БІБЛІЙНІ ОБРАЗИ У ПРОЗОВИХ ТВОРАХ МИТЦІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст
Біблія завжди була джерелом тем, сюжетів та образів для світової літератури різних століть. На межі XIX-XX ст. українська література як складова загальноєвропейського процесу пережила новий спалах посиленого інтересу до Біблії. Він стимулювався різноманітними чинниками – духовно-світоглядними, соціально-культурними, суто літературними. Один із головних чинників убачається в характері художнього осмислення доби, коли на зміну традиційному реалізмові приходили нові творчі методи, природа яких корінилася в ірраціонально-чуттєвому осмисленні дійсності і мистецтва. Глибокого резонансу серед художньої інтелігенції набула ідея очищення християнства, повернення йому духовно-інтелектуального ореолу перших християнських громад. Водночас зростання національної свідомості знову викликало до життя старозавітну ідею народу-богоносця, свого часу оригінально інтерпретовану романтиками. Не втрачали значення й ті універсальні чинники, що завжди живили мистецьке натхнення: внутрішній драматизм колізій, поліфонізм конфліктів, духовна потуга архетипів і всезагальність архесюжетів, полемічність стилю Книги Книг. Не стало винятком у розробці біблійних сюжетів і XX ст., письменники якого (зокрема українські), не тільки наповнювали свої твори вічними образами, а й трансформували і переосмислювали їх згідно зі своєю епохою. Старо – і новозавітні теми розроблялися в тісному зв’язку з болючими проблемами тогочасного буття українського народу. У загальному корпусі цих творів виразно окреслюються три концентричних проблемних кола. У центрі першого стоїть проблема національного самовизначення українського народу, другого – комплекс питань морально-етичного характеру, а третього – система духовно-філософського пізнання Бога. Всесвіту і людини в усьому їх різноманітті.
Так, серед оточення Ісуса Христа помітно виділяється Іуда Іскаріот, образ якого постійно використовується митцями для моделювання самого феномена зради. Версії євангельського зрадника в українській літературі XX ст. загалом співзвучні провідним тенденціям переосмислення цього образу у світовому художньому контексті, хоча їм властиві й певні водієві та мотиваційні новації. Зразком цього може бути образ Іуди в драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові”. У творі досліджуються філософсько-психологічні домінанти Іуди Іскаріота, який за авторським задумом, не наклав на себе рук, а залишився жити.
Біблійною образністю наповнена збірка Павла Тичини “Сонячні кларнети”. Історія духовно-емоційного життя ліричного героя цієї збірки, його діалектика душі, що концентричними колами накладається на кардіограму української ментальності, висвітлила ще одну грань творчої індивідуальності поета – збагачення зображально-виражальних засобів художнього мислення біблійною образністю.
Поглиблена увага до біблійних тем та образів в українській літературі XX ст. тривала до початку 30-х років у творчості неокласиків Л. Савченка і М. Філянського, а також поетів західного регіону – Уляни Кравченко, Д. Загула, Б. Кравціва й особливо Б.-І. Антонича.
На наступному етапі, у 30-50-ті роки, Святе Письмо не тільки вилучається, а й фальсифікується в контексті розвитку національної культури. Так, наприклад, дуже довго були забороненими поеми Володимира Сосюри “Каїн”, “Ваал”, “Христос”, написані у складний повоєнний час. В них ми зустрічаємо історію гріхопадіння Адама і Єви, але у автора є свій погляд на цю легенду. Він вважає Єву посланницею з Космосу, а Адама – дитиною печерних людей. На думку письменника, лише Єва, спокушена Змієм, відповідає за покуту людей на Землі.
Вражають також метаморфози, що відбуваються з Каїном, який після вбивства брата перероджується, усвідомлює, що є Добро, а що є Зло, до нього врешті приходить усвідомлення, що він представник земного народу (подібне переродження ми спостерігаємо і в поемі Івана Франка “Смерть Каїна”).
Образ Марії в поемі “Каїн” подано без натяку на колишню святість цього образу в поезіях Володимира Сосюри 1930-х років. Марія виконує роль яблука розбрату (через неї закоханий Каїн убиває Авеля).
