БІБЛІЙНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Біблія – найпоширеніша у світі книга, з якої наш народ протягом століть поповнював запас української мови, збагачуючи її.
Перший переклад повного тексту Біблії сучасною українською мовою був здійснений зусиллями письменників П. Куліша та І. Нечуя-Левицького.
Біблія сьогодні – не не лише священна книга для віруючих, не ще й одна з найдавніших пам’яток культури всього людства.
Біблійно-християнські мотиви близькі й зрозумілі серцю кожної людини. Слова біблійної мудрості йдуть від серця, зворушують душу, залучають до філософських роздумів. Книга з Книг, як традиційно називають Біблію, лає відповіді на всі питання, навчає й застерігає, передбачає хід подій і розвиток суспільства.
Саме тому Біблія справила великий вплив на світову літературу, насамперед європейську й, зокрема, слов’янську, в тому числі й українську. Важливу роль відігравала Біблія в творчості поетів-романтиків, котрі протиставляли побутовій повсякденності життя духу, найвищі вияви якого вбачали у мистецтві, релігії, філософії. Українська поезія у найвищих своїх досягненнях інтерпретувала Біблію як важливий елемент національної культури й самосвідомості.
Будучи безперервною, біблійна традиція української поезії розвивалася хвилеподібно. Так, на початку XIX ст. поети звертаються переважно до Псалтиря: ГІ. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич. Цілу епоху в освоєнні Біблії українською поезією становлять твори Т. Шевченка на теми Старого і Нового Заповітів. Кобзар не лише розширив тематичне коло сюжетів і мотивів псалмів, він прочитував “вічні” теми в контексті національно-духовних проблем свого народу. Таким чином, поряд із “Садом божествених пісень” Г. Сковороди твори Т. Шевченка на біблійні теми стали ціннісним орієнтиром, на який рівнялись інтерпретатори Святого Письма в українській поезії. Образ самого Шевченка асоціювався з біблійним пророком, його поезія для України, за висловом П. Куліша, була “воістину гуком воскресної труби архангела”, а в листі до Шевченка від 1860 р. сказано, що в Полтаві “чи не по Кобзареві вже й богу моляться”. Саме з легкої руки П. Куліша започатковується в українській поезії традиція сприйняття Шевченка як пророка, а його “Кобзаря” – як Біблії українського народу.
Усі біблійні сюжети й мотиви, представлені в українській поезії кінця XIX – початку XX ст., невичерпні. Привертає увагу невипадковий характер добору тих чи інших тем, які розробляються у зв’язку з болючими проблемами тогочасної дійсності – національними, суспільно-політичними, філософськими тощо. Проблема національного визначення України асоціюється з 137 псалмом Псалтиря, де йдеться про події Вавилонського полону. Тут домінує мотив неволі, що фрагментарно нагадує колоніальне становище України в умовах Російської імперії. Ототожнення “царська Росія – Вавилон, український народ – ізраїльтяни” зустрічається надзвичайно часто. Та першим прочитав цей псалом у контексті проблем свого народу саме Т. Шевченко.
Тарас Григорович Шевченко – найгеніальніший поет України, великий гуманіст, наш духовний батько. Його вірші пронизані любов’ю до народу, до жінки-матері, до природи тощо. Однак про що б не розповідав, до якої б теми не звертався митець, він ніколи не забуває Бога, має його в душі й серці, вимірює життя його заповідями.
Назвемо лише деякі вірші з кількох десятків, у яких поет не звертається до образу Всевишнього Бога: “Не нарікаю”, “Росли укупочці”, “Молитва”, “Марія”, “Муза”, “Ісаія. Глава 35”, “Відьма”, “Юродивий”, “Чи то недоля”, “Якби ви знали, паничі”, “Петрусь”, “Мені здається”, “Княжна”, “У нашім раї на землі”, “Не молися за мене”, “Нехай собі”, “Чи ми ще зійдемося знову?”, “Лілея”, “Не гріє сонце”, “Кавказ”, “Та не дай, Господе, нікому”, “Іржавець”, “Рано-вранці новобранці”, “Минають дні”.
