Бельгія в другій половині 20 – початку 21 століття

У перші повоєнні роки країна занурилася в глибоку політичну та економічну кризу. Великий вплив придбали комуністи, яким протистояла монархічна Соціально-християнська партія (СХП) і ліберали, які прагнули до зближення з США. Конфлікт цих сил супроводжувався міжетнічними конфліктами у Фландрії і Валлонії, масовими демонстраціями, страйками. До 1951 року був досягнутий певний консенсус ціною відставки уряду і зречення короля від престолу: ліберальні сили уклали союз з СХП і стабілізували політичну систему.

В1947 році Бельгія приєдналася до “плану Маршалла”, а в 1949 році вступила в НАТО, визначивши тим самим свій зовнішньополітичний вектор і ідентичність в рамках післявоєнної Європи. Захопивши ініціативу в переговорах з США, ліберальна партія і СХП змогли об’єднати навколо себе деяку частину розрізнених політичних сил.

Після Леопольда III престол зайняв його син Бодуен. За результатами виборів СХП отримала 50% голосів в парламенті і зробила істотний вплив на формування нового кабінету міністрів. Новим керівникам вдалося вивести Бельгію на високий рівень економічного розвитку (багато в чому завдяки тому, що в роки війни промисловий потенціал країни був збережений). У середині 1950-х років СХП тимчасово втратила лідируючі позиції в парламенті, поступившись місцем коаліції лібералів і соціалістів, які спробували взяти курс на секуляризацію, переважно в сфері освіти. Однак в 1958 році СХП знову взяла гору.

В області зовнішньої політики Бельгія, як і більшість колоніальних держав, зіткнулася із зростанням національно-визвольних рухів в Африці. Спочатку криза почалася в Конго, де рух за незалежність очолив Патріс Лумумба. У 1960 році незалежність отримало Конго, а в 1962 році – Руанда-Урунді. Бельгійська влада спробували придушити опір або спровокувати розкол країни з метою відокремлення найбільш багатої ресурсами і промисловими об’єктами провінції Катанга. Однак всі спроби колонізаторів відновити колишній статус колонії або перевести політичний контроль над цією територією в інше русло не увінчалися успіхом.

З 1960 по 1970 роки Королівство Бельгія переживало складний період еволюції політичної системи. Існування двох історично сформованих регіонів – Фландрії і Валлонії, складна в національному та лінгвістичному відношенні структура знаходиться в центрі Фландрії Брюсселя і інше – всі ці фактори представляли серйозну політичну проблему з точки зору розподілу влади і забезпечення інтересів всіх учасників політичного процесу.

До цього часу в країні назріли серйозні протиріччя. Католицьке уряд прийняв план реформ, спрямованих на своєрідне “затягування поясів”, з метою знизити витрати, викликані втратою колоніальних володінь. Зокрема, були прийняті закони, істотно ущемляли права робітників, котрі забороняли страйки і скасовували вагому частину соціальних гарантій. В результаті почалися масові акції протесту. До 1968 року загострилися проблеми, пов’язані з правами етнічних груп, що проживають на території Бельгії: виникли суперечки з приводу мови викладання на фламандських землях і в Валлонії. Ці події привели до відставки уряду. Новий уряд, сформований прем’єр-міністром М. Ейкенсом (лідером СХП), протрималося до 1972 року. У період з 1970 по 1972 роки під керівництвом Ейкенса був проведений ряд конституційних поправок, які дозволили істотно розширити права регіонів Бельгії: були створені так звані регіональні ради при трьох мовних спільнотах (фламандською, французькою та німецькою) і окремий рада при Брюсселі. В результаті цієї конституційної реформи в Бельгії була створена складна інституціональна структура, що поєднує елементи територіальних (принцип федералізму) і екстериторіальних (принцип консоціоналізма) почав в організації бельгійського суспільства.

У 1960-1970-х роках основні партії країни як і раніше поділялися за національною ознакою на валлонські і фламандські.

