А. Кримський. Шахнаме, або Іранська книга царів – ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ТА ІРАНУ

Написав Абуль Касим Фірдоусі Туський (935-1020)

Переклад з перського первопису

Вступне слово

І

“Книга іранських царів” (“Шахнаме”) – це й досі жива національна епопея для персів, отака, якою колись були для класичних еллінів Гомерові поеми “Іліада” та “Одіссея”. В основі своїй “Книга царів” є епопея стародавня, іще передмусульманська, і записано її було колись не тією мовою, якою говорять перси тепер, а давнішою, пехлевійською. Отаку, яку ми іі тепер маємо, себто мовою новоперською, звіршував “Книгу царів” у Х-ХІ вв. поет Фірдоусі, або, як не до ладу вимовляють його ім’я, “Фірдусі”.

ІІ

Народивсь Абуль Касим Фірдоусі більш-менш 935 року, помер зараз після 1020 року. Народивсь у сім’ї дрібного панка-поміщика (дигкана) в м. Тусі, столиці північно-східної Персії; тепер Туссамі руїни, і недалечко них, за 22,5 верстви, лежить священно-мусульманський город Мешгкд, що являється, тепер, замість давнього Туса, столицею провінції Хорасану. Хорасанська країна перебувала теді, в X столітті, під володінням дуже культурної перської династії Саманідів, емірів бухарських, і звалася Передріччя, або Лівобережжя; а Бухара, резиденція емірів бухарських, лежала в Заріччі, або на Правобережжі, себто на правому боці великої ріки Аму-Дар’ї. Саманідська династія, хоч і мусульманська, силувалася бути незалежною од багдадських халіфів і держалася національних перських ідеалів. Ще як Фірдоусі був молодим парубком, саманідський правитель Туса Мохаммед Абу-Мансур ібн Абаурразак в 957-958 роках скликав комісію в складі чотирьох немусульман-зороастрійців, щоб вона обробила новоперською прозою (ще не віршами) стародавню “Книгу іранських царів”, яку в VI віці записали були люди мовою середньоперською (пехлевійською) за часів великого шаха Хосрова І і Анушірвана (531-579), а доповнив дигкан Данішвер не пізніш од 636 року; тая пехлевійська “Книга царів” була епопея наполовину міфічно-легендарна, наполовину – суто історична. Не може бути сумнівів, що молодий Фірдоусі одразу ж таки познайомився з цією прозаїчною “Шахнаме”, що обробила її згадана ібн Абдурразакова комісія 957 року в рідному Фірдоусієвому місті Тусі тоді, як поетові було трохи більше, ніж літ двадцятеро.

Відколи сів на бухарському престолі емір-саманід Нух II ібн Малсур (976-997), забажав він через політичні і національні міркування, що хтось йому переробив отую прозаїчную “Шахнаме” на поетичні вірші. Серед двірських Наукових поетів жив тоді в Бухарі талановитий поет Дакікі, вірою зороастрієць, немусульманин. Емір Нук II поручив Дакікі, щоб прозаїчну “Шахнаме” всеньку він звіршував. Дакікі справді заходився віршувати “Книгу царів”, не з самого початку леї довжезної епопеї, а з середини, з того місця, де оповідається історія іранського апостола, пророка Зердошта (або, як вимовляють у Європі на грецький лад, пророка Зороастра). Встиг Дакікі обробити якусь тисячу віршів, коли працю його перервала несподівана смерть. А Фірдоусі було тоді літ із сорок, і оддав він заміж дочку; щоб дати їй порядне віно, довелося йому тоді наробити чималих довгів. І надумався Фірдоусі зробити собі гроші тим письменним шляхом, якого не судилося одбути Дакікі, себто звіршувати “Книгу царів”.

Ця велетенська праця (60000 двустишів) одібрала у поета трохи не двадцять п’ять літ. Попереду Фірдоусі працював не надто пильно в своєму рідному городі Тусі, далі взявсь до роботи пильніше і переїхав у провінцію Ісфапанську, до одного саманідського вельможі Ахмеда. Нарешті 17 січня 999 року віршована “Шахнаме” була готова, і Фірдоусі підніс її Ахмедові. Було тоді поетові 66 роки. Здобув він за готову “Шахнаме”, треба думати, дуже непогану грошову нагороду, придбав собі деяких других вельможних покровителів поміж значними саманідськими магнатами, між іншим, і в своєму рідному Тусі.

IІІ

Але того самого 999 року впала Саманідська держава. Завойовник – султан-тюрк Махмуд Газневідський, що його столиця була в Газні, або в Гезніні (в теперішньому Афганістані), зачав розсувати свою афганську державу як в бік Індії, так і в бік Персії та й завлив династію Саманідів, захопивши Хорасанське лівобережжя; а в бухарське правобережжя вдерлися північні тюркські орди. Матеріальне становище старого поета Фірдоусі стало дуже скрутним, бо не було вже тих щедрих меценатів саманідських, які йогоддосі піддержували. В 1010 році надумався Фірдоусі до афганської Махмудової резиденції м. Газни свою “Книгу царів”, подавши до неї панегіричну присвяту султанові Махмудові. Поет відомий, поет славнозвісний, сподівався здобути Фірдоусі од грізного войовника щедрий дарунок за свою присвяту.

При газнівському ворі войовничого султана Махмуда тулилося чимало поетів-хвалителів: Онсорі, Фаррохі, Есджеді, Гедаірі і др., і вони мали свого старосту, що титулувався “цар над поетами” (“мелік ешш-шоера”), – таким поетичним царем був Онсорі. Тупий, малокультурний варвар-турок, султан Махмуд Газневідський знав перську мову на стільки, щоб розуміти та цінити пишні собі панегірики. Фірдоусі не поскупився на хваління:

Чо кудекь леб ез шір-и мадер бе-щост,

Бе гяхваре, “Мехмуд!” гуйед нехост.

Себто: “Дитина, посмоктавши груди матері, ще не обсохлими губами лепече в колисці своє перше слово: “Махмуд!” – писав Фірдоусі у своєму панегірикові, присвячуючи султанові Махмудові свою “Шахнаме”. Але коли Фірдоусієва панегірична посвята була Махмудові до мислі, то сама “Шахнаме” була йому з кожного погляду не цікава. Її поетичності він цінувати не міг; національний перський дух, що віє з “шахнаме”, був для турка чужим, а що в ній виспівується щаслива боротьба Ірану проти Турану, то це могло викликати в тюркові – султанові простісіньку ворожнечу; далі, іранські герої-погани, прихильники Зороастрової релігії, повинні були являтись до нього, тупого фанатика-сунніта, тільки огидними; та й сам віршописець “Книги царів” Фірдоусі (він був шиїтом, а не правовірним суннітом) здавався суннітові-султанові дуже антипатичною і підозрілою людиною – звісно, єретик. Через усе те, Махмуд Газневідський дав Фірдоусі за піднесену “Книгу царів” такий малий, незначний дарунок, таку невеличку суму грошей, що 75-літній автор гірко покривдився на таку мізерію. Він покинув негостинну Газну та й написав на султана ущипливу сатиру, де радив вінценосцеві битися блискавичного поетового вірша, уперто заявляв, що повік зостанеться шиїтом, та висміював той малесенький гонорар, що прийшов йому од вінценосного володаря за епопею в 60000 двустишшів: “Стільки дав, щоб один-однісінький раз пива напитись!” – іронічно сказав він.

“А втім, чого було сподіватись од невольниченка? – додав він. – Челядинський син, хоч і царем зробиться, однаково своєї панщаної вдачі не позбудеться!” Батько могутнього султана Махмуда Газневідського, на ймення Себоктегін, був колись рабом-гвардійцем (престоріанського типу) у саманідських емірів, а потім побунтувався з другими рабами та й утік до Афганістану, до гірської Газни, де й заснувалося Газневідське султанство з невільничою династією. Через те Фірдоусієва згадка про невільничу Махмудову вдачу повинна була якнайгостріше покривдити гордовитого пихатого Махмуда, царя над Індією і східним Іраном. От тільки, що Махмуд ніколи не довідався про Фірдоусієву сатиру, через те не мав й кривдитися.

IV

Західна половина Персії перебувала тоді під володінням лютих запеклих Махмудових ворогів, султанів з династії Бовейгідської. В бовейгідських руках знаходилася й халіфська столиця Багдад: Бовейгіди самі були шиїтами, а держали під своєю повною властю навіть голову всіх правовірних суннітів, самого багдадського халіфа. Утікши з Газни, Фірдоусі вдався до них та й знайшов собі притулок у Бовейгіда Бега-ед-довле, а далі в його сина й наступника на престолі (з 1012 року) Солтан-ед-довле. Своїм новим прихильникам він посвятив романтичну поему “Юсаф та Зулейха” (біблійні Йосип та Пантефрія), що її він десь, певне, начеркнув був ще з молодого свого віку, не тоді, як прибув до Бовейгідів: бо вже ж тоді було старенькому Фірдоусі, мабуть, чи не 75 літ.

Чомусь і в бовегідській землі поет не зміг знайти для себе нову батьківщину: видко, що він органічно нудивсь додому, до свого рідного Туса. Кінець кінцем поет таки й повернувся до Хорасану, до Туса, та й помер там більше-менше 1020 року або трошечки пізніш. Є переказ, що ніби султан Махмуд Газневідський незадовго до поетової смерті був згадав про нього, про його вбогість, та й заслав до нього в Тус багатий дарунок золотом, і верблюди з золотом вступили до Туса крізь одну міську браму саме тоді, як з другої туської брами виносили домовину з Фірдоусієвим тілом на кладовище. Посуті ця легенда могла бути і правдивою, бо султан Махмуд Газневідський ніколи не довідався про тую сатиру, що виплила колись з-попід Фірдоусієвого пера, і, не маючи причин для ворожнечі, міг би пожалувати вбогого старого автора віршованої “Книги царів”, колись посвяченої йому – Махмудові. Тільки ж можлива річ, що й ця легенда належить до типу багатьох інших, яскраво неймовірних, антиісторичних легенд та анекдотів, якими прикрасили Фердоусієв життєпис пізніші перси (переважно в XV столітті, за часів Тимуридської династії). Гейне в своїм романсеро “Firdusi” широко спопуляризував серед європейських читачів якраз легендарну, а не справжню біографію Фірдоусі.