Образ Ісуса Христа в однойменній поемі Володимира Сосюри постає в розвитку. У VII її розділі з’являється образ Марії Магдалини та її коханця Іуди. Іуда на зраду йде не добровільно, як думають люди вже майже дві тисячі років, а за наказом Христа. Відбувається чергова метаморфоза героїв Сосюри – і Христос, і Іуда стають просто людьми.
Протягом 1930-1940-х, і майже до кінця 1950-х рр. традиції християнської (і взагалі релігійної) української літератури зберігаються лише па Заході. Була тут не тільки принагідна, аматорська поезія; водночас постали також сповнені релігійними мотивами вірші О. Ольжича, Є. Маланюка та ін.
На духовну і соціально-політичну “відлигу” кінця 1950-х – початку 1960-х рр. українська поезія чутливо зреагувала відродженням християнських мотивів у творчості шістдесятників (наприклад, В. Симоненка, В. Стуса, Є. Сверстюка та ін.).
Біблійні образи широко використовувалися не тільки в поетичних, але й у прозових творах.
На вершинах української еміграційної прози в повоєнні роки став просякнутий християнською стилістикою роман Івана Багряного “Сад Гетсиманський”.
З-під пера українських письменників діаспори вийшли й такі прекрасні прозові твори як повість “Що є істина?” (1961 р.) Наталени Королевої (про Понтія Пілата) і роман “Останній пророк” (1960 р.) Леоніда Мосендза (про Іоанна Хрестителя).
Нова духовна криза так званої доби застою те на кілька десятиліть загальмувала процес повноцінного культурного розвитку української нації. Сучасна духовна ситуація в Україні характеризується поступовим поверненням “на круги своя”.
Отже, біблійні образи, теми й сюжети стали невичерпним джерелом для української літератури XX ст. З’явились нові інтерпретації образів Ісуса Христа та Марії Богородиці, Іуди Іскаріота, Понтія Пілата, а також багатьох ін.
Цікаво розглянути особливості біблійних образів у прозових творах українських письменників XX ст., і на особливу увагу заслуговують насамперед твори, які довгий час були забороненими і залишались малодослідженими.
Уже сама назва роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський” (1950 р.) сприймається як біблійний образ зі “згорнутим значенням”. Як і більшість біблійних образів, він наділений загальнолюдським сенсом. Така назва ревною мірою визначає сприймання роману читачем.
Сад Гетсиманський – біблійний образ. Про нього йдеться в усіх чотирьох Євангеліях – від св. Матвея, від св. Марка, від св. Луки та від св. Іоанна.
У Гетсиманському саду Ісус Христос часто молився зі своїми учнями. Сюди ж він прийшов напередодні своєї мученицької смерті і, знаючи, що зараз через Юдину зраду буде відданий у руки своїх переслідувачів, пристрасно
Молився в передчутті майбутніх страждань. Тут, у Гетсиманському саду, зразу ж після молитви він був схоплений і відданий наміснику римського імператора Понтію Пілату. Далі – суд над Ісусом, шлях на Голгофу і розп’яття на хресті. Образ події, що відбувалася в саду Гетсиманському, кілька разів з’являється в романі. Відповідне місце в Біблії читав отець Яков, який, як пізніше виявиться, був агентом НКВД – тим зрадником, що доніс про зустріч Андрія з братами. Ось хто був Юдою, але поки що він бачився смиренним, глибоко віруючим чоловіком, який, перебуваючи в домі Чумаків, “читав матері про сад Гетсиманський. Читав до крику трагічну епопею людської і разом з тим божеської милості перед мученицькою смертю. Читав крик серця про чашу, аби вона минула приреченого…”
Інша згадка про сад Гетсиманський пов’язана з образом священика Української Автокефальної церкви Петровського, який перебував в одній камері з Андрієм і ніс свій важкий хрест “ворога народу”, бо належав до церкви, яку більшовики вважали ворожою для свого режиму і прагнули її знищити вщент. “Петровський розповідав про муки Христа, очевидно, шукаючи в стоїцизмі й безмежній вірі основоположника вчення про братерство її любов моральної сили для себе. Він тихо й скорботно розповідав про те, як Христос, приречений на розп’яття, молився про чашу, обливаючись потом від скорботи й душевної муки… Молився про силу душевну, щоб ту чашу випити до дна… Він розповідав про сад Гетсиманський…”
На думку Андрія Чумака, розповідь про перебування Ісуса в саду Гетсиманському якраз перед своєю стратою є найбільш вражаючим місцем Біблії, яку до речі, він добре знав.