У віршах великих і малих жанрів Тарас Шевченко, щоб переконати читачів, що він говорить правду, досить часто вживає улюблені вирази “Єй-богу, заплачу” (“Невольник”), “Єй-богу, не лаю” (“Марина”), “Єй же богу” (“Сон”) “Не варто, єй-богу, жить на світі” (“Москалева криниця”) і т. 11.
Це засвідчує, що поет духовно був глибоко зближений з Богом. І люди так само традиційно, стверджуючи правдивість висловлених думок, говорять: “Богом кленуся, що правда!”. Час не може стерти віри в Бога. Цс не під
Владне й непідсильне нікому. Бог був і залишається в людських думах і серцях.
Розповідаючи про сваволю й жорстокість панів, про експлуатацію ними кріпаків, висловлюючи гнів, поет із своїми думами звертається до Бога:
Пошлем душу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще па сім світі
Катам панувати?
Виливаючи тугу за рідною Україною, її народом, важко переносячи її біль і страждання, поет знов-таки не забуває Бога:
…Боже милий, зжалься,
Боже милий.
Бог для Тараса Шевченка – це найбільша й найцінніша сила. Без неї не можна ні жити, ні творити, ні боротися. Скільки, наприклад, разів герой твору “Єретик” Іван Гус звертається до Бога, відчуває в ньому силу, без котрої не можна обходитися ні йому, ні його народу:
Боже! Боже!
Великая сило!
А ось що говорить поет про тих, хто “шкуру дере з братів незрячих, гречкосіїв”:
Умийтеся! Образ Божий
Багном не оскверніте.
(“І мертвим, і живим…”)
Вірячи в силу Бога, поет молиться йому:
Помолюся Господові
Серцем одиноким.
Бог заступається за добрих людей, а лихих карає: “Господь Бог лихих карає”. Поет певен, що добро здолає зло. Цьому допоможе Бог:
Встань же, Боже, суди землю
І людей лукавих.
Переконаний, що це так, поет повторює:
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
У вірші “У неділеньку у святую”, датованому 1848 р. (Кос-Арал), поет розповідає, як у місті Чигирині вибирали гетьмана – преславного Лободу Івана. Архімандрит, вийшовши на гору,
Святого Бога просить, хвалить,
Щоб дав їм мудрості дознати,
Гетьмана доброго обрати.
Поет у цей час перебуває на засланні, важко йому перебувати вдалині від рідної батьківщини. Але він починає кожен день думками про Україну, пише про неї свої вірші. Слова, мов діти, “стеляться на папері”. З ними Тарасові Шевченку легше на чужині, в неволі. У поезії “Не для людей, тієї слави” читаємо:
Мов батькові багатому
З дітками малими
І радий я, і веселий,
І Бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток.
Заслання відірвало Т. Г. Шевченка від рідного народу, милої і дорогої України, позбавило права щоразу спілкуватися з друзями, всім народом, ділити спільно всі радощі й горе. Час у неволі йде надто поволі. І скільки має тягнутися він? Читач не може не співчувати поетові, котрий запитує:
Боже милий!
Чи довго бути ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі?
Любов, шана між Богом і народом взаємні. Бог дбає про людей. У вірші “Пророк” саме про це і пише поет:
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка.
Серед тисяч слів, рядків творів Тараса Шевченка духовність і все, що пов’язано із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займає головне місце. І на початку літературної діяльності, і у пізніші роки, і перед своєю смертю поет не втрачав віри в Бога, весь час звертався до нього за підтримкою. Так чинили і герої його творів.
У справжньої людини з високими моральними якостями ніякі зміни в житті не призводять до змін її духовності. У цьому вся цінність і святість. Краще, вільніше жилося поетові – він згадував Бога. Тяжко було у неволі – Бога пам’ятав, носив у душі, зберігав у серці. Поет знає: те, що сталося, – це не провина Бога. Так зробили злі люди, на них і треба нарікати.
“Не нарікаю я на Бога”, – читаємо у вірші з такою ж назвою. А поезія писалася за рік до смерті – у 1860-му.
