Аристотель з Стагир
Аристотель – учень Платона. Спадщина Аристотеля настільки широко, що його необхідно класифікувати по областях знання. Людина у Аристотеля – істота розумна, призначений в основному для чесноти, схильний до розумової праці. У людській етиці Аристотель вищої доброчесного діяльністю визнавав споглядальну діяльність розуму. У цьому позначилося характерне для рабовласницької Греції презирство до фізичної праці рабів на відміну від розумового – привілеї людей вільних. У вченні про суспільство він доводив, що відносини рабовласництва вкорінені в самій природі. Моральний зразок Аристотеля – Бог, або досконалий філософ, “мисляче мислення”. В цілому, людина у Аристотеля той, хто досяг в суспільстві певного положення, раб не є таким. Розмірковуючи про погляди Аристотеля щодо людини, варто оцінити його природничонаукові роботи, так як вони мають безпосереднє відношення до суспільства і людям, що живуть у ньому. Насамперед тим, хто осягає вчення, робиться досконаліше, а, отже, корисніше для суспільства.
Збережені праці Аристотеля можна представити так:
– твори за логікою під назвою “Органон”;
– вчення про початки буття під назвою “Метафізика”, тобто після фізики, а під фізикою малося на увазі природознавство;
– природничі роботи;
– твори, в яких розглядаються проблеми суспільства, держави і права, а також історичні, політичні, етичні та естетичні питання.
З творчої спадщини Аристотеля випливають множинні висновки, в тому числі, що стосуються безпосередньо до людини, її місця у світі:
– по-перше, Аристотель з’єднав світ ідеальних сутностей і речей. Платоновские ідеї він назвав “формами”, коли ідея речі і сама річ знаходяться в тісній єдності. Людина виступає як суще, а не знаходиться у відриві від того, що відбувається;
– по-друге, матеріалізм і ідеалізм Аристотеля були скоріше стихійними, хоча критику ідеалізму Платона він здійснював цілеспрямовано. Саме йому приписується вислів: “Платон мені друг, але істина дорожче!” Тут криється його ставлення до всіх людей, які здатні осягати світ і давати йому об’єктивну оцінку;
– по-третє, виходячи з визнання об’єктивного існування матерії (хюле), Аристотель вважав її вічною, несотворімость і незнищенність. Матерія не може виникнути з нічого, не може також збільшитися або зменшитися у своєму кількості. Матерія, за Арістотелем, пасивна. Активні її форми, матерія і форма нерозривні (наприклад, мармур і зроблена з нього статуя). Під формою Арістотель розумів попередній речі активний, творчий фактор, завдяки якому вона стає дійсністю. Форма – це стимул і мета, а матерія – своєрідна глина. Для того, щоб з неї виникли різноманітні речі, необхідний “гончар” – Бог або розум – перводвигатель. У цьому судженні Аристотеля значимо ставлення до людині розумній, здатному змінювати навколишню дійсність;
– по-четверте, в епістемології Аристотель стояв на природних, матеріалістичних позиціях. Вивчення світу полягає у відкритті форм, але для досягнення цього ми повинні відправлятися не від самих форм, а від даної нам дійсності. Роль людини укладена тут в його здатності пізнавати навколишню дійсність такою, якою вона є;
– по-п’яте, Аристотель одним з перших розробив класифікацію форм і способів раціонального мислення. Його вчення про найбільш загальних філософських поняттях або категоріях: “кількість” і “якість”, “ставлення” і “сутність”, “простір” і “час”, а також інших, за допомогою яких він прагнув висловити діалектику буття і мислення, стало безсумнівним внеском у теорію наукового пізнання. Ці свої знання він прагнув передати учням, які згодом розвивали їх – школа перипатетиків, паралельно, віддаючи данину знань про людину, вони займалися історичними біографіями, літературознавством і популярною етикою;
– по-шосте, Аристотель – основоположник формальної логіки, так само як Платон – логіки діалектичної. Логіка – головний предмет, преподававшийся в Лікее (Лікее Аристотеля). Цю традицію продовжив після смерті Аристотеля Теофраст. Ликей по суті поєднував у собі “функції наукової школи з функціями вищої школи” (наука + освіта + виховання). З лікея вийшло безліч людей, які стали згодом гідними громадянами Греції;