V

Починається “Шахнаме” з оповідання про те, звідки світ узявся. Але головним провідним змістом цієї національної перської епопеї “Книги царів” являється героїчна історія віковічної, непримиренної боротьби між культурним Іраном та кочовим, варварським Тураном. Ця боротьба є прообразом споконвічної боротьби поміж ясним богом Ормуздом та темним богом Агріманом, добром і злом; ормузд і його небесні сили сприяють Іранові, Агріман та диви – Туранові. Попереду ота борня малюється “Книгою царів” у чисто легендарному, богатирсько-баснословному дусі; на боці іранських царів надто вславлений герой – це присильний витязь-богатир Рустем, типу руського Іллі Муромця; тільки ж перси знають, люблять і шанують Рустема, мабуть, чи не більше, ніж руські – Іллю Муромця. Дедалі міфічні легенди переходять на грунт дійсної історії, виступає на сцену зовсім не міфічна, справжня династія Сасанідів (IV-VI вв. по Р. Х.), і Фірдоусі романтично переспівує й виспівує героїчне панування кожного з шахів отої преславної сасанідської династії, що найефектніші поміж ними – дуже галантний лицар Бегра-Гур V в. та двоє Хосровів VI-VII вв. і доводить, що він свою “Книгу царів” аж до завоювання Ірану арабами в VII віці. Вся ота Фірдоусієва суцільна героїчна повість про іранську минулу історію пересипається вставними романтичними епізодами видатної художньої краси; такими чудовими епізодами в “Книзі царів” любовні романи: “Заль та Рудабе” (Заль – то Рустемів батько), “Біжен та меніже”, “Хосров та Шіріна” (Хосров – це справжній цар-сасанід Хосров II Первіз, сучасник візантійського імператора Іраклія) і ін.

Аж до теперішніх часів перси вважають Фірдоусієву “Шахнаме” за свій найкращий, найвеличнійший національний твір, і не раз трапляється, що геть неписьменний перс знає напам’ять чималенько уступів із “Шахнаме”. Вона дуже часто передруковується в Персії і в Індії. Тільки ж найкраще критичне видання зроблено не на сході, а в Європі: його приладив до друку відомий іраніст І. Вуллерс (3 тт., Лейден, 1877-1883).

Повний прозаїчний переклад “Книги царів” надрукував французькою мовою Жюль Моль (Mohl), додавши паралельний перський текст (7 тт., Париж, 1838-1878); без перського тексту, тільки по-французьки, той молів переклад передруковувався іще двічі (3-є видання, Париж, 1912). Англійський переклад – A. G. Warner’a (5 тт., Лондон, 1905-1910). З великим художнім чуттям і смаком, в гарній німецькій віршованій поетичній формі, подав вибірки з “Книги царів” фон Шак (1865; 4-е видання, Штутгарт, 1893, 3 тт., приблизно 1000 cтор.); але фон Шаковій вибірці може бути достойним супротивником посмертно видрукований, так само антологічний, віршований переклад Рюккерта (3 тт., Берлін, 1890-1895).

По-російськи дуже довго єдиним зразком із “Шахнаме” служило “вольное подражание Рюккерту” Жуковского під загаловком: “Рустем и Зораб” (Зораб – це має бути Sohrab, Сограб). Аж у 1906 році в Москві С. Соколов видав один випуск: “Книга о царях” (142 стор.), переложений просто з перської мови; а потім, у 1915 році, я в І томі 4-го видання своєї “истории Персии и ее литературы” вмістив рясні видержки з дальшого російського перекладу “Книги царів”, що рукописно його був зробив той самий С. І. Соколов (стор. 277408). Тепер московське видавництво Сабашникова хоче друкувати зроблений більше з німецької, ніж з перської мови трьохтомовий переклад “Книги царей” А. Є. Грузинського, антологічний, в обсягу німецької вибірки фон Шака.

Мій український переклад із “Шахнаме”, що нижче подається, вперше з’явився був у світ 1895 року, ще як по-російськи абсолютно нічого не було переложено з первопису. Таким чином українська література значно випередила російську в цьому пункті, аж на десятеро літ.

Не всі місця, не всі сторінки “Книги царів” можуть бути однаково цікаві для пересічного європейського читача. Особливо початок “Книги царів”, аж доки оповідання не дійде до драматичної історії про лютого змія Зогака та про людського визвольника Ферідуна, міг би бути для читача-неперса трохи нудним. Через те я не перекладаю перших сторінок “Шахнаме” дослівно та віршами, а подаю з них голий конспект прозою; тільки на зразок дано в мене віршований переклад не дуже цікавого (але зате короткого) уступу про похід Гушенга проти Чорного дива та про Гушенгове царювання. Кому ці уступи мало цікаві, той може одразу починати читання з “Історії про Зогака та про його батька”.

Початок книжки

Во ім’я бога милосердного, милостивого!

Похвала господові. Пізнати бога не можна, а можна тільки вірувати в нього.

Слово про похвалу розумові. Хто не слухається розуму, того роздеруть його ж таки власні вчинки. Розум – очі душі, а без душевних очей людина не може прямувати світлом. Розум сотворено найпередше од усього.

Слово про сотворения світу. Бог сотворив світ з нічого. Він без труда і без праці зродив чотири елементи: зверху огонь, посередині повітря, далі вода, а на самім споді тверда земля. Елементи увійшли один в один та й склали світ Виробилося небесне склепіння, що так швидко крутиться, а на тому склепінні з’явилися планети та зорі. На землі поросли дерева і всяка поросль, потім з’явилися звірі, нерозумні звірі.

Слово про сотворения людей. Після того явилася людина, ключ до всіх оцих закутих речей, бо має розум.

Про сонце. Небесну баню зложено з рубіна, а не з води, не з повітря, не з пороху, не з диму. Посередині котиться світило; звідки воно підводить свою блискучу голову, там схід, а де воно ховається, то захід.

Про місяць (85-92).

Похвала Пророкові. Хвала Пророкові, хвала Абу-бекрові, Омарові й Османові, а найбільше – хвала Алієві! Хто ворог Алію, той наймізерніша людина по всім світі.

Оповідання про те, як зложено “Книгу царів”. Все, про що я повідатиму, не новина, а старі перекази. В моїй книжці нема ані брехні, ані вигадок; може, ТУт бува алегорія, дак розумному і те піде на користь. Дуже давно зложилася одна книга, де записано було всякі історії, тільки ж вона не була складена докупи: шматки з неї переховувалися в мовбкдів (жреців), з неї користав усякий розумний. Жив був один витязь, з роду дигкан, що кохався в оповіданнях про старовину; отож він допитувався в кожного мовбеда про первопочаток світу, про перших царів та героїв і позаписував усе в одну книгу.

Про поета Дакікі. З тієї книги кобзарі оповідали всім людям багато історій, і світ прихилив своє серце до тих оповідань. І от нарешті появився один молодець, проречистий, красномовний, талановитий. Він намислив перекласти книгу тую на вірші, – всім людям серце зраділо. Тільки ж він злигався з поганими людьми, і вони його загубили. Розпочата праця Дакікі зосталася нескінчена. Господи, прости йому його гріхи та й уведи його в свій рай!

Про те, як я поклав підвалину цій книзі. Перечуваючи про стару книгу царів, я дуже бажав роздобути її та й переложити на нашу новішу мову. Я про неї скрізь розпитував, і перепитував, і боявся, що час-година уплива, а я книжки тієї на очі не побачу; я ж, знов, не хотів покинути тої праці комусь іншому. Так збігло чимало часу. Нарешті один мій приятель роздобув мені тую пехлевійську книжку, і моя туга обернулася в радощі.

Похвала Абу-Мансурові бен-Мохаммедові. Як я здобув собі те писання, жив один пишний вельможа, славний, багатий, добрий. Він заохотив мене до праці, обіцяючи мені всяку запомогу. Але ж лихо моє! Як стій убито його! Та він нараяв був мене, що, каже, “коли викінчиш свою “Книгу царів”, принеси її царям-таки”. Отож я саме так і зробив.

Хвала цареві Махмудові Газневідові.

І. ГЕЮМЕРС

1. Геюмерс був найпершим володарем іранським і царював тридцять років

Кого оповідач-дигкан зве найпершим царем? Хто перший наквітчав собі на голову царський вінець? Ніхто того не пам’ятає, крім тих синів, що затямили перекази од своїх батьків. Такий син за своїм батьком розкаже тобі всю старовину, одне по однім, як воно все колись діялось: і хто перший підніс величезне ім’я “цар”, і хто з-поміж тих володарів найбільше вславився. Так от той, хто обслідував старі книги, де є багато оповідань про витязів, каже, що престол і корону спорудив Геюмерс і він був цар. Сонце ясне блищало, в світі було гарно, коли Геюмерс запанував над світом. Спершу він оселився в горах, престол його пишно стояв на горі, цар був одягнений у барсову шкуру, він сам і його народ. З його йде вся культура, бо доти ніхто не знав, як одягався та як годуватися. Дикі звірі, як побачили царя Геюмерса, позбігалися до його з усіх усюдів і схилилися перед його престолом: от саме з того й пішла Геюмерсова слава і доля. А люди приходили молитися до його, вони од його пеняли закон. Був у царя дорогий син Сіямек. Геюмерс тільки й дихав, що для сина; та був у нього ворог, лихий Агріман; він теж само мав сина, що скидався на хижого вовка; той заздрий син надумавсь одібрати престол у Геюмерса. Але до царя прилинув щасниця Серош, гарний, наче перія, запнутий барсовою шкурою, і виявив усі хитрощі Агрімана з сином.

