Біоетика і проблема безпеки
Основне завдання біоетики – сприяти виявленню морально-правових позицій по складним проблемам безпеки, які породжує прогрес біомедичної науки і практики. Так, наприклад, чи можна клонувати людину? Чи не небезпечні генетичні засобу “створення” нових людей, що володіють особливо високими фізичними якостями і інтелектуальними здібностями? Чи треба питати дозволу у родичів померлого при заборі її органів для пересадки іншим людям? Чи потрібно говорити пацієнтові правду про невиліковне захворювання? Чи є евтаназія злочином або актом милосердя? Біоетика покликана сприяти пошуку морально обгрунтованих і соціально справедливих рішень цих та подібних питань. Саме тому біоетику розвивають представники цілого ряду дисциплін: біологи, лікарі, філософи, психологи, юристи, соціологи, політики, богослови і мн. ін.
Вплив науки та новітніх технологій на всі сфери життя людини незаперечно і стрімко зростає. У зв’язку з цим було потрібно в багатьох галузях наукового пізнання нове філософське осмислення багатьох в общем-то відомих істин. Зокрема необхідно було заново переосмислити проблему безпеки пацієнта. Ця тема стала провідною в науковому, філософському і медичному дослідженні. Сьогодні у вищій медичній школі введена як обов’язкова нова навчальна дисципліна – біоетика. Загальновизнано, що безпека пацієнта і біоетика невіддільні від медичного професіоналізму, цільного бачення єдності та взаємозв’язку природи людини і суспільства. Без принципів і установок біоетики, без освоєння її ідей, правил і методів, неможливе прийняття відповідальних рішень не тільки в системі охорони здоров’я, а й в інших сферах суспільного життя, поєднаних із прийняттям управлінських рішень.
Біоетика звернена до людських вимірів політики, економіки, науки, але насамперед – медичної та фармацевтичної діяльності. І якщо філософи і вчені, осмислюють проблеми буття людей за допомогою ідеології біоетики, що не будуть постійно нагадувати політикам і дослідникам про моральноетіческіх принципах і правових нормах в їх життєдіяльності – людство дуже швидко деградує. Люди перестануть бути людьми. Сучасний розвиток науки і медицини, звичайно, свідчить про зростання могутності людини в світі і суспільстві. Але одночасно воно спровокувало глобальна екологічна криза, що погіршує життя і здоров’я людей. Зросло число небезпечних захворювань: рак, СНІД, серцево-судинні та невідомі раніше вірусні хвороби, що ослабляють життєстійкість організму людини і провокують біологічне виродження людини як виду.
Тема ризику має глибокі соціально-філософські та морально-етичні підстави. Відомий італійський філософ Дж. Агассі (нар. 1927) звертає увагу на те, що ризик є фундаментальним атрибутом людської природи. Тільки людина здатна ризикувати, вибирати і приймати оптимальні рішення. Входження в ситуації ризику завжди пов’язане з моральними та етичними проблемами свободи і відповідальності. Вже сама по собі перебування людини в області ризику – це біоетична проблема. Що стосується медицини, то ризики тут сполучені з новими методами діагностики, лікування та профілактики, які тільки нещодавно впроваджені або ще знаходяться на стадії випробувань. Виникнення ризику, пов’язаного з необхідністю медичного втручання – це об’єктивно вимушена ситуація. Тут виникає суперечність: з одного боку не можна залишати хворого без допомоги, але, з іншого – ця допомога може бути ризикованою: заподіяти шкоду.
Для боротьби з ризиками в медичній сфері необхідно більш чітко сформулювати морально-етичні та правові зобов’язання у зв’язку з можливими ризиками. Моральні переконання з приводу ризику: чи достатньо вони експлікована чи ні, чи грають моральні принципи базове значення в системі міжособистісних відносин чи ні. Адже від них йдуть подальші уявлення про те, що робити, моральні оцінки вчинку, концепти провини і особистої відповідальності. Медичні ризики, як правило, реалізуються локально, але формуються вони системно. Звідси випливає, що повноцінне і масштабне управління безпекою повинне проводитися по всій системі генерування ризиків. Можна вважати, що найважливішим завданням на майбутнє буде краще прояснення особистісного та системного вкладів в сучасні ситуації ризику. Повноцінний розвиток етики ризику це завдання майбутніх морально-філософських розробок.
