Апарат книги, як система орієнтації читача в структурі і змісті видання
Роботу з книгою треба розпочинати з ознайомлення з нею. Це дасть загальну уяву про основну тему та ідею книги, про особливості викладу матеріалу, стиль, сприятиме плануванню дальшої роботи, раціональному розподілу часу, вибору найдоцільнішої форми записів змісту прочитаного.
Ознайомлення з книгою починається з її титульної сторінки (від лат. titulus – напис), де звичайно вказуються прізвище автора, назва, черговість видання, місто, видавництво і рік публікації. Іноді окремі з цих елементів опускаються, а додаються інші.
Досвідченому читачеві чимало може сказати про авторитетність книги прізвище її автора. Є багато вчених, які зробили великий внесок у розвиток певної галузі науки, письменників, які завоювали своїми творами любов і визнання читачів. До написаних ними книг ставляться з особливим довір’ям. Думка про якість книги не відомого раніше автора складається вже в процесі роботи над нею. Є книги, які створюються великими колективами людей. У них звичайно вказується, хто їх редагував чи впорядковував. Так, на титульній сторінці “Словника іншомовних слів” (К., 1985) вказано, що його підготувала до друку Головна редакція Української радянської енциклопедії, що це видання друге, виправлене і доповнене, що вийшла книга за редакцією академіка АН УРСР О. С. Мельничука. Автори звичайно дбають, щоб назва книги стала першим ключем до глибшого осмислення її змісту.
Іноді вибір назви творів стає предметом тривалих роздумів; у письменників. Панас Мирний та Іван Білик до того, як спинилися на назві роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, писали його під назвами “Чіпка”, “Легкий хліб”, “Розбишака” та ін. А пізніше видали його ще й під заголовком “Пропаща сила”.
Відомий драматург І. Кочерга писав, що назва при всій своїй стислості є насамперед синтез, душа твору і потрібне чимале вміння, щоб кристалізувати в двох-трьох словах цю душу.
Підручники і навчальні посібники перед виданням розглядаються й затверджуються відповідними міністерствами, що теж зазначається на титулі книги. Так, на титульному аркуші підручників з філологічних дисциплін для університетів республіки вміщується гриф: “Допущено Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР як підручник для студентів філологічних факультетів університетів”.
Внизу на титульній сторінці зазначаються місто, в якому видана книга, назва видавництва і рік видання. Ці відомості теж є певним орієнтиром, адже назва видавництва дає уявлення про характер і особливості змісту книги. Наприклад, політичну літературу публікує видавництво “Політвидав України”, дослідження академічних інститутів України – видавництво “Наукова думка”, вузівські підручники – “Вища школа”, шкільні підручники – “Радянська школа”, науково-популярні брошури – товариство “Знання”, художні твори – видавництва “Радянський письменник”, “Дніпро” та ін.
До початку роботи з книгою крім титульної сторінки треба ознайомитися з її апаратом. Апарат книги (від лат. apparatus – пристосування) – це науково-довідкові матеріали, що їх автор, упорядник чи редактор додають, щоб проінформувати читачів про ідейно-тематичний зміст і структуру книги, щоб пояснити важкі для усвідомлення місця, схарактеризувати згадувані події й осіб, вказати використану літературу тощо. Складниками апарату книги є: анотація, передмова та вступна стаття, примітки й коментарі, словник важко зрозумілих слів, післямова, біографічна довідка про автора, покажчики, список літератури, резюме, зміст.
Інформацію, яку здобуто при ознайомленні з титульною сторінкою книги, доповнить анотація (від лат. annoto – позначаю), як правило вміщувана на звороті титульної сторінки. Це стисла характеристика змісту книжки з вказівкою, на яких читачів вона в першу чергу розрахована. В анотаціях до художніх творів іноді подаються ще стислі відомості про автора.
