Андрій Шевченко

Шевченко – символ України. У цьому немає жодних сумнівів. Ось тільки багато українців уточнять, про яке Шевченко йде мова – про Тараса Григоровича або Андрія Миколайовича. А іноземець уточнювати не стане. Звичайно, з цього приводу можна ображатися, робити суворе обличчя, говорити: ось, мовляв, до чого дожили, і так далі і тому подібне. Але це факт, реальність, яку навряд чи можна змінити. Так, для нас, українців, і Тарас, і Андрій – богом дане чудо, приголомшливе і неповторне у своїй геніальності. Але за кордоном на питання “Хто такий Шевченко?” Зі стовідсотковою ймовірністю буде дана відповідь: “Один з найкращих у світі футболістів”. Що з цим робити? Та загалом-то, нічого. Хіба що радіти тому, що Андрій Шевченко – наш співвітчизник…
Чи можна, розповідаючи про Андрія Шевченка, обмежитися традиційної біографією? А чому ні? Є футболіст – значить, є біографія, є голи, окуляри, медалі та кубки, які характеризують його досягнення. Проте ж ми відійдемо від традиційних шаблонів. Адже в даному випадку мова піде не про футболіста Андрія Шевченка, а про Андрія Шевченка – символі України. А символом футболіста робиться не біографія, не місце народження, спадковість чи професія його батьків, і навіть не число забитих голів і завойованих кубків. Символ – це щось інше, це любов народу, це тисячі хлопчаків (і не тільки в Україні), гордо носять футболку з номером “7” і прізвищем “Шевченко”, це щось невловиме і непередбачуване, очікування дива, коли кращий футболіст України останніх років виходить на поле. Та до того ж мова в цій статті піде не тільки про Шевченка, але про все українському футболі часів незалежності.
Отже, згадаємо 1994 рік. З одного боку, країна нещодавно нарешті здобула омріяну незалежність, стала вільною і вільна була жити самостійно, не озираючись на “старшого брата”. Але з іншого – свобода, як це нерідко буває, призвела до руйнування роками налагоджених зв’язків, плутанині і розгулу гіперінфляції і, як наслідок, – до чи не повного краху економіки. Природно, що такий стан справ не могло не позначитися на спорті, адже сучасний спорт, у тому числі і футбол, не може жити без грошей. А де їх взяти в злиденній країні? Не дивно, що рівень українського чемпіонату, м’яко кажучи, залишав бажати кращого. Багато чудові футболісти поїхали за кордон, хоча б у ту ж Росію, де рівень фінансування футболу був не в приклад вище. Мабуть, останньою надією на те, що український чемпіонат не затихне остаточно, була талановита молодь, на щастя з’являються із завидною регулярністю. У 1994-му вже проявили себе молоді Ребров і Шовковський. А потім на поле динамівського стадіону вийшов хлопчисько, очі якого горіли пристрастю, і було видно, що його не хвилюють гроші і рівень чемпіонату, він просто хотів грати і забивати. І прізвище у нього була сама що ні на є українська – Шевченко…
Фахівці відразу зрозуміли, що з цього хлопчини буде толк. Власне, а як інакше, якщо в сімнадцять років Шевченко довірили місце в основі київського “Динамо”, незабаром він забив свій перший гол в єврокубках і одягнув футболку національної збірної. Тобто талант був очевидний. І все ж мало хто припускав, що з Андрія виросте не просто класний футболіст, а суперзірка, один з кращих нападаючих за всю історію світового футболу. Адже скільки їх було, молодих та ранніх, які вистрілювали на сезон-другий, а потім губилися, тихо сходили нанівець. Але Шевченко, на щастя, з кожним матчем доводив, що він прийшов всерйоз і надовго. Разом з ним ріс і авторитет всього українського футболу.
Свого часу, коли Україна тільки-тільки стала незалежною футбольною державою, страшні слова на кшталт “Баварія”, або “Реал”, або ж, якщо мова йшла про збірну, “Франція” і “Німеччина” приводили до того, що в українських футболістів тряслися коліна і опускалися руки. Здавалося, що українським командам ніколи не судилося на рівних боротися з грандами європейського футболу. Однак минуло зовсім небагато часу, і українці всерйоз заявили про себе на міжнародній арені. Першою ластівкою став відбувся в 1993 році матч “Динамо” з чинним володарем Кубка чемпіонів “Барселоною”. Абсолютно несподівано кияни вдома здобули перемогу з рахунком 3: 1. Але в Барселоні каталонці показали, що “Динамо” ще рано думати про європейські вершинах. 4: 1 – і за сумою двох матчів перемога залишилася за “Барсою”. Та й взагалі перемога в Києві поки що залишалася єдиним вдалим пострілом на тлі безлічі невиразних і відверто провальних матчів.