Читаючи твори Кобзаря, переконуєшся, як високо цінував поет духовність, як щоразу радів, що є нерозлучним з Богом. Таку думку стверджують рядки поезії “Мені тринадцятий минало”:
А я собі у бур’яні
Молюся Богу.
Вчитаймося у рядки інших поезій. У вірші “Сон” (“Гори мої високії”) знаходимо саме ті мотиви, які аналізували вище:
…Я Богу помолюся…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу.
Привертають увагу й рядки вірша “Не гріє сонечко на чужині”: “Блукав собі, молився Богу та люте панство проклинав”.
Коли Тарас Шевченко про когось або про щось розповідає і хоче, щоб йому повірили, то й у таких випадках не обходиться без апеляції до Бога.
Усе найкраще, найцінніше, найдорожче, що є на світі – святую правду, добро – поет пов’язує з Богом.
Закликаючи поляків до щирої дружби з українцями, поет хоче, аби “іменем Христа” оновити “наш тихий рай” (“Полякам”, 1850). У нього і слова Божії:
І тихнуть Божії слова,
І в келії неначе в Січі
(“Чернець”, 1847)
Найважчими для Шевченка були роки перебування на засланні. Він страждав фізично у незвичному для нього кліматі.
Але найбільше мучила неволя, позбавлення людських прав. Поет не знав, що з ним станеться, чи переживе неймовірно великі труднощі. Про це читаємо в поезії “А. О. Козачковському”:
О доле моя! Моя Україно!
Коли я вирвусь з цієї пустині?
Чи, може, крий Боже,
Тут і загину.
На що ж, на кого надіятися невільнику?
– На Бога :
Благаю Бога, щоб світило,
Мов волі, світу сонця жду.
Далі продовжує:
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть.
Старого дурня муштрувати.
Поет найчастіше звертається за допомогою до Бога у роки заслання:
Та не дай, Господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа марнувати.
Щасливим, життєрадісним можна бути лише серед людей, відчуваючи щоразу їх доброту, щирість, підтримку. Тарас Шевченко стверджує:
А там, де люди, добре буде.
Там будем жить, людей любить,
Святого Господа хвалить.
(“Царі”)
Можна було б іще навести безліч цитат із творів Т. Шевченка, аби переконатися, що поет ніколи не був безбожником. Навпаки, він вірив у Бога, не розлучався з ним упродовж усього життя.
Приклеювати поетові ярлик атеїста можуть ті, хто засліплений непевними ідеологіями, хто ніколи не обтяжував себе завданням доскіпливо і всебічно вивчити творчість цього видатного українського митця й відчути в ній притаманну їй глибинну духовність.
Марними були, є й будуть намагання всіх, хто не хоче (або не може) бачити поета таким, яким він був усе своє життя.
Тарас Шевченко – великий син України, гордість і слава наша, а творчість поета – згусток добра і правди. Він був сіячем і формувальником духовних якостей народу, вірив, що є сила, котрій треба поклонятися, бо вона, духовність у найсвятішому її розумінні, врятує людство від морального й духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог. Єдиний на світі.
Поет усвідомлював сам і переконував інших, що люди можуть бути щасливими, морально і духовно зрілими тоді, коли у своїх серцях і душах оберігатимуть чистоту духовності, даної людині Богом.
Варто додати, що, згадуючи так часто Бога, звертаючись до нього за порадою, підтримкою, допомогою, Шевченко включав у це поняття також Добро і Правду – святі, постійні й надійні супутники життя, золоті й цілющі соки милосердя. Єдність троїстості – Бога, Добра, Правди – була і залишається найкоштовнішим надбанням людства. Було це найважливішим і для поета.
Не треба бути наївними й у наші дні. Учімося бачити дійсність не лише такою, яка є, а й такою, якою вона була впродовж дожовтневих і радянських часів. Творчість Т. Г. Шевченка, як і його самого, заполітизували, заідеологізували, писали і говорили про поета, як про безбожника, чистого і великого атеїста. А це ж не так. Т. Шевченко не тільки не був, а й не міг бути таким. Поет-громадянин був сином свого часу. Йому і його творам притаманне все найкраще, найцінніше, людське. Це і є духовність. На ній тримається наше життя, світ.
