Біблія і давня українська література – Літературна творчість у сяйві Святого Письма
Однією з найперших книг, яка з поширенням християнства потрапила на українські землі за часів Київської Русі і відтоді мала поважне значення у духовному житті українців, була Біблія. Вона тривалий час слугувала для письменників і книжників невичерпним джерелом ідей, мотивів, сюжетів, образів, літературних прийомів і засобів. Цим зумовлена ідейно-художня та виховна специфіка усієї давньоукраїнської літератури. Без знання тексту Біблії цієї специфіки не зрозуміти. Справа не тільки в тому, що давні письменники часто й охоче цитували Книгу Книг, щоб висловити своє розуміння і сприйняття світу, погляди на життя людини, суспільства, а й у тому, що Біблія – “світ символів” (за Григорієм Сковородою), який давав духовні орієнтири як у приватному житті людини, так і в її морально-етичному й естетичному самовияві. Тому біблійний текст, що пропонував життєво важливі універсали, гармонійно вплітався в літературні тексти, творені українськими письменниками.
Коротко про основне
1. “Повість минулих літ” подає цілісну історію Київської Русі, включивши її у світову та християнську історію. Це, як і Біблія, своєрідний збірник, до якого увійшли прямі цитати і перекази біблійного тексту, фрагменти богословських трактатів, житія святих, а також історичні оповідання, топонімічні легенди, військові повісті, прислів’я, приказки та ін. Характерно, що “Повість минулих літ” розпочинається розповіддю про Всесвітній потоп, у якому порятувався Ной, котрий згодом розділив географічні простори між своїми трьома синами. Місцевість, де виникла Русь, випала Яфету. Цим літописець вказував на те, що руська історія невіддільна від світової. Ключове значення на перших сторінках пам’ятки має промова Філософа, котрий переповів історію людства в біблійній інтерпретації – від сотворіння світу до пришестя Ісуса Христа, який дає людям нову можливість досягти Царства Божого. У “Повісті” минулих літ використано цитування з книг Старого Завіту (Буття, Вихід, Левіт, Книга Царів, Притчі Соломона, Екклезіаст, пророцтва Даниїла, Ісайї, Єзекіїля, Михея, Амоса) і Нового Завіту (Євангеліє, послання апостолів, Одкровення Іоанна Богослова).
2. Київський митрополит Іларіон проголосив промову “Слово про Закон і Благодать” приблизно 1049 р. в присутності Ярослава Мудрого. Зорієнтованість проповіді означена цитуванням зі Святого Письма: “Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагнен – ням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними”. У проповіді Іларіон посилався на книги Буття, Суддів, Псалтир, пророків Ісайю, Єремію, Даниїла, євангелія від Матвія, Луки, Іоанна. Автор згадував таких біблійних персонажів, як Мойсей, Авраам, Агар, Сара, Яків, Манасія, Давид, Соломон, переказував легенди про Закон, даний Мойсееві та його народу, про Благодать, пояснену в Нагірній проповіді Ісуса Христа. Іларіон, вільно оперуючи біблійним матеріалом, добираючи з різних книг епізоди і цитати, провів головну думку проповіді – Бог вивів людей із мороку язичництва, давши їм Закон, а Син Божий, втілившись у людину, своєю жертвою визволив усіх і вказав шлях до життя вічного.
3. Християнські настанови пронизують “Повчання” Володимира Мономаха (прибл. 1117). У ньому наявні цитати з Псалтиря, Євангелія, Книги Ісайї, Послання Павла до коринфян, а також “Шестоднева”, Прологу, “Тріоді пісної” таін. Апеляції до священних книг вказують на основний пафос “Повчання” – християнський. Біблійна мудрість стає для самого Володимира критерієм учинків і моральною настановою. Повчаючи своїх дітей, майбутніх державців, Володимир подав у власній інтерпретації
Настанови із Нагірної проповіді Христа: “Милостиню чиніть щедру, бо ся єсть начатой всякому добру (…)· Не наслідуйте лиходіїв, не завидуйте тим, що творять беззаконня (…). Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике (…). Нечестиві погинуть, а праведним Він чинить милосердя (…). Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте й подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його”.
4. На другу половину XVII ст. припадає новий розквіт ораторсько-проповідницької прози. До показових явищ цього періоду належать книги проповідей “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674) Лазаря Барановича, “Ключ розуміння” (1659) Іоаникія Галятовського, “Огородок Марії Богородиці” (1676) та “Вінець Христа” (1688) Антонія Радиви – ловського. Проповіді – це своєрідна форма інтерпретації Святого Письма та популяризації, роз’яснення моральних заповідей християнства, тому проповідники постійно зверталися до Старого та Нового Завітів. Основна мета проповідей – релігійно-моральні повчання про поведінку людей, основні закони християнської моралі. У центрі цих творів – особистість та учення Ісуса Христа. Для унаочнення християнської доктрини в них наводили сюжетні приклади із життя святих, переказували чудеса, з ними пов’язані. Моральні повчання проповідників, викладені вишуканим стилем і добірною мовою, стосуються переважно заповідей Божих (“Не вбий”, “Не кради”, “Возлюби ближнього” тощо) й екстраполюються на тогочасне суспільне становище: осуджується розбрат між українцями, жадоба до наживи козацької старшини, священиків (“хто має достаток золота, срібла, грошей та інших скарбів”), тоді як надбання варто було б роздати убогим, на шпиталі і спорудження монастирів та церков.
Структура проповідей підпорядкована змісту священних книг, як наприклад, в “Огородку Марії Богородиці” Антонія Радивиловського, де основну тезу викладено у формі цитати зі Святого Письма, події порівняно з відповідними епізодами з Біблії, висловлено міркування, які підтверджуються, аргументуються “словом Божим”. Отже, проповідник постає “послом Господнім”, устами якого говорить “божа істина”.
