АЙВЕНГО – ВАЛЬТЕР СКОТТ – Хрестоматія з зарубіжної літератури

У тій мальовничій окрузі старої Англії, де тече річка Дон, за старих часів ріс великий ліс. Це місце було головною ареною боїв під час війн Білої та Червоної Троянд. З давніх-давен тут тулилися й ті ватаги хороброї вільниці, що були оголошені поза законом і що їхні подвиги так оспівують англійські народні пісні.

Ця країна й буде головним місцем дії нашого оповідання, добою ж його є кінець панування короля Річарда І, що саме в цей час повернувся з полону. Стан у країні був важкий. Феодали, що їхні права за попереднього короля Генріха її були зменшені, тепер знову здобули свої колишні вольності.

А надто збільшилося гноблення від дворян, коли Вільгельм Нормандський завоював країну. Через перемогу під Гастінгсом влада опинилася в руках нормандського дворянства. Ціле покоління саксонських принців та дворян було геть чисто винищене й позбавлене спадщини. При королівському дворі та по дворянських замках розмовляли лише нормано-французькою мовою. Англосаксонською мовою розмовляли лише пастухи та селяни, що не вміли говорити по-іншому. А втім, згодом створилася мова середня між французькою та англосаксонською. Так було покладено початок сучасній англійській мові.

Найгірше лихо тих важких часів були лісові закони. Вільгельм Завойовник винищував цілі селища, аби поширити ліси. Він палко кохався в полюванні та вважав за найперший свій обов’язок якнайсуворіше пильнувати мисливські статути..

Абат із Седріком тим часом усе говорили про полювання…

– Я дивуюся, шановний Седріку,- сказав абат,- чому ви, хоч і бувши дуже прихильним до своєї рідної мужньої мови, не вживаєте також мови нормано-французької, принаймні тоді, коли йдеться про полювання та п ;о все, що до цього стосується?

– Добрий патере Еймере,- відповів сакс,- треба вам знати, мене не дуже цікавлять ці заморські тонкощі. Я сурмлю в роги, спускаю свою шворку, луплю шкуру із зацькованого звіра, не вживаючи нової вигаданої говірки…

– Мені здається, друже Седріку,- сказав Вамба, втручаючись у розмову,- що коли б Річард Левове Серце був такий розумний, що прислухався б до моєї дурної поради, він лишився б разом із своїми веселими англійцями вдома, завоювати ж

Єрусалим дозволив би тим лицарям, які більше від інших допомагали тому, що місто це було втрачене.

– Невже,- спитала леді Ровена,- в цілому англійському військові не було жодного лицаря, що його ім’я гідне було б честі стояти поруч імен хрестоносців – церковників?

– Даруйте, леді,- сказав де Буа-Гільбер,- монарх англійський, дійсно, привів із собою військо хоробрих вояків, але ж вони були нижчі за тих, що їхні груди завжди являли твердиню захисту святої землі.

– Вони не були нижчі ні від кого,- сказав прочанин. – Кажу тому, що я бачив, як сам король Річард та п’ять лицарів його на турнірі після завоювання Сен-Жан-д’Акра викликали до бою супротивників. Я сам бачив, як того дня кожний з тих лицарів тричі виходив на герць і кидав додолу трьох супротивників. Додам до цього, що сім із тих, хто нападав, були хрестоносці… сер Бріян де Буа-Гільбер добре знає, що я кажу щиру правду.

Смагляве обличчя хрестоносця потемнішало. Тремтячою рукою схопився він за держак свого меча. Седрік, щиро зрадівши із звістки про славу його земляків, не помітив, як розгнівався його гість.

– Я подарую тобі цю золоту обручку,- сказав він прочанинові,- якщо ти назвеш мені наймення лицарів, що так добре підтримували славу веселої Англії.

– Перший щодо честі та міці лицарської, щодо слави та звання,- почав прочанин,- був хоробрий Річард, король англійський.

– Дарую йому,- сказав Седрік,- його походження від тирана – герцога Вільгельма.

