Аристотель “Метафізика. Книга I” – аналіз
Життя має розумітися через сумнів. Хто сумнівається, той мислить. Значить, допускає безліч уявлень, жодне з них не виділяючи. В якості основи можна взяти “Метафізика” Арістотеля, що об’єднала для нащадків всі уявлення стародавніх греків про світ, схожих тільки в усвідомленні того, що людині не дано повністю пізнати навколишнє, які б він розумові зусилля для того не застосовував. Сам Аристотель не припускав нічого певного, виступивши в якості коментатора дійшли до нього уявлень. Метафізика не належало бути наукою про першооснови, як про неї прийнято думати зараз. Більш того, термін “метафізика” з’явився через кілька століть після смерті Аристотеля.
Перш того, як починати знайомство з працями Аристотеля, потрібно зрозуміти, яким чином слід це робити. По-перше, робіт в оригіналі не збереглося. По-друге, основна частина з дійшов до нас є перекладом з арабської на європейські мови. Тому, спираючись на таку важливу інформацію, потрібно інакше трактувати, розуміючи можливість властивих текстам Аристотеля неточностей, якщо вони взагалі мають до нього хоч якесь відношення. Особливо це стосується міркувань про Бога, що можуть бути думками переписувачів текстів. У такій же мірі це стосується абсолютно всього, про первинному сенсі чого нам ніколи не буде дано дізнатися.
“Метафізика” являє собою цикл з чотирнадцяти частин, для більшої їх важливості названих книгами. Загальною оповідної лінії вони не містять, як і утворює зміст ідеї, яку Арістотель бажав би розкрити. Невідомі і дати написання. Варто припустити, що античні дослідники творчості Аристотеля або арабські переписувачі взяли і об’єднали в єдиний масив були у них подібні один з одним тексти, створивши тим самим ми називаємо “Метафізикою”. Надалі все викладене в се тексті буде вважатися написаним безпосередньо Аристотелем, щоб не припускати іншого, цілком допускається необхідністю сумнівів.
У першій книзі Аристотель говорить – все люди від природи прагнуть до знання. Чи варто згадувати міф про захист титаном Прометеєм людського племені, виступивши тим проти Божої волі Зевса? Відкривши для людини прагнення до пізнання, Прометей поніс суворе покарання. Люди ж помстилися Зевсу, скинувши з себе морок з чар, відмовившись від ідеї божественності взагалі. Безумовно, ні Аристотель, ні хто інший до XXI століття серйозно так це розуміти не прагнув. І немає потреби шукати в працях Аристотеля засіб щодо остаточного викорінення релігійного полону, від якого людство не позбудеться ще протягом декількох тисячоліть.
Аристотель пояснює схильність у людини до знання за рахунок здатності запам’ятовувати, ніж він істотно виділяється серед представників живого світу. Завдяки пам’яті людина знаходить досвід, тим сприяючи розвитку науки і мистецтва. Чим частіше людина займається певною діяльністю, тим він краще її робить. Отже, хто досвідченіший – той мудріший. Це означає, що суть мудрості – постійна практика.
Як же людина пізнає світ? Для того він використовує силогізми – за допомогою ланцюжка міркувань приходить до необхідних йому висновків. Але для міркувань потрібні причини. За оні Аристотель пропонує вважати сутність, матерію, джерело і підсумок руху. Для доказу цього думки Аристотель призводить майже компілятивну викладку за досягненнями предків. Тепер відомо, древні греки шукали першооснова буття в чомусь певному: Фалес – у воді, Анаксимен і Діоген – в повітрі, Гиппас і Геракліт – у вогні, Емпедокл – у всіх цих елементах і в землі, Анаксагор – в розумі, Емпедокл – в здатності всіх елементів з’єднуватися і розділятися, Левкіпп і Демокріт – в повноті і порожнечі, Платон – в ідеях, піфагорійці – в числах.
Як видно, спочатку стародавні греки вважали першоосновою буття певну матерію, або їх поєднання. Після, коли стало очевидно, що, припустимо, вода дає життя, але життя не може бути породжена тільки водою, як не може бути породжена просто матерією в будь-яких її поєднаннях, довелося погодитися з припущенням про початок життя за допомогою того, хто вміє обробляти матерію і надавати їй необхідну форму. Здавалося б, Аристотель мав розглянути роль богів, чого в “Метафізика” практично не простежується. Немов пласт міркувань виявився вирваний, відразу переключивши увагу на наступний етап розвитку людської думки.
Наскільки припустимо вважати ідеї або числа за першооснову буття? За часів Аристотеля це серйозно обговорювалося і вимагало зусиль, щоб висловити переконливе спростування. Аристотель не вважав за необхідне заперечувати, вважаючи корисним допускати все претендує на прізвисько істини. Він дав загальне уявлення, запропонувавши кожному вибрати близький йому по духу варіант.
Самим логічним рішенням виявилося вважати першоосновою всього саму природу, оскільки будь-яка матерія тоді опинялася первинної. Це породило нові міркування, що стосуються всього сущого взагалі. Наприклад, Всесвіт рухлива чи ні? Її слід розуміти розумом чи почуттями? Є у неї межа або вона безмежна? Або все, згідно Ксенофант, є Бог?
І все таки, правдивої залишається вважати точку зору Платона про ідеї. Адже саме ідеї первинні, тоді як всі виходить безпосередньо з них.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)