5. Найяскравіше репрезентував жанр полемічних послань Іван Вишенський. Полеміст наповнював свої інвективи прямими посиланнями на Псалтир, книги пророків Ісайї, Даниїла, цитатами з Євангелія, Діянь апостолів, Одкровення Іоанна Богослова. Використовував багато біблійних імен – Адама і Єви, Авраама і Якова, Ісави і Лота, Давида і Саула. Євангельські історії та притчі стали для Вишенського основою для розмислів про людину, її вчинки та мораль, ввійшли у структуру його творів
Органічно і художньо переконливо, що сприяло наданню їм необхідної аргументованості і публіцистичної пристрасті. Біблія для монаха-аскета була джерелом життєвих заповідей та моральних принципів, давала приклад наслідування діянь Ісуса Христа, старозавітних пророків-будителів і вчинків святих апостолів ·- учнів Христових.
Глибокі знання Святого Письма виявили полемісти Христофор Філалет, Клірик Острозький, Герасим і Мелетій Смотрицькі і невідомий автор “Перестороги”. Для літературно-релігійної полеміки XVI-XVII ст. Біблія була основним критерієм істини, вищим авторитетом.
6. Біблійна тематика характерна і для драматичних творів XVII-XVIII ст. – декламацій та діалогів (приурочених до Різдва і Великодня), шкільних драм, вертепу. Наприклад, драма “Слово про збурення пекла” – сценічна інтерпретація подвигу Ісуса Христа, котрий визволив грішників із пекла. За основу взято епізоди з євангельської оповіді про самопожертву Христа (страсті в Гетсиманському саду, суд, розп’яття, смерть і воскресіння). Картини пекла, його мешканці на чолі з Люципером та Адом, визволення грішників – епізоди, запозичені з апокрифів, як і травестійні образи Адама та Єви, Венери та Соломона.
П’єса “Воскресіння мертвих” (1746) Георгія Кониського містить виразний натяк на великодню тематику, хоча змальовані в ній події відтворюють реальні конфлікти світського життя. Свавілля гнобителя Діоктита, вбивство ним та розорення Гіпомена – порушення християнської моралі, за що злочинець потрапляє у пекло, а його жертва – до Раю. Твір проводить ідею дотримання християнських настанов і нагадує, що за неправедне життя доведеться відповідати перед Богом.
Вертепна драма, зокрема її перша частина, відтворює різдвяний сюжет із Євангелія: народження Сина Божого, винищення царем Іродом немовлят у Віфлеємі, втеча “святого сімейства”. Центральними персонажами цієї частини лялькової вистави є Марія, Йосип, немовля Ісус, цар Ірод. Постановка вертепної драми давала змогу заново пережити драматичні епізоди з євангельської історії.
7. Численні посилання на Біблію наявні у віршах поетів XVII-XVIII ст. Андрія Римші, Герасима Смотрицького, Касія – на Саковича, Дем’яна Наливайка, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Данила Братковського, Івана Величковського, Климентія Зиновіїва, Феофана Прокоповича, Лазаря Барановича, Стефана Яворського, невідомих авторів “Богогласника” (збірних духовних віршів). Деякі заголовки віршів відображають їх жанри і тематику: “Молитва до Христа”, “Про доброту Сина Божого”, “Нині слава Божая на землі сіяє”, “Христос-Месія”, “Про воскресіння Христове”, “Про хрест Господній”, “Про чревоугодних”, “Про лжепророків”, “Покора Христова” та ін.
8. Біблія мала визначальний вплив на творчість Григорія Сковороди, у чому переконує не тільки зміст його філософських та морально-етичних трактатів і діалогів, а й художня творчість, передусім поетична. Сковорода часто посилався на Святе Письмо, осмислював світ символів Біблії та її значення для духовного буття людини. До кожного вірша зі збірки “Сад божественних пісень” він добирав епіграф із Біблії і в художньому тексті “пророщував зерно”, тобто розвивав почерпнуту із священного тексту ідею.
До джерел
Знайти і прочитати
Аверінцєв С. Софія-Логос. Словник. – К.: Дух і літера, 2004.
Антофійчук А. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі. – Чернівці: Рута, 1999.
Апокрифи і легенди з українських рукописів: У 2-х т. / Зібрав, упорядкував і пояснив др. І. Франко. – Львів: ЛВУ, 2006.
Барка В. “Кобзар” і Біблія // Слово і Час. – 1993. – № 7.
Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX – початку XX століття. – К., 1999.
Біблія, або Книга Святого Письма Старого й Нового Заповіту / Пер. І. Огієнка. – Вінніпег: Вид-во Українського біблійного товариства, 1993.
Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посів. – К.: Либідь, 2001.
Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М. Сулима. – К.: Освіта, 2006.
Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. – М.: Астрель, 2000.
Нямцу А. Е. Новый Завет и мировая литература. – Черновцы, 1993.
Святе Письмо Старого й Нового Завіту. Мовою русько-українською / Пер. П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя. – Відень, 1903 (стереотипне видання 2003).
Святе Письмо Старого та Нового Завіту / Пер. І. Хомен – ка. – Рим: Вид-во о. Василіян, 1963.
Сулима В. Біблія і українська література. – К.: Освіта, 1998.
Ушкалов Л. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду. – X.: Акта, 2001.
Шевчук Вал. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі // Слово і Час. – 1991. – № 1.