– Другий був граф Лейстер; сер Томас Мельтон Гільслянський був третій.

– Врешті, хоч один саксонського походження,- скричав Седрік.

– Сер Фоулк-Дойлі – четвертий,- продовжував прочанин.

– Це сакс, принаймні з материного боку,- радів Седрік.

– П’ятий був сер Едвін Торнгем.

– Племінний сакс, присягаюся своєю душею,- скрикнув Седрік. – А шостий,- запально продовжував він,- шостий – як його ім’я?

– Шостий, помовчавши, повторив прочанин,– шостий був лицар меншої слави й не такого високого рангу, і прийнятий він був до цього гідного оточення не стільки, щоб допомагати, скільки, щоб збільшити їхню кількість… Ім’я його не збереглося в моїй пам’яті.

– Пане прочанине,- зневажливо промовив сер Бріян де Буа-Гільбер, – ви лише вдаєте, що забули, бо ж ви зуміли перелічити силу всіляких подробиць. Я сам назву лицаря, що його спис через простий випадок та необачність мого коня скинув мене додолу: то був лицар Айвенго. З усіх шести лицарів він.

Відповідно до своїх років, здобув найбільшу славу на турнірі. Та ще скажу тут привселюдно, що, якби він був в Англії й наважився повторити на турнірі, що має бути цього тижня, сен-жан-д’акрський виклик, я верхи й з тією зброєю, що на мені, дозволив би йому мати перевагу щодо зброї – й спокійно чекав би на те, що буде.

– На цей виклик супротивник ваш не забарився б на відповідь, якби він був в Англії,- відповів прочанин. – Проте, якщо Айвенго повернеться з Палестини, ручуся вам, він прийме ваш виклик.

– Гарна запорука! – сказав хрестоносець. – А який заклад можете ви дати?

– Оцю реліквію,- відповів прочанин, виймаючи з-за пазухи невеличку скриньку зі слонової кістки. – Тут частина святого хреста з монастиря Гори Кармельської.

– Хай пріор Еймер збереже мій заклад разом із закладом цього невідомого прочанина на підтвердження того, що коли лицар Айвенго повернеться з-за чотирьох морів до Британії, він зобов’язаний прийняти виклик Бріяна де Буа-Гільбера; якщо ж він не прийме його, я ославлю його як боягуза по всіх монастирях нашого ордену в Європі.

– У цьому не буде потреби,- промовила леді Ровена. – Якщо в цій залі не знайдеться іншого захисника відсутнього Айвенго, пролунає мій голос. Я кажу, що він сміливо прийме кожний чесний виклик і коли моя незначна запорука може хоч скількись збільшити вагу безцінного закладу благочестивого прочанина, я ручуся своїм ім’ям та честю, що Айвенго битиметься з цим гордовитим лицарем…

Черговий турнір був призначений в Ешбі у графстві Лейсестерському. Обране місце було своєрідним. Огороджене місце мало форму подовженого чотирикутника. Входи для бійців були на північному та південному краях і зачинялися міцними залізними воротами. Коло цих воріт стояло по два герольди з шістьма сурмачами та стількома ж служниками й дужим загоном вояків, щоб стежити за порядком.

За південним входом було споруджено п’ять розкішних наметів, що їх вибрали ті лицарі, яким належало право викликати на бій. Намет посередині, на почесному місці, був призначений для Бріяна де Буа-Гільбера. Північний бік арени призначався лицарям, що бажали б битися з тими, хто викликав.

З протилежного боку арени були влаштовані тимчасові галереї для дам та дворян. Вузьке місце поміж цими галереями та ареною призначене було для вільних селян. Решта глядачів містилася на широких дерев’яних лавах. Звідсіля було зручно дивитися, що діється на арені.

Середня частина галереї – східного боку арени, саме навпроти місця, де мали битися лицарі, височіла над усім місцем турніру. Тут стояла споруда на взірець трону з наметом, багато оздобленим королівськими гербами.