2. Про Сіямекову смерть у боротьбі проти дива

Угніваний Сіямек рушив з військом проти лиходійного дива. Зустрівшися з військом чортячим, він виступив наперед роздягнений і схопив Агріманового сина. Та лукавий див ударив Сіямека своїми драпцями, перетнув його на дві половини, кинув об землю і видер кігтями всі потроху. Після того Гіюмерс ні вдень ні вночі не спочивав, тільки думав про помсту.

3. Похід Гушенга з Геюмерсом проти чорного дива

Блаженний Сіямек покинув сина,

Що був порадником свому дідусю.

Гушенгом позивався той розумник,

Сказати б: весь він – розум та талан.

Для діда був він згадкою про батька,

То й викохав дідусь його на грудях.

Любив Гушенга, наче рідне чадо,

І на нікого більше не дививсь.

Коли поклав він пімститись війною,

Дак він прикликав бравого Гушенга,

Повідомив його про все, що буде,

І всенькі таємниці розказав,

Що, каже, “хочу я зібрати військо

І з покликом гучним піти в похід.

А воєводою хай будеш ти:

Мені пора вмирати, ти ж юнак”.

От Геюмерс почав скликати перій,

Пантер, левів, вовків і лютих тигрів.

Зібрав він військо, де було всього:

Худоби й звіра, перій і пташні;

Їх ватаг – бравий, ще й убраний в панцир.

Цар Геюмерс пішов позаду війська,

Гушенг на самім переді іде.

Аж ось і Чорний див, страшний лячний,

І закурив він пилом аж до неба.

Як заревли звірюки, обважніли

У дива лапи; бачив се і цар.

Зчепились вороги поміж собою,

І звірі дивів тих перемогли!

Гушенг на Чорного накинувсь, наче лев,

Та й так зробив, що світ тому скрутився:

Зв’язав його од голови до ніг,

Одтяв йому страшенну головищу,

Вергнув під нозі, потоптав п’ятою,

Іздер із його шкуру, – та й кінець!

Помстившись отак от за Сіямека,

Цар Геюмерс спокійно міг померти.

Помер. По ньому світ зоставсь на спадок…

Дивись: чи був славніший хто од його?

Він був царем над цим облудним світом,

Людей виучував, аж гульк – і вмер!

Усенький світ – мана, мана, та й годі:

Не вічне в нім ні лихо ні добро.

II. ГУШЕНГ

1. Гушенг царював сорок літ

Так от Гушенг, розсудливий, правдивий,

Намісто діда взяв царський вінець.

Зробило сонце сорок поворотів, –

Він царював по розуму й по правді.

Сідаючи Гушенг на трон царівський,

Він так сказав на тім величнім місці:

“На всіх сімох країнах я царюю,

В усякім місці все мені покірне, –

Коритимусь я богу-переможцю,

Підпережусь на правду і добро”.

І став він дбати геть про всенький світ

Та праведнії вчинки скрізь чинити.

Він перший нашукав новітню річ:

Бо з каміння він вилучив метал,

Вхитривсь добуть блискучеє залізо.

І ремество він вигадав – ковальство,

Та й наробив сокир, ножів і пил.

Зробивши цеє, цар упорав воду:

Канавами спустив він на болоні

З великих рік річки та течії.

Полегшало за отаким царем:

На світі люди стали більш тямущі,

Навчились сіяти, волочити, жати;

Став кожний заробляти власний хліб,

Орати землю, зазначати межі.

А доки не було цього на світі, –

Крім овощів, страв інших не було.

Поводилося людям не гаразд,

І одіж в них була з самого листя.

2. Про початок свята седе

Уже й за Геюмерса був закон,

І віра в господа, й богослужения,

А за Гушенга проявивсь огонь,

Такий святий, як для арабів Каба.

Цар викрив і по світі розповсюдив

Огонь, що був таївсь у кремінці.

Ходив він по горах одного дня

У купі де з ким із своїх підручних.

Аж гульк! Із далеку летить проява:

Велике, довге щось та й чорне-чорне!

Дві оці – два кривавих джерела,

Із пащі дим ляга на світ імлою.

Зирнув розважний, мудрий цар Гушенг, –

Схопив він каменюку, кинувсь биться.

З царською дужістю шпурнув він камінь,

Та змій-палисвіт одстрибнув геть-геть.

І знов полинув камінь, тільки менший,

Та й гучно зачеркнувсь об перший камінь.

Як стій блимнула іскра з-під обох,

Із серця каменя поллялось сяйво:

Невбито гада, дак із схованки його,

Із каменя, як стій з’явивсь огонь.

Коли ж хто бив по камені залізом,

То теж викрешувалось звідти світло.

Цар-володар тут помоливсь творцеві

І щиро дякував йому за те,

Що він їм наділив такого світла;

А місце те Гушенг назвав святим.

“Це світло, – каже, – дар од бога, святість,

Та й кланяйтесь йому, котрі розумня”.

Посутеніло. Цар наклав багаття

Завбільшки з гору. Всі тут згуртувались.

Цар святкував ту ніч і пив вино.

Й нарік щасливий празник той седе.

Седе зоставсь навік після Гушенга.

Бодай було таких царів багато!

Він дбав, щоб світові жилось гаразд,

І гарну пам’ятку лишив у світі.

Великий, благодатний цар Гушенг

Повилучав з-поміж звірів худобу;

З-поміж онагрів й оленів прудких

Він вилучив осли, корови, вівці

І все, що путнє, взяв пригнав до праці.

Та й зговорив премудрий цар Гушенг:

“Обладуйте худобою, паруйте,

Працюйте нею, з неї користайте,

Беріть собі із неї данину”.

З опрочих знов звірів, котрі смухаті,

То їх він бив і шкуру з них здирав.

Приміром: білки, лиси-теплогрійки,

Горностаї й пухкії соболі.

Отак-то шкурою з чотириногих

Розумний цар одяг людськеє тіло.

Таким от чином діяв він добро,

І клопотавсь, і дбав, а там помер

Та й не лишив нічого, окрім слави.

Урем’я сорок год він царював;

Дбайливий, добрий, щедрий, справедливий;

Вкусив журби чимало за той час

Через турботи й думи незчисленні.

А як прийшла остання година,

Зіставсь великий трон на спадок другим.

Не забарилась доля, не задлялась:

Як стій – Гушенга мудрого не стало.

Гей, люди! Світ не полюбля нікого,

Ні перед ким обличчя не одкриє.

III. ТЕГМУРЕС

Тегмурес, що приборкав чортів, царював тридцять год

В Гушенга був син, що й запанував по його смерті. Той син звався Тегмурес, а Ще ж додавали до його ймення прізвище “дивбенд”, себто “бісов’яз”, бо він тяжко воювався з дивами. Тегмурас іще звісний з того, що навчив людей прясти вовну з овець та ткати одіж і килими; взагалі дбав про те, що із диких звірів робити свійських. За все він хвалив всемогутнього бога. Був у царя порадник на ймення Шідасп, свята людина; він удень постував, а вночі молився богу. Задля Тегмуреса той святий був наче провідна зірка: через його і сам цар стався святим, а через міг зв’язати Агрімана, осідлати його та й поїздити ним, наче конем, по світі. Диви обстали за своїм паном і кинулися були битися з переможцем. Тільки ж той святими своїми чарами заполонив і зв’язав дві третини чортячого війська, а решту побив важкою булавою. Перелякані диви, аби визволитись, навчили Тегмуреса писати, та не одним якимсь письмом, а аж тридцятьма: римським, арабським, Орським, согдійським, китайським, пехлевійським і т. ін.

IV. ДЖЕМШІД

1. Його царювання було сімсот років

Як помер Тегмурес, то його син Джемшід, або просто Джем, став царем Весь світ був йому покірний, його слухалися і люди, і диви, і перії, і звірі. рА! діючи, що на світі зробилося так гарно, новий володар надумавсь наробити з заліза всякої зброї, щоб добрі люди мали чим оборонятися од лихих. За тим ділом минуло 50 год. На другі 50 год Джем заходився обробляти льон, шовк, вовну з овець та виробив парчу. Далі 50 год він витратив на те, щоб гуртувати в одну спілку тих людей, котрі працюють коло одного і того самого діла. Таким чином спершу він згуртував спілку “амузійців” (“амузіан”, вар. “катузіан”), себто жерців, далі “нейсарійців” (“нейсаріан”), – вояків, далі – “несуді”, або хліборобів, нарешті, – “егнухоші”, себто ремісників. Дальші 50 год пішли в Джемшіда на те, щоб учинити багато добра в кожній спілці. Потім цар звелів дивам наробити цегли та й вибудувати з неї палати. Між камінням він повибирав такі, котрі блищать: вишукав дорогоцінні, самоцвітні камені й метал. Опроче Джемшід нашукав усякі пахощі, напр., камфору, мускус, алой, амбру, рожеву воду, придумав і всякі ліки. Нарешті цар вигадав корабель. На все пішло знов 50 років.

Після всіх тих вигадів Джеймшід запишався страшенно. Збудувавши собі престол, він пообтикав його весь золотим камінням самоцвітним, а заввишки був престол аж до неба: диви будували. На високім своїм троні цар Джем засяяв наче сонечко. Люди посходились до нього, дивувалися вельми, посипали його сріблом-золотом і назвали той день “новруз”, себто новий рік; припада теє свято на перший день місяця фервердіна: того дня всі п’ють вино, слухають співів та музики і веселяться. Отак минуло 300 років і люди тоді не мерли. Цар блищав на троні, слухався господа і хвалив його.

Та на кінець кінців занадто запишався цар Джемшід, загордував, сам на себе глядячи. Прикликавши до свого трону старих воєводів, він оголосив, що він – бог і сотворитель світу. За такі речі одступилася од Джемшіда божа ла(У ка, і почалися на землі свари, нелагоди: вельможі-воєводи кидали гордого царя; його сила зникла. Пишний цар покаявся богу, та дарма!

2. Історія про Зогака та його батька

За тих часів жив був один людець,

Пустельний цар комонних списоробів.

Гой цар був дуже гарная людина

І вседержителя боявся щиро;

На ймення сей спасенник звавсь Мердасом.

Він щедрий був і дуже справедливий.