Думки авторитетів
І. ФРАНКО. Передмова (до видання “Апокрифи і легенди з українських рукописів). Із апокрифічних творів, про які ми документно знаємо, що вони вживалися богумилами, більшина відноситься до Нового завіту, та були між ними й старозавітні. До них треба причислити оповідання про хрестове дерево і його долю від часа Адама до Христа, видіння Ісайї, якесь маніхейське оповідання, прозване “Contradictio Solomonis”, в якому Веселовський вбачає прототип пізнішого оповідання про Соломона і Китовраса, основаного на буддійських переказах (…). Певна річ, чимала часть тої літератури йшла до нас і безпосередньо з Греції (вище духовенство в домонгольській Русі було переважно грецьке) чи то способом літературної передачі самих пам’яток, що їх перекладувано на Русі з грецької мови, чи то усно. Голубинський і Терновський справедливо звертають увагу на багатство апокрифічних подробиць в писаннях наших старих паломників, особливо Данила Мніха; а що таких паломників у нас було тоді чимало, то й не диво, що оповідання, принесені ними зі Сходу, всякали в народ. Певна річ, що й зносини Русі з Афоном причинювалися немало до популяризування апокрифічних оповідань безпосередньо з Греції. Та й дороги літературної передачі з да – вен-давна були різнорідні. Окрім творів, занесених до нас богомильськими проповідниками чи болгарськими емігрантами, багато апокрифів приходило до нас в невинній формі вставок у старі візантійські літописи. Ми знаємо, що вже в XII віці у нас були звісні в старослов’янських перекладах літописи Георгія Амартола та Івана Малали. Літописці ті, починаючи своє оповідання від початку світу, вплітали в нього багато апокрифічних подробиць, а то й цілих апокрифічних творів (…).
При такій популярності апокрифічних оповідань на Русі від найдавнішої доби її письменства не диво, що твори ті мусили мати значний вплив на писану і усну словесність. Правда, для прослідження впливу апокрифів на нашу писану словесність досі дуже мало зроблено. Проф. Сумцов заледве доторкнувся сього питання, вказуючи в своїй праці (“Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен”) відгук апокрифічних оповідань в писаннях Данила Паломника і Івана Вишенського. Я вкажу тут ще декілька прикладів, зовсім не маючи претензій вичерпати сю тему. І так у Данила Заточника знаходимо одно місце, що пригадує Соломонові слова про дім царський, у котрий добро “сюди входить, а туди виходить”. Данило Заточник висказує сю думку ось якими словами: “Якоже море не наполниться многи рѣки приемля, тако и дом твой не наполнить ся множество богатьства приемля, зане руцѣ твои яко облак силен взымая от моря воды, от богатства дому твоего, трусят в руцѣ неимущих”. Багато натяків на апокрифи знаходимо у Галятовського в його “Ключі розуміння”. І так, в казанні на Рождество Христово він говорить, що Христос “яко Бог устрашил болваны в Египтѣ, же на землю попадали и поерушилися” – те саме, що оповідається в апокрифі про Єремію. В тім же казанні оповідається, що “Адам гды убраный был в шаты скуряные, смѣял ся з него Бог, мовячи: “Се Адам бысть яко един от нас” “. Є се дослівне повторення палейного місця: Бог, виганяючи Адама з раю, дає йому шкуряну одежу. В казанні про Іллю пророка Галятовський оповідає, що Ілля взятий був вихром, але не до третього неба (…).
Натяки на апокрифічні оповідання знаходимо і в акафістах, що пішли до нас із Візантії, та на Русі дізнали чимало переробок (…). В опублікованім мною шкільнім діалогу XVII в. під заголовком “Банкет духовний” знаходимо також декілька натяків на апокрифічні оповідання. Що в старих україно – руських драматичних творах мусило бути чимало апокрифічного елементу, се, й не знаючи їх зовсім, можна би сказати по аналогії до середньовікової драми всеї Європи. Ті тексти наших старих драм, які опубліковано досі, вповні потверджують сю догадку. Так, у драмі “Олексій, чоловік Божий”, виставленій у Києві 1673 р., зараз на початку читаємо оповідання про бунт ангелів (…). Та, безперечно, найцікавіший апокрифічний епізод знаходиться у віднайденій мною пасхальній драмі [“Слово про збурення пекла”], що, зрештою, вся основана на апокрифічнім євангелії Никодимовім. До старого завіту відноситься епізод із Соломоном, аналогічний з приведеним у нас оповіданням…
Франко І. Передмова // Апокрифи і легенди з українських рукописів / Зібрав, упорядкував і пояснив др. І. Франко. – Львів: ЛВУ, 2006. – Т. І. Апокрифи старозавітні: Репринт видання 1896 р. – С. XIV – XV; XXX-XXXV.
В. СУЛИМА. Біблія і українська література. На початку XII ст. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор уклав “Повість минулих літ”, де подав цілісну історію Київської Русі з найдавніших часів до 1113 р. Подібно до Біблії “Повість минулих літ” є водночас збіркою різних за жанрами творів. До неї включено богословські трактати, житія святих, перекладні оповідання, топонімічні легенди, історичні казання, документальні записи, повчання, слова, воїнські повісті тощо.
Таким чином, до літописного зведення Нестор включив і промову грецького філософа, який переконував князя Володимира прийняти християнство. Промова філософа є пам’яткою оригінальної руської літератури; написана вона в жанрі популярних у візантійській літературі сократичних діалогів – суперечок християнина з язичником. Промова філософа розгортає перед читачами картину цілісної біблійної історії людства – від творення Богом неба і землі, живої природи і людей до приходу у світ Ісуса Христа, який дає людям нові духовні орієнтири і відкриває їм шлях до Царства Божого. Закінчується Промова філософа розповіддю про діяння апостолів, учителів християнської віри (…).