Сад Гетсиманський символізує страждання людини, яка очікує мученицької смерті. Ісус знав про свою майбутню Голгофу і знав, чим власне виправдовується його смерть (“По правді, по правді кажу Вам: коли зерно пшеничне, яке у землю впаде, не помре, то одне зостанеться; як умре ж, плід рясний принесе”. – Євангеліє від св. Івана. – 12:24). Страждання і смерть Ісуса – це страждання і смерть за ідею. Про Андрія, так само як і, наприклад, про священика Петровського можна сказати як про людей, що теж страждають за ідею. Але ж за що приречені на страшні муки всі інші в’язні, більшість з яких не тільки не опонували Системі, а навпаки, були її вірними слугами? Треба думати, що їх сад Гетсиманський, тобто їхні страждання, спричинився Системою, що стала втіленням бісівської руйнівно-знищувальної сили, вселенського Зла, яке у певний період історії сконцентрувалось на одній шостій частині земної кулі. Вони, безневинні, змушені були випити свою чашу страждань до кінця (“чаша” в біблійному тексті означає тяжку долю, кару Божу, страждання).
Ось чому назву роману “Сад Гетсиманський” треба сприймати як біблійний образ зі “згорнутим значенням”. Як і більшість біблійних образів, він наділений загальнолюдським сенсом. Назва роману певною мірою визначає.
Його сприймання читачем, скеровуючи не сприймання у певному напрямі, під певним “кутом зору”, від чого саме розуміння твору стає глибшим, філософічним. Особливої оригінальності й значущості надає твору накладання на зміст двох образно-художніх парадигм, які повертають нас у світ Біблії та “Божественної комедії” Данте.
Кривавий жах терору 1930-х рр., звичайно, описаний в літературі з достатньою повнотою, але й па ньому фоні роман І. Багряного не губиться, адже в ньому проглядає інший рівень бачення тих глобальних болючих проблем нашої недавньої історії.
Степан Горлач увійшов у літературу повістю “Богдар”, що має підзаголовок – “містична дійсність”. Вона побачила світ 1981 р. у видавництві “Стефо” (Торонто, Онтаріо, Канада). Але перш ніж віддати її до друку, автор довго вагався і постійно працював над її вдосконаленням. У передмові він зізнається: “Тридцять років на американському континенті я не міг позбутися нерішучості: видавати “Богдара” чи не видавати? Тридцять років опанована скромністю підсвідомість диктувала: не видавати, але розумово був завжди схильний публікувати цю містичну дійсність. Це роздвоєння думки заіснувало зараз же після війни, коли я опинився в еміграції, і переслідувало мене доки не заіснувала дійсність безладдя в житті діаспори, що зродило кінець моїй нерішучості” .
Задум написати цю книгу виник у автора ще під час Другої світової війни. Перебуваючи в постійній небезпеці, Степан Горлач цінував рукопис більше, ніж власне життя. Склалося так, що той дорогоцінний твір став його чи не єдиним скарбом і мандрував з ним по всій Європі. Звісно, не розлучився з ним й переїжджаючи на канадську землю.
Хто ж такий Богдар? І чому він став настільки дорогим для автора, що той цінував його більше, ніж своє життя?
За переконанням письменника, Богдар – майбутній Спаситель України, той, що має народитися в надрах народу і вивести його на світлий шлях свободи, як колись Мойсей вивів єврейську спільноту.
Події, що розгортаються у повісті, переносять нас у тридцяті роки XX ст. Місце дії – село Гоголівка, що на Мелітопольщині. Саме в ті роки створювалися колгоспи і людей насильно в них заганяли. Тож усі головні колізії твору зводяться до протистояння селян у цій нелюдській акції.
В центрі оповіді стоїть сім’я Андрія Сірого – відносно заможного селянина, який спершу повірив заходам нової влади і згодом жорстоко за це поплатився. Його дружина Олена та син Юрко тільки дивом виживають в страхітливий рік голодомору, а сам Андрій опиняється на засланні.
