Андрій Малишко. Життєвий та творчий шлях письменника
Мета. ознайомити одинадцятикласників з біографією та творчими здобутками поета, розкрити неповторну образність поезії А. Малишка.
Тип уроку. комбінований.
Обладнання. портрет А. Малишка, виставка творів, епіграф.
Хід уроку
I. Організаційна частина.
II. Актуалізація і корекція опорних знань.
Запитання для учнів.
1. У чому, на вашу думку, секрет особливої популярності роману “Тигролови” І. Багряного на Заході?
2. “Чи сміливі завжди мають щастя?”. (Заслухати декілька роздумів учнів).
III. Повідомлення теми і мети уроку.
IV. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.
Матеріал для вчителя.
Епіграфом уроку можуть бути такі слова:
…Мужнім будь –
Оборони її, (правду)
Карай себе і серце рви на частки,
Збивай коліна в кров,
Упавши, встань,
І знов іди, і знов шукай її
(А. Малишко).
Поетичний голос А. Малишка – це голос народу, голос життя. Він є одним із справжніх спадкоємців Великого Кобзаря. Вплив народної творчості був настільки вагомим, що десятки Манишкових творів покладено на музику і вони стали народними.
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в Обухові на Київщині в родині шевця. Поет згадує в своїй “Автобіографії”: “Сім’я наша була велика – одинадцятеро дітей, та батько з матір’ю, та старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин – всіх не прогодуєш. Хочеш не хочеш, а в засушливі роки ще весною він ішов зі своїми сусідами на заробітки в далеку Таврію, в бориславські і каховські степи”. Великий вплив на розвиток його художнього обдарування мали батьки та дядько Микита – “чорнокнижник”, який відкрив хлопцеві світ великої літератури, читаючи йому Шевченка, Толстого, Пушкіна.
Після закінчення семирічки А. Малишко у 1927 році їде до Києва і вступає в медичне училище. Але література вабить юнака все дужче. У 1929 році він переходить в Інститут соціального виховання, де закінчує літературний факультет. Учителює на Житомирщині, служить в армії, працює в газетах, редагує журнал “Молодий більшовик”. З 1930 року в періодиці з’являються вірші А. Малишка. У колективному збірнику “Дружба” (1935) вміщено його невелику поетичну добірочку. У 1936 році вийшла перша збірка “Батьківщина”, а згодом – “Лірика”, “З книги життя” (1938), “Народження синів” (1939), “Жайворонки”, “Листи червоноармійця Опанаса Байди”, “Березань” (1940). Ранні поезії Андрія Малишка сповнені віри в торжество більшовицьких ідей, щастя колгоспників, поваги до ветеранів війни та праці, молодого оптимізму.
Однак реальна дійсність сталінських 30-х, з її показарменним містом і поруйнованим селом, не вкладалася в етичну систему, яку щиро сповідував Малишко. Між близькою поетові ідеєю життя і самим життям проглядала моральна прірва, а митець мусив робити вигляд, ніби її нема. Звідси – відчутна декларативність вірша. Цими вадами була позначена чи не вся радянська поезія того часу. Проте неможливо перекреслити цілої низки прекрасних довоєнних віршів Малишка (“Сипала порошею завія”, “Поліг комиш зеленою стіною”, “Бусел”, “Струмок”, “Дощик за вікнами плаче”).
В роки Другої світової війни поет працює кореспондентом фронтових газет (зокрема “За Радянську Україну”), разом з Сосюрою, Довженком виїздить на фронти, виступає перед бійцями. В цей особливий період, що потребував від нашого народу крайнього напруження всіх фізичних і духовних сил, мобілізується і вірш Малишка. Тілами синів і дочок народу заповнилася прірва між ідеєю і життям, бо тільки волелюбні ідеали народної етики, що кликали до самопожертви й героїзму, могли захистити і світ, і саме життя. У роки війни Малишкове слово стало моральною силою для народу, а оспівуваний поетом героїчний і людинолюбний дух виражав не окремий епізод реальності, а її істинну суть.
