Біхевіоризм
Історія науки свідчить про те, що на початку XX ст. під впливом всіх вищевказаних причин виникає напрям, який бачить свій об’єкт не у свідомості, а в поведінці людини. Поведінкова психологія отримала особливий розвиток в США. Л. ІАнциферова пише, що саме тут “заснована на інтроспективно методі психологія виявилася абсолютно безпорадною перед такими практичними завданнями, які висунув перед нею бурхливе зростання капіталізму, … потрібна була така психологія, яка допомогла б вирішити конкретну задачу контролювання і зміни в потрібну сторону практичної діяльності людини.
На цій основі створюється обумовлена??бурхливим зростанням капіталізму певна філософська система (прагматизм), якій відповідає напрямок біхевіоризму в психології.
У 1913 р американський психолог Джон Уотсон (1873-1958) декларував психологію як науку про поведінку, в якій не було місця поняттями психології свідомості. Поява нового напряму ознаменувалося виходом статті “Психологія, як її бачить бихевиорист”. Уотсон писав, що психологія, нарешті, повинна зайняти своє гідне місце серед інших природничих наук. Він проголошував, що досі предмет і метод дослідження в психології розумілися помилково, і стверджував в якості предмета вивчення в психології не свідомість, а поведінку, а замість суб’єктивного методу (інтроспекції) – об’єктивний. Ця стаття західними психологами була оцінена як початок “біхевіорістськой революції”. За наступні 10 років хвиля біхевіоризму охопила всю американську психологію. Біхевіоризм – це прагматичне напрямок у психології, і його поява була обумовлена??запитами швидко розвивається кагатгалістіческой економіки. Мета бихевиористов зводилася до того, щоб перетворити психологію в область знання, здатну “управляти поведінкою і передбачати його”.
Отже, Уотсон приходить до відмови від категорії свідомості як ненаукової, посилаючись у своїй роботі на методику І. П. Павлова про умовні рефлекси. Керуючись думкою про те, що в поведінці людини немає нічого природженого і що будь-яке його прояв – продукт зовнішньої стимуляції, він почав масове вивчення дітей дитячого віку. Уотсон надав поняттю “поведінку” однозначний сенс. У його доктрині залишилася лише формула “стимул-реакція” як одиниця відносин організму до середовища. І таким чином, під руками бихевиористов психологічна наука перетворилася на “психологію без психіки”.
У 1925 р виходить чергова книга Уотсона “Біхевіоризм”, пронизана думкою про те, що, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину будь-якого складу, з якими константами поведінки. Заперечувалося значення не тільки природжених моментів, але і власних переконань індивіда, установок і відносин особистості – всій багатогранності її внутрішнього життя. Уотсон проголошував: “Дайте мені дюжину нормальних дітей і специфічне середовище для їх виховання, і я гарантую, що, взявши будь-якого з них у випадковому порядку, я зможу перетворити його в фахівця будь-якого типу – доктора, юриста, артиста, купця або ж жебрака або злодія безвідносно до його таланту, схильностям, тенденціям, здібностям, покликанням, а також расі його попередників “[цит. по: Ярошевський М. Г. Історія психології. М., 1985. С. 387]. Цілком очевидно, що така програма біхевіоризму була антигуманною, оскільки нею не бралися до уваги ніякі властивості людини, крім набору рухових реакцій, – всі інші просто ігнорувалися. Подібні погляди на людину привабливі лише для тих, кого цікавить в поведінці тільки один аспект – виконавський. Ідея машінообраз-ності поведінки, будучи перенесеної в соціально-практичний план, придбала реакційну ідеологічну функцію.
Але вже в 30-і роки непорушність ідей біхевіоризму похитнулася. В Америці почався черговий економічна криза, що супроводжується масовим безробіттям, розоренням і зубожінням. Стало цілком очевидно, що необхідно брати до уваги, з одного боку, роль соціального середовища, а з іншого – ставлення до неї індивіда: не тільки його зовнішні реакції, але і його мотиви, настрої, установки. Видний американський психолог Роберт Вудворта – один з творців функціональної психології (1869-1962), писав: “Ми можемо в більшості випадків управляти руками, ногами і вокальними органами людей, тільки керуючи їх бажаннями” [цит. по: Ярошевський М. Г. Указ. соч. С. 387]. Відхиливши запропоновану бихевиоризмом схему “стимул-реакція”, він включав в неї проміжна ланка – організм і його установки, розробивши вчення про мотивацію. Так похитнувся “суворий” бихевиоризм і почалася реформа поведінкової психології. Її очолили Едвард Толмен і Кларк Халл, а новий напрямок отримало назву “необихевиоризм”. Вони вважали неможливим вигнати з психології традиційні поняття: образ, мотив та ін. – І вважали, що вони стоять між реакцією і стимулом. У цих цілях ними вводиться поняття “проміжні змінні”, під якими розуміється сукупність пізнавальних і спонукальних чинників, що діють між безпосередніми стимулами і відповідним поведінкою. Але введення нової змінної знову виявився нездатним пояснити самі психологічні механізми людського навчення і навіть навчення тварин.
Таким чином, біхевіоризм протягом всієї своєї історії виступав під гаслом перетворення психології в природну науку про поведінку організму. Але організм, по суті, не займав ніякого місця в його схемах. Прагнення розробити психологічне вчення про дію, на відміну від фізіологічного вчення про м’язовому русі, привело до протиставлення психічного фізіологічного. Головний порок всіх варіантів біхевіоризму і необихевиоризма – їх методологічна основа – позитивізм і механістична філософія людини, згідно з якими детермінанти поведінки щури ідентичні детерминантам поведінки людини в “лабіринті життя”. Але як показують результати, обидві ці методологічні установки виявилися неспроможними.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)