Антропоцентризм і гуманізм Ренесансу
У зв’язку зі зміною соціально-політичних умов, з ростом знання і динамізмом виробництва роль людини в подіях і сферах буття стала багато-складніше. Значимість людини в суспільстві і природі, безсумнівно, збільшилася порівняно з середньовічним існуванням людини. Більш затребуваною стала індивідуальність людини, його освіченість, сміливість мислення та оригінальність дій. У різних ситуаціях люди змушені були більше вірити у власний розум і особисту кмітливість. Умілість тепер оцінювали вище всього. Поклоніння звичаєм змінилося культом удачі. У Боккаччо, Саккеті, Джованні мораль усіх новел: в удачі прихований гріх наполовину прощений. Звідси випливає, на їхню думку, що треба досягати мети, не роздумуючи над засобами, і приховувати шляхи, щоб досягти мети напевно. Це досить суперечлива думка може породжувати асоціальні світоглядні висновки.
Руйнування станово-корпоративної структури сприяло виникненню інтелігенції з купців, знаті, юристів, викладачів, навіть з ремісників і селян. Так з’явилися гуртки гуманістів, не пов’язаних з університетами, де все ще переважала схоластика. Поняття “гуманізм” з’явилося в середині XV ст. і означає те, що Цицерон і Тацит свого часу висловили терміном “humanitas” – людський, людяний. Мова йде про якості вільного, освіченого громадянина, необхідних для активної участі в житті суспільства. Гуманісти-інтелігенти не були зв’язані певною професією. Вони представляли нову аристократію – “аристократію духу”. Їхні думки спрямовані на вивчення класичної давньої (античної) літератури, філософії, які визнавалися еталоном культури. Звідси і назва епохи – “відродження”. Пізніше поняття гуманізму залишилося як позначення наукових дисциплін, зайнятих осмисленням внутрішнього світу людини, з’явився термін “гуманітарні науки”.
Родоначальником гуманізму вважається поет і філософ Франческо Петрарка (1304-1374). У трактаті “Про невігластві власному та багатьох інших” він відкидав схоластичну вченість, оскільки вважав її марною для людини його часу. На його думку, не треба сліпо наслідувати геніальним попередникам, а треба переосмислити культуру античності і перевершити її. Цей напрямок гуманізму і стало провідним у добі Відродження. Петрарка вважав, що зміст справжньої філософії складають науки про людину. Завдяки такому акценту в філософії виник сильний інтерес до особистісного самосвідомості людини, а діяльність особистості стало в гуманізмі центральною категорією.
Саме це й відображено у вченні гуманіста Леона Альберті (1404-1472), де основна думка в тому, що людина бере гору над складнощами долі власною активністю.
Такі індивідуалістичні тенденції склали зміст і творчості Лоренца Валли (1407-1457). У філософському творі “Про насолоду” він проголошував прагнення до насолоди. На його думку, мірило моральності – особисте благо. Часто такі тенденції в історії філософії набували навіть асоціальні відтінки.
У другій половині XV сторіччя сформувалися нові ідеї гуманізму про гідність особистості, що вказують на особливі якості людини в порівнянні з іншими живими істотами і особливе положення його у світі. Пікоделла Мірандола (1462-1494) в “Промови про гідність людини” помістив людину в центр світу і стверджував, що гідність полягає у свободі. Свобода трактувалася ним як можливість людини стати тим, ким він побажає. Оспівуючи міць людини, його творіння, мислителі неминуче зближували людину з Богом. Не випадково в цей період з’явилося поняття “Вірт”. Історик і державний діяч Ніколо Макіавеллі (1469-1527) в трактатах “Государ” і “Міркування про першу декаду Тита Лівія” середньовічну концепцію божественного приречення замінив ідеєю фортуни, визнаючи силу обставин. Але, за його словами, доля лише наполовину панує над людиною, тому він (чоловік) повинен боротися з обставинами. У зв’язку з цим рушійною силою історії, поряд з фортуною, він і вважав “Вірт”, тобто втілення людської енергії, вміння, таланту.