Твори Малишка воєнного часу сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям з українським народом. Це – своєрідний ліричний щоденник. А відкрив його цикл поезій “Україно моя!” – найдраматичніший за своїм змістом і емоційним наповненням твір.
Високо оцінив і художньо проаналізував його Дмитро Павличко: “…Ніде Малишко не досяг такої багатоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і разом з тим мимовільної літературної ювелірності, ніде не був таким ускладненим і мінливо різним, як у цьому творі.
Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла!
(“Україно моя”)
Цикл “Україно моя!” став одним із найвизначніших явищ української поезії періоду війни.
У 1949 році виходить у світ “Весняна книга” А. Малишка, що приносить піднесені життєствердні настрої, характерні для перших повоєнних літ. У 1946 році поет з групою діячів української культури відвідав США та Канаду. Враження від цієї поїздки відбилися у новій книзі віршів “За синім морем” (1950), за яку у 1951 році Малишкові було присуджено Сталінську премію. Протиставляючи “капіталістичне пекло” й вітчизняне щасливе будення, книга ця в період “холодної” війни мала особливе політико-виховне звучання, що, зрештою, не завадило поетові виявити і своєрідність образного мислення, і самобутність стилю.
Наступні книжки Малишка – “Що записано мною” і “Серце моєї матері” – побачили світ в другій половині 50-х років, після XX з’їзду партії, коли розпочалося розвінчання культу особи Сталіна. Поезія А. Малишка поволі позбавляється декларативності, псевдопатетики. Природна схильність до ліричного самовпливу, що так переконливо відкрилася в поезіях Малишка воєнної пори, відчувається у кращих творах цього періоду, присвячених пам’яті матері, рідній природі, коханню: (“Од явора снується довга тінь…”, “Важкі вітри не випили роси”, “Лугів осінніх теплі голоси…”, “Ти забрала все в своїм початку”, “Я люблю твої очі у мрії…”, “Я забув, що плачуть з поцілунку”).
У 60-х роках талант Андрія Малишка розцвів особливо. Протягом десятиліття ним було створено вісім поетичних книжок – “Полудень віку” (1960), “Віщий голос”, “Листи на світанні” (1961), “Прозорість” (1962), “Дорога під яворами” (1964), “Рута” (1966), “Синій літопис” (1968), “Серпень душі моєї” (1970).
Слід визнати, що А. Малишко був першим з поетів, хто до болю гостро перейнявся морально-філософськими, соціальними, економічними проблемами НТР і, як митець, перейнятий турботою про життя на землі, висловив щодо цивілізаційного наступу на матеріальний і духовний світ значно більше застережливих суджень, аніж захоплень.
Збірка “Далекі орбіти” (1962) була відзначена Шевченківською премією на честь 50-ліття поета. У збірці “Дорога під яворами” (1964) автор повертається до теми війни. Рани, нанесені війною, так ніколи й не загоїлись у душі поета. У кращі хвилини життя його душа осявалась ніжними, ліричними спогадами, вдячними почуттями до природи, людей. Ця збірка була відзначена Державною премією 1969 року.
Протягом творчого життя А. Малишко створив 17 поем, серед яких “Прометей”, “Це було на світанку”, “Кармалюк”, “Дума про козака Данила”. У його спадщині – художні переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, оперні лібрето.
Помер А. Малишко 17 лютого 1972 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
“А. Малишко – один з найяскравіших наших національних поетів. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства… Він залишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень”, – писав О. Гончар.
50-ті роки XX століття – плідний етап у творчості Андрія Малишка. Ліричні поезії відтворюють мелодійність української мови. У цей час написано поезії, що стали відомими піснями: “Ми підем, де трави похилі”, “Вчителька”, “Пісня про рушник”, “Сте5кина”, “Ранки солов’їні”. Музику на тексти Малишка писали Платон і Георгій Майбороди, Левко Ревуцький, Олександр Білаш.
(Звучать пісні А. Малишка з магнітофонної касети.)
Слово вчителя.
“Пісня про рушник” – одна з улюблених у народі. Написана у 1959 році до фільму “Літа молодії”. Кадри фільму забулися, а пісня живе і досі, її співають і за межами України.
