Беовульф і дракон
Ось і знову прийшов час оповідь почати про героя Беовульфа. Він добув собі велику славу, борючись у землях князя Хродгара з Гренделем – злим велетнем, та з відьмою морською. Наостанок князь щедро обдарував Беовульфа міцним доспехом і славним мечем по імені Хрунтінг. Та злата відміряв за службу щедрою рукою.
Вернувся Беовульф на рідну сторону багатий і славний. Небагато впізнали його, коли стояв він на палубі свого корабля в багатьох обладунках, сяючих на сонці.
– Що за диво! – Говорили одні. – Корабель наш, а воїн на ньому нікому не відомий. З усього видно, пан, а не жалюгідний бранець.
Зраділи всі поверненню Беовульфа-переможця.
– Так повно! – Відповідали їм старі. – Беовульф здавна в княжому залі сидів на дальньому кінці лавки. Коль би вдома від нього толк був, не їздив би він за море. Та й багато ль добра від поневірянь по чужині?
Між тим корабель пристав, опустили сходні і на берег зійшов сам Беовульф. Виблискувала на сонці добра кольчуга, горіли червоним дорогоцінні камені на рукояті Хрунтінга. Йшов Беовульф, направо-ліворуч не кланявся, і натовп перед ним як вода розступався. За ним йшли п’ятнадцять його товаришів, несли подарунки багаті, золоте знамено, вели коней длінногрівих. Тут дозвільні базіки мови-то і прикусили.
Так йшов Беовульф прямо до княжого палацу. Князь Хігелак НЕ втерпів: сам з княгинею своєю і дружинниками на ганок вийшов зустрічати героя.
Підвів Беовульф легконогій коней, підніс меч та обладунок, що князь Хродгар зволив обрати з кращій своїй збройової. Схиливши коліно, вручив владиці золотий прапор. Княгині же передав князь Хродгар багате намисто.
Хігелак на подарунки не натішиться, прийняв Беовульфа милостиво. Посадив з собою поруч, розпитував. Беовульф відповідав прямо: дурного не приховував, славним не хизувався. Про своїх товаришів не забув Беовульф; кожному по честі воздав,
На честь героя задав князь Хігелак славний бенкет і бенкетував на радощах три дні і три ночі. На четвертий день закликав він до себе Беовульфа і мовив:
– Бачу, що я помилявся в тобі, Беовульф. Службу за морем ти справив відважно, хвалю! Послужи і рідній землі! Я відріжу тобі землі, наскільки за сім днів верхи об’їхати можна. Ти ж, коль гряне якась напасть, обіцяй на допомогу прийти, привести з собою три сотні воїнів. Тим ти свій обов’язок виконаєш як воїн і як дальній мій родич.
У відповідь на такі слова обіцявся Беовульф до самої смерті князю служити і цілував при цьому свій меч. Князь був задоволений. Милість свою він проявив не без наміру. “Колі сусіди мої зачують, що воїн такий у мене на службі, то нападати задумаються та світу запитають”. – Так Хігелак думав, але помилився.
Правив країною гаутов. Були його землі з усіх боків оточені ворожими сусідами, що віднедавна почали тривожити його дужче. Але як пройшов слух про Беовульфа, вщухли самі боязкі, відступилися. Інші ж зачаїлися на час, поклявшись помститися колишньому своєму супротивнику.
Довго ль коротко, минуло три роки, як повернувся Беовульф із землі данів. Жив він у своїй землі, поживав, та добра наживав. Служив справно свою ратну службу. Ось раз в ночі прискакав до нього гонець в посічених обладунках і впав з сідла замертво. Підняли його, віднесли в будинок, відпоїли. Ледве відкрив посланець очі і побачив Беовульфа, мовив:
– Хвала Долі! Двох коней загнав я, Беовульф, поспішаючи до тебе з звісткою! Я привіз наказ від князя Хігелака поспішати до нього на поле лайливе. Два дні і ніч б’ється він з ворогами. З’явилися до нас вороги з півночі, напали віроломно, договір порушивши. Поспішай, Беовульф, на тебе вся надія!