У супроводі блискучого почту, в розкішному червоному вбранні, шитому золотом, із соколом на руці, принц Джон на сірому гарячому коневі скакав по арені на чолі своєї веселої компанії.

Сівши на свій трон, Джон дав знак герольдам оголосити умови турніру. Стисло їх можна викласти так:

По-перше, п’ять лицарів, що викликались, зобов’язувалися битися з усіма супротивниками.

По-друге, кожному лицареві, що хотів битися, дано було право обирати собі супротивника з-поміж тих, що викликали, доторкнувшись до його щита. Якщо він доторкнеться ратищем, змагання має відбуватися зброєю ввічливості, тобто списами, що на їхньому кінці є кругла пласка дощечка. Якщо удар зроблено вістрям списа, мають битися гострою зброєю, як у справжньому бою.

По-третє, коли присутні лицарі виконають свої обов’язки, тобто кожний з них зламає п’ять списів, то принц має право проголосити переможця першого ж дня турніру. Переможець цей дістає коня надзвичайної краси та сили, і на додаток до цієї нагороди лицар – переможець здобуває особливу честь призначити королеву кохання та вроди, що наступного дня роздаватиме нагороди переможцям.

По-четверте, було оголошено, що наступного дня відбудеться загальний турнір і в ньому можуть взяти участь усі присутні лицарі, що бажають дістати нагороду: поділившись на дві рівні групи, вони можуть битися, поки принц Джон подасть знак припинити бій. Другого дня лицарські змагання закінчаться, потім відбудуться стріляння з луку, бій биків та інші народні розваги.

Герольди скінчили читати, сурмачі просурмили. На арені лишилися самі тільки маршали турніру, що досі сиділи на конях у протилежних кінцях арени.

Огороджене місце біля північного входу за мить сповнила юрба лицарів, що вирішили випробувати свою силу і спритність. Врешті бар’єр підняли і п’ятеро лицарів, обраних за жеребком, поволі виїхали на арену; один з них їхав попереду, інші їхали слідом за ним, по двоє в ряд. Відокремившись один від одного біля наметів, кожний злегка торкався ратищем списа до щита супротивника, що з ним бажав битися.

Виявивши свій миролюбний намір, лицарі, що прийняли виклик, від’їхали до краю арени, де виладналися в лінію; тим часом лицарі, що викликали, повиходили з наметів своїх, сіли на коней і на чолі з Бріяном де Буа-Гільбером поїхали назустріч. Кожний поспішав розпочати бій з лицарем, що ударив його по щиту.

Під звуки телембасів та сурм щосили помчали вони один на одного. І стільки моці виявили вони або так надзвичайно пощастило їм, що супротивники де Буа-Гільбера, скинені з коней, покотилися на землю. Лише п’ятий лицар підтримав честь своєї партії. Розтрощивши списи, він та його супротивник, лицар ордена Іоанна, розійшлися без жодних наслідків.

Другий та третій загони лицарські з’явилися один по одному на арені, і хоч успіхи їхні були нерівні, все ж перевага була, безумовно, на боці тих, хто викликав. Такий незмінний успіх, здавалося, значно зменшив запал в їхніх суперників. У четвертому загоні з’явилося вже лише три лицарі, що, уникаючи щитів де Буа-Гільбера та Фрон де Бефа, наважилися доторкнутися щитів трьох інших лицарів. Але їхня обережність не змінила щастя бою; лицарі, що викликали, лишилися, як і досі, переможцями.

Після четвертої сутички на арені довго ніхто не з’являвся. Ніхто не порушував паузи в ході турніру, лише зрідка було чути вигуки гарольдів:

– Кохання жінкам! Загибель списам! Виходьте, хоробрі лицарі! Очі красунь дивляться на ваші подвиги.

У музиці лицарів, що викликали, почувалися ноти тріумфу та виклику на бій; народ шкодував про змарноване свято; старі ж лицарі та дворяни напівголосно ремствували, шкодуючи, що, мовляв, занепав войовничий дух. Принц Джон почав уже розмовляти з почтом, що час уже готуватися до бенкету й що треба присудити нагороду Бріяну де Буа-Гільберу, який, не міняючи списа, вибив із сідла двох лицарів і обеззброїв третього.