Худоби дійної у нього безліч,

По тисячі од кожної породи.

Коза, вівця, верблюд – усе було.

Чередники їх вірно доглядали,

А в купі з ними і коровиць дійних,

Й арабських коней, бистрих, мов стріла.

Коли, бува, цар молока бажає,

То скаже пастухам – і має вдосталь.

В цього царя святого був синаш,

Якого він любив таки ж немало.

Хоробрий, жвавий і безстрашний хлопець,

Шукай-біда він був, Зогак на ймення.

Його ж і Бівереспом називали,

А Бівересп – то назва пеглевійська,

По нашому “бівер” – то десять тисяч,

Бо мав він десять тисяч добрих коней;

На всіх були вуздечкі золотії.

Вдень і вночі сідлалось дві третини,

Не для війни, а просто на показ.

Отак стояла справа, як Ібліс

Прийшов одного разу до Зогака,

Немов яка прихильная людина.

Він збив з пуття молодикове серце,

Бо той охоче слухав, що він каже.

Сподобалась чортяча мова хлопцю,

Не віда він про чортову лукавість,

Оддав Іблісу тямку, й серце, й душу

Та й сам собі накликав безголов’я.

Як зміркував Ібліс, що молодик

Його злюбив і слуха, аж радіє,

Дак він почав балакать ще солодше;

А той не знав до чого діло йдеться.

І рік Ібліс: “Багато маю я Сказать такого.

Що того не знає Ніхто на світі другий, тільки я”.

То молодик: “Скажи! Скажи! Не гайся!

Повчи мене тямущий чоловіче!”

“Е, ні, – мовляв, – спершу заприсягнися,

То аж тоді скажу я щиру правду”.

Хлоп’яга був простець, усе вчинив:

Як той звелів, так той і заприсягся,

Що, каже: “Я нікому нічичирк!

А слухать буду все, що ти розкажеш”.

На те Ібліс: “Гей, славний ти, молодче!

Чому не ти господар у палатах?!

Де син такий, як ти, по що там батько?!

Ти вислухай од мене добру раду.

Отець старий, та житиме ще довго,

То й будеш ти сидіть собі без слави.

Візьми ж ти сам ці пишнії палати,

Тобі його царськеє місце личить.

Якщо ізробиш те, що я нараяв,

То будеш царювать на світі сам”.

Замислився Зогак, учувши теє:

Убити батька – серцю жаль завдати.

“Ні, не годиться, – каже до Ібліса, –

Що друге радь, бо це – не до ладу”.

Ібліс одрік: “Коли цього не зробиш,

Коли зірвеш умову і присягу,

Скує тобі твоя присяга шию,

І слави ти не заживеш собі,

А йтиме честь уся самому батьку”.

Ой закрутив він голову арабу!

Зчинилось так, що той на все згодився.

Питає: “Ну, кажи, що треба діять?

Я од твоєї ради не одкинусь”.

На те Ібліс: “Уже ж найду я спосіб!

Тебе я піднесу аж понад сонце,

А ти мовчи та диш, і більш нічого:

Помічників мені не тра ніяких;

Що треба, то я справлю сам, а ти

Не витягай меча словес із піхов”.

Всередині хором царя Мердаса

Був гарний сад, що душу звеселяв.

Цар вибрав той садок задля молитви;

Звичайно він удосвіта вставав,

Змивав там голову і тіло нишком:

Ніякий раб не йшов за ним із світлом.

Лихе намисливши, лукавий див

Скопав глибоку яму на дорозі.

Оту глибоку яму він ізверху

Присипав хмизом, шлях затушкував.

Минає ніч, простує до садочка

Глава арабів, старшина йменитий.

Наблизився він до тієї канави –

Як стій цареве щастя закотилось:

Він заваливсь і спину поламав.

Загинув милосердний боголюб!

Чи в щасті, чи нещасті – був він щирий,

А що вже сина – дак любив як душу,

Впадав над ним, ховав його, голубив,

Радів на сина, збагатив його.

Та сталось так, що лютий син Мердасів

Не заплатив прихиллям за прихилля.

Отак мерзенний лиховій Зогак

Усадовивсь на батьковім престолі,

Нап’яв на голову вінець арабський,

Почав судить-рядить арабський люд.

Ібліс, побачивши, що це вже сталось,

Новітнє путо злагодив на нього

І каже: “Ти до мене привернувшись,

Знайшов на світі все, чого бажав,

Коли ж оп’ять погодишся зі мною,

Коли послухаєш моїх наказів,

То зацарюєш над усеньким світом,

Над звіром, над пташнею, над риб’єм”.

Сказав, а сам пішов на інший спосіб,

На хитрощі такії, що аж-аж!

3. Як Ібліс кухарював

Ібліс переробивсь на молодця,

Укладливого, хитрого вродливця.

Прийшов він до Зогака, забалакав

Облесливими, хитрими речами.

І зговорив: “Коли б я здавсь цареві!

А з мене знаменитий, чистий кухар”.

Зогак його вподобав, приголубив,

Дав хату, де б він міг кухарювати;

Міністр вельможний передав йому

На руки ключ од царської пекарні.

На світі страв було тоді не гурт,

Бо м’ясива тоді іще не їли,

Живились овочами садовими

Та ще городиною, більш нічим.

Надумавсь лиходійний Агріман

Та й зважився вбивать на харч живеє:

Він взяв звіряче і пташине м’ясо,

Щоб готувать Зогакові на їжу.

Він хтів живить царя, як лева, – кров’ю,

Щоб цар з такої харчі хоробрішав,

Та щоб чинив усе, як біс накаже,

Та щоб слухняний був йому всім серцем.

Спершу Ібліс кормив його жовтками;

Зогак з тієї харчі поздоровшав,

Став сильно кухаря хвалить за неї,

Вподобав нещасливу тую харч.

Тоді Ібліс-хитрюга проказав:

“Повік живи й пишайсь, великий царю!

Узавтра я таку зготую страву,

Що будеш ти вживать її повік”.

Пішов і цілу ніч гадав та думав,

Яку б чудову їжу зготувать.

Узавтра, скоро сонце заблищало

В небесному блакиті, наче яхонт,

Надумавсь він насмажити Зогаку

Куріпок і бажантів білоперих.

І, зготувавши, сміливо приніс.

Як крові скуштував арабський цар,

Він, нерозумний, покохав Ібліса.

На третій день ібліс подав до столу

Курча й ягня, посмажені укупі.

А дня четвертого він на печеню

Посмажив яловичу полядвицю,

Заправив мускусом та шафраном,

Старим вином, рожевою водою.

Узяв Зогак і скуштував печеню

Та й здивувався, що за гарний кухар!

“Кажи, – пита, – чого собі бажаєш?

Проси, що хоч, добрячий чоловіче!”

На теє кухар одказав: “Гей, царю!

Повік живи веселий та могутній!

Люблю тебе я, царю, цілим серцем,

Дивлюсь на тебе – підживляю душу.

Я в тебе мав би попросити дещо,

Хоча ж такої честі я не варт:

Дозволь тебе в плече поцілувати

Та притулить до нього очі й твар”.

Як переслухав мову цю Зогак,

Нічого злого в тому не добачив.

Сказав: “Гаразд! твою вволяю волю.

Тобі ж із того, може, буде слава”.

Се кажучи, він бісові дозволив

Поцілувать в плече себе по по-друзьки.

А той поцілував та й проваливсь.

Ніхто такого дива ще не бачив!

Як стій на кожному плечі Зогака

Пречорная гадюка проросла,

Його боліло. Скрізь шукав він ліку,

Нарешті взяв поодтинав обох,

Та тільки знов зчинилася дивниця

Така, що справді дивуватись варто:

Немов гілляки з дерева, два гади

З плечей царевих поросли удруге!

Ой понаходило тямущих лікарів,

Один по другім, кожен дещо раяв,

На всякі-всякі способи пускались, –

На цю хворобу лікарів не знайшли.

Ібліс убравсь за лікаря. Прийшов

І хитро забалакав до Зогака:

“Гадюки виросли самі собою,

То, поки живі, їх чіпать не тра.

Давай їм корму; тим їх заспокоїш,

А іншого ж тут способу немає.

Годуй не чим, як мозком із людей:

Самі з такої їжі поздихають”.

Навіщо голова поганих дивів

Таку пораду дав? Чого бажав він?

Мабуть, щоб нишком нашукати спосіб,

Щоб світ зовсім зостався без людей.

4. Про скінчення Джемшідових днів

В Ірані йшли тим часом заколоти,

Безладдя й чвари звідусіль кипіли;

Блискучий білий день пригас, примеркнув;

Всі люди од Джемшіда одсахнулись,

Господня ласка утекла од його,

Пустивсь він на кривеє, на непутнє.

З’явилась купа цариків новітніх,

Бо з кожної границі кожен витязь

Набрав війська і пнувся воюватись,

Одкинувшись од вірності Джемшіду.

І от як стій з Ірану вийшло військо,

Простуючи аж у арабську землю,

Бо чутка йшла, що, мов, тепер панує

Там грізний, змієлиций володар.

Іранська кіннота, що жадала

Собі царя, вдалася до Зогака.

Прийшли, вклонилися йому покірно,

Царем землі іранської назвали.

Цар змієлиций полетів, як вітер,

Коронуватись на царя іранців.

З усіх країн Арабщини й Ірану

Понабирав собі він вірне військо,

Заволодів Джемшідовим престолом

Та й, мов би перстень, в руку взяв весь світ.

Побачив Джем: немає щастя-долі,

Жене його новітній володар!

Покинув він Зогаку трон, корону,

Вінець і скарби, військо і всю силу,

А сам сховавсь, і слід по нім загув.

Сто год про нього чутки не було,

Ніхто його на світі і не бачив:

На сотий рік на морі на китайськім

Цар нечестивий Джем явився знов.

Отам Зогак як стій його застукав

І довго гаятись йому не дав:

Щоб світ не мав уже чого лякатись,

Джемшіда він перепилив пилою.

До чого трон?! До чого сила й слава?!

Гей-гей, не вір на долю: доля зрадить!