Сказав так і дух випустив. Не став Беовульф довго збиратися; взяв меч, сів у сідло і поскакав зі своїми воїнами князю на виручку. Скаче ніч, скаче день, кінь під ним вже спотикається. А Беовульф його знай батогом охажівать, та примовляє: “Ах, ти, вовча сить, трав’яний мішок, що ж ти спотикаєшся! Лети, лети вперед! “
Ось вже чути дзвін мечів, бойовий клич. Тіснять противники князя Хігелака з соратниками, близька їхня перемога. Тріснув під ударом червоний княжий щит, подався назад… Закричав тут Беовульф не своїм голосом і кинувся в саму гущу битви.
То не вітер траву до землі хилить, то Хрунтінг, меч Беовульф, вражі голови зрубає. Прорвався Беовульф до князя, та пізно. Знайшов свою смерть Хігелак від меча ворожого. Обернувся тоді витязь до воїнів, скинув меч:
– Помститися, други, за смерть князя! Жоден ворог не піде живим!
Почули вороги такий клич і здригнулися. Сім ліг переслідував їх Беовульф. Нарешті покидали вони зброю і запросили пощади.
– Повертайтеся додому, та дітям і онукам своїм покарайте, що з Гаутами не воювати, а дружити слід, – сказав їм Беовульф. – Та щоб слово своє не забути, виплатите нам данину з кожної голови.
І з тими словами назад повернули. На полі битви знайшов він Хігелака, став біля тіла його на коліно:
– Прощай же, князь! Клятву на вірність я виконав і тут же смерть зла мене від неї звільнила. Бути може, в останню мить ти бачив блиск мого меча і знаєш, що за добро відплатив я добром. І синові-спадкоємцю дам я таку ж клятву. Але більше не бачити нам такого доброго воїна, яким був ти, Хігелак!
Негоже воїну довго журитися. Погоревал над князем Беовульф, потім піднявся і запитав дружинників:
– Де Хардред, син Хігелака? Але не було відповіді.
– Де Хардред?
Кинулися всі шукати молодого князя. Средь живих його немає, серед мертвих знайшли Хардреда! Щит порубаний, меч затупився. Достойно бився син Хігелака! Був би він добрим князем, коли б не спіткнулася в сраженье і не упав під ударами ворогів.
Повелів Беовульф виготовити з копій носилки, і рушило військо в зворотний шлях. Горе, горе землі гаутов! Багато воїнів полягли в січі. Позбувся народ свого князя. Що буде? Думали довго старійшини і пішли на поклін до Беовульфу.
– Ти, Беовульф, сильний і мудрий. Сам поміркуй: негоже нам без князя. Вороги нас пущі колишнього дошкуляти стануть, як сорочку стару роздеруть в клапті нашу землю. А ти як-ніяк Хігелаку родичем доводишся – тобі і правити!
Подумав-подумав Беовульф і погодився. Але він пам’ятав пророкування старого князя данів Хродгара і правив мудро і справедливо. Незабаром утихомирив він всіх ворогів: з одними уклав договори, з інших взяв данину. Вперше зітхнули гаутов вільно. І славили вони за те князя Беовульфа.
Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Минуло п’ятдесят років, як став Беовульф князем.
Тепер він нікуди не їздив, але історії слухав охоче. Ось одного разу запросив він на бенкет мандрівного співця, щоб той потішив гостей своїми дивовижними розповідями і піснями. Весь вечір слухала дружина старовинні легенди і перекази про далекі землях. А коли замовк оповідач, промовив князь Беовульф:
– Ай, спасибі, потішив старого! А чи немає у тебе ще якогось оповіді?
– Як не бути! – Відповідав йому песнопевец. – Дай тільки, друг князь, пересохле горло твоїм медом змочити.
І, поступово так, почав:
– Не в образу тобі, князь, будь сказано, але жив в цій землі народ сильніше і красивіше гаутов. Давно і їхні кості в землі зотліли, а скарби залишилися. Так, скарби! Злато, срібло, дорогоцінні камені, здобуті грабунком. Тому що воїни цього народу мали у звичаї виходити на човнах в море і грабувати інші кораблі. За цей боги відвернулися від них і наслали на землю страшний мор. Останній з воїнів, кого хвороба пощадила на час, зібрав всі скарби і насипав над ними курган. Вони зараз стоїть в десяти днях шляху звідси, якщо їхати до синіх горах.