Серед цих завдань першорядної називається проблема про доцільність створення чогось нового – в біосфері типу клонування, а також усвідомлення того, наскільки морально саме по собі наукове експериментування на тваринах і, тим більше, на людях, або які-небудь випробування типу генно-інженерного маніпулювання на людині. Цей в принципі природний процес наукового пізнання життя з використанням різних медико-біологічних методик дослідження живого зажадав від учених самого скрупульозного дотримання ними морально-етичних принципів і правил безпеки. У цьому зв’язку звернення до біоетики або комплексної сучасній науці пізнання стало цілком зрозуміло. Сьогодні першочерговим завданням філософії науки та медицини, права і моралі стало прагнення їх до того, щоб привернути загальну увагу. Особливо – дослідників до прикладних морально-етичних проблем безпеки життя людей.
Інтерес до осмислення прикладних етичних проблем безпеки виник аж ніяк не сьогодні – дискусії навколо них в науці і, звичайно, в медицині ведуться історично давно. Але висунення саме біоетичних проблем безпеки пацієнтів в науці та медицині як ключових зв’язується сьогодні зі зміною життєвого статусу людини в природі і суспільстві. Людський індивід став осередком наукового пізнання і перетворення. Крім того, інтерес до біоетики викликаний і значними проривами в науці, техніці і технологіях. Саме сучасний науково-технічний прогрес створив такі ситуації у світі, які зажадали вироблення принципово інших морально-етичних принципів і правил у самих науці та медицині.
У сучасному техногенному світі наука і медицина зазнають процес культурно-цивілізованих перетворень. Вони стають якісно іншими і не тільки технічно і технологічно більш оснащеними, а й значно більш чутливими до морально-етичних і філософсько-правових аспектів надання допомоги людям. Причому морально-етичні принципи нової медицини, хоча повністю і не скасовують положення “Клятви Гіппократа”, яка була і залишається еталоном лікарського моральної свідомості, але радикально перетворять основні її положення. Традиційні цінності милосердя, благодійності, ненанесение шкоди пацієнтові й інші принципи і правила лікування отримали в новій культурній ситуації принципово інші звучання і значення. Саме вони і представляють сьогодні певний зміст прикладної етики – біоетики.
Сучасна прикладна етика (насамперед – біоетика) – це не просто додаток результатів теоретичної етики (або як її ще називають – практичної філософії) до реалій сучасного життя. Вона, швидше, стає сьогодні особливою формою філософського “переділу моралі”. Це – особлива форма безпосереднього включення в життєвий процес нових правил і вимог до фахівців, які мають пряме або непряме відношення до життя як такого. Це форма прийняття відповідальних особистих рішень фахівця з питань збереження життя. Але для цього треба досліджувати історичні корені моралі (лат. Mores – звичаї певної спільноти, порядок спілкування людей). А вона десь ще за тисячу років і більше до нашої ери зародилася, а потім піднялася до рівня закону спільного життя людей.
Мораль багатовимірна і в силу цього однозначно невизначена. Але в моралі є щось таке, що зробило її необхідною і зрозумілою всім людям – загальний порядок в їх житті і спільних справах. Під мораллю стали розуміти нехай ще й не усвідомлене, але добровільне підпорядкування людей загальноприйнятому порядку (тобто неписаними правилами поведінки), в силу того, що так чинять усі. Мораль, а потім і моральність стали основним предметом практичної філософії (етики), яка з тих пір прагне знайти відповідь на самий животрепетне питання організації суспільного життя – що треба робити, щоб жити по-людськи, тобто щасливо? (Сократ).
