Анатолій Свидницький (1834-1871)
Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 р. в селі Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в патріархальній родині сільського священика. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне красою народних звичаїв і обрядів. Будь-яка робота – чи то біля печі дерли пір’я, чи плели серед хати солом’яник, перемивали посуд на лаві біля порога, чи пряли – супроводжувалася співанням пісень, оповідями казок, фантастичних історій, і хлопчик постійно перебував у полоні незвичайних образів народної поезії.
Пізніше письменник згадував дні свого дитинства як наймиліші в житті і щиро журився, що не можна повернутися у той чарівний світ легенд, переказів, повір’їв. “Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не впихається… То для мене школа правди і любові!..”
Блискавично пролетіло-прошуміло безжурне дитинство у батьківській хаті. У 1843 р. дев’ятилітнього хлопчика було віддано до Крутянського духовного училища в сусідньому Балтському повіті, де йому довелося витерпіти фізичні і моральні знущання з боку “вчителів-мучителів”, відчути на собі жорстокість і бездушність тодішньої шкільної системи, схоластичність і безплідність богословської освіти. Атмосфера байдужості і лицемірства, що панувала в бурсі і спотворювала здорові натури своїх вихованців, прекрасно передана письменником у романі “Люборацькі”.
Ще з села юнак виніс любов до пісні і музики, тому знаходив собі відраду в грі на скрипці. Він записує народні пісні, приказки, легенди, приглядається до селянських обрядів, цікавиться демонологією, виявляє інтерес до природничої літератури. Так у семінариста визріває намір остаточно порвати з цекровною освітою.
Університетські роки – важливий етап у громадянській і творчій біографії Свидницького. З перших днів перебування в Києві Свидницький зіткнувся з складними матеріально-побутовими труднощями. Батько позбавив його будь-якої підтримки, і студентові довелося тяжко бідувати, дуже часто перебиватися з хліба на воду. Репетиторство не завжди рятувало його від напівголодного існування, бо ці підробітки були, як правило, випадковими й короткочасними. За свідченням сучасників, Свидницький якийсь час мешкав на Подолі, наймаючи малесеньку кімнатку, в якій стояли тапчан та столик, а на печі лежали два мішки з сухарями, що не раз виручали студента.
І все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимізму. В університеті він став душею невеликого, зате дружного товариського кола. Спочатку юнаків об’єднувала любов до народної пісні, і з цим “співочим товариством” Свидницький відвідував вечірки в духовній академії, на яких виконувалися пісні різних слов’янських народів. За любов до пісні і скрипки, за щиру душевність, доброзичлівість, усміхненість і лагідність, які надавали обличчю юнака якоїсь жіночності, приятелі прозвали його “Наталка”.
Виявляютсья у Свидницького й інші інтереси та нахили – глибоке зацікавлення суспільною обстановкою, зокрема тією боротьбою, яка велася навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвавлення студентського громадського життя, зокрема в 1856-1857 рр. розгортається діяльність таємного політичного товариства студентів спочатку у Харківському, а потім у Київському університетах.
Не вдалося Свидницькому завершити свою освіту. За несплату грошей за навчання його кілька разів попереджали. Неминуче наближалося виключення, тому Свидницький восени 1860 р. складає при універститеті іспити на звання вчителя російської словесності. З протоколу екзамену видно, що він виявив відмінні знання з мови і методики її викладання, прочитав пробну лекцію з синтаксису, яка відзначалася ясністю викладу і точністю формулювань. Тоді ж Свидницький одержав призначення до Миргородського повітового училища.
Не залишає Свидницький і наукових зацікавлень, особливо в царині етнографії. На основі юнацьких спостережень він пише фольклорно-етнографічні нариси “Злий дух”, “Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського”, “Великдень у подолян”, створює три оповідання -“Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана” та “Іван Доробало”. На миргородський період припадає написання основного твору Свидницького – соціального роману “Люборацькі”.