– по-сьоме, цікаві його соціально-політичні, цивільно-правові погляди, викладені у праці “Політика” та деяких інших. Метод політики, як науки – метод аналізу. Це те, що стосовно до політичних дій і означає роль держави; з’ясування, з яких елементів воно складається і як реалізується. Аристотель визначає державу як “форму гуртожитку громадян, які користуються відомим політичним устроєм”. Політичний устрій припускає влада закону. У політичному устрої Аристотель розрізняє три частини, але головне – громадяни. Держава складається з громадян. Тут у нього укладений і принцип суспільного устрою: політичне і суспільне тісно взаємопов’язані. Громадяни – це люди, які безпосередньо беруть участь в управлінні: в законодавчому, в адміністративному і в судовому процесах. Аристотель називає це “абсолютним поняттям громадянина”. Тому і людини за своєю природою він характеризує “істотою політичною”. Аристотель – послідовний прихильник держави. “Мета людського співжиття полягає не просто в тому, щоб жити, а набагато більше в тому, щоб жити щасливо”. На його думку, це можливо лише в державі. Але Аристотель, в його історичному часі, не може дозволити і не дозволяє внутрішню людську проблему держави і суспільства – рабство для нього природно. Одному корисно бути рабом, а іншому паном. Рабовласництво вважалося фактом цілком реальним і Богоугодною, а до появи суспільної свідомості загальногуманних типу було ще досить далеко.
Аристотель (384-322 рр. До н. Е.), Давньогрецький філософ, педагог, засновник перипатетической школи. Народився в місті Стагир у Фракії в сім’ї Никомаха – лікаря македонського царя Аміни II. Не досягнувши сімнадцяти років, Аристотель відправився на навчання до Афін і бл. 368 р. До н. е. е. став слухачем платонівської Академії, в якій пробув 20 років як слухач, викладач і повноправний член співдружності філософів-платоніки, постійно спілкувався з Платоном. В Академії Платона він сформувався як самостійний мислитель, критично, але з повагою відноситься до вчення вчителя. Аристотель знайшов у Платона керівника та одного, яким він захоплювався, і, хоча, пізніше його захопили власні наукові інтереси, він ще довго відчував вплив метафізичних і релігійних ідей Платона. Після смерті Платона він вийшов з Академії разом з Ксенократом і оселився в Антернее (Академію очолив племінник Платона Спевсіпп, з яким у Аристотеля не склалися стосунки). Приблизно в 343 р. До н. е. е. Аристотель прийняв запрошення македонського двору стати вихователем 13-річного Олександра – сина царя Філіппа Македонського, майбутнього Олександра Великого, і протягом 3-х років служив і жив при дворі в Пелле. Служба при македонському дворі значно розширила кругозір Аристотеля. Коли Олександр зійшов на престол Аристотель покинув Македонію, виконавши місію вчителя, а Олександр Македонський на знак вдячності до вчителя відбудував заново його рідне місто Стагир, в який той поїхав. У 50-річному віці Аристотель повертається до Афін і відкриває свою власну школу недалеко від храму Аполлона Ликейского. Заняття філософ проводив в алеях саду, прогулюючись по ньому в оточенні учнів, у зв’язку з чим останніх стали називати “перипатетиками”, т. Е. “Прогулюються” (від слова περιπατος – [крита] галерея, яка служила і лекційним залом). На відміну від платонівської Академії, Ликей Аристотеля – навчальний заклад і науковий союз. У 323 р. До н. е. е. проти нього було порушено справу за звинуваченням у “злочині” проти релігійних підвалин, як це було з Анаксагором і Сократом. Не чекаючи суду, Аристотель залишив Афіни і зник у Халкиде на Евбее у східних берегів Аттики. Через рік Аристотель помер: у нього загострилася хвороба шлунка, якою він страждав багато років, хвороба була спадковою. Діоген Лаертський зберіг заповіт Аристотеля, в якому їм розумно були винагороджені родичі та друзі, а також слуги і раби. Однак недоброзичливцями був поширений слух, що Аристотель покінчив життя самогубством, хоча всі знали, що він категорично заперечував самогубство, а його вчинки ніколи не йшли врозріз з його переконаннями.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)