БАЧИШ: МІЖ ТРАВ ЗЕЛЕНИХ… – ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ (1936-1973) – СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
…Бачиш: між трав зелених,
Як грудочки, пташата.
Станьмо ось тут навшпиньки
Спокій їх берегти.
Може, не зможу батьком –
Стану їм старшим братом;
Будь їм, маленьким, сірим,
Просто сестрою ти…
Кажеш, що не зумієм,
Не маєм любові й хисту.
Що ти?! А руки?! Серце?!
Куди заховати їх?!
Яструб-розбійник свисне
Раптом над беззахисними,
Ляже на нашу совість
За нашу байдужість гріх.
Треба в житті любити
Гаряче і багато:
Сонце, дощі зернисті,
Дорогу в пилу, траву!
.Бачиш, в гнізді малому,
Як грудочки, пташата,
Немічні ще, невміло ворушаться
І живуть!..
– У чому, на ваш погляд, очевидний патріотизм цієї поезії?
Поетичні одкровення Володимира Підпалого – справжній золотий фонд української лірики. Зверніть увагу: автор довірливо ділиться з вами найсокровеннішими думками й почуттями. А це велике й складне мистецтво. Бо в коротеньких, але надзвичайно емоційно наснажених, глибоких і насичених роздумами поезіях він кожного разу встигає сказати про найголовніше. Це і любов та краса довколишнього світу. І стривоженість чулої душі, яка відгукується на чужий біль, відчуваючи його як власний.
І найбільша цінність – життя, до якого слід ставитися трепетно й обережно, чиїм би воно не було.
І саме про це – поезія “…Бачиш: між трав зелених…”. У ній – буденне на перший погляд явище, пташине гніздо із щойно народженими пташенятами поет описує так ніжно, захоплено, яскраво. Бо в основі його світосприйняття – любов. До всього живого навколо. До беззахисних пташат і до тих, хто прочитає його поезію і зрозуміє силу, могутність і водночас таку очевидну крихкість життя.
Форма звертання, обрана автором, – невипадкова. Він звертається до коханої, до рідної людини, яка так само, як і поет, здатна глибоко відчувати. І якщо ти зараз читаєш цю поезію, то напевно розумієш, що хотів сказати Володимир Підпалий. І напевно завжди знатимеш, що найбільша доблесть у житті – зберегти чиєсь життя, кому б воно не належало. А особливо – якщо це життя беззахисної істоти.
Скупі, невибагливі, але надзвичайно влучні епітети та порівняння підкреслюють, що буденна картинка природи може перетворитися на неповторне поетичне і людське одкровення. Послідовно розміщені й ключові слова поезії “байдужість гріх” – найголовніше, що хвилює автора. Емоційні риторичні запитання підкреслюють ледве стримуване внутрішнє хвилювання. Поет акцентує нашу увагу на головному: у людини є, повинно бути добре та чуле серце, руки, які допоможуть.
І саме до нас із тобою звертається автор поезії із пристрасним закликом: “треба любити”. Усе довкола, найпростіші, звичайнісінькі на перший погляд речі, бо саме з них і складається наше життя. Любити “гаряче і багато”, бо інакше Володимир Підпалий не вмів.
Поезія “Зимовий етюд”, глибоко метафорична та ніжна, – також про любов. Про почуття, яке проніс поет через усе своє недовге життя. Про любов до України, до Батьківщини, якій Володимир Підпалий ніколи не втомлювався освідчуватись у синівській любові.
Це – малюнок зимового вечора, який огортає землю, поетова казка, яку слухає Україна. Некваплива інтонація, виваженість кожного слова – і ти немов чуєш тихесеньке шурхотіння снігу. І такі звичні буденні речі – тополі, огорожі, степ – набувають якогось казкового забарвлення, стають немовби чарівними.
Пам’ятаймо, унікальний талант Володимира Підпалого відкриває нам таку неповторну красу України, яку може побачити не кожен, а розповісти про неї – тим більше.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)