АСТРАЛЬНИЙ ХАОС – Володимир Коскін

Григорій Олександрович Горенко пішов на пенсію і цілком віддався своєму захопленню, котре в ньому стиха жевріло ще з юних літ, проте активна діяльність вченого-фізика не дозволяла йому розгорнутися на повну силу.

“Рано, рано ви поставили крапку”, – іноді говорили друзі. На що Григорій Олександрович то жартома, то похмуро відповідав: “Час уже мені, старому арифмометрові, поступитися місцем спритним комп’ютерам”.

Однак вік не наклав свого руйнівного відбитку на його зовнішність. “Завжди сорокарічний”, – говорили про нього колеги. Він справді виглядав молодо і, маючи чудове здоров’я, випромінював енергію й оптимістичний настрій. І це ж бо, якщо зазирнути до паспорта, у вісімдесятирічному віці! Що стосується ясного розуму, то й тут усе було гаразд, – Горенка часто відвідували молоді колеги, консультувалися, і він їм, нібито ненароком, підкидав ідеї, які невдовзі оберталися на неабиякі відкриття. Правда, його прізвище чомусь стояло під ними рідко… Честолюбні колеги іноді соромилися й пропонували співавторство, але Григорій Олександрович байдуже відкараскувався: “Експерименти й розрахунки хто робив? Не я. Отож-то. Пусте, я людина не марнославна. Ось сад – інша річ. Мій авторський витвір”.

Сад навкруги дачі Горенка справді вражав. У ньому дивно поєднувалися вишня й магнолія, інжир і груша, ромашки, хризантеми й різноманітні екзотичні тропічні квіти.

– Як вам вдалося змішати усі кліматичні пояси? – дивувалися друзі. Невдовзі звикли, хоча Григорій Олександрович щоразу вигадував щось новеньке. У нього, загалом, бувало вузьке коло найближчих друзів, мало хто зі сторонніх проникав у володіння вченого-анахорета. Навіть хлопчаки й квіткові злодюжки не навідувалися, хоча територію дачі оточував благенький парканчик-огорожа. Не були перешкодою кущі колючого живокосту вкупі з кулеподібними кронами яблунь, вони лише приховували від цікавих поглядів буяння фарб дивовижних рослин. Проте мало хто ризикував пробратися непроханим у цей райський куточок.

Ось і зараз Григорій Олександрович дбайливо обкопував, зрихлював, підстригав… По-дитячому всміхаючись, він потягнувся усім тілом й обережно торкнувся крилець дивовижного смарагдово-синього метелика.

– Дідусю, дай-но мені, – хутко пролунав голос онука.

Але Горенко уже розтулив пальці, й пломінке диво полетіло геть.

– Ти ж знаєш, що живе й воля нероздільні, – повчально відгукнувся дід.

– А сам схопив, – дорікнув онук.

– Не втримався, щоб не торкнутися краси, – з жартівливим каяттям погодився Григорій Олександрович. – Ходімо краще пограємо в шахи.

– Давно вже пора, а то зовсім занедбав моє виховання, – жваво обізвався семирічний онук і солідно почимчикував садовою доріжкою.

– На розборі якої партії ми зупинилися минулого разу? – запитав дід.

– Тартаковер-Альохін, – нагадав онук. – Піду розставлю фігури, а то я їх позбивав м’ячем.

Завзятий хлопчисько стрімголов помчав доріжкою серед кущів червоних порічок.

Позаду будинку в гущавині кипарисів розкинулася незвичайна галявинка: земля на ній була розкреслена й розфарбована в чорні й білі квадрати шахової дошки. Олексій швидко розмістив шахові фігури розміром з чималеньку кеглю.

– Що ж, до справи, – вмостився у шезлонгові Григорій Олександрович. Навпроти нього застиг Олексій, по-наполеонівські склавши руки.

– Мій хід c2 – f8, конем, – крикнув він. І, як за командою, на шаховій арені відбулися приголомшливі метаморфози. Замість розкресленого на квадрати майданчика перед очима гравців постало справжнісіньке поле битви. Шахові фігури трансформувалися у вояків – у ківерах і ментіках, з мушкетами і пістолями… Залунали крики, в повітрі з’явився дим пострілів, дзвін шабель переміщався від одного редута до другого, ось чорний кінь, вцілений розривом ядра, разом із вершником завалився у мініатюрний струмок… Ад’ютант із пакетом мчав до карети головнокомандувача. Якби хтось спробував провести аналогію, то разюче дійство цілком могло здатися, наприклад, фрагментом… Бородінської битви. Гусари ворожих армій зі спотвореними обличчями кидалися один на одного… Завершальний етап битви залежав від тактики й стратегії двох людей, котрі з незворушними обличчями віддавали розпорядження, тобто робили подальші ходи.