Характер і зміст моралі історично і соціально зумовлюються. У ній ставляться вимоги до всіх людей, спрямовані на перетворення або збереження соціальної дійсності. Моральність – це спосіб самоздійснення людини як особистості, тобто усвідомлення ним себе як самобутньої та самодостатньої фігури в суспільстві на основі особисто узагальнених уявлень і етичних понять про ідеали, норми, принципи і правила життєдіяльності порядних людей. Самосвідомість особистості розкриває і показує суть ціннісної суперечливості її соціальної сутності, соединенность в ній належного і сущого, свободи і необхідності, особистого і громадського і т. д. Визначаючи загальну мету свого буття, особистість шукає сенс свого життя і пов’язує його з досягненням життєвих цілей.
Мораль і моральність діалектично об’єднані. Мораль не може існувати без моральної свободи особистості, її творчого настрою. У моралі же узагальнюється той зріз людської життєдіяльності, різні сторони якої позначаються поняттями “добро” і “зло”, “чеснота” і “порок”, “честь” і “совість”, “сенс життя” і “свобода волі”, “борг “і” справедливість “,” межі особистої свободи “і т. д. Причому всі ці поняття інтерпретуються не як якась зовнішня сила надіндивідуальних впливу на індивіда і контролю його поведінки в суспільстві, а як суспільний договір добровільного самоврядування. У цьому сенсі моральність справ і вчинків індивідів визначається корисністю їх для суспільства і не меншою мірою наміром, з яким воно повинно було відбутися. Це істотно і відрізняє моральність поведінки від законослухняності. Про мораль правомірно говорити як про соціальний детермінізм, що формує особистість за своїм образом і подобою.
Тому мораль як форма суспільної свідомості та поведінки являє собою досить складне цілісне духовне утворення, в яке входить і моральне самосвідомість особистості як її голос совісті. Моральність особистості обов’язково передбачає розвинену індивідуальну автономію, внутрішню свободу. Вона, спираючись на силу особистого розуму і волі, протистоїть зовнішньому впливу і примусу. Ще Цицерон (106-43 до н. е.), використовуючи принципи моралі з метою виховання суспільної свідомості і поведінки людей, особливо цінував моральність як одну з рис особистості, що вказує на почуття персональної відповідальності, гідності і честі. Тоді аморальним вважалося будь-яке ігнорування норм, принципів і правил, встановлених суспільною мораллю. А аморальністю називали поведінку людини, не знайомої з моральними вимогами суспільства.
Вивченням і осмисленням моральних і етичних ідеалів, принципів, норм і правил суспільної поведінки займається наука етика (грец. Ethos – вдача, звичай, образ думок). Її завданням була розробка нових моральних принципів, норм і правил взаємного спілкування і поведінки людей в нових історичних умовах життя. Головна заслуга у філософському осмисленні моралі і питань етики як гуманітарної науки про людину в античній Греції належить Арістотелем (384-322 до н. е.) і Гиппократу (бл. 460 – бл. 377 до н. е.). З античних часів етика як практична філософія покликана вчити людей морального життя і діяльності. Це та сфера знання, де людині дозволялося діяти згідно і своїм особистим інтересам, але тільки не на шкоду суспільству. Вона була одночасно вченням і про тілесне, і про душевне здоров’я, яке зміцнювалося настановою гігієнічного розсудливості і проповіддю правильного ставлення людини до іншої людини і речам, до різних перипетій долі і до самого себе.
Гуманізм органічно пов’язаний з мораллю і моральністю. Ще на зорі становлення морально-етичної свідомості як духовної культури Цицерон (106-43 до н. е.) називав його гуманної цінністю людини. У свідомості нормальної людини гуманність – це така цінність, яка облагороджує особистість, сприяє її морально-етичному вдосконаленню. Гуманізм розглядали і як різновид прагматістской теорії, бо він є суто людським і не може вийти за межі його матеріальних потреб і духовних інтересів. У гуманізмі бачать спосіб мислення, пов’язаний з осмисленням погляду людини на його власне місце і роль у світі і суспільстві. Це і світоглядний принцип, який визнає людину як найвищу цінність і самоцінності. Представники екологічної етики не випадково називають гуманізмом те, що дозволяє розглядати людство як сутнісний елемент земного і космічного світу, як щось ціле.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)