Аналіз творів Пушкіна, Лермонтова, Достоєвського
“Життя нудна без моральної мети…” (Ф. М. Достоєвський). (За творами А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. М. Достоєвського)
Якщо розглядати російську класичну літературу XIX століття, то в ній знайдеться цілком пристойну кількість творів, прямо або побічно зачіпають тему сенсу життя і призначення людини. Так, наприклад, найвідоміші твори А. С. Пушкіна і М. Ю. Лермонтова висувають в якості головних героїв Онєгіна і Печоріна – образи одного порядку: рефлексивно сумують інтелектуалів, схильних до прояву як цинізму, так і душевного благородства.
Головний герой роману “Євгеній Онєгін” відкриває знаменну главу в поезії і в усій російській культурі. За Онєгіним пішла ціла низка героїв, названих згодом “зайвими людьми”: лермонтовский Печорін, тургеневский Рудін, гончаровский Обломов і ще багато інших, менш значні персонажі, що втілюють цілий пласт, епоху в соціально-духовному розвитку російського суспільства.
Пушкін простежив витоки цього явища і виявив причини в поверхневому вихованні, в безладно і наслідувально сприйнятої європейській культурі, у відсутності духовних і суспільних інтересів, в наповненому умовностями і забобонами укладі дворянського життя, у звичці до ледарства і непристосованості до систематичної праці.
“Зайві люди” – це неабиякі, що підносяться над середнім рівнем особистості, критично сприймають дійсність, болісно шукають сенс життя і своє призначення в ній, розчаровані і душевно спустошені, люди, що не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям, неминуче переживають особисту драму.
Образи Печоріна і Онєгіна схожі не тільки смисловим схожістю і відображенням типажу однієї епохи. В. Г. Бєлінський відзначав духовне споріднення Онєгіна і Печоріна:
“Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онега і Печорою… Печорін – це Онєгін нашого часу”.
Романи “Євгеній Онєгін” і “Герой нашого часу” написані в різний час, і час дії цих творів різне. Євгеній Онєгін жив в епоху підйому національного і соціального самосвідомості, волелюбних настроїв, таємних товариств, надій на революційні перетворення. Григорій Печорін – герой епохи “лихоліття”, періоду реакції, занепаду суспільної активності. Але проблематика обох творів одна – духовна криза дворянської інтелігенції, критично сприймає дійсність, проте не намагається змінити, удосконалити устрій суспільства. Інтелігенції, яка обмежується пасивним протестом проти бездуховності навколишнього світу. Герої йшли в себе, безцільно витрачали свої сили, усвідомлювали безглуздість свого існування, але не мали ні відповідним темпераментом, ні соціальними ідеалами, ні здатністю до самопожертви.
У російській літературі є ще один культовий персонаж, який є образом одного порядку з Онєгіним і Печоріним і повністю відповідає характеристиці “зайвої людини”. Цей персонаж, з одного боку, висміює штампи онегинской-печорінського Сплін, з іншого – представляє з себе більш складний, яскравий і закінчений типаж – це Микола Всеволодович Ставрогин, головний герой роману Ф. М. Достоєвського “Біси”.
Ставрогин постає повноцінним зображенням людини. Саме людини, з його величезною силою духу, здатного до моральної трансформації та нехтування за єдиним бажанням своєму будь усталеної традиції. Людина розумна і сильний, він точно так само не може знайти собі застосування. Але страждає він? Ні. Його взагалі не цікавлять питання призначення, моралі, боргу. Він живе у злагоді зі своєю волею і бере від життя все, що забажає. При цьому він користується безмежним повагою і пошаною з боку оточуючих. Його не було відкидають, як Онєгіна, і жіночий образ тут не відіграє ключової ролі. Він не викликає стільки суперечливих думок своїм цинізмом, як Печорін, створений не стільки для того, щоб відобразити типаж епохи, скільки, щоб показати, яким бути не потрібно і від кого людям слід триматися подалі.
Микола Всеволодович, незважаючи на всю грязь його минулих вчинків, настільки яскраво описаних в епілозі, міцно тримає читача в аурі свого обеззброюючого чарівності. Він по праву може вважатися ідеалом, до якого прагне будь-який чоловік-атеїст. Ще раз обговоримо, що розглядається образ з сюжету глав роману, а не власна сповідь героя. Хоча навіть сповідь Ставрогина Тихону вражає упевненістю та відповідальністю за скоєні діяння.
З іншого боку, цей герой не тільки не судить себе, як Раскольников, а взагалі не надає значення зробленого. Хто він? На перший погляд, холодний і цинічний монстр, але хіба погодиться з цим читачу? Так, йому нудно жити, бо немає мети, і застосування його непересічним здібностям теж немає. Тому він і йде з життя добровільно. “Одружився ж я на спір на вашій сестрі після п’яного обіду?” – Так він коментує свій кричущий брак. Ця людина, представлений в порівнянні з Онєгіним і Печоріним просто козирним тузом, зовсім не вважає своє життя покаліченою, порожній, дурним жартом.
Даючи своєму героєві прізвище Ставрогин, Достоєвський використовує прийом “говорять прізвищ”. Стаурус – по-грецьки хрест, але для цієї людини хрест, який він добровільно звалив на себе, виявився не під силу. Тобто він не витримав власного духовного багатства, своєї ж великої сили.
На відміну від свого героя, сам письменник Федір Михайлович Достоєвський витримав випробування життям і став найбільш християнським письменником з великої російської класики, що, безумовно, дало йому право сказати, що життя нудне без моральної мети.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)