіснішого художнього натхнення… Але сьогодні був день, насичений красою і в землі, і в тіні – скрізь сповнений дії…”[З, 208].

Література

1. Гончар О. Довженків світ // Полум’яне життя: Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973.,

2. Довженко О. Автобіографія//Довженко О. Твори в5-т;і томах. К.: Дніпро. – 1983. – ТІ.

3. Довженко О. Зачарована Десна. Твори у 5-томах: Дніпро.. – 1983. – Т1.

4. Плачинда С Олександр Довженко. – К., 1924.

5. А. Русанов Павло. Зорями зачарований // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К.: Дніпро. – 1972.

6. Матеріали Сосницького літературно-меморіального музею О. Довженка.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно… (Віртуальна екскурсія до джерел неперевершеного таланту О. Довженка)