Після двогодинного змагання-догравання король чорних викинув білий прапор і визнав капітуляцію. Вбитих не було, лише легкопоранені, які заповнили шпиталі за межею поля битви. Олексій повагом обійшов майданчик і потис дідові руку. Невдовзі усе припинилося – шахова дошка-галявина набрала попереднього вигляду: перед очима постали рівно розкреслені чорно-білі квадрати, тільки спустошені, ніяких розривів, спотворених облич гренадерів… Щезла карета з королевою, котра, незважаючи на супровід турового ад’ютанта, потрапила у подвійну пастку двох вершників…

– Ти зрозумів, де схибив? – спитав Григорій Олександрович.

– Так… Надто багато моїх пішаків загинуло біля гаю, де у засаді розмістилися твої гусари-офіцери.

– Не офіцери, а слони. Ти переконався, як переможно вони грають у парі, – втішив онука Горенко.

– Тату! – долинув з-за дерев молодий жіночий голос. – Тобі телефонують. Той самий журналіст.

Григорій Олександрович заквапився до будинку.

– Агов, – підняв він слухавку. – Я ж сказав – ніяких інтерв’ю.

– Добре, добре, – погодився гарний чоловічий баритон. – Однак мені у будь-якому разі треба з вами зустрітися і… порадитися. Випадок, можна сказати, екстраординарний.

– Юначе, ніяких вивертів.

– Слово честі. Мені потрібна ваша допомога.

– Тоді – добре. Скільки часу вам знадобиться, щоб приїхати?

– Півгодини.

– Чекаю на вас. І щоб нікого більше. Тільки ви. Однак журналіст Бартенів приїхав не сам, а з одинадцятирічною дівчинкою. Привітавшись, винувато пояснив:

– Це донька мого колеги. Власне, причина мого візиту. Кажуть, у вашім саду відбуваються всілякі чудеса, і чи не могли б ви…

– Запевняю, ніяких чудес, – відрубав Горенко. – То що з дівчинкою?

– Дуже дивна історія. Потрапила з батьками у автопригоду. На відміну від батьків, відбулася легко, але, коли прийшла до тями, заговорила японською мовою.

– Таки вже японською? – посміхнувся Горенко.

– Річ у тім, що я закінчив факультет іноземних мов, і моєю другою мовою була саме японська. Ось послухайте…

Бартенів звернувся до дівчинки японською мовою. Вона кволо, проте чітко відповіла характерною мовою країни самураїв.

– А українською – ніяк, – скрушно промовив Бартенів.

– Зачекайте, здається, ви помиляєтеся, – заперечив Григорій Олександрович.

Бартенів щиро здивувався, коли між Горенко і дівчинкою зав’язалася розмова якоюсь вишуканою мовою.

– Нічого не зрозумів, – розвів він руками, – щось дуже знайоме…

– Давня французька мова, – по-змовницькому підморгнув звеселений Григорій Олександрович. – Ваша Інночка говорить не тільки японською, а й давньофранцузькою.

– Але чому?

– Це друге питання. А перше – ви приїхали до мене, щоб я допоміг повернути усе, як було раніше?

– Так.

– Цій біді можна зарадити. А як ви гадаєте, їй не зашкодить додаткове знання двох мов?

– Звичайно, ні.

– Зачекайте мене в саду. Я повернуся за п’ятнадцять хвилин разом із вашою протеже.

Через деякий час Горенко повернувся, тримаючи за руку диво-дівчинку, яка так зненацька заговорила японською та давньофранцузькою мовами. Зараз дівчинка і старий жваво спілкувалися українською.

– Дивина та й годі! – аж підскочив журналіст. – Якщо ваша ласка, то поясніть, що ж трапилося з Інночкою?

– Та чи зрозумієте ви мене? – схилив у задумі голову Горенко. – Хоча це досить просто. У навколоземному просторі існує астральний світ, в якому зберігається банк інформації всього людства. До нього можуть підключатися екстрасенси, провидці, медіуми, а також контактори, що проникають в сховища світового розуму завдяки травмі мозку.

– Виходить, для того щоб проникнути у сховища світового розуму, треба тріснутися головешкою!? – у запалі проголосив Бартенів.

– Але ж навіщо так категорично? – заперечив Григорій Олександрович. – Я не бачу в Інночки ніякої патології. У неї просто схибила настройка, – у результаті стресу й гематоми. У своїй обсерваторії я її підправив. Кожна людина подібна до радіоприймача з фіксованим на певну хвилю коліщатком настройки. І якщо відбувається збій і людина втрачає свою хвилю, вона, перетворюючись на ретранслятор, передає чуже, незрозуміле їй мовлення. Вона може настроїтися і на хвилю якого-небудь мексиканця чи ескімоса, і на “радіостанції” паралельних світів.