Наскрізно пройняте християнською дидактикою і “Повчання” Володимира Мономаха, написане князем у вельми поважному віці. Автор “Повчання” хоч був цілком світською людиною, але з дитинства дідом своїм Ярославом і матір’ю своєю із Моно – махів був “у благочесті наставлений”. Беручись за “Повчання”, князь прагнув допомогти у досягненні доброчесності не лише своїм дітям, а й всім християнським людям, який “по милості Божій і отчою молитвою” довелося оберігати од усяких бід. Для прикладу князь пригадує одну прикру життєву обставину, коли приходили до нього посли од братів і кликали піти війною супроти обох Ростиславичів – Володаря і Василька, на цю пропозицію князь не пристав, не захотів “хреста переступити”. Одрядивши гостей, Мономах узяв до рук Псалтир, в печалі розгорнув його навмання, погляд його впав на рядок: “Чого печалуєшся, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на Бога, а я буду славити Його!”. Мономах, цитуючи XLI чи XLII Псалом, покладає надію на те, що Бог справедливо розсудить його з братами. У вступній частині свого “Повчання” князь неодноразово цитує Псалтир; є тут і прямі апеляції до текстів Євангелій, Книги Ісайї, Послань Павла до коринтян, а також до інших богослужебних книг – “Шестоднева” Василія Великого, “Пролога”, “Тріоді пісної” тощо (…).
Київський митрополит Іларіон залишив кількісно невелику спадщину: коротке повчання священикам “Сповідування віри”, а також “Слово про Закон і Благодать”. Вважають, що “Слово” Іларіон вперше проголосив 1949 р. в присутності Ярослава Мудрого та іншої київської еліти. Недаремно ж на початку промови митрополит наголосив, що він не бачить потреби нагадувати такій аудиторії євангельські заповіді: “Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними…”. Свій по суті богословський трактат, викладений у жанрі поеми, Іларіон адресує людям, здатним оцінити його стилістичні окраси і прийоми.
Будуючи своє послання, Іларіон цитує різні Книги Біблії: Буття, Суддів, Псалтир, пророків Ісайї, Єремії, Даниїла, Євангелії від св. Матвія, св. Луки, св. Івана (Йоана) та ін.
Письменник також розраховує, що його читачі (слухачі) не потребують роз’яснень та нагадувань, хто такі були Мойсей, Авраам, Агар, Сара, Яків, Манасія, Гедеон, Ісаак, Давид, Соломон. Його міркування про Закон, Мойсеєм даний, і про Благодать та Істину, що були дані Ісусом Христом, адресовані людям, котрі добре знають біблійні історії про покликання Авраама, народження у літньої Сари єдиного сина Ісаака. Пригадуючи різні епізоди, вибрані то з Книг Старого Заповіту, то з євангельських текстів, Іларіон засобами паралельного зіставлення епізодів та ситуацій провадить головну думку про те, що Бог позбавив людей мороку язичництва, коли явився спершу Аврааму, а потім – Мойсею, щоб дати обраному народові Закон; але потім, плоть осягнувши, Син Божий приніс визволення всім людям землі, Євангелією і хрещенням увівши їх в оновлене буття, в життя вічне.
Перший руський митрополит був справжнім патріотом, він добре засвоїв біблійну науку про Божу опіку над усіма народами та землями, в дусі євангельських настанов. Іларіон в останній частині свого твору – в молитві – висловлює щире каяття від імені всіх русичів-християн, визнаючи свої великі і малі провини перед Господом. Після слів щирого каяття він просить у Бога милості для всієї землі Руської – миру, перемоги над ворогами, сусідів невойовничих, і щоб голоду не було, і володарі щоб мудрими були, щоб зростали міста, і щоб церква Христова зростала (…).
Достатньо було б і простого виявлення цитат і посилань на Біблію у творах Івана Вишенського. Таких прямих апеляцій до Святого Письма набралося б немало. Адже полеміст буквально пересипає свої опоетизовані інвективи виписками із Книги Псалмів, Книг пророків Ісайї, Даниїла, особливо рясно з Євангелій, Діянь святих апостолів, Послань Павла, Петра, Юди, Об’явлення св. Івана Богослова. Звертається український полеміст не лише до головних осіб християнського канону – Бога-Отця та Сина Божого, досить часто спогадує він і їхнього одвічного супротивника, що іменується в посланнях Вишенського по-всякому: духом лукавим, Василиском, гаспидом, Веліаром, Вельзевулом, дияволом-миродержцем.
При потребі письменник згадує Адама, Єву, юдейських патріархів Авраама, Якова (Ізраїля), старозаповітних персонажів – Ісава, що продав своє первородство, Лота, жителя міста Содома, знищеного за гріхи його мешканців, біблійного царя Саргона, що брав в облогу Єрусалим, царя Давида, що склав велич і славу Ізраїля, вавилонського царя Навуходоносора, котрий зруйнував Єрусалим, Ісуса Навина, що завоював для синів Ізраїля землю обітовану, згадує юдейського царя Саула, не кажучи вже про численні імена дійових осіб євангельських історій та притч. Вдається Вишенський і до вільного переказу старозаповітних та євангельських сюжетів (…).