Через три роки перший серйозний іспит тримала збірна. У матчі з португальцями, яких за технічну і непередбачувану гру часто називають “європейськими бразильцями”, вона повинна була показати, на що здатна українська команда. Треба сказати, що іспит виявився не з легких. Португальці, відверто кажучи, перегравали українців на всіх ділянках поля. Гольових моментів біля воріт Шовковського було створено безліч, і тільки якимось дивом м’яч не опинився у сітці. Здавалося, що це ось-ось станеться. Але у справу вступило таке не зовсім ясне і труднооб поняття, як “морально-вольові якості”. Вони й допомогли українцям вирвати перемогу з рахунком 2: 1.
Показувало характер і “Динамо”. Якби не пріснопам’ятна “історія з шубами” (іспанський арбітр Антоніо Лопес Ньєто, який обслуговував матч “Динамо” з грецьким “Панатінаїкосом”, після гри заявив, що його намагалися підкупити, пропонуючи в якості хабара дорогі шуби) і подальше за нею виключення київського клубу з розіграшу Ліги чемпіонів, то, можливо, вже в 1996 році “Динамо” змогло б серйозно попсувати нерви грандам європейського футболу. А так довелося пропустити цілий рік. Чекати було ох як нелегко, але очікування це було марним…
Спочатку в розіграші Ліги чемпіонів сезону 1997/98 років був переможений знаменитий “Ейдховен”, причому на його полі. Природно, не обійшлося без участі Шевченка, який буквально затероризував оборону голландців і забив переможний гол. А потім були два матчі з “Барселоною” …
На цих матчах ми зупинимося детальніше, адже вони теж є у своєму роді символами не тільки українського футболу, а й усієї країни, відроджувалася після періоду занепаду.
Перед матчами з “Барсою” українські вболівальники розділилися на три категорії. Вельми умовні, але досить характерні. Перша категорія – песимісти. При всій любові до рідного клубу вони вважали, що “Барселона” – занадто грізний суперник і що у “Динамо” немає жодного шансу обіграти її, ні будинку, ні тим більше в гостях. Дай бог, говорили вони, кияни не зганьбитися, не програють дуже вже крупно, але в цілому результат боротьби вирішений заздалегідь – іспанці на голову сильніше і “Динамо” беззастережно їм програє. Так, чотири роки тому кияни виграли на своєму полі у каталонців, але це була радше випадковість, тим більше що в результаті “Барселона” все одно вийшла переможцем двоматчевого протистояння.
Друга категорія складалася з, скажімо так, “помірних оптимістів”. Ці вболівальники теж в общем-то думали, що “Динамо” програє. Але при цьому зуміє все-таки дати бій “барселонської машині з забивання голів”. Може бути, думали вони, киянам вдасться звести домашній матч внічию.
І нарешті, третя категорія. Дуже нечисленна. Це були “оптимісти відчайдушні”. Божевільні. Такі вірять у перемогу улюбленої команди за визначенням. Неважливо, з ким, де і коли грає “Динамо”, – київський клуб все одно переможе. Тому що це “Динамо”. І все. Так, з “Барселоною” буде дуже нелегко, доведеться грати “на зубах”, доведеться битися за кожен метр поля. Але перемога, так чи інакше, буде за підопічними Лобановського.
Хто міг припускати, що “Динамо” обіграє грізну “Барселону” за сумою двох матчів з рахунком 7: 0 ?!
3: 0 в Києві – про таке можна було тільки мріяти. Але тепер киянам належало відправитися в Іспанію. Перед матчем-тренер каталонців Луї ван Гааль обіцяв зняти скальп з “цих вискочок” з Києва. Іспанці зробили все можливе, щоб зіпсувати гру динамівцям. Причому не тільки на полі, але і поза ним. Наприклад, відразу ж після прильоту до Барселони кілька годин протримали делегацію з Києва в приміщенні митниці, при цьому в тридцятиградусну спеку “завбачливо” вимкнули всі кондиціонери. Розплата за подібні “витівки” була жорстокою. Кияни вийшли на поле стадіону “Ноу Камп” гранично зібраними і в пух і прах рознесли хвалену “Барселону”. Шевченко ж просто знущався над обороною іспанців. Три його м’яча плюс гол Реброва зафіксували рахунок матчу – 4: 0 на користь “Динамо” …
Власне, і до матчів з “Барселоною” мало хто з українських уболівальників сумнівався в тому, що Шевченко – великий форвард, а вже після тріумфальної перемоги “Динамо” про нього заговорила вся Європа. Ще б пак, зробити посміховисько з легендарного клубу, який завжди вважався одним з головних претендентів на перемогу в найпрестижнішому європейському клубному турнірі… Правда до радості перемог домішувалася гіркоту усвідомлення того факту, що Шевченко рано чи пізно (скоріше рано) покине “Динамо”. Всі розуміли, що Андрій все-таки вже переріс рівень “Динамо”.