– І таким чином автоматично стає екстрасенсом?

– У тім-то й річ, що ні. Справжній екстрасенс, не пройда, може за своїм бажанням “крутити” коліщатко настройки, а у звичайної людини воно зафіксоване на певну хвилю. Інша річ – чому збивається настройка? А якщо вона починає хаотично стрибати по усіх хвилях, то цілковита біда – шизофренія у повному розквіті!

Спілкуючись таким чином, Горенко підвів гостей до хвіртки.

– До побачення. Перепрошую, у мене ще флокси не политі. Коли відвідувачі поїхали бартенівським “Опелем”, Григорій Олександрович у задумі звернувся до онука:

– Адже що таке аномалія? Непізнане, біла пляма в знаннях, на яку нерідко наклеюють наличку. Пішли, дружечку, поконтактуємо.

Дід з онуком пішли до будинку, піднялися Гвинтовою драбинкою у невеличку вежу, що приліпилася до кута будівлі, всілися в зручні фотелі і втупилися… у стелю. Її білий квадрат поступово вкрився мерехтливим сяйвом, у приміщенні потемніло, і ось допитливі очі обох вдивляються в чорне зоряне небо. У той час як надворі буяв сонячний літній день.

…Дзьоб страшенно пітнів і пив пиво. Другу добу він спостерігав за дачею Горенка. Втішного було мало: у будинку постійно хтось знаходиться, розташування приміщень – повна загадка, невідоме навіть розміщення стежок у саду. Одне втішало – відсутність собак. Та й шеф обіцяв роздобути в інвентарбюро схему будівлі. У будь-якому випадку доведеться попрацювати ніндзями: маски на обличчя, “пухкавки” в руки й гармидер у домі. А там є що взяти!

О другій годині ночі почали операцію (схему будівлі усе ж таки роздобули). Одяглися й озброїлися, узяли навіть вибухівку та ацетиленовий різак на випадок наявності сейфів. Поруч був перевірений у битвах друзяка Гунько, іншими словами Гуня. За звичкою, намагалися не наслідити, йшли посиланими жорствою стежками, сторожко маскуючись у темряві. Однак стежки чомусь не приводили до будинку. Тоді рушили навпростець – винищуючи розкішні квіти. Підкралися до широкого вікна. Темрява. Тиша. Гуня підняв руку, зробив замах. “Ні, – приклав пальця до вуст Дзьоб. – Буде надто шумно. Краще скористатися дверима”.

Двері виявилися незачиненими. “От диваки”, – похитав головою Дзьоб. Потяг ручку дверей, але зупинився, почувши незрозуміле шарудіння. За кущами хтось пробіг. За кілька секунд вікна будинку несподіваному засвітилися. “… таку матінку”, – одними вустами вилаявся Дзьоб й інстинктивно присів. Меткий Гунько злетів з Ганку й опинився долі, врившись носом у кущ жоржин. У саду знову почувся тупіт, хруснула гілка. Дивно, що з будинку ніхто не виходив, він лише світився вікнами.

– Що за чортівня? – хрипко прошепотів Гуня.

Нарешті невідомий виявив себе візуально: через смугу світла протопала виразна людська постать і завмерла за рогом будинку. Гуня готовий був поклястися, що то Дзьоб. Повернув голову й побачив друзяку, що дихав поруч. “Треба драпати звідси”, – видушив з себе не менш ошелешений Дзьоб і на чотирьох поповз від будинку. За кущами він зіткнувся… з Гуньком. Різко розвернувся на сто вісімдесят градусів і… врізався в приятеля. “Та що ж це таке?! Двоїться, чи що?!” – здивувався Дзьоб. Здригнувшись, розвернувся й зазирнув за кущ. Нікого. Тільки голосне шарудіння рослин, що розсовувалися чиїмось тілом. Хтось поплескав по плечу, це – Гуня. Цього разу справжній.