Передмови до книг пишуть їх упорядники, редактори, перекладачі або автори. У передмовах часто характеризуються історичні обставини та факти особистого життя автора, що спонукали до написання книжки. У збірниках визначаються принципи відбору творів для них. У книжках, що перевидаються, обгрунтовується потреба цього, вказуються ті зміни й доповнення, які внесено. Наприклад, при виданні німецькому в 1872 р. і російському в 1882 р. “Маніфесту Комуністичної партії” його творці К. Маркс і Ф. Енгельс спільно написали дві передмови. Після смерті К. Маркса до п’яти наступних видань передмови німецькою, англійською, польською та італійською мовами писав Ф. Енгельс. “Маніфест” – історичний документ. Тож автори передмов не вносили в нього ніяких змін. Підтверджуючи правильність загальних його положень, вони разом з тим у передмовах звертали увагу на ті окремі факти, які з часу появи цього документа вже застаріли чи змінилися. У передмові до російського видання К. Маркс і Ф. Енгельс розглянули гостре на той час питання про можливу роль у суспільному прогресі російської общини тощо.
І. Франко, готуючи до видання повість “Захар Беркут”, сам написав до неї коротку передмову, в якій пояснив відмінність між історичним дослідженням і художньою повістю. Він, зокрема, зазначав, що там, де історик оперує аргументами і логічними висновками, повістяр мусить оперувати живими людьми, особами. Далі автор пояснював, що основу повісті взято з історії й народних переказів, а дійові особи вигадані. Через 20 років, готуючи друге видання, він додав до передмови, що обмежився виправленням мови з урахуванням здобутків її розвитку.
Подібну до передмови роль відіграє в книжці вступна стаття. Однак вона, як правило, відзначається більшим, ніж передмова, обсягом і глибшим оглядом тих проблем, які ставляться й розв’язуються в книзі. її завдання – підготувати читача до грунтовного зрозуміння та засвоєння матеріалу. Наприклад, у першому томі зібрання творів П. Тичини в дванадцяти томах, що вийшов у Києві в 1983 р., вміщено вступну статтю Л. Новиченка “В поколіннях я озвуся” (Творчість Павла Тичини)”. В ній дається грунтовний огляд життєвого шляху та творчості поета за шість десятиліть його праці в літературі. Ознайомлення з нею допоможе глибше усвідомити зміст, особливості форми й значення написаного П. Тичиною.
Іноді замість передмови в кінці книги вміщується післямова, яку пишуть сам автор, чи упорядник, перекладач, чи редактор. За змістом вона близька до передмови, але тому, що читають її переважно тоді, коли твір чи книгу вже прочитано, в ній відсутні поради, як їх слід читати. Завдання післямови – дати відповіді на ті запитання, які можуть виникнути в процесі читання, доповнити, показати значення книги в сучасному житті. Якщо у загалом цінній книзі автором допущені якісь фактичні неточності чи висловлені хибні положення, автор післямови розкриває їх і дає правильне тлумачення.
У наукових збірниках в кінці кожної праці іноді подається резюме (від фр. resume) – стислий висновок, перелік її основних положень.
Іноді в кінці книги вміщують коментарі (від лат. commentarium – записки, тлумачення) – додаткові відомості про згадувані у книзі події, історичних діячів, митців тощо. У коментарях до художніх творів іноді характеризується творча лабораторія автора, історія написання, наявні варіанти й редакції, авторські самооцінки й судження критиків. Розрізняють історико-літературні, текстологічні, реальні й лінгвістичні (мовні) коментарі.
У коментарях звичайно вказуються джерело даної публікації, йдеться про зміни, які вносили в текст сам автор чи редактор, тощо. Наприклад, у згадуваному вже першому томі з 12-томника П. Тичини у коментарях до вірша “Партія веде” говориться, що він уперше був надрукований у газеті “Правда” в 1933 р. й передрукований у газеті “Вісті”, що поет його правив тощо. Тут же наводиться первісний варіант вірша, вказується, що основний текст наведено за виданням 1954 р. “Вибране”.
