Арготизми – Лексико-синонімічні засоби увиразнення мовлення – Художньо-мовленнєва організація літературного твору – ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
Арготизмами (від франц. Argot – жаргон) називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго – це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту. До арго з давніх часів вдавалися такі соціальні групи, як ремісники, мандрівні крамарі, лірники, жебраки і т. д. У лірників, наприклад, існували такі арготизми, як: Курганити – грати, Курляти – варити, Клево – добре, Мікрий – малий, Ботень – борщ. Найбільш поширене арго в середовищі злочинців, з яким і пов’язують його походження: “Арго у власному розумінні слова – це професійний жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за деякими місцями писемних пам’яток французької мови вже в XIII ст., а з XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення. <…> З другої половини XIX ст. відбувається швидке “розсекречування” арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову, langue familière. <…> Звідси арго потрапляє в художню літературу” [87, 242-243]. В художній літературі арготизми використовуються переважно з метою мовної характеристики дійових осіб. Наприклад: “Розказував, як він попав раз на вечорниці… А там самі терпелюки1 та каравони2. Покургав3 я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха4 й обзивається: “Чи не дати вам, діду, мукиці?” Оце, думаю, клево5! Годі сухмаї кусмарити6, хоч ставреників накурляю7″ (Г. Хоткевич, “Сліпець”; лірницьке арго: 1парубки; 2дівчата; 3пограв; 4сука; 5добре; 6сухарі гризти; 7вареників наварю). “А мазурики между тем в “марушечьем углу”, ожидая каждый очередь, вполголоса меж собой о своих делах разговаривают. Они в этом отношении менее Прова Викулыча церемонятся.
– Что стырил1?- осведомляется один у другого. – Да что, друг любезный, до нынче все был яман2, хоть бросай совсем дело; а сегодня, благодарение господу Богу, клево3 пошло! Зашел этта ко Владимирской. Народу за всенощной тьма-тьмущая – просто, брат, лафа! – Ну и что же ты? маху не дал? – Еше б те маху! Шмеля срубил, да выначил скуржанную лоханку4! – самодовольно похваляется мазурик. – Мешок во что кладет веснухи5? – спрашивается в то же время в другой группе, на противоположном конце комнаты. – Во что кладут! да гляди, чуть не в гроник6! – ропщет темная личность с крайне истомленным и печальным лицом. – Клей7 не дешевого стоит; поди-ка, сунься в магазин у немпа купить – колес8 в пятьдесят станет.
– А какой клей-то?
– Да канарейка с путиной9, как есть целиком веснушные10. Так он что, пес едакий, мешок-то? Я по чести, как есть, три рыжика правлю11.
– Какими? рыжею Сарою12?
– Ну, вестимо, что Сарой, а он, пес, только четыре царя13 кладет. А мне ведь тоже хрястать14 что-нибудь надо! жена тоже ведь, дети… голодно, холодно… <…> В третьем углу – молодой вор… молодцевато повествует о своих ночных похождениях:
– Просто, братцы, страсть! Вечор было совсем-таки влопался15! Да, спасибо, мазурик со стороны каплюжника16 дождевиком17 – тем только й отвертелся! А Гришутка – совсем облопался18, поминай как звали! Стал было хрять19 в другую сторону, да лих, вишь ты, не стремил20, опосля как с фараоном21 справились; а тут стрела22 подоспела вдогонку – ну и конец! Теперь потеет23; гляди, к дяде на поруки попадет24, коли хоровод25 не выручит.
– Значит, скуп26 надо? – озабочено спрашивают мазурики, ибо этот вопрос, весьма близко касающийся их сердца и карманных интересов.
– Значит, скуп! Парень, братцы, клевый, нужный парень! Отначиться27 беспременно надо” (В. Крестовський, “Квартира для Тринки і темних очей”;злодійське арго: 1украв; 2погано; 3добре; 4вийняв гаманець і витягнув табакерку; баришник, який оцінює золотий годинник; 6гріш; 7слово, яким позначається будь-яка вкрадена річ; 8рубль; 9 годинник з ланцюжком,10золоті; 11червінці прошу; 12півімперіал; 13срібний рубль; 14їсти; ,15попався на кражі; 16поліцейський; 17камінь; 18був заарештований і відправлений в тюрму; 19бігти; 20дивитися, стерегтися; 21,будочник; 22патрульний козак; 23сидить в участку; 24потрапити до в’язниці; 25ватага, злочинна зграя; 26загальна складчина на викуп заарештованого; 27відкупитися).
Спорідненим з арготизацією мови явищем є так звана мовна Тарабарщина, в основу якої покладена деформаціязагальновживаних слів, арготизованих шляхом спеціальних прийомів: “Крім створення власне арготизмів, застосовувалось і зашифровування слів шляхом переставляння чи введення нових складів. Так в арго злодіїв Євбазу (м. Києва) у наголошеному складі приголосні перед голосним замінювались звуком “ш”, а сама група приголосних разом із голосним повторювалась у кінці слова: Шая жи шуву шана Євшазіба (Я живу на Євбазі)” [107, 134]. Цікавий приклад використання подібної словесної Тарабарщини міститься в поемі І. Котляревського “Енеїда” (частина четверта, строфи 1-2):
Борщів як три не поденькуєш.
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з’язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить.
Та що абищоти верзлялом,
Не казку кормом солов’ять:
Ось ну, закалиткуй брязкалом,
То радощі заденежать.
Коли давало сп’ятакуєш,
То, може, чуло зновинуєш,
Якщо з тобою спередить:
Куди на плавах човновати,
Як угодити Юнонати
І як Еней замінервить.
Зміст цієї тарабарщини розшифровується приблизно так: “Як три дні без борщу посидиш, // Почне за серце тормошить, // І підтягне живіт до спини, // І в кендюсі забуркотить. // Коли ж що за язик напхаєш, // Живіт як світ натеребит, // Утроба весело заграє; // Об землю лихом добре вдариш, // Вчорашній голод не згадаєш, // Тоді тобі сам чорт не брат. // Та що там теревені править, // Байки не кормлять солов’я: // Ось ну калиткою трусни, // Брязкалом душу звесели, // Добудь з калитки п’ятака. // Коли п’ятак у руку сунеш, // То, може, новину почуєш: // Куди човни по морю править, // Які Юнона сільця ставить // І як її перехитрить”. “Словесна гра, – пише коментатор поеми О. Ставицький, – тут побудована на довільній перестановці складових частин слова і речення: підмет – на місце присудка, додаток – на місце підмета і т. д. За такою “тарабарщиною” – добре знання і чуття рідної мови, її гнучкості, невичерпних словотворчих можливостей <…>. Перед нами словесна еквілібристика, розрахована на те, щоб приголомшити, збити з толку співрозмовника у відповідальний момент розрахунку. Щоб розщедрити Енея, Сівілла обіцяє ще стати йому в пригоді – навчити, яким шляхом плисти, щоб щасливо досягти мети, розповісти, які каверзи готує йому Юнона і як їх уникнути. Еней замість запрошеного п’ятака дає старій “шагів з дванадцять” (шість копійок, шаг – півкопійки). Хитра баба, тут же забувши обіцянки, “іхлизла, мов лихий злизав”” [44, 254].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)