“Богдар” С. Горлача – це своєрідне віддзеркалення Євангелія. Між чотирма центральними персонажами цієї повісті можна помітити деяку схожість з біблійними особами.
Андрій Сірий віддалено нагадує Йосифа, якому випав нелегкий хрест в земному житті. Як і Йосиф, він спершу помиляється, іде хибною дорогою, але згодом, натхненний вищою Господньою силою, обирає шлях праведний, хоч тернистий і голгофний.
При першому знайомстві Андрій постає людиною надто довірливою, гранично зичливою, дещо навіть недалекою. Він вірить в те, що нова влада бажає селянам добра, веде їх до кращого майбутнього, прагнучи всіх зробити вільними і щасливими. Андрій першим добровільно вступає до колгоспу, віддає все своє майно, так тяжко нажите власного працею, закликає інших іти в ногу з часом.
Благородний вчинок Андрія однак не рятує його від голгофної дороги. Одного разу поночі Андрій дістає таємне повідомлення, що його мають арештувати і, зрозуміло, вирішує рятуватися втечею. Спершу йому щастить. Якийсь час він переховується, вислизнувши з рук своїх переслідувачів. Але врешті-решт потрапляє в пастку і слід його назавжди зникає у глибоких слідах Сибіру.
Образ старого Богдана можна порівняти з Іваном Хрестителем, оскільки він перший усвідомив виняткову роль Юрка-Богдара, надихнув його своїми проповідями і повчаннями, залишивши у спадок, як безцінний дар, свої книги.
Богдан – людина, що присвятила себе служінню Богу. Але навіть він, що відрікся від земних благ і спокус, неспроможний відмежуватися від тих бур і потрясінь, що стрясають світ. Політичне життя країни не цікавить його, та тогочасних вершителів людських доль цікавить постать блаженного старця. І вони піддають його лютим тортурам.
В образі старця Богдана є щось іконописне, тут відчутна деяка стилізація під Святе Письмо. Він схожий на тих древніх пророків, які тяжкими муками і непосильним терпінням утверджували нову віру, вказували людям шлях до порятунку душі.
У зовнішніх рисах і характері Олени Сірої можна знайти багато такого, що зустрічаємо в Богородиці. Вона більше перейнята турботами про інших, ніж про себе. Її життя – це шлях чесної, працьовитої і святої жінки, яка до кінця віддана своєму чоловікові, дитині. Її думки світлі і чисті, як джерельна вода, а вчинки безгрішні і мудрі. Зрозумівши, що її син обраний Творцем для важкої і великої місії на землі, вона з вдячністю молиться Богові і не нарікає на те, що залишається в самотині.
Головним образом у книзі, безперечно, є син Андрія і Олени Сірих Юрко. Він нагадує Ісуса, який на 33-му році життя пішов на поклик Отця небесного, щоб виконати роль Месії і Спасителя.
У ранньому віці Юрко відкриває у собі ту вищу Господню Силу і стає українським месією-Богдаром. Спершу він постає перед нами звичайною сільською дитиною, яка нічим особливим не відрізняється від інших дітей. Але випробування і щасливе вище осяяння дозволяють йому
Відкрити в собі дух нескорення. Його хрестителем стає старець Богдан, і Богдар вирушає у світ, щоб будити народ і піднімати його до боротьби за власну волю. Його намагаються зупинити односельці тгак Ісуса Христа намагалися зупинити свої ж люди в Назареті), але він не чує їхніх голосів, бо його слух налаштований на сприйняття інших наказів. Згодом йому насупроти стає всесильний Жовтов, але гине за повелінням вищих сил. Ось як це описує автор: “- Я не дозволю, щоб в моїй сільраді мали місце різні забобонні видумки, – розлючено вигукнув Жовтов і вихрем пустився в погоню за Богдаром. Ллє не вспів навіть добре розігнатися, як перед ним і цілою громадою з’явилася темна непрозора стіна, відділяючи йога від Богдара, і в ту мить пролунав громоподібної сили голос: “Твій задум зупинити Богдара є вчинком диявола, який вже більше не буде мати сили на землі дітей прадідів хоробрих!..” І голова сільради Жовтов гине під копитами свого ж коня.