Думка епохи Відродження спрямована на осягнення самої людини і його взаємин зі світом. Божество не заперечує, але земне заступило його. Деперсоналізація Бога полягало в тому, що він або розчинявся в природі – пантеїзм (“природа є Бог в речах” – повторював Бруно), або світ занурений у Бога – гилозоизм (Кузанский). Пантеїзм і гилозоизм відповідно наділяли природу здатністю до несвідомого творчості, приписували їй наявність особливої мови, розуміння якого вселяло надію на пізнання і зміна світу. До речі сказати, в зв’язку з цим з’явилися магія, астрологія, алхімія як яскраві езотеричні вчення.
Зароджувалася і набувала чинності антропоцентристська концепція: розвивалися і затверджувалися погляди на людину як на центр світобудови. В епоху Відродження людина представлений не просто як мета світобудови, а як “творець” самого себе як особистості і пан над усією природою. Віра в початковий людський гріх стала згасати. З одного боку, науковий прогрес епохи Відродження зумовив розвиток передових ідей антропоцентризму і змусив людей повірити в себе і свої сили. З іншого боку, уречевлення зв’язків і взаємодій між людьми, що супроводжувало становлення капіталістичного виробництва, відкрило можливість розвитку всебічного, універсального індивіда. На уречевлення суспільних відносин людина відповідала пробудженням і розвитком самосвідомості, здатності до систематичної рефлексії. Людське самосвідомість істотно змінювалося. Ці зміни були пов’язані з процесами секуляризації, тобто із звільненням від релігійних і церковних догм. Такі процеси відбувалися в усіх сферах суспільного життя. Людина, дорослішаючи, усвідомлював себе, а не когось в якості творця власної долі. Такої сили і влади людина ще не мав ніколи. Проте неприпустимо розглядати Відродження як повністю секуляризованому епоху. Християнство людей в цей історичний період було зовсім свідомим, часто глибоким і щирим. Гуманізм, до якого вони прагнули, був і хотів бути гуманізмом християнським. Іншими словами, епоха Відродження взяла з середньовіччя найцінніше, що може дати одна з релігій – християнський гуманізм. Він був привнесений майже в усі наступні вчення про людину, починаючи з зародження науки Нового часу.
Ренесансний характер антропоцентриського концепції людини полягає в стихійному поєднанні сенсуалізму і раціоналізму. Зовсім по-іншому мислиться людина в епоху Відродження ніж в середньовіччі. Антііерархічность возрожденческого антропоцентризму – ось головна відмінність від антропоцентризму схоластики. Епоха Відродження розсунула межі всесвіту до нескінченності і підняла людини до творіння самого себе як особистості. Сталося включення людини в загальний природний ряд, але вже не як нікчемною піщинки, а як божества. З цього моменту люди стали шукати точку опори в своєму житті не стільки “на небі”, в Космосі, скільки “на землі”, тобто у собі, у своїй душі. Тому для даного періоду проблема індивідуальності була надзвичайно актуальною, вона містила в собі не тільки ідею захисту суб’єкта діяльності, а й нові ідеали людини. Разом з тим, індивідуальність все частіше переростала в оригінальність. Ця тенденція не оминула і науку. Ситуація, коли людина представляє в науці себе, небезпечна для результатів пізнання. Це гносеологічний “глухий кут”. Тому поступово назріла необхідність перегляду цілей та методів наукового пізнання. Початок вирішення цієї проблеми представлено у філософському змісті механістичної картини світу, у філософії Нового часу.
З точки зору філософського аналізу соціально-економічних умов, світогляду та філософії епохи Відродження можна зробити висновок, що Відродження сформувало новий стиль мислення у поглядах на природу, суспільство і людину. Цей стиль вимагав точного прогнозу світового процесу на основі найбільш розробленої на той час науки – механіки. Стиль мислення узгоджувався з об’єктом пізнання – світ як сукупність динамічних систем, як динамічна гармонія природи, людини і суспільства. У передчутті зміни картини світу від натурфілософії до філософії розвитку виникла потреба і в новому філософському методі пізнання. Вирішити це завдання вдалося філософії та науці Нового часу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)