Літературну діяльність Свидницький розпочав ще під час навчання в університеті. Наділений від природи гарним голосом, добре знаючи народні пісні, особливо подільські, він не тільки любив їх співати з товаришами на студентських вечірках, а й під їх безпосереднім впливом почав складати власні поетичні твори виразнопісенного характеру. Сам автор і не думав про те, що ці вірші колись будуть надруковані, адже ж писав їх для своїх приятелів. Можливість вільно висловювати думки, можливість писати для себе, для своїх ідейних однодумців зробила пісні Свидницького “пам’ятками дуже інтересного настрою серед одної часті української громади”.
Окремі поезії Свидницького, до яких, можливо, сам автор підібрав мелодію, не тільки були відомі в списках, а й поширилися як пісні.
Якщо зважити на те, що й своїм ідейним змістом ці вірші-пісні стояли на рівні передових суспільних вимог часу, то дебют Свидницького-літератора був загалом вдалим. Справді, такі поезії, як “Україно, мати наша…”, “В полі доля стояла…”, “Росте долом березина…”, “Коли хочеш нам добра…”, були злободенним відгуком інтелігента-різночинця на соціальні запити дня.
Широкої популярності набула поезія “В полі доля стояла…”, яка дійшла до нас у кількох списках. Сьогодні важко з певністю відновити авторський текст, але можна безпомилково уяснити його провідний мотив. Вірш Свидницького у первісному варіанті не тільки антикріпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян не чекати долі з чиїхось рук, а визволятися самим. У варіанті пісні, записаному Панасом Мирним, в яскравому образі народної долі з гострою шаблею в руках втілена ідея брати “ножі на царів”, саме ті “ножі точені”, що вже не раз були “в панській крові мочені”.
Цікавим фактом української поезії початку 60-х років є вірш “Росте долом березина…”, в якому чітко виявлено ставлення Свидницького до кріпосницького характеру “дарованої” царем “волі”. Не “своя нива – море”, а гіркий смуток обдурених – така доля селянина; тому й “озвалася неволенька, що з волі не рада”, пісня передає настрій обуреної, розгніваної маси, готової змочити кров’ю землю, але здобути людські права. Символіка вірша напрочуд прозора: пани обчухрали березину на різки, якими запроводжують “волю” для непокірних селян. Мотив поезії надзвичайно актуальний і життєвий. Пізнише ця тема знайшла втілення в прозі Панаса Мирного (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”)
Через фольклорну школу пройшов і Свидницький. У творчих шуканнях автора “Люборацьких” важливе місце належить його діяльності в галузі етнографії і фольклористики, яка сприяла переходу молодого автора від спроб у жанрі ліричного вірша до епічних форм. У фольклорно-етнографічних нарисах Свидницького відчутна рука белетриста, який тонко і влучно володіє художнім словом.
Фольклористична праця “Злий дух”, надіслана в 1860 р. до журналу “Основа”, була однією з перших наукових розвідок Свидницького. Тут були зібрані народні вірування про диявола – злого духа, який, за народним переконанням, хоч і брав разом з богом участь у створенні світу й людей, проте був ворожим людині і штовхав її на негідні вчинки. Приземлення біблійних персонажів, яскраво виявлений дуалізм, критицизм у ставленні до офіційної релігії, церкви та її служителів – ці характерні риси зібраних дослідником матеріалів засвідчують також і ставлення його самого до сутності народної демонології. Свидницький, як і його земляк С. Руданський, вважав, що вільне трактування селянином питань створення світу, походження людини є однією з особливостей української міфології.
Нарис “Відьми, чарівниці й опирі…” є не тільки описом забобонних вірувань неписьменних селян про різні фантастичні істоти, не тільки свідченням віри у чудодійну силу ворожбитів, чарівників, знахарів, а й осудженням забобонних звичаїв, висміюванням їх носіїв. Такий аспект розвідки ще раз засвідчує матеріалістичну сутність світоглядних позицій дослідників. Звертає увагу майстерність Свидницького в белетристичному оформленні легендарних історій; окреми з них є своєрідними побутовими етюдами, в яких розгортається цікавий сюжет, постають чітко окреслені образи, звучить напружений діалог, всіма барвами сяє дотепне народне слово.
