Біблія в житті Тараса Шевченка – ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО 1814-1861 – ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ГІДНІСТЬ, ДУХ І ПАМ’ЯТЬ – У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література
Біблія супроводжувала Т. Шевченка протягом усього його життя. Із цією Вічною книгою він познайомився ще в дитинстві: слухав біблійні легенди, пісні, житія святих, розглядав ікони. Уже в зрілому віці поет звертався до Біблії, щоб знайти відповіді на питання, які хвилювали його. З неї він запозичував сюжети, образи, мотиви, котрі переплавлялися завдяки його таланту в оригінальні твори. Так народилися “Псалми Давидові”, “Ісаія. Глава 35”, “Царі”, “Подражаніє 11 псалму”, “Во Іудеї во дні они”, “Марія”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осії глава XIV”, “Саул”. З Біблії узяв Т. Шевченко епіграфи до таких творів, як “Тризна”, “Сон” (“У всякого своя доля…”), “Великий льох”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Неофіти”. А, як відомо, епіграф – своєрідний компас у розумінні художнього твору, його основної думки.
Поет знав напам’ять частину Біблії, Псалтир. Він – свідомий християнин – вважав Бога всюдисущим і милосердним, оплотом духовності людини. Т. Шевченко звертався до Нього зі щирою молитвою, прохаючи про долю-талан, про натхнення, а найбільше – про любов (“Молитва”):
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!
Поет глибоко вірив, що Христос навчає людину, як жити на світі, любові й добру. Тому в укладений поетом “Буквар” включено уривки із Псалтиря та молитов.
Т. Шевченко схилявся перед подвигом Христа, у якому він убачав ідеальне втілення людини. Водночас поет сумнівався в тому, чи гідне людство такої самопожертви. Більше того, Т. Шевченко був переконаний, що з іменем Христа діялося у світі не лише добро, а й зло. Його обуренню не було меж, коли він спостерігав, як можновладці паразитували на Божому вченні, прикривали ним ниці вчинки й негідні думки. Не можна не погодитися із твердженням І. Дзюби, який писав: “… Тарас Шевченко був чи не перший, хто в Російській імперії на весь голос сказав про блюзнірство офіційного православ’я, що благословляло вбивство людей і нищення цілих народів”.
І як приклад – рядки з поеми “Кавказ”:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!
А яку громадянську сміливість треба було мати, щоб у поемі “Юродивий” так гнівно й сатирично-викривально звернутися до імператора: “Безбожний царю, творче зла, / Правди гонителю жестокий! / Чого накоїв на землі!”
Тому так щиро звучить заклик Т. Шевченка в поемі “Неофіти”:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі…
Т. Шевченко розрізняв віру в Бога й офіційне православ’я, яке було ідеологічною основою царизму. Релігію влада використовувала для духовного пригнічення народу та виправдання своєї колоніальної політики.
У світовій поезії існувала традиція – звертатися до Бога з питанням, чому Він дозволяє на грішній землі процвітати кривді й неправді. Український поет також її порушує. Т. Шевченко картає Всевишнього за несправедливість, яка панує між людьми. В останній період творчості він сатирично змальовував біблійних царів як земних, викриваючи їхній деспотизм, тиранію, нелюдяність. Натомість рисами справжніх християн наділені образи простих людей, які жили за істинними, а не фальшивими приписами християнської моралі. Наприклад, Ганна з поеми “Наймичка”. Тому що Бог для Т. Шевченка – це правда, добро, любов.
Так само, як Бог, у серці поета – Україна. У своєму бажанні бачити її вільною та щасливою він – глибоко віруюча людина – кидає виклик навіть Богу:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Отож любов до України, розтерзаної, уярмленої, ніби штовхає поета посягнути на найсвятіше – милосердного Бога, захисника всіх скривджених і зневажених. Насправді – це крик душі, вболівання за долю рідного краю, висловлені з великим болем і стражданням. Водночас це й можливість привернути увагу Бога (такими не властивими християнину, гріховними думками) до долі України, змінити її на краще.
Для творчості Т. Шевченка притаманна актуалізація біблійної тематики, тобто її спрямованість у поетову сучасність.
Першим переспівом біблійних текстів Т. Шевченком стали “Псалми Давидові” (1845). Нагадаємо, що псалми – це молитовні пісні, у яких прославляється Бог. Іудейському царю Давиду (він відомий і як поет-гусляр) належить 73 псалми із 150, хоча, за традицією, говориться про Давидові псалми. Український поет вибрав для переспіву десять із них.
Вони були співзвучні мотивам його поезії періоду “трьох літ” – громадянським пафосом, закликом до боротьби за краще майбутнє рідного народу. Дуже слушно із цього приводу сказав І. Дзюба: у псалмах Т. Шевченко “немовби шукав підтвердження своєї правоти і свого права говорити з Богом про долю свого народу, як це робили біблійні псалмоспівці”. Тому псалми Кобзаря позначені українськими реаліями, які художньо осмислюються як всесвітнє протистояння добра й зла. Поет згадує (картає) неправду, здирство, нелюдяність і лукавство багатих. Їхній світ він називає “беззаконієм”, а сильних світу цього – “пребезумними”, бо творять не боголюбні справи:
Володимир Гарбуз. Стежками до світів
Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає,
В беззаконії мерзіє,
Не творить благая.
У псаломі першому він оспівує віру в “закон Господній”, а це є запорукою того, що “Діла добрих обновляться, / Діла злих загинуть”. Для Т. Шевченка важливо наголосити, що “Царі, раби – однакові / Сини перед Богом…” Проте “земні владики” не живуть за Божими законами, тому поет звертається до Всевишнього погубити “кровавих, лукавих”. Він вірить у перемогу правди та добра, втіленням яких є Бог:
Окують царей неситих
В залізнії пута,
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять,
І осудять губителей
Судом своїм правим…
Вустами поета промовляв сам народ: “…Жить тяжко в оковах! / Встань же, Боже, поможи нам / Встать на ката знову”.
Отож Т. Шевченко використав біблійні псалми для рішучих закликів повалити самодержавний устрій. Написані в 1845 р., вони були опубліковані в “Кобзарі” 1860 р. Цей факт засвідчує, що форма релігійних піснеспівів допомогла обійти недремне око царської цензури.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)