Аристотель “Поетика” – короткий зміст
В області теорії мистецтва Аристотель дав багато цінного. Він узагальнив все, що було сказано в цій області до нього, привів в систему і на основі узагальнення висловив свої естетичні погляди в трактаті “Поетика”.
До нас дійшла тільки перша частина цієї праці, в якій Аристотель виклав загальні естетичні принципи і теорію трагедії. Друга частина, в якій викладалася теорія комедії, не збереглася.
У трактаті “Поетика” Аристотель ставить питання про сутність краси, і в цьому тут він робить крок уперед порівняно зі своїми попередниками, зокрема з Платоном і Сократом, у яких поняття краси зливалося з поняттям добра. У греків цей етико-естетичний принцип виражений був навіть особливим терміном “калокагатія” (СР Ксенофонта).
Аристотель же виходить в “Поетиці” з естетичного розуміння мистецтва і бачить прекрасне в самій формі речей і їх розташуванні.
Аристотель не згоден з Платоном і в розумінні сутності мистецтва. Якщо Платон вважав мистецтво лише слабкою, спотвореною копією світу ідей і не надавав значення пізнавальній функції мистецтва, то Аристотель вважав мистецтво творчим наслідуванням (грец. – Мімесис) природи, буття, вважав, що мистецтво допомагає людям пізнати життя. Отже, Аристотель визнавав пізнавальну цінність естетичної насолоди.
Він вважав, що наслідування життя відбувається в мистецтві різними способами: ритмом, словом, гармонією. Але, говорячи в “Поетиці” про те, що мистецтво наслідує життя, буття, Аристотель не ототожнює наслідування з копіюванням, навпаки, він наполягає на тому, що в мистецтві має бути і узагальнення, і художній вимисел.
Так, на його думку:
“завдання поета – говорити не про те, що дійсно трапилося, але про те, що могло б статися, отже, про можливе – за ймовірністю або необхідностю”.
Історик “говорить про те, що дійсно трапилося, поет – про те, що могло б статися. Тому поезія філософічніше і серйозніше історії: поезія говорить більш про загальне, історія – про одиничне”.
На перший план з усіх видів мистецтва Аристотель висуває поезію, а з форм поезії вище всього ставить трагедію. У “Поетиці” він пише, що в трагедії є те, що і в епосі, тобто зображення подій, і те, що в ліриці, тобто зображення емоцій. Однак у трагедії, крім того, є наочне зображення, подання на сцені, чого немає ні в епосі, ні в ліриці.
Аристотель так визначає цей найважливіший, на його думку, рід поезії: “Трагедія є наслідування дії важливої і закінченої, що має певний обсяг [наслідування] за допомогою мови, в кожній зі своїх частин по-різному прикрашеної; за допомогою дії, а не розповіді, що здійснює шляхом співчуття і страху очищення подібних афектів” (“Поетика”, гл. 6).
Аристотель підкреслює, що в трагедії повинна бути виражена глибока ідея, тому що звершується “наслідування дії важливої і закінченої”. У цьому “наслідуванні дії важливої і закінченої”, на думку Аристотеля, основну роль відіграють фабули і характери трагедії. “Фабула трагедії, – говорить Аристотель, – повинна бути закінченою, органічно цілісною, а розмір її визначається самою сутністю справи, і завжди за величиною краща та [трагедія], яка розширена до повного з’ясування [фабули]” (“Поетика”, гл. 7).
Фабула трагедії неодмінно має перипетії та впізнавання.
Перипетія – це “зміна подій до протилежного”, тобто перехід від щастя до нещастя або навпаки. У трагедії зазвичай перипетія дає перехід від щастя до нещастя, а в комедії навпаки – від нещастя до щастя. Цей перехід повинен бути життєвим, необхідно виправданим, що випливає із самої логіки подій, зображених у трагедії. Аристотель особливо високо цінував побудова перипетії в трагедії Софокла “Едіп-цар”.
Таку ж вимога природності, життєвості Аристотель пред’являє до впізнавання. Він засуджує такі кінцівки трагедій, коли впізнавання відбувається випадково, при допомозі яких-небудь речей, прийме.
У “Поетиці” він наполягає на такій композиції трагедії, де б перипетії та впізнавання випливали з самого складу фабули, щоб вони виникали з раніше випадкового шляхом необхідності або ймовірності: адже велика різниця, чи трапиться це завдяки чому-небудь або після чого-небудь.
Отже, Аристотель вимагає дотримання в трагедії єдності дії.
Про єдність місця він взагалі нічого не говорить, а єдності часу не надає особливого значення.
На друге місце після фабули Аристотель ставить в “Поетиці” характери. На його думку, характери трагедії повинні бути шляхетними за своїм образом думок, тобто щоб все, що герої трагедії роблять, кажуть, випливало з їх переконань, з їх ставлення до життя. Герої трагедій не повинні бути ні ідеальними, ні хибними, вони повинні бути хорошими людьми, людьми, що скоїли вільно чи мимоволі якусь помилку. Тільки в цьому випадку вони порушать в глядачах почуття страху та співчуття.
Якщо прекрасний герой трагедії, ні в чому не винуватий, все ж терпить нещастя, гине, то така трагедія, вважає Аристотель, порушить у глядачів лише обурення. Якщо в трагедії порочний герой зрештою покараний і приходить до загибелі, то у глядачів буде лише задоволення від такої кінцівки, але вони не переживуть ні страху, ні співчуття.
Якщо ж у трагедії зображена хороша людина, але в чомусь все ж винувата і цей герой впадає в нещастя чи зовсім гине, то така трагедія порушить у глядачів співчуття до героя і страх за себе, побоювання, щоб не зробити тієї чи іншої помилки і не потрапити в подібне положення.