Врешті, коли сарацинська музика ледь встигла закінчитись, у відповідь їй з північного боку почувся звук однієї сурми, що викликав на бій. Усі погляди звернулися у той бік, щоб побачити несподіваного супротивника лицарів, що викликали. Він виїхав на арену, скоро піднесли бар’єр. Новий боєць, як це можна було судити з його закутої у повне озброєння постаті, був трохи вищий від середнього зросту й не дуже міцної статури. На ньому був крицевий, рясно покарбований золотом панцир, а за девіз на його щиті був молодий дуб, видертий з корінням, з написом: “Позбавлений Спадщини”. Він сидів на баскому коні і, проїжджаючи по арені, вітав принца та дам, граційно схиляючи списа.

Він так спритно басував конем і в його манерах була така молода грація, що глядачі відразу ж прихильно поставилися до нього. Лицар, посуваючись уперед, з’їхав на ганок схилом, що вів до нього з арени, і, на диво всім присутнім, під’їхав просто до середнього намету і з силою вдарив вістрям списа в щит Бріяна де Буа-Гільбера. Всі були здивовані з цієї самовпевненості, а найбільше – сам грізний лицар, що його таким чином викликали на смертельний бій.

– Чи спокутував ти гріхи свої, брате мій? – спитав хрестоносець.

– Я краще за тебе підготовлений до смерті,- відповів лицар Позбавлений Спадщини: під цим ім’ям невідомий записав себе до списків турніру.

– Так встань же на своє місце на арені і подивися востаннє на сонце: сьогодні вночі спати тобі в царстві небеснім!

– Велика тобі подяка за ввічливість,- відповів лицар Позбавлений Спадщини,- і з свого боку раджу тобі змінити коня та зброю: честю присягаюся, і те й інше тобі в пригоді стане…

Нетерпіння глядачів дійшло краю, коли лицарі стали один навпроти одного на протилежних кінцях арени. Скоро сурми дали сигнал, лицарі, мов блискавиця, рушили із своїх місць і посередині арени зустрілися; “удар був подібний до грому. Списи розторощилися аж до самих держаків, і першої хвилини здавалося, що обидва лицарі впали, бо від могутнього удару коні їхні присіли на задні ноги. Але спритність лицарів, за допомогою вузди та острогів, утримала коней від падіння й, від’їхавши до країв арени, вони взяли нові списи.

За кілька хвилин, коли бійці та їхні коні встигли перевести дух, принц Джон дав жезлом знак сурмити на другий напад. У цій другій сутичці хрестоносець спрямував удар у середину щита свого супротивника й улучив так вірно, і так міцно, що спис розторощився вщент, а лицар Позбавлений Спадщини похитнувся. Зі свого боку він на початку заїзду спрямував був вістря списа в щит Буа-Гільбера, але, змінивши ціль майже перед самим ударом, наставив вістря в шолом – ціль, що в неї важко влучити, та, коли щастило, удар робився рішучий. Навіть і в цім небезпечнім становищі хрестоносець був би підтримав свою славу, і якби не луснула попруга, його, напевне, не було скинуто з коня. Але кінь та вершник покотилися додолу.

Вмить виплутавшись із стремен та з-під коня, що впав, хрестоносець, до нестями розлютований ганьбою, що її зазнав, витяг меча й кинувся на переможця. Позбавлений Спадщини зіскочив з коня та теж витяг меча. Але маршали турніру, стиснувши острогами коней, роз’єднали їх і нагадали, що за турнірними статутами далі битися не можна.

– Сподіваюся,- сказав хрестоносець, люто дивлячись на свого супротивника,- ми ще зустрінемося там, де ніхто вже нам не зможе перешкодити.