У віршах духовних, релігійно-філософських, церковно-історичних, святкових, панегіричних трапляються золоті біблійні крихти або й суцільне шитво із її нетьмяніючих вічних мотивів. Чи візьмемо читати гімн на честь Трійці (Отця, і Сина, Святого Духа), чи віршові оповіді про Христа, Богородицю, апостолів, чи римовані трактати на релігійні свята, чи вірші-мо – литви, чи сповідально-покаянну лірику – всюди, для легкого і вільного розуміння тексту, нам знадобляться знання Старого і Нового Заповіту. Як і в ранніх книгах християнської церкви, у творах поетів XVII ст. ми зустрінемо роздуми на релігійно-філософські теми, спроби знайти відповіді на вічні питання людського буття. В часи трагічного протистояння на полі релігійному, національному, політичному, в часи руйнівних війн і повстань поезія як дуже мобільний жанр давала змогу поміркувати над темами несталості й швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості й нежданості смерті, рівності всіх перед смертю. У вірші можна було висловити найпотаємніші надії на Бога, прилюдно висповідатися і покаятися, залишити заповіти близьким і далеким людям (…).
Біблійна тематика присутня у драматичних творах XVI – XVII ст. – в декламаціях, діалогах, шкільній драмі, інтермедіях. Цей жанр літератури виріс з європейської традиції, де в середні віки до церковної відправи включалися літургійні драми на біблійні теми. В XIII-XIV ст. літургійна драма виноситься на майдан, одержує назву містерії (від грецького слова, що означає “таїнство”, “обряд”), її змістом стають біблійні оповідання від сотворения світу до Страшного Суду. Окрему групу містерій становили міраклі (драми чудес) про життя найпопулярніших християнських святих.
В Україну драма прийшла від єзуїтських шкіл і стала добрим засобом релігійного виховання учнів, розвивала у них ораторські й літературні здібності. Спеціально для виконання учнями Львівської братської школи написав “На рождество Господа Бога нашего Ісуса Христа вірші” Памво Беринда. Для декламації в церкві писалися “Вірші з трагедіи “Христос Пасхой”” Андрія Скульського, присвячені мукам і воскресінню Христа, а також твір Іоаникія Волковича “Розмишляниє о муці Христа, Спасителя нашего…”. В XVII ст. написано кілька цікавих містерій і п’єс у жанрі міракля. Автор “Слова про збурення пекла” розробив сюжет із апокрифічного “Никодимового Євангелія”, де розповідається про прихід у підземне царство Ісуса Христа, про розорення пекла і звільнення душ праотців (…).
Сковорода усвідомлював себе богословом, а богослов для Сковороди – те саме, що й апостол – той, хто посланий Богом. Філософ називав імена Божих посланців, “небесних письменників”: Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Амвросій, Єронім, Августин. Ці богослови покликані були зцілювати душі, оскільки “богословіе є не що інше, як викорінення злих думок” та засівання на те місце слова Божого, щоб відвернути людей, по слову Єремії, “від шляху лукавого і від починань лукавих”. Так Сковорода починав свій твір “Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова”. Цей трактат присвячено проблемі богословського та алегоричного тлумачення Біблії. Написано його у формі прямого звертання до Михайла Ковалинського, якому вчитель прагне відкрити деякі ключі й духовні шифри для правильного розуміння Біблії.
“Біблія, – відразу застерігає вчитель, – це позов Бога із смертними”. Не кожен, хто береться пізнати її, досягає бажаної мети. Окремим розділом Сковорода застерігає про страшну небезпеку читання, оскільки “у самому раї слова Божого приховані диявольські сіті”. Сковорода застерігає, що в Біблії можна прочитати про такі епізоди з життя Авраама, Давида, Соломона, які здатні збудити лихі думки й плотські наміри (сріблолюбство, пиху, пристрасть до насолод), “спокушаючи нас, кидаючи в стихії зовнішнього світу”. З цього філософ виводить і традицію поклоніння ритуальним святиням – ладану, свічкам, іконам, образам, “забувши, що окрім Бога, ніщо не благо, і що всяка зовнішність є тлінь і клятва. Коротко кажучи, вся Біблія наповнена безоднями й спокусами”. Біблія, уточнює Сковорода, – це сфінкс. Тому читати її треба в міру і не уподібнюватися тому, хто блукає по різних книгах без міри, без розбору, без гавані, не здобуваючи собі благодаті. Розжуй одну, але дуже важливу істину – “і в численні помешкання Божого цього лабіринту відкриється тобі вхід і вихід”. Далі автор називає Святе Письмо біблійним морем, над берегами якого є дві країни: одна – наша, бідна, голодна, грішна, засуджена, як і Содом, на загибель; друга – Божа, “Доброї Надії гавань…”.
Назву до цього твору Сковорода взяв із біблійної історії про Лота, що був царем у містах Содом і Гоморра, які згодом були знищені Богом. Врятованою була лише родина Лота, оскільки вона одна на все місто провадила благочесне життя. Ангел застеріг, щоб ніхто із сім’ї Лота, виходячи з міста, ні за яких обставин не озирався назад. Дружина Лота не послухалася застереження й озирнулась на місто гріха, що гинуло в страшному вогні. У цей самий момент вона перетворилася у соляний стовп. В одній із бесід Ісус Христос сказав: “Поминайте жінку Лотову” . Цю фразу рефреном повторює у своєму трактаті Сковорода, нагадуючи про цей грізний знак Божого гніву, що впав на нещасну жінку за її непослух волі Божій”.
Сковорода писав у діалозі “Кільце. Дружня розмова про душевний мир”: “Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган. Як магнітна стрілка в одну північну точку спрямовує своє вістря, так і ця… є стріла спасіння Господнього. Біблія є слово Боже і язик вогняний. Цей орган лише Богові пісню співає. Дуже бездушно й погано різноголосить, якщо почати грати на ньому для плоті й крові… При тім кажу, що Біблія є досить нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ, колючий тернівник, гірка й несмачна вода, пустощі, якщо з Павлом сказати… Якщо ж скажете, що таке жорстоко й тяжко читати й розуміти, то будете схожі на нерозумну бабцю, яка замість волоського горіха з’їла гірку шкаралупу від цього горіха і розсердилась. А сила Біблії – у притчах, де захована премудрість, що лікує хворобливу душу. Тепер ще скажу: шануймо Біблію, при розгляді потреб її вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного миру, не виліковного жодними земними ліками. У тій аптеці Павло риє, копає, силою дерева хресного озброєний, і, вбиваючи мертву гниль і гній, наймає і повідомляє саме чисте, пахуче, Боже, нетлінне, вічне, проповідуючи Христа Божу силу”.
