Аристотель про рух

Своє вчення про матерію і форму, про потенцію і енергію Аристотель розробив у зв’язку з проблемою руху – цієї основним завданням античної фізики. Елеати розглядали рух, як щось хибне, позірна, як небуття. Аристотель вважав, що рух, хоча і не володіє повною дійсністю, чистим буттям, але не є небуття. Воно є перехід від можливого до дійсного, той процес, та діяльність, за допомогою якої форма втілюється в матеріальній потенції. Так з понять потенції і енергії Арістотель пояснив проблему руху: він є перехід і служить чимось середнім між потенцією, яка прагне до здійснення, і досконалою дійсністю.

Рух припускає щось рушійне і щось рухоме. Матерія рухає сама себе: мідь, як говорить Аристотель, не може сама себе зробити статуєю. Потенція без енергії не може породити руху: він має свій початок в нематеріальному, в протилежному матерії. Рух нез’ясовно ні з чистої матерії, ні з чистої дійсності: воно однаково необхідно передбачає і те, і інше; бо воно є перехід від першого до другого.

Форма і матерія одно вічні і не мають походження. Отже, вічно і взаємовідносини між ними, вічний перехід від однієї до іншої – вічно світовий рух, вічний світ. Але, питається, чи багато почав має рух, або одне? Аристотель відповідає віршем з Іліади:

Недобре багатовладдя: єдиний нехай буде владика…

І дійсно, ми бачимо, що світовий рух є цілісний процес, всі моменти якого взаємно обумовлюють один одного. Розглядаючи Всесвіт, ми знаходимо, що весь рух на нашій планеті знаходиться в співвідношенні з небесним рухом, загальним і правильним; і, якщо рух світу єдино, то воно передбачає неодмінно і єдиного двигуна. Далі, виходячи з поняття причинності, ми приходимо до поняття про першу причину. Тут ми зустрічаємося з так званим космологічним доказом буття Божого. Бог є перша причина руху, початок всіх початків. Аристотель міркував при цьому таким чином: ряд причин і наслідків не може бути безначальним або нескінченним; є причина, сама себе обумовлює, ні від чого не залежить – причина всіх причин; адже якби ми допустили нескінченний ряд причин, то у всьому існуючому бачили б ряд одних наслідків. Є, отже, один початок і причина, яка все початку робить началами і причинами; воно-то і є початок причинності і руху.

Є “перше рушійне”, початок всякого руху і зміни; бо зміни також зводиться до руху. Відповідно до Аристотеля, це початок – незбагненно і незмінно, бо в ньому немає матеріальної стихії. Воно вічно, як вічно сам рух, як вічна природа; воно нематеріально, воно є чиста енергія. Воно, тому, є перший джерело всякого буття і дії. Але абсолютно безтілесна істота є тільки дух; безтілесна енергія є думка або мислення. Чистий форма всіх форм є поняття всіх понять, вчинене ведення. У філософії Аристотеля Божество тяжіє собі, і тому вся його самодіяльність полягає в мисленні, бо всяка інша діяльність має мету поза себе самої. Предметом цього мислення служить воно саме, як найбільш гідне мислення; воно невпинно споглядає свою власну чистоту і повноту буття. Енергія цієї думки і є вічне життя.

Це початок, говорить Аристотель, що не рухає світ зовнішнім чином, поруч механічних поштовхів; воно рухає його, як внутрішня мета, не тому, щоб в ньому самому був рух, а як предмет загального прагнення, загальної любові – явна відгомін вчення Платона.

Аристотель вважає, що Божество приводить в рух безпосередньо лише верхню сферу – небо нерухомих зірок. Цей рух найбільш правильне, бо найближче знаходиться до божества; потім вже воно обумовлює собою і рух нижчих сфер (див. статтю Фізика Аристотеля). Аристотель, хоча і заперечував всякі тілесні визначення Бога, але не міг відмовитися від просторових уявлень і поміщав божество поза світом, за межами вищого неба. Бог Арістотеля не є особистий бог; це – лише кінцеве умова світового руху, світового процесу, а отже, і світового буття в його цілому, – перша причина Всесвіту. Правда, у Аристотеля поняття причинності і рухи – незрівнянно глибше понять передувала філософії. У його першій причини збігаються поняття виробляє причини, форми та цілі; вона є початок, середина і кінець всього сущого і буває. Але все ж вона обмежена у своїй дії матеріальної “причиною”, яка протіволежіт їй. Бог Аристотеля залишається філософської абстрагованістю, яка не в силах перемогти античний натуралізм. Тому поряд з верховним Богом, що рухають небо нерухомих зірок, Аристотель визнавав інших двигунів, інших богів, рушійних планети. Але бог Арістотеля не є виключно астрономічна або космологічна гіпотеза, як розум Анаксагора. Його можна розглядати також як гносеологічну гіпотезу, як ідеал чистого розуму, “поняття всіх понять”, хоча і тут, за своєю абстрагованості, він є не творчим джерелом всіх інших мислимих форм, які не існують відчужено від речовини, а тільки як мисляча початок, не має об’єкта нестямі самого. Як би там не було, бог Аристотеля є верховне, кінцеве поняття його метафізики, в якому збігаються початку рушійною причини, мети (благо) і чистої форми (чистого мислячого розуму).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Аристотель про рух