– Якщо ми не зустрінемося,- відповів Позбавлений Спадщини,- не моя в тому буде провина. Піший чи на коні, на списах, сокирах чи мечах, я завжди готовий битися з тобою…

Пріор Еймер пошепки нагадав принцові Джону, що переможцеві час уже показати і свій смак, а саме, вибрати з красунь, що прикрашали галерею, дівчину, яка б посіла трон королеви вроди та кохання.

– Сер лицар Позбавлений Спадщини,- звернувся до нього принц. – Ваш обов’язок і ваш привілей – назвати красуню – королеву вроди та кохання. Піднесіть списа!

Позбавлений Спадщини проїхав повз усі галереї, де сиділи вельможні нормандські красуні. Деякі жінки червоніли, інші набирали вигляду гордовитої гідності; інші дивилися у протилежний бік. Врешті вершник спинився перед балконом, де сиділа леді Ровена.

Поволі та спритно нахиляючи вістря списа, він опустив вінець до ніг прекрасної Ровени. Відразу ж засурмили сурми, і герольди проголосили леді Ровену королевою вроди та кохання…

Ледь встиг лицар нашвидку повечеряти, як джура повідомив його, що п’ятеро чоловік, кожний з яких вів по бойовому коню, хочуть говорити з ним.

– За законами лицарства,- промовив той, що стояв попереду,- я, джура хороброго лицаря Бріяна де Буа-Гільбера, пропоную вам, що звете себе лицарем Позбавленим Спадщини, коней та зброю, що були сьогодні при згаданому Бріяні де Буа-Гільбері під час турніру, здаючись на шляхетну ласку вашу, або залишити їх у себе, або взяти за них викуп відповідно до вашої ласки – такий є закон лицарства.

– Я вибираю викуп,- відповів лицар.

– Нам доручено,- сказав джура Реджінальда Фрон де Бефа,- запропонувати вам від кожної особи викуп по сто цехінів за цих коней та зброю.

– Цього досить,- сказав лицар. – Становище, що в ньому я тепер перебуваю, примушує мене взяти половину цієї суми; щодо решти,- розділіть половину її поміж себе, панове джури, а другу половину серед гарольдів, вісників, музик та челядників.

– Від вашого пана,- звернувся він до джури Буа-Гільбера, – я не візьму ані зброї, ані панцира. Скажіть йому, що наша боротьба ще не скінчилася, вона не скінчиться аж доти, доки ми не поб’ємося з ним мечами чи списами, пішки чи верхи. На смертний цей герць викликав він мене сам, і я не забуду виклику… Скажіть йому, що в ньому я бачу людину, що з нею перебуваю в умовах виклику на життя та смерть…

Першими прийшли наступного дня маршали зі своїми помічниками та герольди. За статутом лицар Позбавлений Спадщини мав стати на чолі однієї партії, а Бріян де Буа-Гільбер, визнаний напередодні за другого після переможця вояка,- на чолі другої.

Скоро принц Джон помітив, що вибрана королева цього дня під’їхала до поля. Він привів леді Ровену до почесного місця, спорудженого навпроти його власного. Скоро Ровена сіла, голосна музика привітала її в новому її званні.

Лицарі радилися, як краще виладнатися для бою і підтримувати один одного в бою. Далі, коли за знаком герольдів запала тиша, вони прочитали турнірні правила, що мали на меті хоч скількись зменшити небезпеку цього дня: така пересторога була тим потрібніше, що бій мав відбуватися на вигострених мечах і гострих списах. Зважаючи на це, лицарям було заборонено колоти мечами, вони мали право лише бити. Дозволялося вживати з власної охоти булави чи сокири, але кинджал був заборонений. Бій мав припинятися, тільки-но принц Джон кине свій жезл: це була друга пересторога, що її вживали в таких випадках, щоб запобігти марному кровопролиттю.