Богдар Степана Горлача народився з живої надії і несхитної віри в силу народу, спроможного на мужній чин, здатного виплекати такого провідника, який би об’єднав усіх під одним прапором в ім’я свободи і незалежності, став би Месією для України.
Заслуговує на увагу також повість Наталени Королевої “Що є істина?” (1961 р.), в якій авторка глибоко й усебічно переосмислює образ Понтія Пілата.
Слід підкреслити, що змістовий діапазон інтерпретації римського прокуратора у світовій літературі досить широкий і багатоплановий й це особливо характерно для XIX ст. Коментатори Біблії, а слідом за ними й письменники прагнули наповнити відповідні євангельські формулювання конкретним політико-ідеологічним змістом, реконструювати емоційні домінанти стану Пілата до Голгофи та після неї, нарешті, намагалися дослідити можливі варіанти його подальшої долі. Почасти нехарактерно й для українських авторів – І. Франка (“Легенда про Пілата”, 1889 р.), О. Маковея (“Терновий вінок”, 1900 р.), А. Григоренка (“Храм істини”, 1992 р.) та ін.
За своїми змістовими характеристиками повість Н. Королевої “Що є істина?” зорієнтована па естетично осмислене зруйнування усталених стереотипів інтерпретації євангельських канонів, принципову трансформацію їх ціннісно-поведінкових домінант. Складність авторської концепції зумовила багатоплановість сюжетно-композиційної організації розповіді. Працюючи над повістю, письменниця осмислила величезний матеріал, тому скрупульозність її коментарів до кожного розділу суттєво підсилює відчуття достовірності розповіді. Читач, заглиблений у контекст численних посилань на першоджерела, історичні реалії, коментарі предметно-побутових деталей мимоволі змушений вірити всій розповіді, бо з погляду психології сприйняття авторська сумлінність є гарантом правдивості.
Р. Завадович наводить цікаві фрагменти з листів Н. Королевої до першого видавця повісті “Що є істина?”
М. Денисюка, які певним чином проливають світло на ставлення письменниці до постаті Понтія Пілата, що зумовило його своєрідне трактування. “Ця повість, – писала Н. Королева в листі від 25 серпня 1961 р., – своєрідне помилування Пілата на підставі “злагіднюючих обставин” в його ставленні до Христа, навіть у тому, що він віддав Христа на бичування. Ці “злагіднюючі обставини” такі: узнавши Ісуса Христа невинним, він (Пілат) звелів його бичувати – це був закон палестинський, який наказував: “По допиті збичувати обвинуваченого і ще раз допросити (допитувати). Коли відповіді будуть однакові, значить, вони правдиві… Вважаю, що таки ж цікаво, хто й яка людина був той Пілат, що згадується у “Вірцю” щодня християнами всього світу й всіх віросповідань. Чи ж не так? Але, видно, деяким християнам хочеться, щоб Пілат був класичним злочинцем”.
Виняткове змістове функціонування в повісті отримує історико-культурологічний контекст, зорієнтований не тільки на створення духовного портрета епохи зародження християнства, а й на дослідження світоглядної еволюції євангельських образів. В авторській розповіді та роздумах персонажів згадуються історичні постаті, цитуються чи обговорюються висловлювання давніх філософів, учених і письменників. Авторка використовує суперечності канонічних текстів, апокрифічні євангелія, середньовічні легенди, археологічні знахідки, античні джерела, які в сукупності надають розповіді підкреслено інтелектуального звучання і є ефективним засобом характеристики персонажів.
У творі численними є часові інверсії та недомовленості в реконструйованому плані подій, взаємопакладання багатьох розповідних планів, які в сукупності створюють ефект своєрідної поліфонії. Це дозволяє відтворити драматичну напругу євангельського світу, наповнити його думками й пристрастями дуже різних, у чомусь протилежних, персонажів. В авторську розповідь постійно втручаються спогади і роздуми Понтія Пілата, Марії Мигдалини, Клавдії Прокули, Кая Пілата, і всі вони мають на меті доповнити, уточнити загальновідомі події, викласти власне ставлення до них.