Вона тобі дасть меду-солоднечі,

Вона натурка в вуха гарні співи,

Та ледве ти урадуєшся з того,

Одразу доля все те перекине…

Втомився я на білім світі жити,

Скоріше, боже, визволь відсіля!

V. ЗОГАК

1. Зогакового царювання було тисяча год

Як сів Зогак на володарськім троні,

То царював аж тисячу годів.

Йому корився геть усенький світ,

І справа так стояла дуже довго.

Звичаї добрії попропадали.

Все забісоване розкинулось по світі:

Упала честь, пішли угору чвари,

Сховалась правда, висунулась погань,

На все лихеє вільні руки дивам,

Про добру річ казалось тільки нишком.

В Джемшідовій господі нашукали

Двох паннів, що трусились, мов верба.

Вони були Джемшіду рідні сестри,

Вони були вінець всьому жіноцтву.

Одна з панянок звалась Шегріназа,

А друга – хорошуля Ерневаза.

Їх потягли в Зогакові палати

На очі змієлицему царю.

Він взяв та виховав їх не гаразд:

Навчив їх відьмувати-чаклувати.

Щовечора двох молодих хлоп’ят,

Чи з простих, чи лицарського нащадку,

Приводив кухар до царського дому

І готував з них ліки для Зогака.

Забивши їх, він добував з них мозок

Та й змієві робив із того страву.

Жили тоді два щирі парубки

З царського роду, добрі, чесні люди,

Один на ймення Ірмаїл побожний,

А другий – прозірливий Гермаїл.

Якось-то здибались вони обоє

І розбалакались про се, про те:

Про те, що цар царює не по правді,

Про те, як гидко він себе харчує.

І зговорив один: “Нам треба буде

Самим піти в царськії кухарі

Та аж тоді розкидувать думками,

Яким би чином запобігти лиху.

Десь, певне, з двох людей, що завше гинуть,

Одного можна буде врятувать”.

Пішли, навчились кухарювати,

Навчились готувати до ладу.

Нарешті цим розумним парням радість,

Бо стали за царевих кухарів.

І от пора людськую кров пролити,

Із тіла вийняти солодку душу.

Царські вартівники, народогубці,

Поволокли якихсь двох парубків,

Хутчій пригнали їх до куховарів

І кинули обличчям об долівку.

Аж серце заболіло куховарів,

Аж очі зачервоніли їм з гніву!

Споглянув цей на того, той на цього,

Жахаючись, що цар – такий насильник.

З тих двох одного довелось упорать,

Бо що ж було інакше їм робить?!

А вже ж замісто другого парнюги

Вони взяли забили барана,

Добули з нього мозок і змішали

Із мозком бідолашної людини.

Отак обрятували другу душу

І наказали: “Переховуйсь добре!

Гляди у людне місто не ходи,

Живи тепер по пустках та горах!”

Вони дали гадюці на потраву,

Замість із хлопця, мозку з барана.

І тим от способом вони щадили

Щомісяця аж тридцятеро душ.

Як набиралося таких дві сотні,

Дак кухарі їм нищечком давали

Декілька козенят та овечат

Та й оселяли люд той по пустелях.

Теперішнії курди – їх нащадки,

Що жити в городах не полюбляють,

Що вік вікують на своїх шатрах,

Що в серці зовсім не бояться бога.

А норови в лукавого Зогака

Ставали вже такі, що от, було, він

Причепиться до ратника якогось

Та візьме вб’є: “Злигавсь ти, – каже, – з чортом…”

Назнає знатну дівку-хорошулю,

Серпанком оповиту, непорочну,

Та й тягне силоміць собі на службу…

Не мав царевих звичок, права, віри.

2. Як Зогакові приснився Ферідун

Ще сорок год йому зосталось віку,

Коли, диви, що бог йому наслав!

У глупу північ у царських палатах

Зогак спав міцно поруч Ерневази.

І бачить він, немов з царського замку

Як стій з’явилось троє вояків.

Два – старші, а всередині молодший.

На зріст він – кипарис, на вид – царенко:

Царівським поясом підперезався,

Ступа по-царськи, булаву ж він має

З коров’ячою головою на кінці…

Як стій він кинувсь битися з Зогаком

І булавою в голову довбнув,

Та й зараз витязенько обкрутив

Зогака з голови до ніг ремінням,

Скрутив і руки – аж правцем стояли, –

А вже ж і шию заклепав в колодку.

Наруга це… й болить… пече… ой муки ж!

А він царю сипнув на тім’я пилу

І взяв попер до Демавенд-гори,

Гукаючи на люд, щоб преступились…

Ой скорчився неправедний Зогак,

Немов печінка з ляку передерлась.

Прокинувся й з усії моці скрикнув,

Аж захитавсь його стосохий дім.

Схопилося жіноцтво сонцелице,

Учувши, як їх славний пан згукнув.

І зговорила Ерневаза: “Царю!

Що скоїлось? Кажи! На мене звірся!..

То був гарненько спав ти в себе в ліжку, –

Дак що ж тобі приснилось?! Що зчинилось?!

Сім поясів землі – твої підручні,

Твоя сторожка – люди, й диви, й звірі,

Твоє велике царство – цілий світ

Од місяця до китової спини, –

Чого ж, чого ж ти так цибнув із ліжка?

Скажи нам, пане цілої землі!”

Рече красуням воєвода-цар:

“Ні! Про таку дивницю тра мовчати, –

Бо вчуєте – не стане в вашім серці

Надії, щоб зостався я живий”

Рече царю-державцю Ерневаза:

“Як нам, то мусиш ти сказать усе,

Бо, може ж, ми дамо тобі пораду:

Немає лиха, щоб було без гою”,

Їм воєвода викрив таємницю:

Що снилось, геть усе переказав.

Одмовила царю вродлива жінка:

“Не занедбай цього! Питай поради!

В твій трон застромлено печатку щастя,

Твоєю долею весь світ зоріє,

Під перстенем своїм весь світ держиш ти,

Звірів, пташню, людей, чортів і перій, –

Так, отже, клич ти звідусіль розумних,

Поскликуй звіздочотів ще ж і магів,

Перекажи ти магам все до слова,

Довідуйся, випитуй щиру правду.

Довідайся: та хто ж він, ворог твій?

Чи він з людей? Чи може з див? З перій?

Пізнаєш це – ладнайсь до оборони,

Замість лякаться догадок сліпих”.

Сподобалась царю-поганцю рада,

Яку подав той срібний кипари.

Мов воронові крила, ніч чорніла, –

Як стій мигнуло світло з-поза гір:

Це ж на лазурову небесну баню

Пустило сонце яхонтовий промінь.

Цар-воєвода деколи чував

Про мудрих, мовних серцевидів-магів,

Він їх до себе кличе звідусюди,

Щоб розказать їм свій страшенний сон.

Як скликав, то зібрав усіх до гурту,

Пита про те, чим лихові зарадить,

Говоре: “Виясніть но правду!

Утихомирте душу ви мою!

Коли мені доводиться померти?

Кому я лишу трон, вінець і пояс?..

Або ви скажете мені всю правду

Або не животіть вам більш на світі!”

Посмагли магам губи, змокли щоки,

Один до другого мовляли от як:

“Коли ми виявим йому, що буде, –

Розіб’єм душу, а душа ж – то скарб,

Коли ж, ізнов, він правди не почує,

То ми самі розлучимся з душею”.

Три дні таким-о побутом минули,

Ніхто не зважився промовить слово.

З четвертим днем цар дуже угнівився

На магів, на отих віщовників.

“Я, – каже, – перевішаю усих вас,

Або ви скажете мені всю правду”.

Всі маги низько голову схилили;

Пошматувалось серце їм надвоє:

Заллялись очі не сльозами, кров’ю…

Та був один між тими мудрецями,

Знавець душі, великий правдолюб,

Розумний, невсипущий, – звавсь Зірек.

Він переважив геть усіх тих магів.

Стиснув він серце, всякий страх одкинув

І отаке промовив до Зогака:

“Гей, – каже, – не пишайся гордий царю!

Ніхто ще не гордився, щоб не вмерти.

Було й до тебе вже царів багато,

Вони пишались на преславних тронах,

Спізнали й лиха й радощів чимало.

А як минув їх вік – вони померли.

Хоч би ти був залізная твердиня,

Час був би перетер тебе і знищив…

Знай: буде хтось, хто забере твій трон

І підітне твою високу долю.

Він буде зватись Ферідун на ймення.

Він стане для землі священним небом.

Іще ж той воєвода не вродився,

Іще нема чого тобі жахатись.

На світ він прийде од значної неньки,

Ростиме – мов родюча деревина,

Змужніє – зіб’є головою місяць,

Піде шукать престол, вінець і пояс.

На зріст він буде наче кипарис,

І буде в нього булава із криці,

Де маківка – коров’ячая морда.

Тебе він придовбешить булавою,

Скує й поволоче з палат у гори”.

І запитав Зогак, нечиста віра:

“Завіщо ж він в’язатиме мене?!

Чого б він мав на мене лютувати?!”

Рече хоробрий маг: “Аби ти знав,

Без приключки ніхто не ворогує:

Од рук твоїх йому загине батько,

Дак буде він ненавидіть тебе.

А друге: буде гарная корова,

Що вигодує того молодця:

Ти вб’єш коровицю, і він для пімсти

І зробить булаву-коровоглаву”.

Почув Зогак, та й зашуміло в вухах:

Хитнувсь, звалився з трону та й умлів.

Великий маг, лякаючися лиха, мерщій

Пішов собі од трону геть.

Прочнувсь, опам’ятався вінценосець,

Уп’яв, зійшов на свій царський престол

І заходився потайки й прилюдно

Шукать по світі, де той Ферідун.

Не їв, не спав, не знав собі спочинку,

І білий день для нього почорнів.

3. Ферідун народився (вв.114-158)

Відколи змієлиций залякався,

Минав уже над ним чималий час.

На світ родився Ферідун блаженний,

Щоб дати світові інакший лад.

Тим часом по землі блукала чутка,

Що цар напитує по всих усюдах

Абтінового сина Ферідуна.