До 1978 року, в період правління прем’єр-міністра Л. Тіндеманса, політична система Бельгії частково стабілізувалася завдяки досягненню консенсусу між провідними партіями країни (причому істотну роль зіграли руху, які представляли регіональні інтереси): було прийнято рішення про поступовий перехід до федералізму. Однак успіх виявився нетривалим через втручання Конституційного суду, який вважає намічений план несумісним з існуючими правовими нормами; послідувала відставка глави уряду. В ході дострокових виборів суттєво зміцнила свої позиції Християнська народна партія (ХНД). Нова криза в 1987 році привів до остаточного ослаблення позицій Мартінса (раніше в 1980 році він втратив свій пост на кілька місяців в результаті парламентської кризи). На практиці нова політична система виявилася неефективною при вирішенні проблем, що виникли в зв’язку з нерівномірністю розподілу фламандських і франкомовних спільнот Бельгії: на південному сході Фландрії політичні права французького меншини опинилися ущемлені, що призвело до нового конфлікту. Криза був дозволений завдяки втручанню короля, який наполіг на формуванні нового уряду, що включав соціалістичні і християнські партії, а також партію, що являла інтереси фламандців.

У 1992 році Мартінса змінив Ж. – Д. Деген. На попередніх парламентських виборах стало явним суттєва зміна партійно-політичного ландшафту країни: крім традиційного успіху християнсько-соціалістичних партій, посилили свої позиції “зелені” і радикальна партія крайнього правого спектру – Фламандський блок. Новий уряд зробило наголос на вирішенні економічних проблем, скорочення військових витрат і посилення курсу на федералізацію політичної системи. Після прийняття в 1993 році поправок до конституції Бельгія стала федеративною державою, що складається з спільнот і регіонів.

Бельгійські збройні сили брали участь в 1991-1994 роках в конфліктах в Заїрі і Руанді (у 2001 році в Бельгії були засуджені військовослужбовці, причетні до організації в 1994 році геноциду в Руанді).

У 1999 році Деген зазнав поразки на виборах (після закінчення його другого терміну в якості прем’єр-міністра) внаслідок втрати суспільної довіри, викликаної низкою гучних корупційних скандалів. Новим главою уряду був обраний Гі Верхофстадт, що спирався на коаліцію з 6 партій на чолі з фламандським лібералами і демократами (партія, що перемогла). Коаліція Гі Верхофстадта отримала назву “коаліція веселки” завдяки включенню в політичний спектр соціалістів, лібералів і “зелених”. Уряд нового прем’єра змогло довгий час (аж до 2007 року) підтримувати стабільність, в цілому продовжуючи взятий раніше курс на європейську інтеграцію. У 2003 році Верхофстадт був переобраний на другий термін. У 2007 році, після провалу “коаліції веселки” на виборах, Верхофстадт покинув пост прем’єр-міністра, а країну знову захлеснула хвиля фламандського Сецессіонізма, що підсилюється діяльністю ультраправих сил.

За підсумками парламентських виборів 10 червня 2007 року лідер фламандських християнських демократів Ів Летерм (партія якого отримала найбільшу кількість місць в парламенті країни) отримав право сформувати уряд, що він і намагався зробити за дорученням короля Альберта II в другій половині 2007 року. Однак розбіжності між фламандськими і франкофонскімі партіями з питання про державну реформу не дозволили створити коаліцію. У зв’язку з гострою політичною кризою король Альберт II попросив колишнього прем’єра Гі Верхофстадта очолити тимчасовий уряд. Постійне уряд в травні 2008 року сформував Ів Летерм. У грудні 2008 року прем’єр-міністр Бельгії Ів Летерм подав прохання про відставку уряду у зв’язку зі скандалом навколо продажу бельгійської банківсько-страхової групи “Фортіс” (Fortis) французькій фінансовій групі “БіЕнПі Париба” (BNP Paribas).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Бельгія в другій половині 20 – початку 21 століття