Скінчив розповідь песнопевец, ніхто не промовив ні слова. Сказ про скарбах багатьом голову кружляє, блиск потаєного злата самим пильним очі застилає.
– Чи не той курган з лисою маківкою? – Песнопевца запитали.
– Коли так, то я його знаю! Там місце глухе, якраз для скарбу, – відповідали з іншого кінця столу.
Тут стали все думати, та гадати, сперечатися до хрипоти. Багато курганів в землі гаутской, пагорбів чимало. У будь-якому з них міг бути той скарб заритий. Мовчить песнопевец, лише посміхається хитро.
Постало Беовульф, мовив суворо:
– Ну, годі! Хіба малі діти тим казкам повірять. Колі і правда, то злато розбійників не принесло їм добра, а нам і поготів його стосуватися не слід.
З тим і покинув свою дружину. Зла журба взяла його в повний: всі Беовульфу стало не мило. Чи світить сонце, негода ль на дворі – все одне паморочиться княже чоло таємницею думою. Тяжко Беовульфу на серце, а від чого і сам не відає. Бувало, стоїть на ганку, горизонт з-під руки оглядає: не бачити чи гінця тривожного з кордону, не порошить Чи дорога від гостей непроханих? Іль бродить самотньо по березі моря.
У той час зробився Беовульф швидкий на гнів, і домашні стали побоюватися його. Сталося так, що один із слуг впустив княжу чашу з тонкого срібла, і вона погнулась. Чашу цю особливо любив Беовульф і часто пив з неї мед.
– Як сьогодні повернеться князь і за обідом потребують чашу? – Думав з переляку слуга. – Адже він, мабуть, шкуру з живого спустить! Втечу-ка я краще до часу куди очі дивляться. Давно спробувати мені хотілося щастя, от і випадок!
Сказано зроблено. Зібрав малий потайки свої пожитки і відправився. Він так побоювався погоні, що йшов навіть вночі і під ранок з дороги збився. Думав хлопець на море знайти корабель, та піти гребцем в чужі краї.
Ось йде він день, йде другою, а моря не видно. І місця ці йому незнайомі. Ну, так вперед не назад: пішов він далі. Уже й лік дням втратив: чоботи зносив, з’їв останній сухар. Стала земля підніматися. На вечір десятого дня побачив перед собою утікач гори до неба. Зовсім він до того часу знесилів, а тут ще й дощ мрячить. Кругом же жодного вогника, тільки вітер в мокрих кущах свистить-посвистує.
– Підніміть вище! – Думає собі мандрівник. – У горах, кажуть, є сухі печери. Все одне не під небом же відкритим мені ніч коротати!
Недовго думаючи, поліз він в гори. І ось удача! Прямо перед ним суха печера, величезна, немов княжий палац. Вітер не задуває; навіть тепло.
– Ех, якби м’яса хороший шматок! – Зітхнув утікач. Ну, та робити нічого: підстелив він собі під голову куртку і заснув молодецьким сном.
Ось прокинувся він на світанку і ахнув: вся печера золотим сяйвом залита! Озирнувся, навколо золоті намиста і дорогоцінні камені розсипані. Так горять на сонці, що очі сліпить. Поки гість ненавмисний добром милувався, піднялося світило вище, і знову потемніло в печері. Зрозумів хлопець, що натрапив на той самий скарб, про який на бенкеті чув, прислужуючи. Тут він часу втрачати не став, вирішив оглянути своє багатство і підрахунок йому зробити. Зробив крок, другий в глиб печери і обмір: на купі скарбів триглава дракон лежить-вилежуватись і знай собі похропує о шостій ніздрів.
Прошибив бідолаху холодний піт. Не пам’ятав вже як і з печери на світ вибрався. А там давай Бог ноги! Тільки і встиг взяти з собою золотий кубок, що перший під руку потрапив.