Аж тісно стало на землі Абтіну, –

Тікав, ховався, аж обридло жити,

Та левові діставсь таки нарешті:

Декілька нечестивцевих дозорів

Якось таки надибали бідаху,

Схопили й притягли, мов леопарда.

Зогак, не гаючись, його убив.

Була ж розумна мама в Ферідуна,

Що звалася на ймення Феранека:

Оздоба світу, гарна деревина.

Що овощі на ній – царськая слава.

Вона кохала сина наче душу.

Як спало на Абтіна безголов’є,

Немилий став їй світ. Вона, плачуща,

Хутчій побігла до одного лугу,

Де чула, що була корова гарна,

Славетная корова Бермая,

Що волосінь у неї аж блищала.

Пригналась Феранека, заридала

Перед хазяїном отого лугу,

Линули сльози їй дощем на груди.

“Візьми, – проха, оцеє немовлятко,

Ховай його у себе через врем’я,

Прийми його од матері, мов батько,

І молоком годуй од Бермаї.

Замість платні візьми од мене душу:

Оддам життя, тобі щоб догодити”.

Господар гаю, де була корова,

Одрік пречистій Феранеці от як:

“Я за невольника дитині стану,

Що загадаєш – геть усе зроблю”.

Дала йому свою дитину мати

І розказала все, що тра робити.

Три роки передержував хлоп’я

Розумний чоловік і дбав, як батько,

А молоко давав од Бермаї.

Зогак не кинув заходів своїх,

А всенький світ балакав про корову.

Одного дня біжить до лугу мати

І каже-повіда доглядачеві:

“Послав мені господь розумну гадку.

Як напутив він, так я і зроблю;

Інакшого вже способу немає:

Моя душа й дитина – це ж одно.

Втечу я з чарівницької землі,

Втечу, піду з синком до Гіндустану:

Сама візьму та й скриюсь серед люду,

Його ж оддам на гору на Ельборз”.

Взяла свою хорошую дитину

І понесла, а серце плаче кров’ю.

Жив на Ельбоз-горі один спасенник,

Що зрікся світової порожнечі.

“Свята душе! – сказала Фернанека. –

Я бідолашна жінка із Ірану.

Хороший хлопчик – се моя дитина.

Він буде голова всьому народу,

Зіб’є Зогаку з голови корону,

Шпурне на діл його царівський пояс.

Дак треба, щоб ти взявсь його глядіти

Та аж трусивсь над ним, як рідний батько”.

Взяв дід хлоп’я. Та й не було ніколи,

Щоб він на нього холодом дихнув.

А вже ж тим часом перечув Зогак

За луг і за корову Бермаю.

Мов п’яний слон, подавсь туди він лютий

І Бермаю-коровицю забив.

Увесь товар, який він там забачив,

Він повбивав, нічого не покинув.

Колишню Ферідунову домівку

Трусив він дуже, та знайшов не гурт.

Нарешті, підпаливши цар оселю

Геть розвалив її високі стіни.

4. Ферідун питається в матері якого він роду

Шістнадцять год над Ферідуном збігло, –

То він з Ельборз-гори спустився в діл,

Пішов до матері, прийшов, питає:

“Скажи ж мені, матусю: хто мій батько?

Якого роду я? Чиє насіння?

Спитають люди, – що їм одкажу?”

Одповідає Феранека: “Добре.

Скажу я все, чого бажаєш, хлопче,

Аби ти знав: дак жив колись в Ірані

Один людець, ім’я йому – Абтін.

Царське насіння, сміливий, розумний,

А вже ж нікого він не зобижав.

Він був од пня героя Тегмуреса

І всенький родовід свій знав напам’ять.

Тобі – був батько, а мені дружина;

Я сонця тільки й бачила, що в ньому.

Пророкував Зогаку звіздочот,

Що буде смерть йому од Ферідуна:

То чарівник Зогак, учувши цеє,

Зачав шукать тебе по всім Ірані.

Ми мусили ховать тебе од нього

І утікать з їдного місця в друге.

Твій батько, ще ж і не стара людина,

Поклав за тебе, синку, свій живот.

З плечей Зогакових ростуть два гади,

Що не дають Іранові вже й дихать:

То мозок з голови твого татуся

Пішов отим зміюкам на обід.

Нарешті нашукала я гайок

Нікому невідомий, непрохідний.

А там корівка – свіжа, як весна,

Напрочуд гарна, хоч малюй картину,

Її хазяїн, підібгавши ноги,

Сидів біля порога, мов би цар.

Йому я оддала тебе ховати;

Він з рук тебе ніколи не спускав.

А з молока тієї корови-пави

Ти зріс, немов могутній крокодил.

Та ба! Про гай і про корову тую

Як стій наспіла звістка до царя.

Я швидше винесла тебе звідтіль,

Втекла з Ірану, з батьківщини, з дому,

Прибіг Зогак, господара згубив,

Забив твою німу ласкаву мамку,

З оселі збив аж попід сонце порох;

Звалив усе й підвалини скопав”.

Вразився син, у вухах зашуміло

Він закипів од маминої мови;

На серці – жаль, у голові – ненависть,

На лоб з гніву понабігали зморшки.

“Гей, мамо! – Молодий левчук,

Не пробуючи сил, не стане левом:

На витязя, що чарами воює,

Піду я сміло з шаблею в руці.

Піду, пречистий бог мене вестиме,

Зогаків двір на куряву розвію”.

Сказала мати: “Нерозумна думка,

Бо цілий світ подужать ти не зможеш.

В Зогака – трон, вінець. Він світодержець,

Йому на поготові ціле військо.

Він схоче, – дак із кожної країни

Войовників прилине сотня тисяч.

На світ дитячим оком не дивися.

Чи мир, чи розмир, – є на все свій звичай.

Затямлюй, синку, те, що радить ненька,

Бо все, що інше – вітер, вітер, вітер”.

5. Що було в Зогака з ковалем Каве

Вночі і вдень імення “Ферідун”

Не сходило Зогакові з губів.

З нудьги-турботи серце змордувалось.

Одного дня Зогак усадовився

На троні, зробленім з кісток слонових,

І заквітчавсь вінцем із бірюзи.

З усіх сторон запрошує він магів,

Нехай йому царівство забезпечать.

І каже такечки: “Пречесні люди!

Тямущії, йменитії мовбени!

У мене єсть якийсь потайний ворог, –

Тямущі люди відають се ясно.

Один преславний маг мені сказав,

Що з нього ще хлопчина невеличкий, –

Нехай собі дрібний, нехай маленький,

А ворога не треба мать за дурня.

Оце ж я наберу ще більше війська,

І не з самих людей, а й з див, з перій,

Та треба ще й од вас мені підмоги,

Бо далі вже й терпець мені урвався.

Спишіть такую грамоту: “Наш цар

Не сіє іншого насіння, як на добре,

Не мовить слів, опроче як правдивих,

Ніколи не бажа зламати право!”

Лякаючись царя, усі вельможі

Згодилися на те, чого він хтів:

Дали нечистому зміюці підпис

Старії й молодії – геть усі.

Аж гульк! Учувся на подвір’ї галас.

Гукає хтось: “Прошу суда й розправи!”

Прикликали позовника до трону,

Посадовили серед гурту панства.

І цар днів сих днів тих рече до нього:

“Ну, розкажи нам, хто тебе покривдив!”

Схопився той за голову і крикнув:

“Я, царю, звусь Каве… Шукаю правду…

Прибіг прохать суда… Ой, аж засапавсь…

Я плачу… серце стогне… через тебе!

Од тебе я зазнав великі кривди,

Ти здавна б’єш ножем мене у серце.

Якщо мене занапащать не хтів ти,

То нащо б тра хапать мою дитину?

Було синів у мене вісімнадцять,

Тепер один-однісінький зостався.

Покинь мені одинчика того,

Ато повік пектиметься печінка!..

Гей, царю! Чим я винен?! Ну, скажи б!..

Коли не винен, то караєш за що?

Ой, славний пане! Ти на мене зглянься,

Не завдавай мені даремне жалю!

Літа мене зкривили й похилили,

Я жив-тужив, а жив, бо мав надію.

Тепер ізнов дітей уже не буде,

А що ж до світа в’яже, як не діти?!

Насильство – й те повинно знати міру,

Повинно мати й приключку якусь;

А єсть же в тебе приключка на те,

Щоб мій старечий вік занапастити?!

Я – бідний, тихий ковальчук. Та цар

На голову мені вже сипле жару.

Ти – цар, і хоч скидаєшся на змія,

А мусиш розсудить мене по правді.

Порахуваться ти зо мною мусиш,

Та й так, щоб здивувався цілий світ.

Хіба що з твого суду ми побачим,

Що черга справді падала на мене,

Що справді тра було твоїм зміюкам

Забрать синів од мене чисто всіх!”

Цар-воєвода переслухав, глянув

Та аж здумівся на такую мову.

Взяли синка, вернули ковалеві:

Шукали упіймать його на ласку.

А далі цар удався до Каве,

Щоб він тож само грамоту завірив.

Як прочитав Каве оту заяву,

То раптом обернувся до старецтва.

“Ге! – крикнув він. – Чортячії підніжки!

Ви викинули з серця божий страх!

Усі попривертались ви до пекла,

Схилили серце до цієї мови!..

Не підпишу я грамоти такої,

Зовсім мені байдуже до царя!”

Гукнув і тремтячи зірвався з місця,

Подер заяву, потоптав ногами,

А там – пустив синка поперед себе

Та й геть з палат, гукаючи народ.

Тоді вдалися до царя вельможі:

“Гей, славний пане цілої землі!

Холодний вітер не посміє з неба

Дихнуть на тебе в день побою-січі.

Чому ж того нахабного Каве

Ти вшанував, немов якого друга?

Що грамоту про тебе ми списали,

То він подер, наказу не послухавсь.

Він вийшов звідси лютий і сердитий:

Здається, накладає з Ферідуном.

Ми гіршого не бачили нічого,

Аж остовпіли з отакого дива”.