Сулима В. Біблія і українська література. – К.: Освіта, 1998. – С. 108-171.
І. БЕТКО. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX – початку XX ст. Визначальною рисою національної рецепції Біблії було те, що протягом усього історичного існування української літератури вона перебувала у тісному зв’язку з першоджерелом. Так, у Київській Русі книжники були знайомі зі Святим Письмом далеко не в повному обсязі. Зокрема, про зміст історичних книг Старого Завіту можна було довідатися головним чином з візантійських компіляцій, а інтерпретація Біблії була виключно прерогативою візантійських богословів. Але і за цих умов руські книжники спромагалися на оригінальні історіософські і дидактичні тлумачення біблійних текстів у таких творах, як “моління Данила Заточника”, “Слово про Ігорів похід” і особливо “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (…).
В історії національної рецепції Біблії етапним став 1581 р., коли в Україні Святе Письмо було надруковане церковнослов’янською мовою, ставши доступним в повному обсязі. Після цього починають з’являтись переклади окремих текстів книжною українською мовою. В інтерпретації самого тексту Біблії орієнтація греко-візантійська (Іван Вишенський, православні полемісти першої генерації) доповнюється поступово латинсько – польською (Лазар Баранович і коло чернігівських поетів). Водночас міцніє національна традиція художньої рецепції Біблії, в якій сміхові диференціальні форми парадоксально співіснують з інтелектуально-вишуканими формами рецепції інтегральної, найвищим виявом якої стала творчість “любителя священної Біблії” Григорія Сковороди, втаємниченого у сокровенну суть біблійної символіки й проблематику “внутрішнього” самопізнання. Творчість Сковороди стала також плідним підсумком надбань поезії українського літературного бароко, яка щодо рецепції Біблії органічно об’єднала дві тенденції: мистецького концептуалізму і містичного світобачення (наприклад, у “книжицях” і “зшитках” Івана Величковського). Творчість Сковороди ознаменувала завершення цілої епохи в освоєнні насамперед духовного, а також і художнього світу Біблії. Ця епоха є безпрецедентною в українській культурі, оскільки наступна національна традиція перебувала переважно у світському річищі (мистецькому, соціально-політичному, ідеологічному тощо) і не сягнула духовних здобутків попереднього періоду не лише на творчому рівні (скажімо, в плані етичного ідеалу), а навіть щодо самої адекватної, всебічно вірогідної ідентифікації його проблематики. Образно кажучи, відбулася втрата вагомого “ключа розуміння”: “поетицькі штучки” старожитніх митців інтерпретувались як схоластичне штукарство, тоді як насправді вони були рефлексами поглибленої духовно-ліричної медитації, переконливими спробами переключення як своєї власної, так і читачевої свідомості ззовні буденщини вглиб душі, а також доведенням усіма можливими змістовими і формальними способами ідей та істин Божого буття.
Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX – початку XX століття. – К., 1999. – С. 9-11.
П. БІЛОУС. Острозька Біблія в контексті національно – культурного відродження України на межі XVI-XVII ст.
Острозька академія, котра справами своїми спростувала закид польського письменника та ідеолога католицької церкви Петра Скарги, нібито в православній церкві при слов’янській мові неможлива жодна організована школа, освіта, наука (трактат “О jednosti Kosciola Bozego” (1577), довела свої творчі можливості, всіляко посприявши виданню повної Біблії.
Унаслідок сприятливих історико-культурних обставин виникла Острозька академія: концентрація у 70-х роках XVI ст.
В Острозі головної адміністрації володінь роду князів Острозьких, формування тут впливової групи освічених урядовців та кліриків, турбота місцевої еліти про розвиток церковної, освітньої, літературної та друкарської справи. Власником міста тоді був Костянтин-Василь Острозький, з ініціативи якого було засновано академію, а меценатом (фундатором) навчального закладу стала Гальшка (Єлизавета) Острозька, яка матеріально забезпечила цю благородну справу (це стало відомо із нещодавно виявленого документа – заповіту Гальшки Острозької, який дає змогу визначити приблизну дату виникнення академії – 1576). Як зазначає один із дослідників Острозької академії
І. Мицько, у цьому навчальному закладі викладали предмети тривіуму (граматика, риторика, діалектика) та квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), тобто сім “вільних наук”, як і в західноєвропейських університетах. Із мов вивчали старослов’янську (“словенську”), староукраїнську книжну мову, а також грецьку і латинську. Від західноєвропейських навчальних закладів Острозька академія відрізнялася передусім тим, що в ній найбільше уваги приділяли греко – візантійській культурній традиції та “словенській” мові, внаслідок чого витворився новий тип освітнього закладу на теренах Східної Європи – слов’яно-греко-латинська академія (словом “академія” його часто називали сучасники). В Острозькій академії виник культурно-літературний осередок, який складався з освітніх, церковних діячів, письменників і друкарів, її студентів: у різний час (70-ті роки XVI – 40-ві роки XVII ст.) в Острозі жили і працювали греки за національністю Кирило Лукаріс та Феофан Грек, українці Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Малюшицький, Олексій Мотовило, росіянин Іван Федоров, білорус Андрій Римша, поляк Симон Пекалід, Іван (Іов) Борецький, Гаврило Дорофієвич, Клірик Острозький (псевдонім), Лаврентій Зизаній (Тустанов – ський), Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, друкар Тимофій, поет Віталій, майбутній гетьман Петро Конашевич – Сагайдачний, Василь Суразький, Христофор Філалет (псевдонім) та ін.