Присвячена вона незабутньому образові матері, яка випроводжає сина з рідної домівки “в дорогу далеку”. Надихав поета на створення цієї поезії образ рідної неньки, простої селянки, що, бувало, схилившись за прядкою, в зимовий вечір заспіває стиха і доведе малого до плачу. Знала пісень вона багато і співала їх з великим почуттям.
Монолог сина пройнятий любов’ю до неї, вдячністю за її турботу і ласку. Вишитий рушник, що, за традицією, мати дарувала на дорогу, символізує її благословення. У відповідь син знаходить прості і водночас щирі слова подяки.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
З давніх-давен вишитий рушник – одна зі святинь нації. З рушником українці пов’язують безліч урочистих подій. Це – окраса сучасної селянської хати. І в міських квартирах образи, портрети Шевченка та подружжя прикрашаються рушниками. У старовину сватання вважалось вдалим, якщо дівчина подавала рушники. 1 зараз під час весільної церемонії молоді стають на рушник. А. Малишко поглибив розуміння цього образу. На цьому рушникові поет бачить усе: “… й росянисту доріжку, і зелені луги, й солов’їні гаї”, на ньому оживає “і дитинство, й розлука, й материнська любов”. На ньому – все життя, доля людська. Адже дає його синові мати на щастя, на долю, і так само приймає його син: “Я візьму той рушник, простелю, наче долю”.
Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала “на щастя на долю” вишитий рушник.
Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною.
Світлі спогади залишив А. Малишко про шкільних учителів.
(Читання поезії “Вчителька”. Слухання пісні.)
Слово вчителя.
Поезія “Вчителька” вперше з’явилась у збірці з лірико-символічною назвою “Полудень віку”. Нею зустрічав А. Малишко своє п’ятдесятиріччя.
Певно, десь у весняний переддень свого життєвого полудня завітав поет до рідного краю, до школи, до незабутньої вчительки.
Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти,
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать, де тебе зустріти?
Звертаємось до учнів із запитанням:
1. Чому автор каже: “де тебе питать?” Невже він нічого не знає про свою вчительку? (Мабуть, так склалося, що поет давненько сюди не навідувався, не знав, як живеться-здоровиться його вчительці.)
Слово вчителя.
Картини дитинства постають у поезії, наче живі, вони невіддільні від образу вчительки:
На столі лежать зошитки малі,
І роботи час проганяє втому.
І летять-летять в небі журавлі,
І дзвенить дзвінок хлопчику малому.
На зміну дитинству прийшла запальна юність, нові шляхи-дороги. Від кривавих вибухів війни спалахнули колосисті поля і синє небо. З осиротілими посестрами розділила вчителька невимовно тяжке материнське горе:
Двох синів твоїх узяли фронти,
Бо на рідний край впала чорна злива.
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в тяжкий мороз непожата нива…
Сонечко піднялося вище, на шкільному подвір і з явилися перші учні, жваво загомоніли, а непомітний за деревами ранній гість усе дивився на дорогу, бентежно очікував, сподіваючись на жадану зустріч. І ось з’явилася вчителька, але… інша. Молода, ставна, не схилена літами, але чимось так схожа на його першу наставницю. І напружені почуття поета вибухнули із серця:
Знов щебече юнь і цвіте трава.
Пізнаю тебе в постаті несхилій,
Вчителько моя, зоре світова,
Раднице моя на Вкраїні милій!
Так говорять про дуже дорогих серцю людей. У словах колишнього учня пульсує гаряча ніжність із бентежним смутком. Вони входять і в наші серця, хвилюють довірливою чистотою ліричних одкровень поета, який проніс глибокі й світлі почуття вдячності вчительці, незгаслій зорі дитинства.
Будова вірша “Вчителька” пісенно-розповідна. Вірш написаний хореєм. Це надає йому легкості і співучості. Зворушливою образністю збагачують вірш епітети, метафори, порівняння, інверсії, повтори. Особливою жагою почуттів зігріті ліричні звертання, якими починається й завершується пісня: “Вчителько моя, зоре світова…”.