У 1999 році Шевченко перейшов до “Мілана”. Мрії, які ще не так давно здавалися абсолютно неймовірними, збулися. У “Мілані” він нарешті отримав те (це твердження може здатися комусь не надто приємним, але факт є факт), чого йому не завжди вистачало в “Динамо” і в збірній, – партнерів, які завжди забезпечували його точними пасами, півзахисників, які знали, куди і коли потрібно доставити м’яч, щоб потім Шевченко, розправившись з одним або двома захисниками, відправив м’яч у ворота.
Після перших же матчів за “Мілан” Андрій став улюбленцем італійських тіффозі. Його не просто любили – його боготворили. Італійцям імпонувала не тільки блискуча гра Шевченка, але і його вміння триматися на публіці, здатність залишатися самим собою. Недарма Сільвіо Берлусконі, колишній на той час прем’єр-міністром Італії, постійно захоплювався його грою, а знаменитий модельєр Джорджо Армані називав Андрія своїм другом.
У “Мілані” Шевченко домігся всього, про що тільки може мріяти футболіст. Разом з “Міланом” він вигравав чемпіонат Італії і Лігу чемпіонів, ставав кращим бомбардиром “серії А” і, нарешті, в 2004 році був визнаний кращим футболістом Європи. І все-таки залишався один момент, який буквально отруював футбольне життя Андрія Шевченка…
Будь-який футболіст хоче стати чемпіоном світу, мріє хоча б раз у житті взяти в руки кубок Жюля Римі. Твоя команда – найкраща на цій планеті, і ти – один з кращих. Що може бути вагомішим цього почуття… Звичайно, таке щастя доступно не всім, величезне число великих гравців так і не стали чемпіонами світу. Однак більшість з цих великих хоча б побували на світових першостях, своєю грою творили свято під назвою “чемпіонат світу з футболу”. Але є когорта футболістів, які стали легендами світового футболу, але яким так і не вдалося побувати на світовому святі футболу. Їх небагато, але від того їх футбольна доля не стає менш гіркою. Можна досягти найвищих вершин в клубному світі, але так і не потрапити на світовий чемпіонат.
Типовий приклад такого гравця – Джордж Веа, попередник Шевченко на вістрі атаки “Мілана”. Виходець з Ліберії, однією з найбідніших країн Африки, Веа зміг домогтися звання чемпіона Франції та Італії, став кращим бомбардиром Ліги чемпіонів 1994/95 років і, нарешті, був визнаний кращим футболістом Європи 1995 року. Але при цьому було ясно, що Джордж ніколи не зіграє на світовій першості. “Один у полі не воїн” – це саме про Джорджа, він міг творити на полі чудеса, але все-таки не міг поодинці витягнути свою відверто слабку команду. Так він і пішов з футболу, підкоривши європейський клубний футбол і при цьому жодного разу не зігравши в чемпіонаті світу…
Здавалося, що Андрію Шевченку долею уготовано повторити шлях Джорджа Веа. Звичайно, збірна України – це не збірна Ліберії, і крім Шевченка у нас є й інші класні футболісти. Але при цьому головна команда країни постійно опинялася за бортом світових та європейських першостей. Раз на два роки збірна починала шлях у відбірковому циклі і майже кожен раз була близька до заповітної мети. Іноді до неї залишався навіть не крок – півкроку. Ну що таке, наприклад, збірна Словенії – цілком, як кажуть, “прохідний” суперник. Варто було за сумою двох матчів обіграти словенців, і збірна отримала б путівку на Євро-2000. Але відбувається чтото неймовірне, незбагненне і безглузде – і Україна знову виявляється не при справах…
Схоже було, що над збірною і її головною зіркою витає якийсь злий рок, непереборне прокляття. Але знайшлася людина, якій все-таки вдалося його перемогти. Причому треба сказати, що багато вболівальників вірили і досі вірять, що зробив він це за допомогою якихось своїх чаклунських здібностей…
Відомо, що у Олега Блохіна відносини з журналістською братією складаються не дуже гладко. І тому заяву новопризначеного тренера збірної, що він виведе команду на світовий чемпіонат 2006 року, було скептично зустрінуте журналістами. І справа тут навіть не в стосунках Блохіна та представників ЗМІ, а в тому, що вже дуже сильною видавалася група, куди волею долі потрапила українська команда. І ось тренер безапеляційно говорить, що Україна поїде до Німеччини, мало того – займе перше місце в своїй групі.