Заснування академії та друкарні взаємопов’язане: щоб ефективно викладати і вивчати науки, потрібні були книги. Припускають, що друкарня в Острозі створена в 1578 р. або наприкінці 1577 р., про що свідчить дата виходу – 18 червня 1578 року – острозького “Букваря” Івана Федорова, котрий переїхав сюди з Дерманського монастиря восени 1576 р. “Буквар” – книжка невеликого формату, надрукована старослов’янською і грецькою мовами, має 56 аркушів. На титулі (у цьому виданні вперше в Україні запроваджено титульний аркуш) ідеться про заснування в Острозі школи “умишленієм і промишленієм княжати Острозького” і про те, що для потреб цієї школи надрукована книга. Проте найбільшою і основною працею Івана Федорова, якого підтримувала місцева церковна і культурна еліта, було друкування повної Біблії кириличним шрифтом.
Острозька Біблія. Ініціатива видання Книги Книг належала князю Острозькому, найближчими його помічниками у здійсненні цього задуму стали Герасим Смотрицький та Іван Федоров. У передмові до Біблії, написаній від імені князя, розкрито процес підготовки до видання: “Бо і книг, що називаються Біблія, на виконання цього діла на початку ми не мали. Але і в усіх країнах нашого роду і слов’янської мови не знайдено жодної, що містила б усі книги Старого Заповіту (…). Тому своїми посланнями і листами, проходячи численні країни світу – як римські краї, так і кандійські острови, також і численні грецькі, сербські та болгарські монастирі, я прийшов аж до самого намісника апостолів і голови правління Східної Церкви, архієпископа Константинополя, просячи уклінно і ревно як людей, обізнаних з грецькими та слов’янськими святими письменами, так і добре справлені списки (…). Добре порадившись, я вибрав список древнього слов’янського письма і преглибокої мови, і тексту грецького із 72-ма блаженними книгами, перекладений з єврейської мови…”.
Як відзначають дослідники, “аналіз тексту Острозької Біблії значною мірою підтверджує свідчення передмови до цієї книги. Використовуючи уже наявні старослов’янські переклади, укладачі Біблії звіряли її з Септуагінтою [це перший переклад Біблії грецькою мовою, який був найпопулярнішим у Середземномор’ї і ліг в основу християнського Старого Заповіту та був освячений і прийнятий християнами передусім Східної (православної) Церкви. – П. Б.], як цього вимагала традиція Східних церков. Вибраний текст був близький як до слов’янського, так і до єврейського тексту. Отже, було бажання подати такий текст, який виявився максимально наближений до обох традицій, враховуючи те, що для них притаманне” (П. Кралюк, Р. Турконяк). Щодо Нового Завіту, то острозькі редактори використали загальновживаний грецький текст.
Підготовка до друку Острозької Біблії зайняла майже п’ять років, оскільки ця робота була трудомісткою. З’явилося це монументальне видання у 1581 р. форматом фоліо (дві сторінки одного аркуша, які мають один і той самий порядковий номер) на 628 аркушах, на яких текст був розміщений у два стовпчики. Крім біблійних текстів у книзі вміщено вірші Герасима Смотрицького на герб Костянтина Острозького (так започатковано друковану геральдичну поезію) та передмову, яка, як припускають дослідники, належить керівнику всієї видавничої роботи – Герасиму Смотрицькому.
Привертає увагу і вишукане художнє оформлення Острозької Біблії. Це витвір графічного мистецтва, витриманий у єдиному стилі: добре скомпонований титульний аркуш (повторення рамки до дереворита “Лука” з обох федоровських Апостолів – московського 1564 р., львівського 1574 р.), назви всіх розділів прикрашає в’язь, виконана кіновар’ю (яскраво-червона або коричнево-червона мінеральна фарба); 81 заставка, 69 кінцівок, 1339 дереворитних (техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек пластів) ініціалів. Композиції заставок характеризуються мотивами українського народного орнаменту. У художньому оформленні використано суто декоративні прикраси: листочки, зірочки, хрестики. Шрифт Біблії чітко окреслений, легкий для читання. Наклад видання точно не відомий, але на підставі того, що понад 200 примірників збереглося до нашого часу (Київ, Харків, Ужгород, Острог, Львів, Москва, Санкт – Петербург), можна припустити, що він був, як на той час, досить великим.
Значення Острозької Біблії. Видання Острозької Біблії – вагомий культурний факт, який довів до логічного завершення весь шестисотлітній досвід засвоєння Святого Письма, починаючи від запровадження християнства на Русі. У розвитку української літератури це був свого роду кульмінаційний момент, оскільки Острозька Біблія стимулювала розвиток багатьох культурно-освітніх та літературних явищ на вітчизняному грунті:
1) вона мала потужний вплив на освітню справу, причому це стосується активного розвитку не лише Острозької академії, а й інших навчальних закладів, котрі виникли або одночасно з нею, або трохи пізніше на території України (передусім – Києво-Могилянська академія);
2) це видання утвердило українське друкарство; після Острозької Біблії вже не можна було дорікати українській культурній еліті провінціалізмом, другорядністю мови та літератури;
3) Острозька Біблія послужила важливою ідеологічною та культурологічною основою для полемічної літератури, яка набула особливої актуальності і дала яскраві взірці літературної публіцистики. Немає нічого випадкового в тому, що саме Острог став центром продукування полемічних творів – з друкарнею та академією пов’язана діяльність більшості полемістів XVI – XVII ст.;
4) саме в Острозькій Біблії вміщено перші друковані віршові твори українського автора Герасима Смотрицького. Так було зафіксовано творчість, яка стимулювала розвиток цілої галузі у вітчизняній літературі – рафінованого книжного віршування.
