Австрія після 1945 року
У 1945-1955 роки звільнена від нацистів Австрія перебувала під спільною окупацією чотирьох держав-переможниць, проте поділ на зони окупації не привело до створення двох держав, як у випадку з Німеччиною.
В країні були відновлені демократичні інститути, а в 1955 році був укладений Державний договір, який передбачав відновлення національного суверенітету. У тому ж році Австрія стала нейтральною державою, проте, на відміну від Швейцарії, увійшла до складу ООН.
Після закінчення Другої світової війни Австрія змогла досить швидко відновити нормальну роботу економічного механізму (в тому числі за підтримки США) і досягти високих показників господарського розвитку і соціального благополуччя. Нейтральний статус позбавив країну від необхідності нести витрати на “гонку озброєнь” і тим сприяв збереженню значних коштів в цивільному секторі економіки. Він же дозволив Австрії заробити значний авторитет на міжнародній арені в якості посередника між капіталістичним Заходом і соціалістичним Сходом.
Спадщина Другої світової війни надавало і продовжує надавати помітний вплив на внутрішні процеси в Австрії. Досить тривалий час австрійці відчували комплекс провини, в чомусь схожий з аналогічним комплексом у німців, оскільки саме їхня країна була батьківщиною Гітлера і першою державою, що став жертвою його агресивних планів і не надали загарбникам ніякого опору. У зв’язку з цим було поширене відчуття причетності до геноциду євреїв. Австрія стала виплачувати компенсації постраждалим і активно включилася в своєрідні “війни пам’яті”, захищаючи добре ім’я жертв Другої світової. В країні були введені закони, що переслідують, зокрема, тих, хто, намагається заперечувати загальновизнані масштаби або навіть сам факт Голокосту.
Зазначене ставлення до минулого іноді призводило до поляризації суспільства, оскільки постраждати могли ті, хто приніс своїй країні чимало користі (як колишній Генеральний секретар ООН Курт Вальдхайм, перемозі якого на виборах федерального президента Австрії в 1986 році супроводжував скандал, пов’язаний з його службою в збройних формуваннях нацистської Німеччини).
У політичному житті Австрії сформувалася своєрідна фобія, що реалізувалася в побоюваннях з приводу можливого повернення у владу крайніх правих і націоналістичних сил, обумовлена спогадами про зіткнення тридцятих і аншлюс. Разом з тим не було приділено належної уваги фактом участі багатьох колишніх прихильників націонал-соціалізму в створенні в 1956 році вкрай правої Австрійської партії свободи (в 1960-х роках партія пом’якшила свою програму). В Австрії не було проведено і повноцінної денацифікації по німецьким зразком.
Геополітичні та геоекономічні зрушення кінця 1980 – початку 1990-х років мали велике значення для внутрішньої політики Австрії, безпосередньо межувала з рядом країн, що розпадався соцтабору. Австрія стала першою державою Заходу, яке в 1989 році відкрило прохід на кордоні для громадян Угорщини та інших соціалістичних республік, які прагнули потрапити по іншу сторону “залізної завіси”. Надалі Австрія доклала всіх зусиль до того, щоб перетворитися в одного з провідних економічних партнерів для сусідніх центрально-європейських країн, проте так і не зуміла зрівнятися за обсягами інвестицій з незрівнянно більш потужною економікою ФРН.
Економічна обстановка в країні помітно погіршилася порівняно з попередніми роками в результаті заходів влади, спрямованих на досягнення параметрів розвитку, обов’язкових для членів Європейського союзу (Австрія приєдналася до нього в 1995 році). Додатковим навантаженням для країни в період реформ став приплив біженців з Балкан.
Невдоволення громадян сформованим соціальним і економічним становищем, а також присутність в Австрії значного числа трудящих мігрантів зі східноєвропейських країн привели до зростання популярності Австрійської партії свободи (АПС) на чолі з Йоргом Хайдером, який висунув популістські гасла висилки іноземної робочої сили, підривала позиції місцевих трудящих. На парламентських виборах 1999 року АПС зайняла друге місце після Соціал-демократичної партії Австрії і змогла отримати близько половини місць в коаліційному уряді з Австрійською народною партією.
Хайдер сприймався як політик неофашистського толку і більшістю населення своєї країни, і за кордоном. Він був змушений піти з поста керівника партії після того, як в 2000 роки країни ЄС ввели проти Австрії санкції, наполягаючи на недопущення до влади сил, подібних АПС. На перший план знову вийшла ідея про загрозу правого реваншу, додатково посилена відкликанням посла Ізраїлю. У країні пройшли акції протесту проти участі членів АПС в уряді.
Санкції були припинені в тому ж році, коли стало очевидно, що подібний тиск інтеграційного об’єднання на одну з держав-членів може дискредитувати сам ЄС (зокрема, втручання Євросоюзу в австрійський політичний процес різко посилило позиції противників приєднання до ЄС в Швейцарії). Крім того, свою роль зіграли і відповідні загрози з боку самої Австрії, керівництво якої пообіцяло зірвати процес розширення і реформування Євросоюзу за допомогою права вето.
Додаткові побоювання у європейської політичної еліти і деяких аналітиків викликала та обставина, що слідом за перемогою АПС її однодумці опинилися в складі правлячих коаліцій ще в декількох країнах Європи (Нідерландах, Італії, Португалії та Данії). Незабаром, однак, стало ясно, що праві популісти не зуміли скористатися плодами своїх перемог і втілити в життя свої задуми, поступившись в політичній досвідчених коаліційним партнерам з великих партій і занурившись у внутрішньопартійні конфлікти.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)