У реальному коментарі даються фактичні довідки про час і місце описуваних автором подій, розшифровуються наявні в книзі алегорії та натяки, даються пояснення про згадуваних людей, організації тощо. Наприклад, у коментарях до вірша Тичини “Не Зевс, не Пан…” характеризуються ці персонажі давньогрецьких міфів.
Лінгвістичний коментар – це переважно переклад вжитих автором іноземних слів, тлумачення застарілих чи малозрозумілих висловів тощо. Він може подаватися чи в кінці сторінки під основним текстом, чи в кінці книги.
Подібну до коментарів роль відіграють авторські чи редакторські примітки, що подаються або в кінці твору, або внизу сторінок як виноски. Вони додатково роз’яснюють певні положення книжки чи доповнюють текст.
Нарешті, книжки мають такі елементи, які орієнтують читачів у їх змісті, сприяють швидкому знаходженню потрібних відомостей. Це зміст книжки та різні покажчики. Звичайно книжки діляться на глави, розділи, підрозділи, що часто мають свої назви. Наведені в змісті, вони орієнтують читача в структурі, проблематиці й тематиці книги. Крім змісту окремі книжки мають ще спеціальні покажчики. У збірках віршів і малих жанрів, коли в них багато творів, крім переліку їх у змісті додається ще алфавітний покажчик, який дає змогу швидко знайти потрібний твір. Алфавітні покажчики є, наприклад, у Шевченковому “Кобзарі”. Предметні покажчики орієнтують у термінах і поняттях, вжитих у книзі. До багатотомних видань творів предметні покажчики додаються як окремі книжки.
У зібраннях творів, антологіях, збірниках, монографічних дослідженнях вміщують іменні покажчики. Вони допомагають знаходити ті сторінки, на яких йдеться про певних людей, іноді в них наводяться їхні імена та по батькові, дати життя, важливі факти біографії, назви основних творів тощо. Бувають ще покажчики географічних назв, періодичних видань, ілюстрацій, псевдонімів тощо. Наприклад, у кожному з томів “Історії міст і сіл Української РСР” є іменні й географічні покажчики.
У підручниках, у книгах на суспільно-політичні теми і в дослідженнях з різних галузей науки в кінці часто подаються списки літератури з відповідних питань. Ці списки можуть бути досить повними, але частіше це перелік основних чи рекомендованих для вивчення праць, які дають змогу поглиблювати знання. їх часто використовують при підготовці рефератів, курсових і дипломних робіт. У семінаріях і методичних посібниках наводяться списки літератури до кожної з рекомендованих для дослідження тем. Тому підбираючи літературу до якоїсь теми, потрібно дізнатися, чи є методичні посібники, які допоможуть раціоналізувати й полегшити її вивчення.
Треба навчитися вільно використовувати матеріали що становлять апарат книг. Після того потрібно переглянути текст книги, щоб мати попереднє уявлення про неї. Цьому сприяє перелистування книги, ознайомлення з композицією та манерою викладу матеріалу, способом оформлення, ілюстраціями, таблицями. А такі довідкові видання, як енциклопедії та словники, розраховані на вибіркове, а не на суцільне читання. Перегляд тексту твору завершується висновком, всю книгу чи тільки окремі її розділи потрібно глибоко опрацьовувати. Цей перегляд має привернути увагу до книги, а ще краще, коли викличе справжній інтерес.
Важливим предметом постійного й регулярного читання культурної людини є періодична преса – журнали й газети. Адже, як писав В. Маяковський,
Газета – єто не чтение от скуки,
Газета – наши глаза и руки.
Читання газети та журналу також розпочинається із попереднього перегляду назв тих статей, які в них вміщені. Важливе значення мають передові статті газет. Слід звертати увагу також на ті матеріали та інформації, які пов’язані з вашим фахом і особливо цікавлять вас.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)