Так злякався хлопець дракона, що втік до самого вечора, потім без почуттів додолу звалився. Полежав, віддихався і думає:
– Ні, не вийшло з мене героя. Що робити? Вернуся-ка я краще назад, до князя. За погнуту чашу віддам йому цей кубок. Авось, на радощах він СЕРЧАН не стане.
Так вбивши, повернувся слуга назад. Сказав, що кубок знайшов у хвилях прибережних і сам до блиску його начистив. А про дракона не сказав нічого.
– Дивні нині дари нам море виносить! – Мовив Беовульф, милуючись кубком.
Його краса князю розум затьмарила. Він відпустив слугу і не став розпитувати далі. І так довго сидів один, чадним даром граючи. Кубок і справді був чудової і тонкої роботи: по краю вилися різьблені листя з плодами, ніжка стовбур дерева повторювала. А мед, налитий у золотисту глибину, сам починав сяяти і іскритися.
… У той час прокинувся дракон в печері і враз відчув непроханого гостя.
– Чую, чую дух людський, – прошипіла перша голова.
– То від скарбів пахне, ними адже люди володіли колись, – відповідала друга голова дракона.
– Ні ні! Це свіжий запах, густий. Той давно вивітрився.
І стривожений дракон почав перераховувати золото та дорогоцінні камені. У кожної з його трьох голів була хороша пам’ять, і змій помітив би пропажу найменшого колечка. Коли ж він не дорахувався одного кубка, то розгнівався страшно:
– Ах ти, поганий человечишко, злодій проклятий!
– Він далеко не пішов, в погоню за ним! У погоню!
– Усіх у вогні спалю!
З цими словами дракон виповз із печери і піднявся в повітря.
То не грозова хмара сонце закрила, то дракон високо летить, землю з хмар оглядає. То не блискавки небесні її б’ють, а диханье дракона обпалює. Не знайшов змій викрадача і дужче із’ярілся. Враз дюжину селищ спалив з людьми і худобою. Залишилися тільки випалена земля да обпалені камені.
Піднялися тут старі й малі на захист рідних будинків. На пагорбах, на високих деревах стежили зіркі варти за небом. Для дітей, старих і жінок відрили укриття надійні. Воїни ж, до доброго луку звичні, очікували, причаївшись, чудовиська-дракона. А як застеляла небосхил сморідна хмара вогнедишна, накладали вони на тятиви стрільб розжарені і пускали вгору. Змій за сотні років в печері обважнів, крила його скоро втомлювалися, літав він низько. Та наконечники стріл броню його тільки дряпали. Ось дракон видихне раз, другий – і немає хоробрих лучників. Незабаром забув він про кубок і вилітав просто, позбавитися, приносячи все більше горя.
Посилали люди ходоків до князя чолом бити, просити про підмозі проти дракона.
– Що, – запитав їх Беовульф, – не дістати змія стрілою?
– Чи не дістати, князь-владика!
– А на землю спускається ль дракон хоч зрідка?
– Спускається! Він, бач, важкий став, довго літати не може.
– Коли так, обступили його, та рубайте мечами. Іль средь вас хороших рубак не матиме?
– Як не дістає! Та адже щити-то наші дракон, жартуючи, пропалює!
Що ясен, що дуб добрий – все йому, плазуна, єдине! – Навперебій закричали ходоки.
Задумався Беовульф. Звелів він зібрати старійшин і став з ними раду радити.
– Сам дракон не вилазячи б, – сказав один. – Знати, його хтось розтривожив.
Зачув той самий слуга і кинувся до князя в ноги:
– Князь-надежа, не вели стратити, вели слово мовити!
Насупився Беовульф, але велів хлопцю говорити, і той покаявся у всьому. Князь наказав принести кубок, і старійшини оглянули його. Піднімали на світло, цокали язиками:
– Золото древнє. Такого вже не чекань нині.