Принципова відмова від канонічних інтерпретацій євангельських образів простежується вже в перших характеристиках персонажів. Наприклад, у пророчому сні прокуратора декларується найважливіша риса “Понтія Пілата Справедливого”, як його називають усі герої: “…Бачив ясно, як перед ним розіслався безмежною площиною широкий зелений світ, заповнений людьми, дрібними, метушливими, як комашня. І всі вони біжать довкола, всі – в одному напрямі… Горе тому, хто насмілиться йти проти течії! Всі мусять бути однакові! Такий “закон”! Один Пілат є між тими рідкими одиницями людства, що все-таки йдуть наперекір усім… Може, єдине щастя на земному диску – це бути самим собою… І за це можна – й мабуть, доведеться – заплатити найвищу, але єдину ціну: спочатку всезростаючою самотністю. І нарешті – смертю. Але це ціна справедлива. Бо почуття певної незалежності – то найвища точка людської блаженності… Пілат радіє, що нарешті ясно усвідомив собі те, що вважав найважливішим…”.
Життя Понтія Пілата осмислюється Н. Королевою як шлях поступової відмови від головних життєвих цінностей і переконань і – підкреслюється в повісті – основоположною причиною подібної метаморфози є страх. Відмовившись від принципу справедливості (тобто від свого “я”), Понтій Пілат, як з’ясовується пізніше, втрачає сім’ю (відчуження, що наступило між ним і Прокулою після Голгофи, перекреслило гармонію двадцятилітнього сімейного життя), опиняється в абсолютній самотині.
Духовна депресія Понтія Пілата досить швидко переростає у фізичну деградацію, оскільки після втечі Прикули з дому він усвідомив втрату життєвої основи й суті буття. Старість душі призвела до поступового згасання тіла: “Здригнувся духом і відступив від своїх життєвих засад він – Пілат Справедливий!..”
Показово, що за версією Н. Королевої прокуратор ні на мить не засумнівався в невинності Ісуса: він визнав його божественне походження, використовуючи як аргументи подібні ситуації з римської міфології, повірив у воскресіння Христа, оскільки йому були знайомі міфи різних народів про вмираючих і воскресаючих богів тощо. Уводячи даний мотив, письменниця суттєво посилює безумовну провину свого персонажа; водночас вона всебічно розробляє думку про те, що покарання за зраду не йде ззовні – воно в душі самого Понтія Пілата.
Якщо численні середньовічні легенди акцентували повне відчуження прокуратора від світу людей і природи після Голгофи, то письменниця моделює принципово оригінальну для світової літератури ситуацію, яка теж має певну
Легендарну основу. Уселюдська любов і милосердя до Ісуса Христа прощають Поптію Пілату, бо його моральні страждання трактуються в повісті як еквівалент каяття. Використовуючи провансальську легенду, Н. Королева розповідає про воскресіння Понтія Пілата єпископом Лазарем, якого Христос наділив своїми чудодійними здібностями. Символіка цієї сцени цілком очевидна: усвідомлюючи гріховність свого минулого і знайшовши в собі сили зректися помилок, особистість дістає можливість очиститися й відновити гармонію із Всесвітом.
Понтій Пілат з повісті Н. Королевої сам, без втручання вищих сил, знаходить свою “місячну дорогу”. Тому переконливо з погляду логіки еволюцій персонажа звучить його репліка у фіналі повісті: “Що є Істина? Ні, люди добрі, я цього не знаю! Я знаю лише, що Істиною не є!”.
Як бачимо, трактування Н. Королевою образу Пілата, в якому цілком можлива гуманізація як власне євангельського персонажа, так і його легендарних версій, менше всього зорієнтоване на спрощено-звинувачувальну розробку його характерологічних антиномій. Навпаки, тактовне проникнення в глибини людської індивідуальності героя дозволило їй створити трагічний портрет неординарної особистості, яка в ситуації екзистенційного вибору не знайшла в собі сил захистити свої переконання, а потім, після болісного прозріння, знову відновила зруйновані зв’язки зі світом людей.
Отже, герої старозаповітних і новозаповітних Книг продовжували й досі продовжують розселятися по книгах відомих письменників світу (зокрема, українських), невтомно і безкорисно допомагаючи митцям творити нові пласти художнього бачення дійсності, піднімати проблеми реального життя у їхній сув’язі з вічними проблемами людського побутування на землі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)