Так, в групі, в якій належало битися українській команді, не було визнаних грандів, зразок Франції або, наприклад, Англії. Але тим не менш, саме цю групу назвали став вже звичним шаблоном “група смерті”. І не випадково – адже на перше місце, яке гарантувало вихід на першість світу, реально претендували відразу чотири збірні. Крім України, це були команда Греції – нехай і не зовсім логічний, але, тим не менш, діючий чемпіон Європи, збірна Туреччини, півфіналіст чемпіонату світу 2002 року і, нарешті, завжди сильні і дуже небезпечні данці. Так що були причини для скепсису, дійсно були. Але з кожним матчем ставало ясно, що Блохін не кидав слів на вітер. Гра за грою українці перегравали своїх суперників, причому не тільки вдома, але і в гостях. І в результаті сталося те, що й обіцяв Олег Блохін, – збірна України посіла перше місце в групі й отримала путівку на чемпіонат світу.
Жеребкування власне фінальної частини світової першості здалася українським уболівальникам вдалою. Так, у групі була дуже сильна збірна Іспанії, але два інших суперника – команди Тунісу та Саудівської Аравії – були цілком під силу українцям. Однак дебют збірної України на чемпіонатах світу вийшов просто катастрофічним. Іспанці каменя на камені не залишили від оборони нашої збірної, забивши у ворота Шовковського чотири м’ячі. На щастя, первинні прогнози по відношенню до двох інших суперникам виявилися вірні. Україна легко виграла у Саудівської Аравії і не без труднощів, але все-таки впоралася з Тунісом. У результаті – друге місце в групі і можливість зіграти в 1/8 фіналу.
У цей момент деякі українські вболівальники знову заговорили про те, що у Блохіна напевно є якийсь могутній талісман, який допомагає йому в скрутну хвилину. Ну хто міг припускати, що збірна Франції, один з фаворитів чемпіонату, займе у своїй групі лише друге місце, і іспанцям, які легко виграли попередній турнір, доведеться грати саме з французами. В результаті команда Іспанії, яку багато хто пророкував чи не в переможці чемпіонату, була бита збірної Франції і далі 1/8 фіналу не пройшла. Українцям же мав зустрітися зі Швейцарією – суперником нехай і не простим, але все-таки не настільки грізним, як Франція.
Гра Україна – Швейцарія, як і припускали фахівці, була не дуже видовищною, не пестила глядача достатком небезпечних моментів. Було ясно, що в даному випадку в главу кута обома командами ставилося результат. І як підсумок, основний і додатковий час закінчилося безрезультатно. Доля путівки до чвертьфіналу вирішувалася в серії післяматчевих пенальті…
Що творилося на вулицях Києва, Харкова та інших українських міст – важко передати словами. Коли Олег Гусєв забив вирішальний пенальті, країна буквально вибухнула. Це був хаос, вихлюпнувся на вулиці, нічим не стримувана радість просто від того, що твоя (саме твоя, а не чиясь!) Команда виграла найважливіший матч у своїй історії. І нехай у чвертьфіналі не вдалося обіграти італійців, все одно – це був тріумф, приголомшливий і беззаперечний.
Що ж до гри Шевченка, то він, природно, виконував функції лідера команди. І нехай блискучі гри змінювалися не надто виразними матчами, але можна сміливо стверджувати, що без Шевченка українська збірна навряд чи б потрапила на чемпіонат світу і навряд чи дісталася б до чвертьфіналу світової першості.
У 2006 році в житті Андрія Шевченка почався новий період. За час його семирічного перебування в “Мілані” журналісти та вболівальники не раз “продавали” його в інші європейські клуби. Але всякий раз подібні повідомлення виявлялися помилковими. Андрій багато разів говорив про те, що його все влаштовує в “Мілані”, що він любить цю команду і хоче саме в ній закінчити свою кар’єру.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)