– Вірно, – мовив другий, – то скарб із пісні, що ми чули давеча. Дракон в печеру перетягнув давно все злато, почитав його своїм. Тепер роздратований пропажею. Коли так, ми можемо від нього відкупитися. Але інші члени ради з ним не погодилися:
– Нам від дідів ще ведено, що жадібніше дракона тварі немає на світі. Стільки золота не знайдеш, щоб від нього відкупитися. Оберст нас до нитки, та потім і підпаливши, щоб назад свого не вимагали. Ось якщо самим його скарби добути…
Розгорівся тут спір не на жарт: трясуть старці білими бородами, тупають один на одного ногами, а правди все не доіщутся. Про драконах щось чували, а видать не видивали з незапам’ятних пір.
Слухав-слухав їхні Беовульф, та як стукне кулаком об стіл! Разом все примовкли. Постало тоді князь і сказав своє слово:
– Що як бабам старим мови тріпати, будинки сидючи! Десь нічого, крім мозолів на язиці, що не висидиш. Негоже воїну від битви ховатися! Сам поїду на битву проти дракона, нікого посилати не стану!
Шум піднявся дужче: били старійшини чолом князеві:
– Чи не ходив би ти, князь-надежа, на змія підступного! Де ж це бачено, в твої-то літа? Чай в дружині мисливці знайдуться! Твоє ж справа государеве: на златом троні сидіти, країною управляти.
Розгнівався Беовульф у відповідь на такі слова: підхопився зі свого високого місця, вихопив меч з піхов, та в мить ока перерубав опорний стовп з доброго дуба, що в одному кінці залу дах тримав. А потім обернувся до радників, то закричав люто:
– Рано, рано ховаєте Беовульфа! Не вам, ворони, кісточки мої білі обклевивать! Завтра я виїду на світанку битися з драконом, без мене порається як знаєте!
Сказано зроблено. Князю перечити ніхто не наважився. Насилу лише прохали взяти з собою дванадцятеро кращих дружинників. Мовляв, негоже князю, рівно простому воїну, без свити їхати.
Рано на світанку пустився загін у дорогу. Їде князь мовчки, і дружинники його мовчать. Пісень молодецьких не співають, словом тихим НЕ перемовитися. Ось чують: наганяє їх хтось щодуху. Натягнув Беовульф поводи, повернув коня. Ось і вершника вже видать – шолом да кольчуга, щит за спиною. У справі в таку рань піднявся воїн. За знаком князя йому назустріч поскакали дружинники і повернулися з Віглаф, сином Веохстана. Те був вихованець Беовульфа. Князь сам його привчав до сідла і мечу і почитав сином. Тепер же мовив суворо:
– Навіщо затримав ти нас, Віглаф? Я від будинку і на лігу ще не від’їхав, а вже до мене гінця навздогін шлють. Іль ти сам без попиту за нами пустився? Відповідай!
Почервонів Віглаф, опустив голову:
– Пробач, князь! Я вперше наказ твій посмів порушити. Послухай но, не гони! Ти мені, Беовульф, за батька став; хіба може батька одного син залишити в лиху хвилину битви з драконом? А проженеш, так знай: я за тобою сірим вовком по землі побіжу, сизим соколом по небу полечу!
Чіпали ці слова Беовульфа, але він відповідав:
– Поганий той сон, що батька не слухає. Я залишив тебе не з недовіри до тебе. Ти занадто молодий для грізного справи, хоча і воїн гідний. Але в цьому поході з тобою поруч не буде мені легко на серці. Адже і ти став мені сином!
Міг Віглаф повернути коня й поскакати додому, але залишився на місці і дзвінким голосом крикнув:
– Тоді не вихованець твій Віглаф, а воїн дружини, син Веохстана, що разом з усіма клятву давав на вірність, дозволу просить залишитися! У цьому праві ти, князь, відмовити мені не зможеш, коль клятву мою тоді прийняв. Якщо ні, я свій меч зверну на іншу службу – відпливу за море, як і ти зробив колись!
– Коли так, то нехай залишається, – заступилися дружинники. – Раз клятву давав, нехай їде? Все краще за ним око мати. Адже й справді за нами пуститься, а шлях попереду важкий, одному не під силу.
Не міг Віглаф стримати усмішки, а князь тільки махнув рукою. Але на ослушника все ж гневаясь, наказав їхати ззаду, на очі не здаватися до вечора.
