Аналіз вірша Маяковського “Адище міста”

Народившись в невеликому грузинському селі, Володимир Маяковський дуже довго не міг звикнути до міського укладу життя. Після смерті батька в 1906 році мати поета разом з дітьми переїхала в Москву, і перші роки свого життя в столиці Маяковський згадує з жахом. Для нього все тут було новим і незвичним. Однак якщо трамваї спочатку викликали у молодої людини захват, змішаний з цікавістю, то сам уклад московського життя залишав у душі неприємний осад. Дуже швидко поет усвідомив, що в цьому місті все підпорядковується грошей, і саме вони є заповітною метою практично будь-якого москвича, починаючи від чиновника, і закінчуючи звичайним двірником.

Саме в цей період у Маяковського формується свій особливий погляд на Москву, яку автор називає не інакше, як “адище міста”. Тут, на самому дні, в вікових московських нетрях людські пороки виявляють себе в повній красі. Саме тому в своєму однойменному вірші, написаному в 1913 році, Маяковський малює картину справжнього апокаліпсису, зображуючи Москву у вигляді розпусної дівки. Причому, такими епітетами, як “паскудна” і “п’яна”, поет наділяє не тільки столичне життя, а й природні явища, такі, як світанок або ж сходить велика зірка. Автор переконаний, що в цьому світі хмарочосів, автомобілів і трамваїв навіть сонце нагадує поранене істота, у якого “випливав очей”. І поета охоплює непереборне відчуття безвиході, коли він розуміє, що не в змозі нічого змінити. Маяковський не може перетворити Москву в тихий і спокійний місто, що живе за іншими законами. Але і покинути столицю юний поет не наважувався, розуміючи, що тільки тут, серед мирського хаосу і смороду, у нього є шанс достукатися до людських сердець за допомогою своїх віршів.

Багатоповерхові будинки з світяться вікнами викликають у Маяковського почуття страху і огиди. Такі будинки він іменують не інакше, як “смокчуть світлами адкі”. Рідкісні автомобілі, які щойно почали з’являтися на міських вулицях, асоціюються у поета з “рудими дияволами”, які підривають гудки “над самим вухом”. Якостями живої істоти, немов би вирвався з пекла, автор наділяє і звичайний трамвай, який “з розбігу здійняв зіниці”, налякавши до сліз літнього чоловіка, зронила біля магазину свої окуляри. Потяги і аероплани – все ці досягнення цивілізації Маяковський сприймає, як щось протиприродне і досконале непотрібне людині. Безперечно, в 20-річному поета говорить юнацький максималізм, змушуючи бачити Маяковського навколишній світ в настільки похмурих тонах. Однак крізь рядки цього вірша проступає неприваблива правда, з якою автор ніяк не хоче миритися. Він перестає захоплюватися чудовою московської архітектурою, красою парків і бульварів, сприймаючи місто, як хворе і дуже нещасна істота. Воно, “зім’явши ліхтарів ковдру”. Щоранку постає перед людьми в своїй убогості і нікчемності, яка випирає через отштукатуренних фасадів і чисто вимитих вікон. З настанням ночі ситуація ще більш ускладнюється, і по вулицях шкандибає “нікому не потрібна, в’яла місяць”. Таким чином, поет малює замкнутий цикл столичного життя, яка наповнена смородом, брудом і абсолютно позбавлена якого б то не було сенсу. Маяковський відчуває це настільки гостро, що у свій час навіть відмовляється виходити з дому, щоб не стикатися з дійсністю, яка його оточує.

Згодом поет навчиться сприймати Москву з певною часткою іронії й зневаги, закриваючи очі на те, як влаштована столичне життя. Однак це місто назавжди залишиться для поета “Адище”, таким собі скупченням самих низинних людських гріхів, які постійно нагадують про себе і намагаються роздобути у свої тенета душі наївних молодих людей, які мріють про славу та багатство.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Аналіз вірша Маяковського “Адище міста”