Коли в українській поезії з’явився Малишків ліричний герой, у нього закохується молодь, бо він неспокійний і нероздвоєний у душі. Адже однією з головних прикмет Манишкового характеру була ненаситна жага до життя. В душі поета вона перетворилася в жагу творчості, прагнення осягти таємниці світу, дати їм поетичне тлумачення. У поезіях Малишка поєдналися і мудрість, і краса. Об’єктом поезії стає все, чого тільки торкається гострий, спостережливий погляд митця. Поет добре володіє невичерпним багатством української мови, тонами і відтінками слова, мелодикою фрази. Уміння побачити і відчути земну красу, передати її влучним, точним словом і забезпечує Малишковій творчості чарівну, приваблюючу силу.
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Більшість поезій А. Малишка не мають назв, а відомі за першим рядком. Це ще раз підкреслює емоційність, ліризм як основну рису поетичного письма. Познайомившись ближче з віршем “Важкі вітри не випили роси”, побачимо, що в поезії важлива не стільки теза, як настрій, котрий немов переливається зі строфи у строфу.
(Читання поезії “Важкі вітри не випили роси ” кращим читцем класу.)
Слово вчителя.
Ви помітили, що в поезії звучить ностальгія за простим сільським побутом, який видається авторові поетичним, чистим, сповненим вселюдського змісту.
Цей вірш теж надзвичайно пісенний, з гарним звукописом, несподіваними і щирими тропами: “важкі вітри”, “черлені трави”, “русявий клен”, “дні, немов засмаглі діти”.
У збірці “Листи на світанні” (1961 р.) є поезія “Лист до гречки”. Написана білим віршем, вона воскрешає в пам’яті посвяту “Кононівським полям” М. Коцюбинського.
(Читання поезії “Лист до гречки ” кращим читцем класу.)
Слово вчителя.
Ліричний герой зізнається адресатові, що йому
Часто сняться твої килими,
Білосніжні і медвянисті,
Де тоненькі шершаві бджоли
Колихаються на вітрах…
Поет ніби освідчується в коханні гречаному полю, яке видається поетові країною поезій. Епітети, порівняння, метафори в цій поезії сповнені такої величі й любові, на які скромна гречка, мабуть, і не сподівалася ніколи.
Звучать у поезії і тривожні спогади про голодні роки, коли гречка “годувала кашею, замість хліба і молока”. І гречка, і її медвяний цвіт, її теплі бурштинові зернята стають символом життя.
Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, митець залишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень, у яких – справжні скарби почуттів, буяння краси, тепло любові. Вони принесли поетові безсмертну славу.
І здається не випадковим, що останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті, була славнозвісна “Стежина”, в якій митець роздумує над людським життям, згадуючи рідну стежину, яка має початок, та не має кінця.
Звучить пісня “Стежина “.
V. Підсумок уроку. Закріплення вивченого.
Слово вчителя.
“Об’єктом поезії стає все, до чого тільки торкається зіркий, спостережливий погляд митця. Небо й трава, людина і птиця – все під його пером набувало поетичності, просилося в пісню, все викликало свіжі асоціації, роздуми. Для Малишка не існувало “непоетичних” тем, і в цьому, мабуть, найбільше й виявляє себе істинність мистецького обдарування”, – писав Олесь Гончар.
М. Рильський про пісенну творчість поета сказав: “Спасибі йому! Він гріє нам серце своїм гарячим серцем, і пісня його живе в народі, як народ живе в його душі”.
Поясніть, як ви розумієте ці слова?
VI. Домашнє завдання.
Підготуйте розповідь про творчість А. Малишка, вивчіть напам’ять “Пісню про рушник”.
Використана література:
1. Ліщинська Л. Пісенна творчість Андрія Малишка: Літературно – музична композиція //Українська література в загальноосвітніх школах,- 2000,- №5,- С.60-62.
2. Малишкові дороги. Спогади про Андрія Малишка,- К., 1975.
3. Сердюк П. Пісня про вчительку//Літературна Україна.- 1997.- №40.- С. 4.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)