Довго ль коротко скакали вони, того ніхто не відає, але от здалася випалена драконом земля. Трава-мурава не шумить, птахи в небі не співають, звір по дібровам НЕ нишпорить. Довелося воїнам затягнути пояси. Люди, що їх зустрічали, і раді були б поділитися, та самі останній шматок доїдали. Беовульф заборонив брати у них хліба, але своїм щедро ділився.
Ось під’їхали воїни до одного селищу. Виліз народ із землянок. Кругом старі та діти.
– Де ж чоловіки? – Запитав князь з сідла.
Вибрався тут вперед один воїн. Сам хром, особа обпалено, голос рівно у грифа хрипкий:
– Ось один я залишився: я та мій лук і стріла остання. Кожен день стою на пагорбі. Як вражин-дракона завіжу, так голосом знак подаю, і всі ховаються. Бач, захрип вже.
– Де ж ховається підступний дракон? Вкажи дорогу.
– Що вказувати? Он, тобі з сідла далі видать, гора чорна височіє. У тій горі нора, а в норі – змій. Нині дракон там відсипається і буде ще спати три дні і дві ночі. На третю розбійничати полетить.
– Що, – мовив Беовульф раздумчиво, – чи правда він і дубові щити єдиним духом пропалює?
– А поглянь на моє обличчя, князь, тоді й питай, – відповідав йому воїн.
Звелів тоді Беовульф табір розбити в єдиній, ще вцілілої, гайку, і сів свою думу думати. Думав-думав і надумав. Послав він запитати, чи не залишилося в селі коваля.
Привели до нього старого білобородого, і запитав його князь:
– Чи не ти будеш місцевий коваль?
– Ковалем був мій син, князь-надежа! – Відповів старий з гіркотою. – Я вже багато років в руках молота не тримав. Стар став і слабкий.
– Невже ти ремесло своє забув? Потрібен мені для битви з драконом завтра до ранку щит, із залізних смуг скутий. Колі слабий ти, я сам молотобійцем стану. Чи зможеш ти такий щит викувати?
– Що ж, – погодився старий коваль, – справа знайоме, чого ж не змогти! Одне чудно: перш я-то щитів НЕ кував. Їх, Певна, з дерева роблять.
– Так адже залізо, старий, у вогні не горить. А мені того і треба!
Вклонився тут коваль і відправився в свою кузню. Від неї ковадло з добрим молотом тільки й вціліли. Так під відкритим небом і взявся за роботу. Князь Беовульф сам у нього в Молотобійцями стояв.
Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Ніч і день працював старий, але викував-таки із залізних смуг щит на диво. Він закривав воїна з голови до ніг, але підняти його жоден не зміг. Дивився-дивився на них Беовульф, посміхався. Сам підійшов і однією рукою підняв рівно пір’їнка:
– Ну, виходь, дракон поганий! Померяемся силами у чистому полі! А там подивимося, кому твої скарби дістануться.
Всі, хто ці слова чув, піднеслися духом і з надією дивилися на Беовульфа. А князь часу не втрачав, став військовий рада тримати. Думали і так, і сяк, та порішили, що сподручней буде дракона на землі бити. Та як тільки? Звелів Беовульф розшукати тоді кульгавого лучника.
– Потрапиш ти, друг, у Змієві крило, щоб він більш злетіти не зміг? Я за влучний постріл насиплю тобі повні кишені золота.
Випростався тут воїн гордо:
– Я, князь, не за золото б’юся! Як побажав ти, так і зроблю. Спираючись у гори, а, як дракон вилетить, підіб’ю його вліт. А там вже твоя черга, коли не Струс.
Княжа дружина зачаїлася в гаю. А лучник налагоджував цибулю свій з тятивою дзвінкої, діставав стрілу розжарену, та накладав її зі словами:
– Лети, стріла, далеко, лети, стріла, високо! Не ганьби, стріла, свого стрілка – потрап прямо в ціль, не промахнись! – І вистрілив.