– У мене таке відчуття, що ми в оточенні, – сказав він, тремтячи. У темряві пролунав постріл, біля вуха продзижчала смертельна оса. Дзьоб метнувся в клумбу, припав до солодко-духмяних квітів матіоли. Нараз у саду розігрався справжнісінький бойовик. Зі стрільбою, кидками, наскоками, перебіжками… В результаті Дзьоб втратив напарника з поля зору, він смертельно боявся до нього наблизитися, тому що нарешті зрозумів: на нього полюють двоє – Гуня і сам Дзьоб!.. І фантастику цього роздвоєння він второпати не міг. Але факт залишався фактом. Кілька разів на нього кидався з ножем його двійник, хтось в особі Гунька намагався вбити його. Дзьоб, неначе тигр у клітці, кидався по саду, толочив квітники, ламав кущі, його обличчя спливало кров’ю, одяг був подраний на шматки… Він був збитий з пантелику, панічний стан ускладнювався тим, що з темряви періодично долинав голос його напарника: “Дзьобе, не вбивай мене!” Відбувалося щось абсолютно незрозуміле: вони боролися із самими собою! Кінець кінцем, розстрілявши всі обойми і звіріючи, Дзьоб з ножем кинувся на перешкоди – він кромсав чи то листя, чи то тіла і, неначе бульдозер, пропоров увесь сад та, перестрибнувши через паркан, вилетів на дорогу. Не озираючись, помчав геть. Біг, поки не впав, втративши свідомість.

Оговтався Дзьоб у власному помешканні, в ліжку. Судомно випростався і завмер. Замість стелі над його головою миготіло зоряне небо. Мішанина всіляких сигналів, хаос різних мов, уривки музики вмить заповнили череп. Дзьоб затряс головою і протер очі: какофонія звуків і видіння зоряного неба щезли. Дзьоб провів по обличчю долонями: ніяких саден і подряпин. Помацав груди та ноги. “Господи, насниться ж таке!” На столику відмірював час годинник. “Ох”, – полегшено зітхнув Дзьоб і засунув руку під подушку. Але пістолета там не було. Він, наче у лихоманці, обшукав ліжко. “Куди ж подівся чортів пістолет?” Ліг на живіт, зазирнув під ліжко:

“Мабуть, упав. Так, щось темніє”.

Але темніло щось занадто масивне. Дзьоб миттю злетів з постелі і, збиваючи порожні пляшки, ввімкнув світло. Упав навколішки й зазирнув під ліжко. Скочив, злякано-гидливо пересунув ліжко. На підлозі, скорчений, лежав чоловік, під головою розпливалася темна пляма крові. Ще дивнішим було те, що в руці труп тримав такий знайомий пістолет “Вальтер”, що належав Дзьобу.

Дзьоб перевернув труп і остовпів: він узнав самого себе. “Невже цей сон ще не закінчився?” Він ущипнув себе за кінчик носа: боляче…

Із шокового стану його вивів дзвінок у двері. Дзьоб спантеличено повернув голову. Настирливий дзвінок повторився. Як є, в трусах, Дзьоб навшпиньки пішов до дверей. Глянув у шпарку: “Халепа, міліція!” Дзьоб відсахнувся. Знову припав: “Так і є, міліція. А в квартирі труп”.

Дзьоб заметушився. Йому вже якось невтямки було, що то його власний труп. Дзьоб абстрагувався від нього, тому що не міг ототожнювати себе з тим мертвяком, який валявся у нього в кімнаті. Адже те, що він сам живий, не викликало ніякого сумніву. А те, що трапилося в саду, те, що відбувається зараз, – це якась жахлива смуга в його житті, яку необхідно пережити. Він же втік із того пекельного саду, отже, й зараз уникне небезпеки. Одне зрозуміло: міліція з’явилася по його душу, треба мерщій тікати будь-якою ціною!

У двері вже тарабанили.

Дзьоб відчинив вікно і, не роздумуючи, стрибнув з п’ятого поверху.

Гуня з друзями влетів у квартиру і знайшов її порожньою. Біля ліжка на підлозі лежав “вальтер”. У розчиненому вікні метлялася штора.

– Де цей придурок? – стенув плечима Гуня й визирнув із вікна. На другу годину ночі було призначено операцію з пограбування дачі професора Горенка, а Дзьоб чомусь не з’явився. Гуня, збитий з пантелику, зателефонував шефові. Той прислав братву. І ось вони тут. А квартира порожня.

У двері зазирнув “качок” Арсен, що заради понту одягнув форму міліціонера.

– Дзьоб випав із вікна, – повідомив він. – Линяємо. – Як це випав?

– Усіма кістками!

“Але чому?” – подумки здивувався Гуня. Він біг під’їздом донизу і міркував: “Невже його викинули? Але хто? Хоча… Останнім часом він був не при своїх… Пив по-чорному. Цілком могла “білочка” навідати”.

Гунько плигав сходинками, і в голові його здіймався страшенний гуркіт, просто вже нестерпне ревіння тисячі літаків… Осліплений, він охопив голову руками, спіткнувся і з усього розмаху врізався у вікно на сходовому майданчику. Сили удару не вистачило, щоб вилетіти на вулицю, але розбите скло розпанахало йому горло мало не до хребта…

(2 votes, average: 2.50 out of 5)