Лицар, по порушив турнірні правила, або ж інакше зламав закони шляхетного лицарства, мав бути обеззброєний, посаджений з перевернутим щитом верхи на тин і привселюдно висміяний – така була кара за негідні лицаря вчинки…

Супротивники билися однаково люто, та щастя переходило то до цього, то до іншого боку. Брязкіт зброї та вигуки бійців змішувалися зі звуками сурм, які заглушали стогони тих, що падали. Коли гуркіт і гомін бою на мить ущухав, лунали герольдові голоси: “Бийтеся, хоробрі лицарі! Чоловік умирає, слава живе. Бийтеся – смерть бо краща від ганьби! Бийтеся, хоробрі лицарі – очі красунь споглядають ваші подвиги!” Запалені взаємною ворожнечею, лицарі весь час намагалися зіткнутися один з одним, добре розуміючи, що коли буде подоланий один з них, це вирішить перемогу. Швидко поле зробилося просторіше, бо багато лицарів з кожного боку залишило лави свого загону,- і хрестоносець та лицар Позбавлений Спадщини зустрілися, врешті, віч-на-віч. Кожний з них так спритно відбивав удари чи нападав сам, що глядачі мимоволі одностайно скрикували із захоплення та здивування.

Цієї хвилини загін лицаря Позбавленого Спадщини програвав справу. Лицаря Позбавленого Спадщини врятував одностайний остережливий вигук глядачів:

– Бережися, бережися, лицарю Позбавлений Спадщини! – почулося звідусіль. Лицар помітив небезпеку, з усього маху вдарив хрестоносця. Він мав лише ту перевагу, що Буа-Гільберів кінь був поранений, а коні Фрон де Бефа та Адельстана були стомлені за цей день. Мов той сокіл, відлітав він од них, кидаючись по черзі то на одного, то на другого й, роздаючи важкі удари своїм мечем, одбивав ті, що були спрямовані на нього. Вельможі, що стояли навколо принца Джона, одностайно благали його кинути жезл, щоб урятувати такого відважного лицаря від ганьби поразки.

– Ні,- відповів принц Джон,- цей вискочень, що заховав своє ім’я й зневажливо поставився до нашої гостинності, вже дістав одну нагороду, хай дасть тепер місце іншим.

Та доки він це казав, несподівана подія змінила цілий хід бою.

На боці лицаря Позбавленого Спадщини був якийсь вояка у чорному панцирі, на величезному вороному коні, міцний і могутній на вигляд. Він дістав від глядачів прізвисько “Чорний Ледар”.

Проте поведінка цього лицаря зовсім змінилася, як він зауважив, що ватажкові його партії загрожує небезпека. Встромивши остроги в свого зовсім ще свіжого коня, він полетів на допомогу ватажкові. Позбавлений Спадщини бився з хрестоносцем, Фрон де Беф мчав до нього з піднесеним мечем. Але Чорний Ледар попередив його, ударивши його по голові, й Фрон де Беф гепнув об землю. Тоді Чорний Ледар повернув коня в бік Адельстана й видер з велетенських рук сокиру і як людина, добре знайома з цією зброєю, так оперіщив його по шолому, що той також непритомний упав на землю. Потім він спокійно від’їхав, лишаючи своєму ватажкові можливість самому порішити з Бріяном де Буа-Гільбером.

Тепер це була вже не дуже важка справа: хрестоносців кінь сходив кров’ю й не міг витримати сутички з лицарем Позбавленим Спадщини. Супротивник його скочив із коня на землю, підніс свого грізного меча над головою й звелів йому здатися,- але цієї ж хвилини принц Джон, що багато ближче брав до серця небезпеку, яка загрожувала хрестоносцеві, ніж ту, що в ній був до цього його супротивник, кинув жезл і тим припинив битву.

Так закінчився славетний турнір в Ешбі де ля Зуш, один з-поміж найблискучіших турнірів тих часів…

– Лицарю Позбавлений Спадщини,- сказав принц Джон,- ми вдруге вшановуємо вас як переможця цього турніру й визнаємо за вами право дістати з рук цариці кохання та вроди почесний вінець…

Лицар став навколішки. Ровена велично підвелася зі свого місця й уже готова була покласти вінець лицареві на шолом, як маршали одноголосно скрикнули:

– Не так, не так! Голова мусить бути непокрита!