Дракон між тим зі своєї печери виповзав, в три глотки позіхаючи. Змахнув він крилами, щоб злетіти, і заспівала стріла, з тятиви зірвавшись, пронизала одне крило та там і залишилася. Завив тут дракон, полихнул вогнем: метається, а злетіти не може. А ззаду кличе його хтось тонким голосом. Глянув – це сміливець якийсь варто, щитом прикриваючись, і кричить що є сили:
– Гей, чудовисько підступне! Виходь під чисто поле зі мною на битву!
– З тобою-то? – Розлютився дракон.
І дихнув вогнем. Але Беовульф і сам не простий. Закрився своїм щитом і тільки сміється. Приловчився і вдарив дракона своїм мечем Хрунтінгом. Пом’ялася драконяча броня. Розлютився змій дужче, і пішла тут потіха лайлива! Щит у Беофульфа зовсім розжарився, але й драконові дісталося.
Ось зупинився він і каже солодким голосом:
– То чи не чесно, Беовульф, у тебе щит залізний. Кинь його! Тоді й поборемося!
– Як би не так, вражина! – Засміявся Беовульф у відповідь. – Давай я щит залишу, а ти вогнем плюватися НЕ БУДЕШ!
Зрозумів дракон, що не пройшла його хитрість, і знову кинувся на богатиря. А той відскочив убік і відсік у змія одну голову! Хлинула на землю чорна кров, і пішов на всі боки тяжкий стогін дракона.
Тепер легше стало битися Беовульфу, але і сила у нього на результаті. А у дракона ще дві голови!
Став тоді змій відступати до печери. Заманити вирішив всередину, а там і прикінчити. Та не ухилився від удару молодечого – полетіла вниз і друга голова! Кинувся тоді дракон на Беовульфа і притиснув до землі лапами.
Ахнули дружинники: прийшов князю смертний час! І наш, думають, недалече!
– Що ж стоїте ви, ратники! – Скрикнув Віглаф. – Допоможемо князю!
– Нам би самим накивати п’ятами! – Йому відповідали. – Чим князю допоможеш? Ми повинні наші будинки вберегти від дракона.
Лише Віглаф схопив свій меч і кинувся в січу і грізним ударом зніс дракону голову. Здохло чудовисько з протяжним криком.
Але пізно, пізно явілсяВіглаф! Не міг вже піднятися Беовульф, отруйними кігтями дракона поранений. Упав перед ним названий син на коліна і залився гіркими сльозами.
– О боги, боги, чому затримали ви мою руку! Що робити мені тепер, Беовульф? Не стримав я своєї клятви.
Усміхнувся Беовульф з останніх сил:
– Що ж сказати про тих, хто мені у вічній вірності клянучись, всю битву й носа не висунув? Хоч і юн ти, Віглаф, але чесний і хоробрий. І бути тобі моїм наступником! Зніми з мого пальця це кільце і пам’ятай про мене!
– Я б всі кільця світу віддав, щоб ти зараз піднявся! – Скрикнув Віглаф у своєму горі.
– Від драконівського отрути порятунку немає. Ти й сам це знаєш. Смерті я не боюся – пожив досить і помер в бою, як годиться воїнові, а не древньому старця. Зараз же йди в гору і принеси мені звідти скарби дракона; я гаснучих поглядом хочу їх побачити.
Постало Віглаф і пішов у печеру. Зробив все як велів князь. Побачив Беовульф все це золото і срібло і мовив:
– От за що віддана моє життя! Хіба вода з простої чашки не солодший вина з златого кубка!? Збулося пророкування: золото мене згубила. Віглаф! У моєму кургані, що ти насиплешь на мисі китів, схорони його навіки від жадібних очей подалі. Я буду лежати і слухати поклик моря і вітру.
Сказав так і заснув вічним сном.
Робити нічого: зібрався Віглаф в зворотний шлях, на скорботну дорогу. До самого мису Китового несли воїни князя Беовульфа і прокляті скарби, що принесли йому загибель. А на мисі схоронили вони свого героя і насипали над ним курган високий.
Дивувалися багато того, що Віглаф зарив і скарби дракона, не взявши з них жодного камінчика. Але така була остання воля Беовульфа.
А курган той і нині є. Він зустрічає кораблі чужоземні, і видно далеко з моря.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)