Акорди дощу – Творча робота з української мови

Осінь. Холод. І знову дощ вистукує у моїй душі нову мелодію часу…

Бачу свою Україну. Відбудовану й нову: фабрики й заводи, школи і лікарні, парки й сквери…

Озираюсь назад… Боже! Скільки людей! Людей, що гріються одним бажанням серця і живляться великою вірою. Вірою в майбутнє України. Світле й прекрасне майбутнє під гарячим помаранчевим сонцем…

Сонце перемогло. Спочатку всі живились його промінням і надіялись…

Помаранчеве сонце знову за хмарами. Мряка. Туман.

Кап-кап-кап… Капає дощик. Невже дощик? А може, буде злива?

Напевно, не буде врожаю. Чорні круки знову шукають свіжої здобичі. Розгубилися птахи у лісі. Сонце зайшло на захід…

Стою біля вікна і вслухаюсь у нову мелодію дощу. Знову думками з Україною. Відчуваю її в своєму серці. Вона мені всміхається, як дитя з колиски…

Болить душа за те, що не разом. За те, що за стільки років не можемо побрататись. Чому маємо слухати старших сестер і братів? Чому не можемо знайти спільної мови між собою? Чому розмовляємо чужою? У своїй країні. Не чужій…

Кап-кап-кап… Капає дощик за вікном. Озираюсь назад – і бачу минуле неньки-України. Бачу її скривавлену й сплюндровану, збезчещену… Биту турецькими нагайками і затоптану кінськими копитами яничар…

Покотилась луна степом – застогнала красуня-полонянка…

Хитає вітер, як билину, висохлу від голоду мою Україну…

Україна… Мій спогад колише її передчасно посивіле волосся.

Кап-кап-кап… Капають сльозинки. Схилила голову над воїном. “Сину!” – і забарабанив дощ…

О небо всевишнє! Подай милосердно справжнього дощу! Хай змиє сліди бруду, несправедливості, безладдя на моїй злиденній землі…

Беру “Кобзар” і читаю: “Обніміться ж, брати мої…”




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Акорди дощу – Творча робота з української мови