Лицар, здавалося, не хотів, щоб з нього зняли шолом.

Маршали, не зважаючи на його слова, зняли шолом. Всі побачили гарні, хоч засмаглі від сонця риси двадцятип’ятирічного юнака з густими русявими кучерями. Обличчя його було бліде, мов смерть, і де-не-де поплямоване кров’ю.

Ледве глянувши на нього, Ровена тихо скрикнула, але зараз же опанувала себе й дзвінко промовила:

– Вінчаю тебе, лицарю, цим вінцем за відвагу. Ніколи лицарський вінець не вінчав гіднішого!

Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасній цариці, що винагородила його відвагу,- і тоді, схилившись наперед, упав непритомний до її ніг…

Сердешну Ребекку підвели до чорної лави, виготуваної біля вогню. Помітно було, що, побачивши жахливе місце, де все було приготоване до страти, вона затремтіла й заплющила очі.

– Відважний лорде й вельмишановний панотче,- промовив Мальвуазен,- ось перед тобою добрий лицар Бріян де Буа-Гільбер. Він зобов’язався битися сьогодні, щоб довести, що ця єврейка на ім’я Ребекка, в згоді з усією справедливістю заслуговувала на присуд на смерть за чаклування.

Тимчасом герольд казав Ребецці таке:

– Дівчино! Шановний і преподобний великий магістер питає тебе, чи маєш ти лицаря, ладного вийти сьогодні на герць за тебе, або ж чи визнаєш за справедливий присуд, виречений над тобою?

– Перекажи великому магістрові,- відповіла Ребекка,- що я обстоюю свою невинність і не визнаю, що справедливо засуджена. Перекажи йому, що я прошу відкласти мою справу, щоб почекати, чи не схоче бог послати й мені рятівника…

Усі були тієї думки, що ніхто не схоче й не наважиться вийти на герць за дівчину, звинувачену в чаклунстві. Та цієї самої хвилини на рівнині, що межувала з ареною, з’явився лицар. Сотні голосів гукнули:

– Захисник! Захисник!..

На запитання герольдові про його звання, ім’я та намір, незнайомий лицар відповів поквапливо й сміливо:

– Я чесний і шляхетний лицар, приїхав сюди, щоб, довівши списом та мечем справедливість та законність справи цієї дівчини, звільнити її від виреченого над нею присуду як неправдивого, і щоб вийти на герць із сером Бріяном де Буа-Гільбером як із зрадником, убивцею та брехуном. Це я доведу на цьому самому місці.

… Засурмили сурми і лицарі помчали щосили. Сталося те, на що всі чекали: виснажений кінь Айвенгів і не менш од нього знесилений вершник не встояли перед влучно спрямованим списом та дужим конем хрестоносцевим. Усі заздалегідь передбачали, чим закінчиться сутичка, але ж хоч Айвенгів спис ледь доторкнувся Буа-Гільберового щита, хрестоносець, на здивування всіх присутніх, хитнувся, ноги його вислизнули із стремен, і він упав додолу.

Айвенго, звільнившись з-під свого коня, зараз – таки підхопився на ноги, поспішаючи виправити свою невдачу мечем. Але супротивник його не підводився. Вільфрід, упершись ногою йому в груди й приклавши вістря меча до горла, зажадав, щоб він або здався, або ж приготувався тут таки померти. Буа-Гільбер не відповів.

– Не забивай його, лицарю! – скрикнув великий магістр. – Визнаємо його за переможеного!

Він зійшов на арену й наказав зняти шолома з переможеного лицаря. Очі його були заплющені, а обличчя все ще лишалося червоне.

Поки всі здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але лишалися нерухомі. Обличчя, що попереду було червоне, раптом зблідло, мов мертве. Непошкоджений ворожим списом, він, видно, помер від розриву серця.

– Справді це суд божий! – промовив великий магістр. – Хай буде воля твоя!

Переклав з англійської ВОЛКОВИЧ

(2 votes, average: 4.50 out of 5)