Зразком побудови такого характеру є, на думку Аристотеля, образ Едіпа в однойменній трагедії Софокла.
За майстерність у створенні характерів героїв, що переходять від щастя до нещастя, Аристотель вважає Евріпіда “найтрагічнішим із поетів”.
Хор в трагедії, як про це йдеться в “Поетиці” Аристотеля, повинен бути органічною частиною трагедії, одним з її героїв, і, на думку цього теоретика античності, створити таку єдність хору і акторів краще за всіх вмів Софокл.
Трагедія, як говорить Аристотель, очищає через страх і співчуття.
Про це очищення, по-грецьки – катарсис, багато було висловлено всяких тлумачень, так як сам філософ не розкрив в “Поетиці” його сутності.
Деякі теоретики, наприклад Лессінг, Гегель, розуміли катарсис в сенсі облагороджуючого впливу трагедії на глядачів. Інші, наприклад Бернайс, висунули інше тлумачення і вважали, що трагедія збуджує афекти в душах глядачів, але врешті-решт призводить до розрядки їх і цим приносить насолоду.
Треба думати, що під катарсисом Аристотель розумів виховуючий вплив трагедії на глядачів. Він надає великого значення думкам, які поет хоче висловити у трагедії. На його думку, ці думки повинні бути виражені через героїв. Аристотель розуміє, яке велике значення має ставлення автора до зображуваних їм людей і подій.
“Захоплююче всього ті поети, які переживають почуття того ж характеру. Хвилює той, хто сам хвилюється, і викликає гнів, хто дійсно сердиться” (“Поетика”, гл. 17).
Багато уваги в “Поетиці” Аристотель приділяє питанню про словесну форму трагедії. Вже в визначенні трагедії філософ називає промову трагедії прикрашеною. Під прикрасою він розуміє художні засоби мови, з яких особливо високо цінує метафору. “Всього важливіше бути вправним у метафорах. Тільки цього неможна запозичити у іншого; це – ознака таланту, оскільки складати хороші метафори – отже помічати подібність” (“Поетика”, гл. 22).
Але Аристотель вважає, що поряд з художніми засобами треба користуватися і загальновживаними словами. Художні засоби “зроблять мову не заяложеною і не низькою, а слова загальновживані [додадуть їй] ясність” (там же).
На думку Аристотеля, драматичні твори повинні створюватися ямбічним ритмом, так як він ближче до розмовної мови, а в епосі треба використовувати гекзаметр, оскільки лише він відповідає патетиці піднесених поем.
Деякі теоретичні принципи, пропоновані Аристотелем до трагедії, він відносить до епосу, вважаючи, що і фабули з їх перипетіями і впізнаванням, і характери, і думки поета, і словесна форма – все це відрізняє і епічну поезію; але, на думку Аристотеля, трагедія вище, значніше епосу, так як вона, при своєму порівняно невеликому обсязі, завдяки сценічності дії виробляє більший вплив, ніж епос.
Така оцінка трагедії була вираженням відносини всього грецького суспільства до цього виду мистецтва.
У “Поетиці” Аристотеля виражені основні літературно-теоретичні принципи.
Деякі з них не втратили своєї цінності і до наших днів. Безсумнівно, правильні і глибокі принципи Аристотеля щодо драми; драматичний твір має бути динамічним, він повинен показати дії людей, їх боротьбу.
Застосовуючи нашу термінологію, можна сказати, що Аристотель вимагає від драматичного твору розкриття напруженості конфлікту. Він наполягає на ідейності драми, підкреслює важливість думок автора, його ставлення до зображуваного, причому це відношення до драми розкривається поетом через вчинки й мови дійових осіб.
Таким чином, Аристотель в “Поетиці” ратує за ідейну спрямованість твору, він проти сухої тенденційності, нав’язуваної поетом зверху, поза процесу розкриття конфлікту і психології героїв.
Цінними є і погляди Аристотеля на драму як на засіб виховання мас.
Естетичному вихованню людини в державі Аристотель надавав взагалі величезне значення (“Політика”). Не втратили свого значення і висловлювання цього теоретика античності про значення художніх засобів вираження для всякого літературного твору. Одним з головних достоїнств стилю художнього твору Аристотель завжди вважав ясність, тобто те, що було настільки характерно для теоретика грецької класики. Способи осягнення цієї ясності і теорію стилю Аристотель викладає в “Риториці” (особливо в III книзі).
“Поетика” Аристотеля була вираженням теорії мистецтва античного світу.
“Поетика” його була каноном для теоретиків пізніших століть, особливо для класиків XVII ст. і просвітителів XVIII ст. Але класицисти прагнули вбачати в принципах арістотелівської поетики те, що здавалося співзвучним їх соціальним принципам. Тому вони, виходячи з орієнтації на верхівку суспільства, приписали Аристотелем вимогу, щоб в трагедіях зображувалися люди благородного походження, тоді як Аристотель вимагав лише зображення людей благородних за образом думок, за поведінкою, а такими, на його думку, можуть бути і раби.
Крім того, класицисти вимагали дотримання всіх трьох єдностей, тоді як Аристотель наполягав тільки на єдності дії.
Багато принципів “Поетики” Аристотеля, як, наприклад, вимога зображення напруженого глибокого конфлікту в усякому драматичному творі, принцип ідейного змісту, вимоги, що пред’являються до трагічного герою, принцип такої композиційної побудови, де б всі дії героїв були причинно обумовлені, вимога від поета яскравого літературної мови, – всі ці принципи є непорушними досі і обов’язковими для всякого художнього твору.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)