На думку М. Грушевського, українська література другої половини XVI – початку XVII ст. більше переймалася “реформаційними імпульсами”, міжконфесійною ідеологічною боротьбою, ніж художніми пошуками; відродженням “старої національної церкви”, ніж розширенням літературного тла епохи. Проте таке знакове явище як видання Острозької Біблії засвідчує, що українська культура все впевненіше входила в загальноєвропейський контекст цивілізаційного розвитку.
Варто знати й це
Остромирове євангеліє
До найперших рукописних книг доби Київської Русі належать Остромирове євангеліє, створене у 1056-1057 рр. київським книжником Григорієм “с помощники” на замовлення новгородського посадника Йосипа Остромира. Євангеліє написане на якісному пергамені (обробленій телячій шкурі) у два стовпчики чітким кириличним уставним письмом і становить 294 сторінки. Текст проілюстрований: тут є характерні для руської рукописної книги елементи орнаменту, різноколірні віньєтки, ініціали, мініатюри тощо. Досконала техніка зображення євангелістів Іоанна, Луки і Марка свідчить про високу майстерність давнього художника.
Ця книга великого формату була призначена для церковних обрядів. Її тривалий час зберігали у новгородському Софійському соборі, у “великій скрині”, як зазначено в описі ризниці. З часом вона потрапила у Петербурзьку публічну бібліотеку, де перебуває й досі (нині – Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна).
Пересопницьке євангеліє
Книга, на якій присягають президенти України, має рукописний характер. Її переписували протягом 1556-1561 рр. – розпочали в монастирі у Двірцях (Хмельниччина), завершили в Пересопницькому монастирі (Волинь). На давньоукраїнську книжну мову Євангеліє переклав пересопницький ігумен Григорій, переписав Михайло Василевич, син протопопа із Сянока (Галичина) за дорученням княгині Анастасії-Параскевії Заславської. Текст виконано напівуставом, чітким почерком зі зміною різних накреслень. Книга оформлена ілюстраціями, з цього погляду вона не має рівних серед східнослов’янських рукописів. У ній багато заставок, ініціалів, а орнамент багатий на геометричні та рослинні мотиви.
У 1701 р. Пересопницьке євангеліє було скопійоване в Києві на замовлення гетьмана Івана Мазепи і пожертвуване на престол переяславської церкви, яку завдяки йому реставрували і прикрасили новими розписами та іконами. Протягом XVII ст. євангеліє не раз копіювали: відомий волинський список, який належав житомирському протоєрею Трипільському, і так зване Літківське євангеліє, переписане у Літках (Київщина).
Напередодні семінарського заняття
План
1. Біблія як писемна пам’ятка давнини.
2. Мотиви та образи Святого Письма у літературі періоду Київської Русі у:
А) “Повісті минулих літ”;
Б) “Слові про Закон і Благодать”;
В) “Повчанні” Володимира Мономаха.
3. Біблія і проза XVI-XVII ст.:
А) біблійні мотиви у проповідницьких творах;
Б) посилання на священний текст у полемічній прозі.
4. Біблійні сюжети у драматургії XVII-XVIII ст.:
А) “Слово про збурення пекла”;
Б) “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського;
В) перша частина вертепної драми.
5. Жанри духовної лірики у давній українській поезії.
6. Біблія і творчість Григорія Сковороди.
Методичні поради:
1. Щоб грунтовно опрацювати тему, необхідно ознайомитися зі змістом Біблії (Старий і Новий Завіти). Зробіть виписки з тих місць Святого Письма, які вам найбільше сподобалися своєю мудрістю, глибинним смислом, афористичністю. Зауважте біблійні висловлювання, які ввійшли в побут як прислів’я чи приказки.
2. Опрацюйте наукову літературу, рекомендовану у списку джерел.
3. Складіть тези відповідей на кожен пункт плану, відновивши у пам’яті інформацію про давні українські твори, де відображені теми і мотиви Біблії.
4. У процесі підготовки до семінарського заняття поміркуйте над популярністю Біблії у давні часи та її помітний вплив на літературні твори.
5. Зверніть увагу на зміст епіграфів, дібраних Григорієм Сковородою до кожного з віршів “Саду божественних пісень”.
Перевірте себе
Варіант І
1. Поясніть, що таке “канонічний текст”.
2. Укажіть, у якому творі давньої літератури розгорнуто стислий виклад біблійної історії.
3. З’ясуйте, у яких творах давньої української літератури подано топографічний опис місць, пов’язаних із перебуванням біблійних персонажів.
Варіант II
1. Вкажіть, які книги становлять канонічний текст Святого Письма.
2. Поясніть, з якою метою звертаються до Біблії українські письменники-полемісти.
3. Визначте, у яких творах давньої української літератури художньо реалізується оповідь про вбивство Каїном Авеля.
Ключові поняття
Агіографія (житійна література). Апокриф. Апракос. Біблеїзм. Біблія (Святе Письмо). Гімн релігійний. Декламація. Духовні вірші. Євангеліє. Канонічний текст. Кант. Мартиролог. Мінея служебна (Часослов). Міракль. Містерія. Мораліте. Палея. Паремійник. Повчання. Проповідь. Псалом. Псалтир. Синаксар (місяцеслов). Твори отців церкви (богословська література).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)