На їх питання цар одмовив бистро:

“Послухайте, яка дивниця склалась!

Як прилинув Каве сюди знадвору

Та як учув я той кричущий голос,

То мов залізная стіна зросла

Між мною та між ним у цих палатах.

Схопився він за голову руками –

То в мене… – диво!.. – аж розбилось серце.

Що далі буде, я того не знаю:

Кругів небесних ще ніхто не взнав”.

Як одійшов Каве з царської хати,

До нього позбігався весь базар.

Каве галасував і гвалтував,

Гукав усих людей шукати правди.

Шкурятаний фартух, що ковалі

На ноги напирають проти іскор,

Каве узяв та й почепив на спис

І зараз бучу збив на всім базарі.

З тим прапором він рушивсь і гукав:

“Гей, люди добрі! Хто шанує бога, ‘

Хто серцем хилиться до Ферідуна,

Хто кидає поганого Зогака,

Ходім, ходім мерщій до Ферідуна

Спочить під тінню величі його;

Скажімо, що наш цар – то Агріман,

Творцеві-богові заклятий ворог.

Отсей нікчемний шкураток – то спосіб

Розпізнавать друзів од ворогів”.

Пішов Каве шукати вітязенька,

Дорогою зібрав чимале військо.

Розвідав, де царенко пробуває, –

Попростували всі гуртом туди.

Ще здалека, забачивши оселю

Нового пана, всі аж загули,

Побачив витязь на спису фартух той

Та й обернув його на добрий знак.

Узяв обшив румійською парчею,

Дав спід із золота, лице з алмазів;

Додавши й других ще окрас чимало,

Нарік той стяг: “Кав’яні дорофеї”.

Таким-о чином збігло трохи часу.

Ніхто не знав, що має бути далі.

А Ферідун надів царськую шапку,

Ходив до неньки, брав благословення.

Ладнався він скоріш іти в дорогу,

Та не хотів, щоб теє знали всі.

Були ж у нього славні два брати,

Обидва парні старшії за нього, –

Що перший прозивався Кеянушем,

А другий був веселий Пормайє.

То Ферідун од них не потаївся:

“Верну, – говоре, – наш престол і силу.

Та от приводьте ковалів тямущих,

Нехай скують важкую булаву”.

Ще не сказав, – брати уже схопились,

Погнались до ковальського базару;

Які там ковалі були найкращі,

Поприбігали всі до Ферідуна.

Узяв він циркуля та й на пісочку

Нацирклював зразок на булаву,

Такий зразок, що на кінці дубини

Стриміла буйволяча голова.

Майстри взялись негайно до роботи,

Скували булаву, мов сонце, ясну.

Вона царю припала до вподоби,

Подарував він ковалям одежу

Із золота та срібла, а до того

Щасливую обіцянку дав їм,

Що, каже: “Як я змія поборю вже,

То вам одмию голови од пилу:

По всій землі поставлю правий суд,

Згадаю всім за праведного бога”.

6. Ферідун іде воюваться з Зогаком

Піднявши голову аж попід сонце,

Підперезався Ферідун тугенько:

Підперезався пімститись за батька

І вирядивсь походом на Зогака.

Велике військо сходилось до нього,

Його престол підносився до хмари.

Пихате слонів’я та буйволлє

Везло попереду харчі для війська.

Брати тримались поруч Ферідуна,

Немов почот, немов молодші хлопці.

Він линув швидко-прудко, наче вітер,

На думці гнів, та в серці справедливість.

Він проминав село та й за селом,

Нарешті їх арабські кониченьки

Приносять їх в одне такеє місце,

Де проживають щирі боголюби.

Під праведним селом спинився витязь,

Ізліз з коня та й став на спочинок,

А до селян заслав своє вітання.

Як звечоріло, то до Ферідуна

Прийшов ізвідти приятель якийсь;

Високий сам, волосся аж до п’ят,

І пахне мускусом; з лиця – мову гурі.

А то прийшов до нього янгол з раю,

Щоб виявить йому добро і лихо;

Прийшов до Ферідуна, мовби пері,

І нишком научив, як чарувати,

Щоб цар зазнав ключ до того, що закрите,

Щоб слово знав, як викрить те, що скрите.

Цар зрозумів, що се йому од бога,

Що се не Агріманова мерзота,

Із радощів аж щоки зрум’янились:

Він бачив молодим себе і царство.

Тим часом кухарі дали вечерю

На чистій скатерті – звичайно, царській!

Наївся він, напився, швидше вклався,

Бо голова важніла, хтів він спати.

Брати, що бачили були у ньому

Підмогу божу й невсипущу долю,

Тепер ускочили (бо звісно – заздрість!)

І стали брату готувать загибель.

На самім версі ближньої гори

Підносилась високая скала,

А Ферідун в долині попід нею

Заснув собі солодким, тихим сном.

Була вже глупа північ, як брати

Тихцем од війська вилізли на гору

І вирили скалу з твердого грунту, –

Лихеє діло не здалось тяжким.

Як підкопали скелю, то й попхнули,

Щоб бухнула на голову цареві.

Та з волі божої на гуркіт-гомін

Прокинувся заснулий Ферідун.

Він проказав промову чарівную –

І камінь мов на місці прикипів.

Не кажучи про те братам нічого,

Цар Ферідун знов рушив у дорогу.

Коваль Каве пішов поперед війська,

Надії повний, лютий на Зогака.

Він повівав Кав’яні дорофшем,

Тим благородним, володарним стягом.

Попрямували до ріки Арвенда

(Бо так по-пехлевійськи звався Тигр).

На тигровому березі, Багдаді,

Визвольник цар пристав на опочинок;

І з тигрового берега, з Багдада,

До побережньої сторожі дав він вість,

Що, мов, пришліть човни та кораблі,

Мерщій на той бік нас поперевозьте!

Не дав човнів орудар перевозу

І навіть не прийшов до Ферідуна,

А попросту звелів переказати:

“Мені мій цар потай прислав наказ,

Щоб я човнів не видавав нікому,

Хіба тому, у кого буде лист

З печаткою од перстеня царського”.

Учувши теє, Ферідун угнівавсь,

Та не злякавсь того глибу річного,

Він миттю гарно взяв підперезався,

Сів на коня, що серцем був – як лев;

З того гніву та бойової хіті

Він на коні-вродливці кинувсь в вир.

Слідком за князем всі товариші

Підперезались і тож само в воду!

На тих конях, чудових, вітроногих,

Вони пливли аж по сідло в воді.

З того розгону серед хвиль бурхливих

Затуманились голови юнацькі.

Та витязі стриміли з-серед виру,

Немов зірки, що світять серед ночі.

Як стали війники на суходолі,

Вони пішли на Бейт ель-Мокеддес.

Те місце так зовуть тепер араби,

А пехлевійська назва: гонг Дижгухт;

Арабське слово значить “чистий дім”.

А там були Зогакові палати!

Як проминули пустку, – близько й город:

Ще миля ходу – та й на місці будуть.

Поглянув Ферідун наперед себе,

Побачив город з височенним замком.

На ньому башта вища од Кейвана;

Сказав би: хоче вкрасти з неба зорі;

Блищить, неначе Моштері на небі,

А ціле місто гарне, тихе, любе.

Цар зміркував, що тут сидить гадюка,

Та зваживши, що це твердиня й велич,

Він так сказав прихильникам своїм:

“Якщо із пороху, з темної тліні,

Мій ворог зміг зложить таку твердиню,

То я боюсь, що він у долю любчик,

Що з долею він нишком побратався.

Та все волю я швидше йти на бій,

Ніж маю бідкатись і гаять час”.

Се кажучи, юнак стиснув рукою

Важкую булаву й погнав коня.

Злинув він, наче полум’я, та й разом

Він виріс перед вартою у брамі.

Як замахнувсь тяжкою булавою,

То вартові як стій усі каснулись.

Отак-о в’їхав Ферідун у замок

І помоливсь тому, хто світ создав.

7. Ферідун бачить Джемшідові сестри

Зогак тут був поставив талісман.

Що шпиль його торкався в саме небо.

То Ферідун зіпхнув його із башти,

Бо бачив, що ім’я на нім не боже.

Усякого, хто йшов йому напроти,

Він бив коровоглавкою по грудях.

А чаклунам, котрі були в палатах

(Були ж то імениті, важні диви),

Він булавою голови потрощив

І сів на трон чарівника Зогака.

А вже ж самого хоч і як шукав,

Та не побачив навіть і познаки.

От вивели з царської почивальні

Двох чорнооких, сонцеликих вродниць.

Цар Ферідун спершу звелів їх змити,

А далі й чорну душу їм одмив:

В пречистого судця навчив їх вірить

І визволив з гріховної брудоти,

Бо з виховання злих ідоловірців

Їх розум стуманився, наче в п’яних.

І от вони (царя Джемшіда сестри)

Свої рожеві щічки заросили

Сльозами із нарцисових очей

І зговорили так до Ферідуна:

“Бодай ти, витязю, був вічною ний,

Аж доки достоїться світ старий!

Яка була твоя щаслива зірка?

Чий овоч ти? З якого древа й гілки?

Бо ти ж так сміливо прийшов до лігва,

Де спочивав грізний і лютий лев!..

А ми знов: як же ж ми страждали всі

Од того чаклуна, невіри, дурня!

Якого лиха й туги ми вкусили

Од того Агріманина-гадюки!

А вже ж нікого досі не видали

Розумного і смілого такого,

Щоб він наважив на престол Зогаків,

Дарма що сісти там би всякий хтів”.

То Ферідун такую дав од мову:

“Ні трон, ні щастя не бувають вічні,

Я, знайте, син блаженного Абтіна;

Зогак схопив його в землі Ірані

Та й люто вбив. А я, – за батька месник, –

Прийшов аж до Зогакового трону.

А ще ж я мав корову-годівницю,

Що вся вона була неначе цяцька;

Дак нечестивець загубив її,

Безвинную, немовную скотинку.

Підперезався я на бій з Зогаком,

На помсту я прийшов сюди з Ірану.