Художньо-творчі спроби Свидницького в епічних жанрах малої форми переконують в тому, що на межі 50-60-х років XIX ст. українська проза продовжувала розвиватися під могутнім впливом фольклору.
Зрозуміло, звернення Свидницького, як і інших його сучасників, до фольклористичних студій, а потім опрацювання уснопоетичних сюжетів відбувалося не без впливу романтичної традиції в літературі. З одного боку, молоді ентузіасти через заглиблення у фольклор прагнули краще зрозуміти свій народ, усвідомити роль і місце трудящих у суспільно-історичному процесі. А з другого, усна народна поезія була прекрасною літературною школою: саме через засвоєння ідейно-художніх принципів фольклору, використання його мотивів і образів, через орієнтацію на його віками відшліфовану мову відбувався процес становлення нового українського письменства.
Водночас Свидницький, як і інші українські письменники середини XIX ст., орієнтуючись на досвід розвитку реалізму в російській і західноєвропейській літературах, почав розуміти необхідність розширення сфери художнього відображення. Усна народна творчість з її часто фантастичним поясненням дійсності, своєрідністю художніх узагальнень, збірними типами не могла стати основою реалістичної типізації.
В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки невеликих оповідань і нарисів російською мовою, що побачили світ у 1868-1870 рр. на шпальтах одеської і київської газет.
Досить різноманітна тематика творів Свидницького малої форми. Одні з них за проблематикою примикають до “Люборацьких”, подаючи картини з життя сільського духівництва на Поділлі (“Прошлый быт православного духовенства”, “На похоронах”, “Арендарь”, “Гаврусь и Катруся”) чи навчання в духовних школах (“Два упрямых”), Інші розповідають про дрібних чиновників, їхню щоденну боротьбу за шматок хліба (“Попался впросак”, “Хоч з мосту та в воду”). Окрему групу становлять оповідання і нариси про людей, викинутих на дно життя (“Жебраки”), а також твори до певної міри пригодницького характеру, в яких знайшли відбиття такі явища, як розбої, грабунки, контрабанда, фальшування грошей, хижацьке збагачення (“Пачковозы”, “Конокрады”, “Железный сундук”).
Щодо жанрової форми, то окремі з названих творів є майстерно викінченими зразками соціального оповідання. Такі оповідання, як “Два упрямых”, “Попался впросак”, “За год до холеры”, відзначаються вмілим компонуванням матеріалу, чіткістю сюжетних ліній, переконливим з’ясуванням життєвих доль персонажів. У деякіх творах чимало уваги приділяється змалюванню звичаїв і обрядів, авторським розмірковуванням про суть зображених подій. Ще інша група творів є звичайними жанрово-ентографічними нарисами (“Прошлый быт православного духовенства”), автобіографічними (“Хоч з мосту та в воду”) чи подорожніми (“Из путевых записок по Подольской губернии”, “Туда и обратно”) замальовками.
** Автобіографія (грець, autos – сам, bios – життя, grapho – пишу), літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листуванна, а також автобіографічні художні твори. Все це разом можна означити терміном “автобіографізм”, тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж.-Ж. Руссо, И.-В. Гете, О. Герцен, Л. Толстой). В українській літератури родовід автобіографії започатковується “Поученієм” Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творів, починаючи від невеликого нарису Т. Шевченка (1860) і “Автобіографії” П. Куліша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та ін. XX ст. для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеолгічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх (“Мандрівка в молодість” М.
Рильського, “Зачарована Десна” О. Довженка та ін.). Великою подією була поява “Розповіді про неспокій” Ю. Смолича (1968-72). Значні набутки має українська еміграційна мемуаристика (“Зустрічі і прощання” Г. Костюка, 1987). Виняткова роль автобіографії, зокрема автобіографістики, у збереженні історичної пам’яті, у самопізнанні людини та нації.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)