Ми не повинні й не маємо морального права переміщувати поета-пророка, громадянина-правдолюба, борця за долю знедоленого, закріпаченого народу із однієї епохи в іншу. Він був таким, яким його сформувала тогочасна дійсність. Підтвердженням цього є невмируща і високохудожня творчість – правдива, духовно багата, завжди свіжа, побожна, подарована своєму народові щиро, щедро, навіки.
Знаємо, яким був життєвий шлях Т. Г. Шевченка, але він не збочував, і найперше – в духовності. А бути духовно багатим, стійким – це вірити в Бога, Добро, Правду. Цим вимірюється все або майже все.
Усі, хто знав поета, зустрічався і спілкувався з ним, у кого він був гостем, стверджували: поет не обходився без молитви. Та й самі його поезії часто набували молитовного звучання.
Вибудовуючи філософське підгрунтя своєї поезії, Т. Г. Шевченко неодноразово звертався й до образу жінки-матері, Марії, одночасно чистої, близької до образу Божої Матері, і гріховної, земної.
Така опозиція святості й гріховності, втілена в образі Марії, є ніби репрезентацією ідеального, омріяного суспільного ладу й жорстокої, несправедливої соціальної
Дійсності, яка спотворює людину, позбавляє права па святість, можливості бути святою. Так вимальовується доля Марії, порятованої Йосипом від людського осуду, від гоніння. Поет саме за це йому й дякує:
..Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідніє раби
І досі мерли би.
О муко! О тяжкая душі печаль!
Потім поет звертається до самої Марії:
…Маріє!
Ти, безталанная, чого
І ждеш, і ждатимеш від Бога
І од людей його? Нічого,
Ніже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув…
Використання цього біблійного мотиву дозволяє Шевченкові поставити дуже важливе суспільне питання про становище жінки, про її незахищеність, неможливість для неї залишатися святою.
Тарас Шевченко – рідкісний провісник, пророк. Його чиста, як сльоза, духовність допомогла йому всевидящим оком розгледіти далеке майбутнє й запримітити страшну загрозу цивілізації, людській культурі, духовним цінностям і моральним надбанням народу. Пост передбачив, що може статися, коли з’являться правителі, позбавлені людяності, духовно збіднілі, з дикою мораллю, жорстокі нелюди. Учитаймося в рядки поезії “Світе ясний!”:
…Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил зануряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати.
Не Тарас Шевченко хотів так робити, чи радив комусь, аби так робили. Він передбачив, що буде з нашою духовністю, коли до влади прийдуть варвари. Саме так і сталося за сталінських часів і тривало у застійні роки. Дії варварів тривали і в післявоєнні роки.
Тарас Шевченко боровся проти сваволі, зла. Він хотів добра, відстоював справедливість у стосунках між людьми, просив, аби Бог не залишав людських душ.
Будучи взірцем духовності, гуманізму, поет хотів, аби серед усіх людей панувала доброзичливість. Він жив і творив з Богом, щоразу відчував його силу й підтримку:
Псалом новий Господові
І новую славу
Воспоєм честним собором.
(“Псалми Давидові”)
Тарас Шевченко все своє страдницьке життя не розлучався з Богом. Сам поважав, любив Бога, вірив у його силу і прищеплював ці якості іншим.
Бог приносить людям тільки добро, моральну підтримку, очищає людські душі від зла. Згадаймо поезію Т. Г. Шевченка “Марку Вовчку”. Поет радіє, що Бог послав Україні, її народові прекрасну, добру, ніжну й талановиту письменницю Марію Вілінську (Марка Вовчка):
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей наситих. Світе мій!
Поезія Т. Г. Шевченка наскрізь пронизана біблійними образами й мотивами. Створюється враження, що поет загалом вибудовує органічний національний міф за типом міфу Книги Книг. Усі порухи свого серця митець вимірює молитвою, до Бога звертається він як до судді та вищої Істини, Правди Правд, на Бога покладається в момент страшної душевної скрути.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)