Оця-о булава-коровоглавка

Розтрощить голову лихому гаду,

Бо я не змилуюсь, не подарую!”

Як ті слова учула Ерневаза,

Збагнула чистим серцем всеньку тайну.

Сказала: “Царю! Ти – Аферідун!

Ти той, що маєш знищити всі чари,

Ти той, що вб’єш поганого Зогака,

Ти той, що визволиш од нього світ!..

Царівни ми. Дівчатками були ще –

Змій одружився з нами силоміццю.

Зміркуй-но сам: яка ж люта мука

І спати, і вставати з мужем-гадом!”

І знов одрік на теє Ферідун:

“Скажіть же, де він, той мерзенний гад?”

То вродниці геть-чисто розказали,

Аби вже змію швидше був кінець:

“Тепер поїхав він до Гіндустану,

Щоб там собі безпечно чаклувати.

Він стратить там аж тисячу безвинних:

Гада, що тим закриється од долі.

Він завжди ріже скот, звірів, людей

І їхню кров зливає у водойму:

Гада, що як скупається в крові,

То переверне звіздочотський присуд.

А знов його наплечнії гадюки –

То ненастанна мука задля нього.

Він з болю бігає із краю в край,

Та чорні гади скрізь його мордують.

Тепер пора йому вернуть додому,

Бо довго бути він ніде не може”.

Таке-то викрила сумна красуня,

Усе уважно переслухав витязь.

8. Що продіялося в Ферідуна з Зогаковим вірником

Зогак, коли лишав свою країну,

То мав кому на руки все покинуть.

Був чолов’яга вірний, як невольник:

На нього цар лишав скарби, і трон, і палац.

На ймення прозивався він Кондров,

Бо скорий був на все, що цар накаже.

Кондров, засапавшись, прибіг до замку

І бачить, що в палатах – цар новітній.

Новітній цар розсівсь на панськім місці,

Мов кипарис під сонячним промінням;

Є й другий кипарис тут: Шегріваза,

По другу ж руку – зірка Ерневаза:

Весь город зайняло чужеє військо,

Що стало в ряд і вже готове в бій.

Не сторопів Кондров, не став питаться,

А низько уклонився, й привітавсь,

І, восхваливши Ферідуна, мовив:

“Володарю! Живи, аж доки світу!

Ти славно сів на трон, дак се нам щастя,

Бо вартий ти, щоб буть царем царів.

Всі семеро країв тобі най служать!

Зводь голову над хмари дощовії!”

І загадав хоробрий Ферідун:

“Ходи та й постачай царську вечерю:

Достач вина, понакликай музики;

Накрий столи, насип вино у глеки

Та й запрохай у палац товариство

Бенкетувать, як личить нам у щасті!”

Як переслухав те Кондров, так зараз

Усе вчинив, що цар новий сказав:

Приніс ясне вино, привів музики,

Понакликав панів-вельмож на бенкет.

За співами та за вином по-царськи

Всю ніч бенкетували в Ферідуна.

Удосвіта Кондров швиденько вийшов,

Того нового воєводу кинув;

Сів на коня невпинного, прудкого

Та й полинув туди, де був Зогак.

Подався. Приїздить він до Зогака.

Розказує про все, що чув і бачив,

Що, каже: “Пишний, гордовитий царю!

Познака єсть, що доля проти тебе.

Прийшли нахабно із чужого краю

Три горді юнаки з великим військом.

Всередині між ними – наймолодший,

На зріст він кипарис, на вид – царенко,

Він віком наймолодший, міццю – старший,

І їде він попереду тих двох.

Держить він булаву завбільш із скелю,

Виблискуючи нею серед гурту.

Він верхи в’їхав у царські хороми,

Обидва витязі усюди з ним.

Ввійшов, розсівся на царському троні,

Всі чарівні твої приладдя скинув.

Кого він натрапляв в твоїх палатах,

Чи славних слуг твоїх, чи вірних дивів, –

Поодбивав їм голови од тіла,

Із кров’ю мозок їх перемішав”.

На те сказав Зогак: “Мені здається,

Це просто гість. Ми мусимо радіти”.

Рече слуга: “А хто ж приносе в гості

Важкую булаву-коровоглавку?

Ой стережись його! Шануй живот свій!

Не так він порядкує, як в гостині.

Засів нахабно у твоїх покоях,

Твоє ім’я стер з пояса й з корони,

Привів твій люд невдячний в іншу віру…

А втім, коли це гість, най буде гість!”

Одказує Зогак: “Постій, не скимли!

Сміленький гість – то дуже добрий знак”.

Уп’ять Кондров одвітує Зогаку:

“Я вислухав, тепер і ти послухай.

Якби юнак прийшов до тебе в гості,

То нащо б він торкавсь твоєї спальні?

А він сидить з сестрицями Джемшіда,

Пита їх ради про мале й велике.

Торка рукою щічку Ерневази

Та губки не рубіни Шегрінази.

Надходить ніч, то він ще гірше діє:

Кладе собі він подушку під вухо,

Та подушку не просту, мускусову:

Той щирий мускус – коси ясних зірок,

Що досі серце тішили твоє”.

Залютував Зогак, немов вовчище;

Як цеє вчув, то смерті забажав.

На безталанного того Кондрова

Злилась погайна лайка й дикі крики:

“Ніколи вже, – гука, – тобі не дам я

Мої царські палати доглядати!”

Слуга одвітив: “Ой боюсь я, царю,

Що вже зовсім тобі не буде долі.

Не буде талану тобі та долі,

Не буду й я над містом назирати.

Як висмикають волосинку з тіста,

Так само геть тебе із сили й власті!

Володарю! Шукай поради лиху!”

Зогак по тій розмові схаменувся

І заходився їхати додому.

Він загадав сідлати кониченька,

Прудкого на ході та гострогляда,

І сильне військо скоро він зібрав

З хоробрих вояків та лютих дивів.

9. Як Ферідун боровся з Зогаком

Не дивлячись, чи брамою, чи дахом,

Зогак, лютуючи, поліз на замок.

Почуло Ферідунове вояцтво,

Покидались усі туди, де ворог.

Багато позлізали швидше з коней

Та й пішки ринули в тісні проходи,

Кудою хтів продертися Зогак.

З міщан ізнов котрі вдались до зброї.

Всі поставали по дахах, по брамах.

За Ферідуном обставали всі,

Бо всі зазнали муки од Зогака.

Із стін – цеглини, з покрівель – каміння

Літало в ворогів поміж стрілами,

Поміж списами та поміж дротками,

Неначе з чорних хмар великий град.

По всій землі ніхто не мав притулку:

Які були в городі хлоп’ята,

Які були служалі дідугани,

Усі стятись до Ферідуна в військо.

З воєнних гуків розтинались гори,

З кінського тупоту земля трусилась,

Од куряви стояла чорна хмара,

Од стріл порепались твердії скелі.

І хтось гукав з вогневої божниці:

“Хоч би і дикий звір сидів на троні,

То ми, старі й малі, йому б корились,

Не одступали б од його наказів:

Зогака лиш ми на царя не хочем,

Не хочем змієплечого поганця!”

Тимчасом як усі боролись-бились,

Зогак з ревнивості надумав штуку.

Він нишком весь закутався у залізо,

Одбивсь од війська і драпнувсь на замок.

От виліза він на високий замок,

В руках – аркан на шістдесят обіймиць,

І бачить зверху: поруч Ферідуна

Отам-о чарівлива Шегріназа,

Чорнявая, мов квіточка з нарциса;

Дві щічки їй – неначе біла днина,

Два пуклі на висках – то темна нічка;

І каже про Зогака зле-лихеє.

Порозумів Зогак, що це од бога,

Що не втекти йому вже з рук недолі,

Ревнивий половінь спахнув на мозок, –

Метнув аркан він, зачепив за шпиль.

Йому ні гадки про життя й про царство,

Йому аби помститись на красуні!

Тримаючи в руці кинджал блискучий,

Він кинувся з покрівлі геть униз.

Та ледве долетів Зогак додолу,

Аж тут наспів і Ферідун, як вітер.

Схопивши булаву-коровоглавку,

Ударив він по голові Зогака

І розтрощив шолом його в тріски.

Та раптом налетів блаженний янгол.

Він такечки гукнув до Ферідуна:

“Не бий! Бо не приспів йому ще час.

Його розбито. Тож, немов колоду,

Перев’яжи його та й понеси,

Аж доки стрінеш тіснину гірськую,

Отам от краще ти й зачиниш гада:

Там друзі й родаки його не знайдуть”.

Учув це Ферідун, не забарився:

Зробив аркана з лев’ячої шкури,

Перекрутив Зогаку руці й крижі,

Щоб він з усеї моці не напруживсь

І не розшарпав пут, як дикий слон.

Зневаженого, скрученого в путо

Цар гада показав всьому народу.

Тоді його накинули на спину

Верблюдові та й міцно ув’язали.

Отак везли його аж до Шірхана.

Народ кричав і біг слідком за ними.

В Шірхані Ферідун був зупинився,

Щоб одрубати голову Зогаку.

І знов тут прилинув блаженний янгол

Та й так шепнув на вухо Ферідуну:

“Вези ж його на гору Демавенд!

Товаришів бери з собою мало,

А саме так, аби для охорони!”

То Ферідун послухався Сероша:

Раптово гада він замчав ген-ген.

В горі він нашукав вузьку печеру,

Глибокую ж таку, що й дна не видно.

Узявши Ферідун важкі кілки

Прибив Зогака ними там до скелі,

Вважаючи, аби не вбити в мозок;

Та й руки прив’язав до скелі цупко:

Отак розп’ято лютого Зогака.

Він висить. З серця кров тече на землю.

Глядімо не робім на світі лиха!

Силкуймося чинить саме добро.

Чи добрий, чи лихий – ніхто не вічний,

Та гарну пам’ятку покинуть – гарно.

Скарби та гроші, височенні замки –

Ніщо тебе не тішитиме вічно,

А добра слава йде на вічний спомин.

Отож диви: про добру славу дбай.

(2 votes, average: 3.50 out of 5)